43. Прийоми психологічного аналізу у повісті Панаса Мирного «Лихі люди».

Новий літературний характер (інтелігента — різночинця) з'являється в повісті "Лихі люди" ("Товариші", 1877). Загальновизнаною думкою є твердження про те, що цей твір "випереджає" свою літературну епоху. Оригінальний шлях психологічного аналізу в цьому випадку базується на сприятливому ґрунті: головний персонаж — освічена людина з високим інтелектуальним рівнем. Проте в центрі письменникової уваги — селянство другої половини XIX ст. На часі була проблема селянської долі в нових умовах — звільнення від кріпацтва (реформа 1861 року). Інтерес для психологічного дослідження становить особистість селянина, який формально стає господарем своєї долі, але все-таки залишається на нижніх щаблях соціальної ієрархії. Традиційна тема взаємовідносин селянства й панства по-новому розкривається в повістях "За водою" (1883), "Голодна воля" (орієнтовно середина 80-х років), "Лихо давнє й сьогочасне" (1897). Та ж таки селянська тематика — в підґрунті багатопланового роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Проте зміст цього великого художнього полотна масштабніший, ніж зміст повістей із селянською проблематикою. Зображуючи історію українського села за півтора століття, автори виходять на рівень трактування зміни способу мислення під час зміни соціально-історичних обставин. А водночас висвітлюється поступовий перехід від козацького до патріархально-селянського ладу життя у Східній Україні від першої половини XVIII ст. до середини XIX століття.

Поширене того часу просвітницьке трактування особистості вплинуло на спосіб дослідження Панасом Мирним внутрішнього світу персонажів. Традиція характеротворення під впливом зовнішніх умов життя (відома ще з прози Т. Шевченка, Г. Квітки- Основ'яненка) відчутна й у Панаса Мирного. Тому в його творах взаємодія людини та зовнішнього світу є взаємодією представників різних соціальних верств (романи "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", незавершені великі прозові твори), взаємовпливом людської індивідуальності й різних побутових чи соціально-історичних ситуацій (процес виховання у творах "Палійка", "П'яниця", "Лихо давнє й сьогочасне" та ін.). Естетична цінність прози Панаса Мирного пов'язана ще й з тим, що саме в другій половині XIX ст. в українській літературі відбувався відхід від фольклорних ремінісценцій (письменники, що групувалися навколо журналу "Основа") до творення власне художньої літератури як виду словесного мистецтва. Реалістичний метод письма став тим чинником, який вивільнив художнє мислення від давніших естетичних канонів і відкрив простір для осмислення буття й творення художньої реальності на засадах пізнання життєвих закономірностей та пошуків оптимального шляху втілення авторської думки. "На відміну від митців попередніх епох і напрямів, письменник — реаліст перебуває в неопосередкованому відношенні до дійсності — в тому розумінні, що, непідвладний готовим моделям, формам і формулам, він може вільно, творчо "добирати" всю систему засобів зображення відповідно до "вимог" зображуваних життєвих явищ, їхнього характеру й структури" [3, 17]. Така свобода художнього мислення передбачає не руйнування, а свободу використання наявних естетичних здобутків (зокрема жанрових форм). Неканонізованість художнього зображення зумовлює те, що в добу реалізму так звана стильова типологія ґрунтується саме на індивідуальних стилях, які підпорядковані більшою мірою внутрішньому світові особистості, ніж естетичним канонам. Розширення обріїв мистецького мислення найнаочніше проявляється в епічних формах (і в творчості Панаса Мирного), де в середині XIX ст. відбувається перехід від традиційних оповідних жанрів до такої не канонізованої форми, як роман.

Еволюція стилю Панаса Мирного пов'язана з процесом появи нових жанрів у творчості письменника й в українській літературі другої половини XIX ст. Становлення об'єктивного типу розповіді знаменувало розвиток жанру повісті ("П'яниця", "Лихі люди", "Лихо давнє й сьогочасне", "Чіпка"). Багатоплановість художнього мислення, прагнення зобразити цілісну картину світу в усіх особистісних взаємозв'язках, у часових і просторових І художніх площинах сприяли появі романного жанру. Належність Панаса Мирного до культурної епохи другої половини XIX ст. (період не тільки заглиблення у філософські проблеми людської особистості, а й перегляду національної історії загалом) стала одним із чинників усвідомлення митцем життєвого матеріалу як різноманітності ситуацій, між якими має бути певний причиново-наслідковий зв'язок. Реальна дійсність для Панаса Мирного є не просто "вихідним пунктом" для створення адекватної картини — образу світу, а своєрідним поштовхом до побудови індивідуальної філософсько-естетичної концепції буття.