37. Проблеми, структура «ідеологічних» романів та повістей і. Нечуя-Левицького («Хмари», «Над Чорним морем», «Навіжена»).

Українська інтелігенція зображена у багатьох творах письменника. “Хмари”(1874), “Над Чорним морем”(1890), “Навіжена”(1891), “Гастролі”(1905), “Не однаковими стежками”(1911), “Дивовижний похорон”(1914). Роман “Хмари” – проблема нової людини. Зображено село напередодні скасування панщини (1848), проблема українського дворянства, система освіти і виховання. Трактування нової людини у Нечуя-Левицького своєрідне. Це трактування розкривається на образі Радюка і його однодумців – просвітяни, культурники, що обмежуються програмою “малих діл”, дбаючи про національні справи, не заглиблюючись у соціальні причини бідування народу. Ставлення письменника до героя суперечливе. Автор усвідомлює необхідність боротьби проти деспотизму і національних утисків, але побачив можливого борця лише в особі українофіла-народолюбця, методи якого не завжди ефективні. Невлаштованість селянського життя Радюк пояснює неосвідченістю, темнотою, згрубілим впливом тогочасної народної школи, засиллям шинків – це основне зло, на який єдиний засіб – просвіта, а звідси і програма героя – просвітянство.У повісті «Хмари» И. Нечуй-Левицький зобразив представників двох поколінь української інтелігенції другої половини XIX ст. – Дашковича й Воздвиженського, однаково далеких від проблем простої людини. Життя української інтелігенції показана на тлі характерних явищ кризи, феодально-кріпосницьких відносин і початкового розвитку буржуазних часів, коли активно формувалися нації, гостро поставав питання національної культури.

Порівняно з попередніми добутками в повісті у великій мері показується прагнення письменника розглядати суспільні відносини й конфлікти в сугубо національному, а не в соціальному аспекті. Так, антиподом освічених і чималих українців Дашкевича й Радюка виникає виходець із Тули, кар’єрист, ненависник української мови. Водвиженський, також – пихата салонна дама, виразниця шовіністичних подань столичних дворянсько-поміщицьких кіл, француженка по походженню, удова генерала-німця, який було довірено калічити душі підростаючого покоління українців в інституті шляхетних дівчин, мадам Турман і вже доморослий моральний покруч, кар’єрист Кованько. Носії української ідеї – Дашкович і Радюк душею уболівають за долею України. Однак, погляди головних героїв «Хмар» виявляються в дискусіях, у їхніх просторих самороздумах – практичної ж реалізації задумів, наприклад, Радюка в добутку не показано. Більш того, герой – ентузіаст, злякавшись осуду місцевих панів і панночок, негайно виїжджає на Кавказ. Не логічним здається такий учинок патріота Радюка, але лише тоді, коли розглядати його вчинок поза тодішньою історичною епохою й політичною ситуацією в Україні. Тоді карали за українське слово, за українську книжку, за все українське. Життєва перспектива для Радюка – носія української ідеї – намечалась дуже сумна – висновок або посилання, коли б він залишався й далі в Києві. Звичайно ці факти перебувають поза змістом повести, можливо, через цензурні вимоги, але до такого висновку приводить тодішня історична дійсність. З іншої сторони ми не можемо відкидати факту суперечливого відношення автора до свого героя: він те любується ним, то іронізує над ним, виявляючи недостатність його програми. Звідси можна зробити висновок, що письменник відчував пропасти між мріями Радюка й реальним станом селянства.

Символічний сон-бачення старого професори, що був «народолюбца» Дашковича підводить читача до думки, що в денаціоналізації інтелігенції винні не тільки «чорні хмари», «мутне море», а її власна безпорадність. Отож, герої письменника нерідко виступають скривдженими й винними разом з тим. Характерно, що й сам Нечуй-Левицький коректує судження переляканих обивателів про революційність учинків Радюка з товаришами. «Вишиті сорочки й смушкові шапки злякали місцевих бюрократів. Вони під тієї національної Покривкою бачили щось страшне…». Здається, що дехто з літературознавців безпідставно приписує Радюкову риси революційної молоді. Щирий у своїх симпатіях, він у практичній діяльності залишається здебільшого, як і герої повістей О. Кониського, лицарем фрази, а не справи. Будучи добре обізнаним із кружком ліберальної київської молоді 60- х років XIX ст. письменник в основних рисах передав настрою, відобразив об’єктивно не тільки її пориви, а й слабке розуміння суспільних процесів, життєву незагартованість.Тодішній український читач не звик до таких серйозних добутків про інтелігенцію. Масове чтиво, що складалося тоді із французьких любовних романів, що завжди було популярніше, ніж серйозна, ідейна, інтелектуальна література. Повість «Хмари» стала для української прози явищем, що породило ряд так званих «ідеологічних» прозаїчних добутків. О. Кониський, Б.Грінченко, Панас Мирний стали гідними продовжувачами літературних починань И. Нечуя-Левицького. Повість «Хмари» И. С. Нечуя-Левицького стала колискою українського народницького роману.

У повісті «Над Чорним морем» (1888) герой дивиться на діда Хтодося, осяяного вогнищем, і порівнює його то з Гонтою, то із Залізняком з героїчної поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», то з гоголівським Тарасом Бульбою, спаленим польськими панами... Ось перед хлопцем постає образ зрадника Андрія, сина Бульби, і душа хлопця проймається ненавистю: «Я почуваю в душі, що ненавиджу Андрія й ладен його вбити. Козаки наступають на ворога. Люди падають. Я ладен стати з козаками і битись з ворогами. Почуваю, що ненавиджу ворогів».Розкриттю програмових завдань, які ста¬вила перед собою українська інтелігенція в період розгортання народницького руху, підпорядковані і зміст, і форма роману І. Нечуя-Левицького «Над Чорним морем». Уже перші розділи твору дають можли¬вість відчути духовну атмосферу, в якій пе¬ребуває інтелігентна молодь Кишинева й Одеси, знайомлять з ідейними прагнення¬ми і тих, хто тільки-но здобув гімназійну освіту й шукає своїх шляхів у житті, і тих, хто після завершення університетських сту¬дій вже має непогано оплачувані посади і все ж не задовольняється бездуховним трибом існування, прагне прикласти свої руки до живого діла. Дія роману охоплює весну й літо 1880 року, і ця точна прив'язаність її до часу дає можливість зіставляти події, змальову¬вані в творі, з тим широким громадянським рухом, який характеризував суспільно-істо¬ричне життя в той рік. Хоч у романі й на¬явні епізоди, пов'язані з інтимно-особис¬тими взаєминами головних персонажів, проте ця сюжетна лінія підпорядкована основній проблематиці твору – з'ясуванню ідейних прагнень та інтересів молодих ін-телігентів: учителів, службовців, випуск¬ниць жіночої гімназії.

Звертає увагу відносно широка освіче¬ність молоді, причому ця особливість яск¬раво виявляється в розмовах дівчат, які ці¬кавляться питаннями жіночої емансипації, дискутують на теми навчання й виховання в школах. У численних розмовах, які веду¬ться в середовищі молоді навколо злобо¬денних суспільних, морально-етичних пи¬тань, зринають імена не тільки Анакреона, Байрона, Золя, Гоголя, Дарвіна, Спенсера, Майн Ріда, а й Шевченка, називаються його поеми «Катерина» і «Наймичка», згадуються образи героїв з «Гайдамаків» і «Тараса Бульби». Один з головних героїв роману учитель Комашко, розповідаючи про своє життя, формування свого світогляду, ви-роблення громадянських переконань, від¬значає зростання національної свідомості: «Я знайшов свою Феваїді, свою Америку – то мій рідний край. Україна й народ. Нам одмежовано клапоть рідної ниви. І будемо працювати на їй і для неї. Що ми доброго зробимо для неї, то зробимо й для люд¬ськості, бо ми частка людськості» (5, 174). Уважний читач помітить, що романіст, показуючи відносно широкі літературно-ос¬вітні обрії нової молоді, відзначає й ви¬нятки. Це дуже помітно в освіченості сес¬тер Навроцьких: якщо Саня обізнана з літературою, з популярними філософськи-ми ідеями часу (а цьому сприяло навчан¬ня в класичній гімназії та копітка самоосвіта), то Маня, яка вчилася в приватному пан¬сіоні, крім засвоєного практичного курсу французької мови, більше ні в чому не роз¬бирається, виявляє повну безпорадність у питаннях зі сфери культурно-мистецького життя. Коли, наприклад, зайшла мова про Шевченків «Кобзар», дівчина прямо ска¬зала, що через заборону матері цю книж¬ку не читала, бо вона написана «мужиць¬кою мовою». Обмеженість вихованки пан¬сіону кричуща: в розмові з Комашком вона виявляє нерозуміння елементарних істин, почутий образний вислів про «книгу людського серця» сприймає буквально, гадаючи, що вона, мабуть, «не французь¬ка, а англійська, бо так чудно зветься» (5, 266).

У романі порушуються й інші злободен¬ні питання суспільного буття, як правило, пов'язані з гнітючими умовами бездухов¬ності, переслідуваннями властями будь-яких виявів живої думки. Атмосфера переляку, підтримувана царизмом, колоритно переда¬на в одному з епізодів, де старий Навроцький так характеризує животіння обивателя: «А то знаєте, як у нас буває: гм... гм... з панами говори, та й бійся, з товаришами говори половинкою язика; з начальством говори тільки кінчиком язика; з чужими говори обачно й стережись...» (5, 251). Таке ж лицемірство й фарисейство переймають від старших і молодші, зокрема виведені у творі Селаброс та Фесенко. Звичайно, письменник прагнув бачити в житті інших молодиків, про що свідчить образ Віктора Комашка. Учитель Кишинів¬ської гімназії за будь-якої нагоди (а ро¬ман композиційно побудований на відтво¬ренні зустрічей молоді і в молдавському місті, і в Одесі, де безперервно ведуться палкі розмови на злободенні політично-культурні теми) викладає свою програму громадського обов'язку інтелігенції перед народом. Образ Комашка певною мірою автобіографічний, і все ж у ньому узагаль¬нено чимало рис, властивих і колегам автора під час його вчителювання в Кишиневі. Дослідники (О. Білецький, Н. Крутікова, М. Тараненко) слушно нагадували, що до гуртка кишинівських інтелігентів, очо¬леного майбутнім автором роману «Над Чорним морем», могли входити вчителі гімназії і по сусідству з нею розташова¬ної духовної семінарії – Л.С. Мацієвич, А.Н. Шимановський, С.Ф. Рожанківський, К.І. Турчаківський, М.А. Ганицький, А.К. Конський, М.В. Василевський та ін. Зрозуміло, цей факт дає підстави тверди¬ти про життєву достовірність змальованих у творі подій, а отже, й про реалістичність зображених у ньому картин взагалі.

Людина чесна, принципова, по-громадянському мужня, Комашко сміливо закликає своїх товаришів до праці серед селянства, спираючись в освітній діяльності насампе¬ред на зміст і форму усталеної впродовж віків народної культури. На іронічні заки¬ди Фесенка про «мужицьку» мову й літе-ратуру Комашко дає аргументовану відпо¬відь, що саме народне слово в освіті, нав¬чанні буде зрозумілим для широких мас, саме воно й забезпечить успіх у просту¬ванні селян до загальнолюдської куль¬тури. Звичайно, програма Комашка типово на¬родницька: він мріє засіяти рідні лани «зо¬лотим насінням просвіти», прагне присвя¬тити себе праці для добробуту «краю й народу». Вчитель розуміє, що особливо важким є початок, але ж комусь треба це зробити: патріотична праця дасть свої на¬слідки, виростуть нові люди, постануть нові діячі. Комашко переконаний, що навіть зовні не дуже помітні справи змінять пси¬хологію затурканих селян. Він прагне на¬близити час, коли зникне ворожнеча між людьми, коли навіть солдати супротивних армій відмовляться вбивати одні одних і випхнуть наперед генералів та дипломатів, сказавши їм: «Стріляйтесь, бийтесь самі, коли маєте смак до війни, а ми підемо додому, до батьків та жінок, до дітей, до плуга, до книжки» .Скажіть, що ж поганого є в такій програ¬мі? І чи не суголосна вона нашому часові, хоч від написання твору минуло сто років. А виявляється, що ідеї, пропаговані І. Нечуєм-Левицьким вустами свого героя, були небезпечними для царської цензури, яка щойно наведені рядки немилосердно ви¬лучала при підготовці твору до друку в чет¬вертому томі «Повістей і оповідань» (1905). Взагалі в тексті роману зроблено тоді близько двадцяти цензурних купюр – викреслені всі місця, де була критика бур¬жуазно-поліцейських порядків, гнобительської шовіністичної політики царизму на Україні. У цьому зв'язку О. Білецький слушно за¬уважував, що за певної схематичності обра¬зу Комашка його програма є визначенішою: свобода преси, просвіта народу його рід¬ною мовою, виховання інтелігенції на про-гресивних європейських ідеях, добробут селянства, вільний національний розвиток України. «Для 1888 р. (вперше роман був опублікований у Львові в 1890–1891 роках, а в Росії вийшов друком лише в 1905 році),– зазначав О. Білецький,– це були вимоги, які підтримала б і вся передова російська громадськість. Адже й вона могла ще тільки мріяти про свободу преси, про свободу освіти, а про добробут народу – нема чого й казати».

