76. Загальна характеристика збірок і.Франка 1900-1914рр.

У 1900 р. письменник створив поетичну збірку «Із днів журби», роман «Перехресні стежки».

Харківський університет присвоює Франкові у 1906р. науковий ступінь доктора російської словесності, виходить поетична збірка «Semper tiro».

У 1908 р. письменник зазнав першого нападу важкої хвороби.

У 1911 р. виходить поетична збірка «Давнє і нове». 1914р. — поетична збірка «Із літ моєї молодості». Святкування 40-літньо-го ювілею творчої діяльності І. Франка.

Важкими були останні роки письменника. Світова війна принесла лихо мільйонам, зруйнувала й Галичину, й Наддніпрянщину. Війна розкидала і родину Франка: синів забрали до цісарського війська, дочка опинилася по другий бік фронту, в Києві дружина лежала з нервовою хворобою в лікарні. До фізичних страждань додавалися й моральні, адже після окупації Львова російською армією люто переслідувалися будь-які українські національні прояви.

1900 р. - вийшла збiрка Iз днiв журби, поема Iван Вишинський.

1905 р.- написав поему Мойсей.

1906 р. - вийшла збiрка Semper tiro.

1914 р. - вийшов ювiлейний збiрник Привiт Iвановi Франковi.

1914 р.- вийшла збiрка Iз лiт моєї молодостi.

У “Semper tiro”, де поет “дійшов свого зросту і сили” (П. Тичина) і став до філософського діалогу зі світом, задомінувала інвокативна лірика, прямо чи опосередковано звернена до адресата. Такий характер дискурсу ліричного “я” з ліричним “ти” і визначив жанрову природу “однієї із найінтереснійших збірок І. Франка” (М. Мочульський). Перші “п’єси” “Semper tiro”, “Сонет” і “Моєму читачеві” об’єднані своєрідний мистецький триптих апострофою до усіх учасників літературної комунікації: Поета, Пісні, Читача. Трансформованою аплікацією з латинізованого афоризму Гіппократа “Ars longa, vita brevis est” починається філософська медитація “Життя коротке, та безмежна штука…”. Той, кого сама Леся Українка з незмінним пієтетом називала не інакше, як сher Maitre (франц. дорогий учитель. – В. К.), раптом на вершині своєї слави відчув себе poeta semper tiro – скромним учнем повелительки Гелікона. Тепер він розкриває перед новоявленими адептами “зрадливої богині” психологічні механізми художнього процесу, коли, заворожений п’янкою магією слова, молодий поет потрапляє в “необнятий розмір” творчого екстазу і поривається в погоню за власною уявою, марно сподіваючись стати “майстром”, “паном тонів, і серць володарем, і владником мільйонів” [15, т. 3, с. 101]. І. Франко розвіює запаморочливу атмосферу ейфорії новобранців Музи, хибне відчуття всесильного деміурга.

У збірці “Із днів журби”, міститься ключ до ще однієї Франкової любовної історії. У VIII вірші, що починається рядком “Найбільше я людей боявсь тоді” знаходимо фразу: “О я боявся їх, немов докору, мов зрадженої любки тихих сліз”, і вона, ця фраза, є знаменною. Це справді ключ, яким можна спробувати відімкнути ще одну (а може, і єдину, чи, принаймні, найважливішу) таємницю Франкового серця. Отже, повторимо ще раз, дещо модифікуючи: “Боявся… докору… зрадженої любки тихих сліз”. Можна помітити, що фраза розпадається на три компоненти: 1) боявся; 2) докору, тихих сліз; 3) зрадженої любки. Насамперед слід зазначити, що ця формула не має ніякого відношення до ліричної героїні “Споминів”. Бо, хоч і обірвав раптово поет пісню свого таємничого кохання, хоч у заключній поезії циклу каже про “чуття важке та млисте”, про “пестощі короткі, й довгий жаль, надії і зневіри колихання”, усе ж виразно вияскравлений ліричний портрет героїні-француженки, такої собі метеликоподібної істоти, екзотичної пташки, що невідомо як залетіла в нагуєвицький двір, аж ніяк не сполучається з докорами, тихими сльозами, зрадою. Отож, як бачимо, тут тональність зовсім інша. Рядок про страх перед тихими сльозами зрадженої любки зовсім з іншої “опери”, він є відлунням першого циклу, що й дав назву збірці – “Із днів журби”. Весь той цикл – то справді журба*, самі рефлексії – особисті, філософські, громадські, всілякі, хоч їх ніби завзято відкидається, але вони є. Нікуди від них не подінешся, як від олов’яних сірих хмар, що “небозвід весь залягли”: …Дванадцять віршів суцільних рефлексій. І з них рівно половина – на тему трагедії серця. Це вірші II, IV, V, VI, VII, XII. Однак влада “кохання без тями” настільки сильна, що оживає воно легеньким натяком у наступному циклі “Спомини” і розпросторюється в двох великих сюжетних віршах (VIII, XI) заключного циклу “В плен-ері”. Хоча сюжетними є либонь, усі любовні вірші збірки, чи точніше було б сказати, що тут чітко простежуються дві любовні сюжетні лінії, пов’язані з двома жінками.