30. Тематика, жанрові особливості форми прози ю.Федьковича. І.Франко та Леся Українка про ю.Федьковича.

Юрій Федькович написав понад 60 прозових творів — повістей, оповідань, казок, жартів. У цих творах знайшли відображення родинно-побутові проблеми буковинських селян; безправ'я пригнобленого чиновниками, куркулями трудового народу; трагічна доля гуцулів — жовнірів цісарської армії. У кращих своїх творах письменник підносив голос протесту проти соціальної і родинної нерівності, возвеличував волелюбство, опоетизував гордих і сильних людей.

Першу повість "Люба-згуба" Ю. Федькович написав ще на військовій службі. Вона була народжена тугою письменника за рідним краєм, мальовничим і принадним, з одухотвореними, щирими і вольовими людьми, що можуть зломитися, але ніколи не зігнуться. Звідси бере свої корені той максималізм автора, з яким він змальовує характери й обставини. Письменник схилявся перед чистотою сердець і волелюбством своїх земляків, опоетизував їх непримиренність до зла і кривди: "У нас справа швидка: з креса та в груди — за димом не видко, за громом не вчуєш". Тему для твору письменникові підказало саме життя. Два брати, Ілаш та Василь, палко покохали красуню Калину. Дівчина надала перевагу Ілашеві. Василь дуже страждав і, неспроможний дати ради серцю, вбив на весіллі брата і себе. З туги за Василем вмирає дівчина Марія. Розповідаючи трагічну історію кохання, Ю. Федькович не обмежується тільки любовною проблематикою. Розширюючи зміст свого твору, він засуджує тих, хто принижував простих людей, позбавляв їх здатності глибоко переживати, любити, страждати, вирішувати свої долі. З подібних позицій розробляв Федькович тему кохання в таких творах, як "Серце не навчити", "Хто винен?»Цікавився Ю. Федькович і долею рекрутів, що мали кидати рідні домівки та вирушати в чужі краї, залишаючи інколи родину без годувальника. У повістях "Три як рідні брати", "Штефан Славич", оповіданнях "Таліянка", "Сафат Зінич" він змалював реалістичні картини рекрутчини та поневірянь жовнірів у цісарській армії.

Повість "Три як рідні брати" розпочинається сценою прощання двадцятирічного хлопця з рідними. Надзвичайно містке, багате на підтекст перше речення: "Мені ще й двадцять рік ледве було, як уже кучерики мої золоті облетіли!" Двадцять років — це весна в житті людини. І раптом на цю весну повіяло крижаним холодом. Метафора "кучерики мої золоті облетіли" викликає по асоціації образ негоди, що зриває з дерев листя, залишаючи їх голими, беззахисними під колючими вітрами. Беззахисніший навіть за дерево під час негоди, має вирушати молодий селянин у військо. Він залишає вдома молодших сестер та братів. Непосильна праця надломила нещасну матір-вдову, викликала нестримні ридання сестер, сумом загорілася в очах хворого брата Онуфрія. Загальний настрій родини автор виразив словами: "А дома сум та плач". З розповіді Івана-рекрута видно, що цісарська армія зустрічала новобранців жорстокою муштрою, палочною дисципліною. У казармах, наче в катівнях, розносились зойки: "Дехто лає, дехто б'є, декого знов другі б'ють". В атмосфері залякувань, грубого примусу Іван дерев'яніє, байдужіє до всього на світі. Та лист брата Онуфрія до глибини душі торкає його: "Ти вже мене не застанеш, бо я на смерті. ...Коли зможеш, приходи на урльоп, Іване, бо мати наша сама остається. Сестри пішли у найми, а Василька взяли до панського двору до волів. Волики продав, ніщо було робити; за податки душу брали". Жовнір прагне врятувати найближчих, однак офіцерів не цікавить доля його родини. Прийшовши до "рапорту", Іван Шовканюк звернувся до офіцера "сердитого", "недоброго". Той "гримнув" на жовніра, "крикнув", "шпурнув" йому листа в обличчя. Він не дивиться на чоловіка, "а хоть і подивиться, то неначе собака через пліт", "очі ходя у него, знай у тої гадини пожаристої".