Комашко усвідомлював труднощі навіть мирної просвітительської діяльності, адже ж охоронці системи стали винахідливішими й пильнішими. Учитель образно порівнює їх з тиграми й пантерами в людській по¬добі. І все ж стогін пригнічених зобов'язу¬вав свідомих працівників долати страх і при-ходити на допомогу знедоленим. Перед по¬движниками на громадській роботі поста¬ють усілякі перешкоди, а нерозв'язані на¬болілі питання насувалися на них, як осінні хмари, забирали спокій, порушували душев¬ну рівновагу. Вчителеві огидні облудність і лицемірство, якими прикривали свою оби-вательську суть ретрогради, а справжніх ентузіастів, які могли б рішуче піти пра¬цювати в народ, було дуже мало. І все ж Комашко вірив, що є люди, здатні піти на самопожертву, згоріти заради громад¬ського блага, бо, як свідчили приклади з минулого, саме «з того попелу» завжди поставала «жива сила».Шкода, що з роману не видно практич¬ної реалізації виголошуваних Комашком ідей, проте й за розмови він поплатився посадою в школі. Директор гімназії, який був присланий у Кишинів, щоб «викурити ліберальний дух звісного славного Пиро¬гова», у тираді, зверненій до Комашка (до речі, теж викресленій цензором), з циніч¬ною відвертістю висловив думку «верхів»: «Ви вчите дуже добре, нігде правди діти, але не можете бути педагогом. Ви в гім¬назії силкуєтесь підняти й розвити особис¬тість, говорите скрізь про право людської особистості, хочете розвивати самостій¬ність характеру, енергію, волю й розум в молодих людях. Годі вже нам їх розвивати! Маємо цього через верх. Тепер час не розвивати, а завивати й придушувати само¬волю молодіжі» .

За звинуваченнями реакціонера (в ньо¬му легко впізнається вірнопідданий цар¬ський служака, прямолінійний і жорстокий педантист В. Л. Соловйов, який тоді керу¬вав Кишинівською гімназією) пішли й діла охранки: жандарми проводять на квартирі вчителя трус, забирають «усі українські книжки, навіть українські ноти», а Комашка висилають в Архангельську губернію, де йому довелося відбути чотири тяжкі роки. Так реалістично-правдиво показано в тво-рі нелегку долю інтелігента-демократа.Ідейні шукання інтелігенції постають та¬кож через з'ясування поглядів і певних дій інших персонажів. Так, учитель Мавродін зневажливо оцінює тих царських чиновни¬ків з українців, які відірвалися од свого народу й схожі на купи «піску та каміння серед плодючої та родючої ниви» (5, 159). Саня Навроцька, обдарована гострим ана¬літичним розумом, виступає насамперед як діячка-феміністка і в розмовах, і в учитель¬ській праці, її особливо втішив альманах «Перший вінок», виданий галицьким жіно¬чим товариством. Надія Мурашкова, незадоволена ліберальними розмовами в колі своїх знайомих, «йде в народ», важко пра¬цює в сільській школі. Переслідувана влас¬тями, втрачає здоров'я і повертається в ма¬терину оселю смертельно хворою на сухоти. Так правдиво показується крах теорії «ма¬лих діл», оскільки вона не спиралася на соціальне оновлення дійсності. Інтелігентам, що прагнули живого діла для народу, у романі протиставляються журналіст Селаброс, який за добрі гроші писав «і нашим, і вашим», «добре гнув свою гнучку душу на всі лади», та одеський учи¬тель Фесенко, який прагне вибитися в пани. Він навіть не приховує погорди до народу, глузує зі своїх демократично настроєних знайомих. Згадавши пісню Г. Сковороди, Фесенко прямо заявляє, що не збирається сидіти ззаду: «Будемо мазати, щоб не скрипіло, будемо лукавити; де треба, при¬гнемось, удамо з себе підлизу та пронозу, а потім піднімемось високо вгору» (5, 257). Зрештою цинік і кар'єрист досягає свого.

Таким чином, романи І. Нечуя-Левицького з життя інтелігенції, незважаючи на де¬які художні прорахунки, заслуговують на глибше, всебічніше вивчення. Вони є не тільки помітними і в спадщині письменни¬ка, і в літературі 70-80-х років XIX ст. з по¬гляду тематичного, а й засвідчують нова¬торство письменника в художньому моделюванні дійсності. В цьому зв'язку Л. Бикова правильно відзначає, що чіткість і ви¬разність світоглядних позицій письменника стали набувати особливої ваги в осмисленні злободенних проблем часу. Тепер для письменника-реаліста вже недостатньою була «вправність ока, котре підглядить і опи¬ше найменшу дрібницю». Необхідним стає "аналіз суспільних фактів, розуміння їх причин і самої глибинної суті у соціально-психологічному виявленні»8.