41)Поділи Польщі та їх значення.

У другій пол. ХVІІІ ст. Річ Посполита переживала період глибокої економічної і політичної кризи, викликаної анархією в державному управлінні, міжусобними війнами. Цим скористались сусідні держави – Австрія, Росія та Пруссія, які розділили між собою землі Речі Посполитої, внаслідок чого польсько-литовська держава припинила своє існування.

На долі українських земель три поділи Речі Посполитої позначилися таким чином:

• за першим поділом 1772 р. до Австрії відійшла Галичина;

• за другим поділом 1793 р. до Росії відійшло Правобережжя (Київщина, Волинь, Поділля);

• за третім поділом 1795 р. до Росії відійшла Волинь (Берестейщина).

З переходом Правобережної України під владу Росії тут у 1797 р. було створено Київську, Волинську та Подільську губернії.

До Австрійської імперії була приєднана в 1775 р. Буковина, яка перебувала до цього часу в складі Османської імперії. Під безпосереднім контролем Габсбургів перебувало і Угорське королівство разом з українським Закарпаттям. З 1867 р. Австрійська імперія отримала назву Австро-Угорщини.

Таким чином, на кінець ХVІІІ ст. українські землі опинилися в складі двох великих імперій – Російської та Австрійської.

42)Адміністративно-територіальний устрій українських земель.

У 1796 р. замість намісництва в Україні були створені губернії із звичайною для інших територій Росії системою управління. Для посилення своєї влади уряд губернії підпорядковувався генерал-губернаторам. На чолі губерній стояли військові генерал-губернатори. Які користувалися майже необмеженою владою і проводили в життя антиукраїнську політику царизму.

У 1802 р. російський уряд ліквідував Малоросійську губернію і натомість створив Чернігівську та Полтавську. Новоросійську губернію було поділено на катеринославську, Таврійську і Миколаївську (з 1803 р. Херсонську). У 1828 р. вони, а також Бессарабія увійшли до складу Новоросійсько-Бесарабського генерал-губернаторства. У боротьбі з польським визвольним рухом царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал-губернаторство у складі Київської, Волинської і Подільської губерній. Через три роки Слобідсько-Українську губернію було реформовано в Харківську. Отже, підросійська Україна була поділена на дев’ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку ХХ ст. Значна кількість українців компактно проживала поза межами цих губерній у сусідніх повітах Курської, Воронезької, Бєлгородської губерній та на Кубані.

43)Сутність українського національного Відродження, його передумови, особливості та етапи розвитку.

а) Основна риса української історії ХІХ ст. – це національне відродження України, під яким розуміють:

а) формування національної самосвідомості українців;

б) зростання інтересу до українсько мови, історії, культури;

в) активізацію зв’язків між західними та східними українцями, їх національну інтеграцію;

г) розгортання українського національно-визвольного руху.

Пробудження національної свідомості українців розпочалося наприкінці ХVІІІ ст. і набрало сили в першій половині ХІХ ст. на Лівобережній і Слобідській Україну, де ще не згасла пам’ять про славні часи Гетьманщини, де жили і творили високоосвічені інтелектуальні сили

Причини піднесення українського національного відродження:

1. політика російського та австрійського урядів – Росія і Австро-Угорщина здійснювали політику національного гноблення, всіляко прагнули перешкодити формуванню української нації, розвитку української культури (у Росії – Валуєвський указ 1863 р., Ємський указ 1876 р.);

2. історичні корені – чинником національного відродження була давня традиція визвольної боротьби в Україні. Національно-визвольний рух ХІХ ст. став продовженням цієї традиції, набувши інших форм і змісту;

3. формування національної інтелігенції, яка виступала і організатором цього руху. Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де діяли університети: Львів (1661 р.), Харків (1805 р.), Київ (1834 р.), Одеса (1865 р.);

4. зовнішні впливи. Ідеї Великої Французької революції кін. ХVІІІ ст. радикалізували українське суспільство, спрямували його кращих представників на пошуки шляхів перетворення існуючих порядків. Значний вплив на піднесення громадсько-політичного життя справили Вітчизняна війна 1812 р., засвідчивши марність сподівань українців на поліпшення їхнього становища, та зарубіжні походи 1813 р., учасники яких побачили переваги європейських форм суспільного і державного устрою.

б) Національно-визвольний рух започаткувала патріотична інтелігенція. Яка прагнула зберегти від вимирання українську, мову, історію, культуру.

У 1798 р. І.Котляревський видав поему “Енеїда”, вперше використавши українську народну мову в якості літературної.

Справу І.Котляревського продовжили “Харківські романтики” – літературне об’єднання 20-40-х рр., створене студентами Харківського університету Левком Боровиковським, Амвросієм Метлинським, Олександром Корсуном та ін. Ідейний натхненник цього товариства був письменник Григорій Квітка-Основ’яненко. Видавши у 1834 р. “Малоросійські повісті”, він довів, що українською мовою можна писати і високохудожні прозові твори. У Харкові цьому процесу сприяв і Петро Гулак-Артемовський.

Наприкінці ХVІІІ – поч. ХІХ ст.. помітно посилюється інтерес до української історії. Зокрема, відома анонімна праця “Історія Русів”, яка вийшла друком у 1846 р. Автор, намагаючись відновити історичну справедливість, доводить, що Україна має власну історію, захищає право українського населення на свободу і державу. Патріотична спрямованість “Історії Русів” зумовила її широку популярність і значний вплив на розвиток української історичної науки.

Перша узагальнююча праця з історії України Д.Бантиш-Каменського (1822 р.), 5-титомна “Історія Малоросії” Миколи Маркевича (1842-1843 рр.).

Поряд з літературними і історичними дослідженнями важливою формою діяльністю інтелігенції було вивчення українського фольклору. Відомий внесок у його популяризацію зробили Микола Цертелєв, Михайло Максимович, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.