Іван Шовканюк — люблячий син, добрий брат. Вирвавшись у відпустку, він, сам голодуючи, купує рідним гостинці і спішить-поспішає застати живим Онуфрія, порятувати матір. Та вже тиждень минув, як брата поховали, а мати лежить при смерті: "В хаті студінь, неня лежить на печі ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлібця, дрижучи...". "Гину, синку, з студені та з голоду", — скаржиться нещасна вдова. І десь взялася у хлопця, який тільки що важко перехворів, сила — нарубав дров, найнявся на роботу. Двічі повторені речення "Для рідної неньки борзо дрівця рубаються!", "Для рідної неньки немає тяжкої роботи" передають душевну красу простої людини. Разом з тим письменник показав, що підневільна праця була суспільним і морально-етичним злом. Доньки, наймитуючи, не можуть провідати хвору матір ("У таких панів служимо, що і до церкви не пускають, не то що"), сам Іван працював у лісі і не знав навіть, що його мати назавжди закрила очі ("І свічки нікому було в руки дати. Отаке-то бідному!..").

Конають з голоду і холоду, мучаться у злиднях, обливаються кривавим потом від важкої праці бідні селяни, наймити, і паразитують за їх рахунок орендар, війт, піп, сільські глитаї. Гонитва за наживою розділяла сім'ї, спотворювала людські душі. З повісті довідуємося, що дядько Івана Андрій забрав у бідної родини останню корову. Грубому розрахункові, зажерливості Федькович протиставив душевну щедрість, товариськість, взаємовиручку простих людей. Капрал Бай добровільно погодився служити рік в армії, щоб тільки відпустили Івана до хворих матері і брата, ще й грошей на дорогу йому дав. Жандар Тоній врятував хлопцеві життя, добрий товариш Яків Нестерюк працював замість Івана, що захворів, в орендаря, а згодом взяв всі господарські турботи на свої плечі. Хочеться підкреслити важливу деталь: солідаризуються люди різних національностей. Словак Бай переймається горем і радощами українця Шовканюка, німець Тоній "той руський край, та ті руські люди так полюбив, що й не сказати". Отже, письменник утверджував братерство людей не за національними ознаками, а на суспільно-моральній основі. Кінцівка твору дещо ідеалізована, але саме ця ідеалізація, по-перше, підкреслює духовну красу людини, що не зчерствіла від нестатків та страждання, а по-друге, дає надію на краще життя, що, мабуть, було дуже важливо для самого письменника та його читачів.

Повість "Три як рідні брати" читається із захопленням. Цьому сприяють напружені драматичні ситуації, майстерно побудовані діалоги, непідробна зацікавленість автора долею своїх героїв. Він любить їх, милується їхніми благородними вчинками, утверджує їхнє моральне право на щастя. "Так повинно бути", — наче говорить своїм читачам автор. Проте останній штрих повісті — сумовита згадка про брата Онуфрія — кидає своєрідний відблиск на весь твір: одним доля усміхнулася, а для інших була вона мачухою. Багато людського горя бачив навколо себе Федькович і не закривав на це очей.

Події, зображені в наступному творі, оповіданні "Сафат Зінич", відбуваються в Сербії. Подавши реалістичну картину з життя сербів, письменник тим самим дещо розширив тематичні обрії української прози. Тема жовнірського безталання тут тільки намічена ("як то, бідний світе, деякого сердешного некрута б'ють да глузують"), а на перший план виходить зумовлена соціальними факторами трагедія бідної вдовиної сім'ї, в яку закинула доля солдатів-буковинців — оповідача і його старшого товариша Сафата Зінича. Сербське село далеко не таке однорідне, як це може здатися на перший погляд. Є тут такі багатії, як Василь Карадіч, є і бідні, знедолені, як удова та її дочка Марта. Саме цим нещасним людям віддає оповідач свою симпатію, зворушливо розкриває братання на соціальній основі українців і сербів: "У вдови жили ми, як у свої рідні! І хліб нам був один, і сіль не ховав ніхто з-перед нас. Сафат було й дров купить... і скорому устарає, що треба. Дуже бідну удову жалував. А я вже й дров утну, і води внесу, і скрізь покутаю, як треба...". Дочка вдови Марта стала для жовнірів молодшою сестрою. Перед читачем постає образ до краю вразливої, беззахисної дівчини. Про її любов з молоденьким Янком говориться з якоюсь цнотливою стриманістю і водночас з благородним схваленням: "А що вже любила його наша тихонька Марта, то, мабуть, і в співанках нема так". Та Янко виявився негідником. Він висватав дочку багатія Василя Карадіча, а Марті відіслав перстень. Такої бездушності дівчина не могла пережити — через три дні її поховали разом із матір'ю.Трагедія убогої сім'ї боляче вразила Сафата Зінича. Під час весілля він застрілив Янка. Засуджений на десять років тяжкої неволі, Сафат мужньо приймає кару, а на запитання, чому так марно пропадає, відповів: "За правду, товаришу! — промовив, як у дзвін вдарив, а сам ні ся скривить. Жовняр раз був". В образі Сафата Зінича втілилися волелюбні традиції народних месників-опришків, що не мирилися зі злом, а готові були і життя віддати заради торжества правди бідних і скривджених.

Передові письменники прихильно поставилися до прози Юрія Федьковича. М. Драгоманов відзначив, що для неї характерні "та сила пристрасті, яка представлена в повісті "Люба-згуба", та теплота дружби, яку бачимо в "Три як рідні брати", те енергійне вимагання правди в життєвих відносинах, яке виявляє "Сафат Зінич", те гуманне співчуття до горя, огида до експлуататорів народу, у тому числі з людей своєї народності...". На свіжість і оригінальність прози Федьковича звернув увагу І. Тургенєв: "Тут тільки і б'є джерело живої води...". Проза Ю. Федьковича стала ще однією новою та своєрідною сторінкою в українській літературі. Проза Ю.Федьковича багата тематично і жанрово. Він залишив спадщину із 60 прозових творів, з яких 20 присвятив гуцулам, їх звичаям, традиціям, розкриттю їх ментальності, що забезпечує змалювання глибоких душевних страждань, спричинених нещасливим коханням. Почуття кохання у творах Ю.Федьковича нерідко стають причиною конфлікту, який веде до самознищення і знищення суперника. Таке вирішення конфлікту засвідчує високу лицарську товариськість, адже конфліктують або брати, або побратими, близькі товариші. Герої творів Ю.Федьковича свої переконання відстоюють вперто і наполегливо. Вони орієнтуються лише на своє розуміння ситуації (Василь і Юрій з твору „Люба-згуба”). Проблема щирої товариської дружби поставлена письменником у центрі його творів „Три як рідні брати”, „Сафат Зінич” та ін. Цими творами письменник продовжив тему рекрутчини. Герої названих творів – прості гуцули – селянські сини, незважаючи на страшні поневіряння за десятилітню службу, зберігають людяність, співчуття до чужого горя. Герой оповідання „Сафат Зінич”, як і оспівані опришки, стає захисником за народні кривди, вважаючи, що якщо вже треба прийняти на себе муки, то лише „за правду”. Проза Ю.Федьковича окремою книжкою видана у 1876 р. М.Драгомановим, який у передмові дав їй високу оцінку, порівнявши із творчістю Тургенєва, Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Ауербаха, Жорж Санд. Високу оцінку оповіданням та повістям письменника дали І.Франко, Леся Українка, О.Маковей, І.Тургенєв. Їх перекладено на російську, польську, чеську, болгарську мови. У прозових творах Ю.Федьковича своєрідно поєднується реалізм з романтизмом. Цим творам притаманний потужний ліричний струмінь, який пояснюється тим, що у Федьковичеві - прозаїкові жив поет. Прозові твори письменника, як правило, присвячені морально-етичним проблемам. На них іноді наклався сентименталізм, який Ю.Федькович взяв від Квітки-Основ’яненка. О.Маковей вказував на „Близькість прози письменника до народнопоетичних творів”. Ю.Федькович часто вводив у свої прозові твори народно-пісенний фольклор. Так, у повісті „Безталанне закохання” введено пісню „Ой засвіти, місяченьку”. Свою співзвучність темі твору пісня підсилює трагедію хлопця, якому дівчина відмовила в одруженні, бо була намовлена матір’ю. Фінал твору надто трагічний. Життя обидвох закінчується самогубством. У прозі Ю.Федьковича щедро використано етнографічний матеріал. Подеколи у ранніх творах відчувався навіть обтяжливий його вплив на розвиток сюжету. Перу Ю.Федьковича належать і драматичні твори. Це історичні трагедії „Довбуш”, „Хмельницький”, комедія „Сватання на гостинці” („Так вам треба”), мелодрама „Керманич”, переробки В.Шекспіра та ін. Однак вони не принесли слави письменникові у такій мірі, як поезія та проза та ін..Відомий Ю.Федькович і як літературний критик та автор творів для дітей. Працюючи тривалий час на педагогічній ниві, він упродовж всієї творчої та редакторсько-видавничої діяльності не випускав зі свого поля зору маленького читача. Письменник уклав збірочки поезій, молитвеники для гуцульських дітей, створив для них посібничок з граматики.

Іван Франко

Осип-Юрій Федькович – се, безперечно, одна з найоригінальніших літературних фізіономій в нашій літературі. Так і здається, що природа гуцульської землі і гуцульської породи зложила в ньому що мала найніжнішого і найсердечнішого: чаруючу простоту і мелодійність слова, теплоту чуття і той погідний, сердечний та неколючий гумор, котрий так і липне до серця кожного слухача, а особливо того, хто привик до меланхолійної вдачі і їдкого сарказму наших підгірських та долинянських селян. Типовий гуцул, Федькович і в літературній своїй діяльності відзначається всіма добрими і слабими прикметами гуцульської вдачі. До слабих сторін його таланту мусимо зачислити поперед всього його невеликий обшир. Федькович більше, ніж усякий інший з наших писателів, поет одного закутка – розкішного та принадного, але все-таки тісного. В тім своїм закутку він вповні у себе дома, але де лише сягне поза його границі, де діткнеться сюжетів ширших, загальнолюдських, історичних та загальнонародних, впадає в манеру, в наслідування, тратить те почуття естетичної і поетичної правди, без котрого нема й поезії. Друга слаба сторона його поезії – се властивий трохи чи не всім гуцулам нахил до містики. Нахил той найвиразніше проявився в першім опрацюванні його драми «Довбуш», в котру він вплів багато міфологічних осіб і дійшов навіть до того, що й образи, висячі на стіні, почали було говорити. Драма «Довбуш» в другій переробці (в «Руській хаті») найнаглядніше являє нам іменно слабі сторони таланту Федоровича, помимо многих, безперечно, гарних і з талантом написаних уступів. Вкінці, третя його слаба сторона – се іменно те, що робить його в іншім місці таким симпатичним, – його м’якість та переважно лірична, суб’єктивна вдача. Вдача та не дозволила йому сконцентрувати свої сили до якого більшого діла, котре б спосібне потрясти, розбудити і повести за собою нашу суспільність, тривко вплинути на склад, силу і ясність суспільних ідеалів, народних симпатій і антипатій, як се зробив на Україні Шевченко; вона ж не дозволила йому й практично, в зносинах з живими людьми, використати для добра загалу те високе становище, яке зараз перші його твори відразу здобули йому були серед галицької молодежі.

Та підносячи тут слабі сторони нашого буковинського Кобзаря, ми не хочемо кидати темної тіні в світлий празник його 25-літньої літературної діяльності. Нам здається, що вказання слабих сторін для всякого писателя не менше, коли й не більше важне, як вказання добрих, а по-друге, – що слабі сторони у Федьковича далеко не переважають його добрих сторін, а, противно, не раз і самі стаються добрими сторонами, дають осібний якийсь блиск його творам. Як музика, владаючий по-майстерськи хоч і невеликим засобом звуків, та все-таки звуків чистих і глибоких, Федькович займає в нашій літературі важне місце. Особливо болі, тугу, надії і розчарування рекрутського та вояцького життя оспівував він так, як ніхто другий. Мені здається, що віршові і прозові твори, котрі відносяться сього круга сюжетів (а в віршових і прозових Федькович тут однаково великий поет), зібрані докупи, дали б нашій літературі правдиву перлу і вказали б нам творчість Федьковича в її найкращім моменті. Сюди увійшла б найбільша частина його повістей, увійшли б найкращі його поезії. Федькович – се талант переважно ліричний; всі його повісті, всі найкращі його поезії навіяні теплим, індивідуальним чуттям самого автора, всі похожі на частки його автобіографії – так і здається, що автор співає і розказує всюди про те, що сам бачив, сам найглибшими нервами душі прочув. І в тім іменно й лежить чаруюча сила його поезії, в тім лежить порука її живучості, доки живе наша мова, Федькович вложив в свою поезію найкращу частину своєї душі, а така поезія не вмирає, не пропадає, як се перед кількома роками здавалось одному критикові, котрий, не можучи сам вложити в свою поезію ані крихітки своєї душі, не вмів і в поезії Федьковича найти нічого, крім неправильних ритмів та синтакси, не відповідаючої шкільним правилам. Ні, поезія буковинського Кобзаря – жива, правдива поезія; вона буде порушувати серця людські й тоді, коли про стихи його критика світ давно забуде.

Леся Українка

Юрій-Осип Федькович вродився 1834 р. на Буковині, серед гуцулів, в Сторонці-Путилові, що належить до найбільш мальовничих околиць в Карпатах. Родина Федьковичів належала до дрібномаєтних, а такі родини тільки тим одрізнялись від селянських, що давали своїм дітям певне шкільне виховання, як це було і в родині Федьковичів. Сам Федькович завжди уважав буковинське селянство рідним собі. Старший брат Федьковича брав участь в депутації, що ходила до нового парламенту і подавала цісареві петицію о правах буковинського селянства. 1848 р. Федьковичеві трапилось на якийсь час замешкати в Молдавії, де один німецький маляр заприязнився з ним і познайомив його з німецькою та іспанською мовою і літературою; під впливом цього приятеля Федькович і сам почав пробувати сили в літературі, але спочатку писав тільки по-німецьки, бо йому не спадало на думку, аби його рідна мова придатна була до літератури красної. Національне почуття озвалось у ньому вперше тоді, коли він 1852 р. вступив до війська і брав участь в італійській війні. Там-то, в Італії, написав він свою першу руську поезію «Ночліг», але не придав тоді ніякого значення цьому початкові. Пізніше, по виході з війська, Федькович пізнав у Чернівцях русина-патріота п. Кобилянського, і той вмовив поета, що натуральніше русинові писати по-руськи. Коли перші руські поезії Федьковича, видані в дуже невеликому числі примірників, дістались до Галичини, то відразу звернули там на себе увагу всіх, кому дороге було рідне слово. Дідицький, перший видавець Федьковича у Львові, забув свої старосвітські традиції і, гаряче вітаючи нового поета, висловив надію, що Федькович стане Шевченком австрійської Русі. Надії цій не судилося справдитись, поетичний талан Федьковича не розвився далі, його перші поезії лишились назавжди найкращими. Надто гарні з них ті, що відносяться до спогадів про бідування поета в Італії [тут була прочитана поезія «Товариші»]. Поетичного хисту Федьковича ставало для виразу простих вражінь в простій, не штучній формі, стиль народних пісень найкраще виходив у нього, як тільки ж він вдавався до абстрактних тем, широких сюжетів, пробував форми сонета та намагався писати книжним стилем, то виходили твори не живі, мало чим кращі від творів інших тогочасних австро-руських поетів, що не здіймалися понад «золоту середину». Це залежало, може, й від того, що тоді наша літературна мова була ще зовсім не вироблена і гарно писати нею не міг би навіть геній. Сонети Федьковича нагадують лихі наслідування Міцкевича, а в поемах знати вплив другорядних німецьких романтиків. Що ж до абстрактних тем та широких сюжетів, то для них потрібно було більшої освіти, ніж мав Федькович, що замолоду не мав змоги набути великої науки, а потім, у війську, був у некорисних для самоосвіти обставинах.

