74. Структура, ідеї збірки «Мій Ізмарагд». Передмова автора до неї.

Передмова до збірки “Мій Ізмарагд”, власне, стосується найбільше циклів “Паренетікон”, “Строфи”, “Притчі” і “Легенди”. Це документ, який за своїм змістом виходить за межі передмови. Тут Франко висловлює свої погляди на мистецтво (“правдива поезія мусить бути завсігди моральною”), на християнську мораль “великих учителів людськості”, які шукають “царствія Божія і правди єго”; “…Я бажав зробити, – пише автор, – свою збірку наскрізь моральною”. Таким чином, збірка “Мій Ізмарагд” у цілому є теж суб’єктивно-риторичною, однак у зовсім іншому сенсі. У ній (за винятком першого і останнього циклів) не порушуються соціальні та суспільно-політичні питання. Морально-етична філософія І.Франка, його ставлення до релігійних догм, його спосіб творення свого “Ізмарагду” – усе це у стислій формі знайшло відображення в передмові. Автор зазначає,

що матеріал до збірки він збирав упродовж п’ятнадцяти років (отож морально-етична проблематика хвилювала його завжди). “На чужу основу я накладав свої власні узори”, – пише Франко. Є в передмові проблема, яку в сучасному літературознавстві окреслюють як присутність у тексті поетики читача. Іншими словами, текст творився з певною настановою – викликати в читача відповідний психологічно-інтелектуальний стан. “А тобі, любий брате чи люба сестро, що читатимеш оті рядки “не мудрствуя лукаво”, бажаю того душевного супокою, того м’якого, ніжного, щирого настрою, який знаходив я...” [1; т.2; с.180]. Автор прагне, щоб у душу його читача упала хоч крапля “доброти, лагідности, толеранції не тільки для відмінних поглядів і вірувань, але навіть для людських блудів, і похибок, і прогріхів”. Йдеться про розуміння людської природи і сутності людини. Вельми цікавою є вказівка на назву збірки: “Староруський автор (XIV ст. – Г.П.) не без розмислу назвав свою збірку “Ізмарагдом”. Найвищим прагненням автора є те, щоб його слово було ясним і щоб у ньому, “як в дзеркалі, виднілося людське, щиролюдське лице».Ізмарагдне слово І.Франка, як він підкреслює, об’єднане “спільним діапазоном морального чуття і темпераменту” самого автора.Є ще одна дуже важлива проблема. Релігійність (її морально-етична основ і фундаментальні засади) як спосіб буття і проблема “катехитичної, догматичної моралі”; моральність Франка не така, як “коліноприклонна, поклонобийна та черствосердна моральність багатьох стовпів церкви, покликаних та непокликаних обранців релігії”. Ще на світанку своєї поетичної творчості І.Франко писав про “Божеське в людськім тілі”, і це він вважав основним у релігійності людини.“Значна часть поміщених тут віршів – то правдиві Schmerzenskinder”, – пише Франко. Діти болю. І далі: “Може, сей мій фізичний і духовний стан відбився й на фізіономії сеї книжки. В хоробі чоловік потребує, щоби зчоловік потребує, щоби з ним обходились м’яко, лагідно, та й сам робиться м’яким, та лагідним, та толерантним. Його обхапує глибоке, ніжне чуття, бажання любити, дякувати когось, тулитися до когось з довір’ям, як дитина до батька. Не знаю,

наскільки ясно відбилося те чуття в отсій книжці, та знаю, що я бажав зробити її книжкою наскрізь моральною” .Отже, моральна ідея пронизує всі двадцять чотири поезії “Паренетікону”. Як і подальші поезії, вони майже суспіль автологічні, що, однак, не заважає їм звучати афористично. Афористичність органічно пов’язана з ідейним завданням збірки – оригінально, по-новаторськи переказати моральні науки предків (проте не забудьмо про “власні узори” автора). Вірші “Паренетікону” будуються за принципом паралелізму й своєрідної тріади: два компоненти паралелізму і моральна сентенція. Підкреслимо також, що в цій збірці відбилася глибока релігійність Івана Франка, його органічне сприйняття Євангельського Слова.Тема любові продовжується. Автор подає своє глибоке розуміння Євангельської заповіді: “Любіте ворогів своїх”. ІІ вірш теж має компонент паралелізму (“Як добрі щепи садівник плекає”), але в цілому поетична структура ІІ вірша позначена автологічністю. “Не слід усякого любити без розбору”, – така “зав’язка” ідеї вірша. Немає заслуги в любові “до брата, друга”. Це сама по собі органічна потреба людини. Але Господь сказав: “А ви любіте своїх ворогів».Збірка „Мій Ізмарагд” внесла в поезію нові мотиви, відновила життя таких жанрів, як притчі, легенди, віршовані мініатюри, спопуляризувала багатий скарб мудрості віків і народів та висловила внутрішній світ і болі автора.

Збірка складається з циклів „Поклони”, „Паренетикон”, „Строфи”, „Притчі”, „Легенди”, „По селах”, „До Бразилії”. Цикли поезій у Франковому „Ізмарагді” мають окреме композиційне розв’язання, відрізняються ритміко-версифікаційними особливостями, способами образотворення, емоційно-стильовим забарвленням.Жанрова структура “Мого Ізмарагду” переконливо демонструє системність художнього світу, його цілість і розмаїтість. Усталені типи поетичної свідомості розмежовані в часі і просторі, в контексті усієї збірки пов’язуються єдиним задумом, “спільним діапазоном морального чуття і темпераменту”, цілісною етичною концепцією дійсності.“Мій Ізмарагд” відкриває цикл “Поклони”, в якому вже сама назва розкриває жанрову й архітектонічну специфіку поезій: це своєрідні спогади, згустки пережитих вражень, уявні поклони Україні, поклони-відповіді або поетичні листи і поклони-послання ліричного героя коханій дівчині. Кожна поезія має чітко вираженого адресата, що свідчить про внутрішню діалогійність дискурсу. Крім того, перший цикл “Мого Ізмарагду” прикметний тим, що містить у згорнутому вигляді наскрізні мотиви усієї збірки.Смисловим центром збірки є цикл “Паренетікон”, в основі якого лежить принцип книги християнської моралі. Концептуальне протиставлення належного і сущого в “Паренетіконі” розкривається у цілому ряді антитез: мудрість – глупота; любов до ближнього – ненависть, егоїзм; віра, любов до Бога – зневіра, моральний нігілізм, фальшиве святенництво; щастя, радість – горе, жура, недоля; благочесність, дотримання морального закону – людські гріхи ( гнів, лукавство, користолюбство, зажерливість, скнарість, упертість, пияцтво та ін.). Спокійно і виважено розкриває поет у „паренетіконах” смисл людського буття. Винятковою афористичною вишуканістю позначені „Строфи” – дивні перли народного досвіду, де поруч із катехізисними настановами органічно співіснують стилізовані фольклорні прислів’я і приказки. Це моральний кодекс ідеальної людини, виношені віками норми соціальної поведінки, справжня енциклопедія світових чеснот і гріхів. У гномічних мініатюрах спресовані людські історії, жанрові картинки з повсякденного побуту, нехитрі миттєві сценки з навколишнього життя, які в авторській інтерпретації набувають форми філософського узагальнення.

Своєрідну ліричну трилогію давньої мудрості становлять цикли “Паренетікон”, “Притчі” і “Легенди”. Якщо у першому циклі максими християнської етики подані в афористичній формі, то в “Притчах” вони розгорнуті в цілі історії. Повнота охоплення життєвої мудрості виявляється уже в заголовках віршів: відкриває цикл “Притча про життя”, а завершує – “Притча про смерть”.Дотримуючись умов функціонування жанру, зберігаючи за ними простір для морально-етичних рефлексій, І. Франко аж ніяк не прагне надати своїм творам характеру строгого канону чи вивести з них певні непорушні етичні закони. Він тільки прагне розкрити рухливість їх різноликого буття, невичерпність їх „енергетичних ресурсів”.У Івана Франка притчі за природою своєю – це лірика, заадресована до сучасності, актуальна за мотивами. Притчі були для Франка формою суджень не стільки про “вічні” питання етики, побуту, скільки про актуальні справи, суспільну поведінку людини свого часу. Він і тут лишився вірним своїм переконанням й естетичним принципам.Моральна цінність у притчах Франка не канонізується, вона випробовується своєю протилежністю. Композиційний принцип введення опозиційних начал – основоположний для притч Франка. Він надає їм максимальної рухливості, стрункості, виразності.„Ізмарагдові” уроки І. Франка переконують, що в усіх своїх вчинках слід керуватися здоровим глуздом („Притча про нерозум”), що правдива вартість буває непоказною з виду („Притча про правдиву вартість”), що смиренність і покора хоч помалу, але доведуть до життєвої мети („Притча про покору”), що справжніх друзів пізнають у біді („Притча про приязнь), що треба пам’ятати добро і шанувати тих, хто навчив розуму („Притча про вдячність”), що у світі можна досягти соціальної справедливості („Указ проти голоду”). Поет напівжартома-напівсерйозно застерігає від облесливої любові („Притча про любов”) і від жіночої спокуси („Притча про красу”, „Арот і Марот”) або дозволяв собі травестію вати агіографічні пам’ятки, наслідуючи сміхову культуру мандрівних дяків („Свята Доместіка”).Цикл “Легенди” додає перли мудрості з інших релігійних та культурних традицій – буддійської, арабської, старовавилонської, давньоєгипетської, античної. У такий спосіб в “Моєму Ізмарагді” витворюється цілісний універсальний моральний образ людини. Цикл “Легенди” мало чим відрізняються від притч, хіба тільки збільшенням чи зменшенням повчально-ліричної частини: у “Легендах” її майже немає, у другому циклі – вони поширюються на весь твір, за винятком епіграфа.Завершують збірку цикли “По селах” і “До Бразилії”, що апелюють до сучасних проблем – пригноблення народу та еміграції. Перший цикл присвячено становищу галицького селянства й настроям, що вирували серед цієї верстви населення, другий оповідає про справжнє народне лихо рубежу століть – вимушену масову еміграцію українців за океан. Повчальний характер природних картин у циклах „Паренетікон” та „Притчі” змінюється соціально-побутовими замальовками добірки текстів „По селах”. Картини природі в циклі стають своєрідним обрамленням сюжетно зладженого поетичного тексту.Цикл „По селах” – це передусім політ поетичної думки на рідне авторові Прикарпаття, роздуми над життям його природи і його людей. У циклі із-поміж зеленої природи з’являються чорні стріхи невеселих хат і природну ідилію приглушує суспільна реальність.Отож два останні цикли розглядаємо як своєрідний додаток до збірки, в якому зафіксовані історичні події тієї доби. Перехід від максим книжної мудрості до реального життя відрізняє Франків “Ізмарагд” від давньоруського.