38. Денаціоналізація українців, перевертні у творах Нечуя-Левицького.

У письменника складається цілісна програма діяльності «нових людей», відмінна від концепції подібного героя в російській літературі, для якого не існувало проблеми національної. Успіх «нових людей», вважає Нечуй-Левицький, можливий в освіченні народу, в боротьбі за його національне самоствердження. Звідси і назва першого ідеологічного твору Нечуя — «Хмари» — «символ національного гноблення, символ усіх темних сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на прислужників російського царизму, душителів української національної культури» .«Новий герой» в літературі, на думку Нечуя-Левицького, повинен нести ідеї національного і соціального відродження, втілювати риси передового інтелігента-шістдесятника, в якого слово не розходиться з ділом. Захоплюючись образом Базарова, Нечуй-Левицький все ж вважає, що «такий чоловік був би повинен і на Україні, і в Галичині, встоювати не тільки за поступові принципи, але й за своє національне животіння, й національні, а не тільки соціальні права» . Отже, серед пошукуваних письменником суспільних проблем чи не найбільш болючою і актуальною стала потреба розвитку українського народу як нації і розбудови його національної культури. Особливо гостро це відбилося у творах із життя інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем», «Неоднаковими стежками» та ін.).«Нові люди» у Нечуя-Левицького — студенти, вчителі, лікарі. Серед них є активні, здатні організувати, переконати — Радюк, Комашко, Уласович, Кучма. їх однодумці — Дунін-Левченко, Мавродін, Навроцька, Мурашова, Ліда Гуковичева, Вербицький, Парафієвський — змальовані не так детально, та всі вони — просвітники, поборники національної освіти, національної культури, які виявляють активний протест проти соціального і національного гноблення. Українське життя як "Непочатий рудник". Нечуй-Левицький зазначав, що українське життя, незважаючи на те, що серед письменників були «і такі високі таланти, як Шевченко», ще чекає на своє всебічне художнє дослідження, чекає «цілих шкіл робітників на літературному полі». Він сам намагався підходити до складного, героїчного і трагічно-драматичного буття рідного народу і в минулому, і в сучасному з різних боків, прагнув показати світові його неповторну душу. Про ці постійні шукання письменника свідчать і «ескіз української міфології», опублікований під назвою «Світогляд українського народу», й історичні нариси «Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і святий Володимир і його потомки», «Татари і литва на Україні», «Унія і Петро Могила, київський митрополит», есе про гетьмана Богдана Хмельницького.

У романі «Князь Єремія Вишневецький» (1896—1897) докладно йдеться про давній рід Вишневець-ких, в якому добру пам'ять у народі залишив козацький ватажок Дмитро Байда-Вишневецький. Та його нащадок Єремія перекинувся в шляхетський табір, нещадно визискував українських селян. Якщо в романі Генрика Сен-кевича «Вогнем і мечем» Єремія всіляко ідеалізувався, підносилася його «тверда рука», то український повістяр змалював його як ката народу, показав справедливість народного гніву, спрямованого проти гнобителів народними ватажками Кривоносом і Вовгурою-Лисенком. Темою і пафосом твір Нечуя-Левицького перегукувався з відпо¬відними картинами у повісті Олекси Стороженка «Марко Проклятий» (1876). Доба боротьби українського козацтва проти іноземних поневолювачів відбита в романтичній казці «Запорожці» (1873), повісті «Гетьман Іван Виговський» (1899), драмах «Маруся Богуславка» (1875), «В диму та в полум'ї» (1875). У цих творах виведено галерею історичних постатей і створених уявою автора образів запорожців, відданих ідеї визволення рідного краю. Водночас письменник правдиво показує духовне змізерніння покручів і перевертнів — зрадників народу. Слушно відзначав Євген Гуцало у ювілейній статті до 150-річчя з дня народження письменника, що «сучасне життя, історична минувшина й відтак зазирання в майбутнє — це повсякчасна царина його зацікавлень як художника і як мислителя, це широка арена для вираження та втілення як національного характеру окремої особистості, так і національного характеру всього народу...» . У правильності висловленої думки нашого сучасника переконуємось при ознайомленні з творами Нечуя-Левицького, написаними і в другий період творчості. Так, повість «Старосвітські батюшки та матушки» (1884 — 1885) широко відтворює побут українського старосвітсько¬го духовенства, представленого Харитоном Моссаковським, родинами Прокоповича і Терлецького. Симпатизуючи першому як доброму і совісному священику, повістяр водночас критично оцінює інших, особливо таких, як академіст» Балабуха, котрий став відкрито обдирати парафіян. Загалом же з твору постає неприкрашене життя попів як нероб і гультяїв, котрі забезпечують свій комфорт коштом трудівників.

В оповіданні «Афонський пройдисвіт» (1890) нищівно викривається аморальність чорного духовенства. На перший погляд може видатися, нібито автор викриває тільки шахрая і пройдисвіта Копронідоса, але насправді пафос твору спрямований проти лицемірства і грошолюбства ченців взагалі. Так, Палладій любить комфортне панське життя, Ісакій та Єремія — хитрі скнари, Тарасій — цинічний, брутальний сластолюбець. І Копронідоса, який їх обдурює, і всіх чотирьох обдурених чорноризців об'єднує прагнення до наживи, характеризує ігнорування найелементарніших моральних норм. Письменникові були огидні обивателі, їхнє бездуховне животіння він висміяв у комедії «На Кожум'яках» (1875), пізніше переробленій Михайлом Старицьким і відомій під назвою «За двома зайцями». Осуджуючи аморальність джиґунця Гострохвостого і тих, хто намагався наслідувати його, автор вказував на згубність для людини розриву з етичними принципами, виробленими народом упродовж століть.