Не вірші створили Федьковичеві славу (хоч в австрійській Русі вони і досі дуже популярні), а його проза. Прозаїчні твори Федькович спочатку писав теж по-німецьки, а далі, заохочений добрим успіхом віршів, почав писати по-українськи і містити свої оповідання в галицьких народовських виданнях; при тій нагоді Федькович познайомився з галицькими народовцями та й сам пристав до народовського напряму, що був тоді найпоступовішим у Галичині. Розвиткові його народовських ідей сприяло і те, що, залишивши 1873 р. військову службу, Федькович довго жив у селі, служачи своїй громаді в різних урядах. В ті роки Федькович написав свої найкращі оповідання, що зробили славу його ймення і розбудили цікавість до його рідного краю у сторонніх людей. В цих оповіданнях Федькович подає в високоартистичній формі спогади з молодих літ, враження з походів, усякі вражаючі події, і все те перейняте теплим почуттям та любов’ю до описаних людей і буковинської природи. Оповідання ці гарним народним стилем і щирістю почуття нагадують українські оповідання М. Вовчка. Можна сказати, що кращого […] [звірка з російським текстом свідчить, що тут у газеті «Буковина» при наборі випали слова: «…стилиста, чем Федькович, не было и нет среди буковинских и галицких писателей». – ред.] і взагалі твори Федьковича можна поставити поряд з найкращими взірцями народовської української літератури, та й не тільки української. Крізь легке, а не раз і досить цільне марево ідеалізації вирізняються яскраві живі картини, вдатно, по-мистецьки начеркнуті силуети, на всьому одбивається живе життя… [тут було прочитане оповідання «Сафат Зінич»] Федькович не вільний від хиб, властивих взагалі народовській літературі, не раз впадає він в сентиментальність та етнографічність, крім того, на ньому відбився вплив романтизму (надто німецького); замилування до декоративного елемента народного життя, до виключних фактів і надзвичайних натур не давало Федьковичеві спинитись над глибокими, основними з’явищами народного життя. У Федьковича, невважаючи на сумні сюжети, Буковина змальована в святочному уборі, герої його страждають більше від кохання, ніж від тяжких економічних та соціальних умов. Як в поезії, так і в прозі широкі теми не вдавались Федьковичеві, для них він замало був розвитий, для розвитку, відповідного його природному таланові, потрібний був такий культурний грунт, якого не було тоді ні в Буковині, ні в Галичині, куди в 1872 р. Федькович переселився, аби працювати в «Просвіті». Це товариство видало скілька популярних брошурок Федьковича, пройнятих таким клерикально-буржуазним духом, який хоч і пробивався часами в белетристиці нашого письмовця, то хіба в дуже малих дозах. Тодішня львівська інтелігенція народовська, сама пройнята дрібнобуржуазним філістерством, нічого не придала Федьковичеві, а скоріш мала лихий вплив на його літературний смак. Сам Федькович писав, що він у Львові «14 чорних місяців перебув, щоб, розчарований до краю, під рідну свою стріху вернути». А вернувши під рідну стріху, цей письмовець, що відкрив Буковину для культурного світу, жив до кінця життя самотньо і мало не в цілковитому розбраті з своїми інтелігентними земляками. 1876 р. Драгоманов видав у Києві оповідання Федьковича, що були перекладені на різні слов’янські мови і по-німецьки, а на Буковині почали 1896 р. видавати збірник його творів (повний). По смерті Федьковича довго не було на Буковині рівного йому писателя, аж поки в 1890-х роках виступили на літературне поле молоді сили: Ольга Кобилянська і Василь Стефаник.