52)Закарпаття та Буковина під владою Австрійської імперії.

Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття займали територію 70 тис. кв. км., на якій проживало 3,5 млн. чол., в тому числі українців 2,4 млн. (70% усього населення), 600 тис. поляків, 300 тис. євреїв. На території Східної Галичини існувало 10 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, та східні частини Сяноцького і Перемишльського округів. Окремий округ (до 1849 р.) становила Буковина з центром у Чернівцях. Закарпаття входило до складу Угорського королівства як чотири комітати (жупи) Братиславського намісництва. На чолі округів стояли старости, призначувані австрійським урядом. Східна Галичина і Буковина були об’єднані з Західною Галичиною, де переважали поляки, в королівство Галіції і Лодомерії з центром у Львові. Адміністрацію Галичини очолював губернатор, назначений імператором, резиденцією якого був Львів. Містами на території краю управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце бургомістр і радники. Усі вони також призначались урядом.

Австрійська монархія на поч. ХІХ ст. була однією із найбільш відсталих держав Європи. Однак національне гноблення тут здійснювалося не в таких грубих формах як у підросійській Україні. Австро-Угорщина на відміну від Росії, була конституційною монархією (Конституції 1848 і 1867 рр.). Тут існували певні політичні свободи, рівність громадян, центральний парламент і крайові сейми (зокрема в Галичині і Буковині), вибори до яких здійснювалися за участю всього населення. Українська мова і культура формально не заборонялися.

І хоч права українців всіляко обмежувалися – обмежувалося викладання українською мовою в школах, нею не викладали в жодному вузі, українських представників у виборних органах влади були одиниці – все ж таки конституційний устрій сприяв зростанню активності українського населення, його зорганізованості.

У ХІХ ст. саме Західна Україна стала центром національного відродження.

53)Розвиток суспільно-політичного руху на поч. Хх ст.

Початок ХХ ст. в історії України характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострим класовим протиріччям, національним гнобленням, політичним безправ’ям населення. Ситуацію загострила загальна економічна світова криза 1900-1903 рр., а в Російській імперії – і її поразка у війні 1904-1905 рр. з Японією. Як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства:

1. активізувався робітничий рух, перейшовши від економічної до політичної боротьби;

2. посилився селянський рух, для придушення якого досить часто використовували війська;

3. зросла активність студентської і учнівської молоді, яка протестувала проти обмежень її прав, виступала за соціальну справедливість (зокрема, боротьба за український Львівський університет);

4. посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за проведення реформ.

У Наддніпрянській Україні центом опозиційної по відношенню до царизму діяльності стали земства – органи місцевого самоуправління. Земці-ліберали вимагали надання політичних свобод, ліквідації кріпосницьких пережитків, скликання Установчих зборів для вироблення конституції.

В умовах загального революційного піднесення посилився і національно-визвольний рух.

У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині:

1. тут активізувалася діяльність політичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організаційної діяльності партій Наддніпрянської України. Так, у Львові знаходилася партійна друкарня Революційної української партії, було видано роботу М.Міхновського “Самостійна Україна”;

2. діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса. У 1914 р. товариство “Просвіта” мала 78 філій, 2944 читалень, курси для неписьменних. Кращі твори української літератури друкувалися на сторінках редагованого М.Грушевським та І.Франком журналу “Літературно-науковий вісник”. Упродовж 1899-1917 рр. понад 300 видань випускала Українсько-руська видавнича спілка, популяризуючи як світову так і українську літературу;

3. зростала кількість українських представників у центральному парламенті та в крайових сеймах;

4. розгортали діяльність молодіжні спортивні товариства “Сокіл”, “Січ”, які розвивали в українській молоді почуття патріотизму, схильність до дисципліни;

5. широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на економічне відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості.

У Наддніпрянській Україні національно-визвольний рух проявився в:

1. процесі політизації українського руху, зростанні кількості національних партій. РУП, утворена в 1900 р., розкололася і дала початок трьом партіям:

а) Народній українській партії (НУП, 1902) на чолі з М.Міхновським. Виступала за утворення незалежної української держави. Орієнтувалася на національну інтелігенцію;

б) Українській соціал-демократичній спілці (“Спілка”, 1904) на чолі з М.Меленевським. Займала марксистські позиції, прагнула виражати інтереси всіх робітників України. У 1905 р. влилася у меншовицьку фракцію РСДРП;

в) Українській соціал-демократичній робітничій партії (УСДРП, 1905) на чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою. Прагнула поєднати марксизм із націоналізмом. Орієнтувалася на селян і робітників, вимагала автономії для України.

У 1904 р. були утворені дві ліберальні партії – Українська радикальна партія (Б.Грінченко, С.Єфремов) та Українська демократична партія (А.Лотоцький, Є.Чикаленко). Основні їх вимоги – конституційна монархія, земельні реформи, автономія України в складі Росії.

2. Активізації культурно-просвітницької діяльності прогресивної української інтелігенції. Найбільш масовими її акціями на початку ХХ ст. було відкриття пам’ятника І.Котляревському у Полтаві в 1903 р. Не дивлячись на заборону, лунала українська мова. У цьому році святкувалось 35-річчя музичної діяльності М.Лисенка.

Але національний рух у Наддніпрянській Україні в цілому не набрав масового характеру. У ньому брала участь в основному ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу, перш за все, за свої класові інтереси. Українські партії були мало чисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії України в складі Росії.

У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зрусифікованій, більш масовими і впливовими були загальноросійські партії:

1. Російська соціал-демократична партія (РСДРП) – виникла в 1898 р., у 1903 р. розкололася на більшовиків і меншовиків. Стояла на позиціях марксизму, визнання керівної ролі пролетаріату в революції та диктатури пролетаріату. Партія діяла серед російських і зрусифікованих українських робітників;

2. партія соціалістів-революціонерів (есери) – утворилася на рубежі 1899-1900 рр. на основі поєднання народницьких ідей з марксизмом. Соціальну опору складало селянство;

3. конституційно-демократична партія (кадети, 1905) виступала за конституційну монархію з 2-палатним парламентом, за свободу культурного розвитку всіх національностей;

4. “Союз 17 жовтня” (октябристи) (жовтень, 1905) – виступала за збереження царської влади, єдину і неподільну Росію;

5. “Союз руського народу” (1905 р.) – стояла на позиціях націонал-шовінізму, проголошувала боротьбу з євреями і іншими національними меншинами.

Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії.