4.2. Динаміка та структурні зміни господарського розвитку другої половини 40—90-х років XX ст.

Після другої світової війни в розвитку індустріальної цивілізації відбулися зміни, пов'язані з збільшенням тери- торії та населення так званої світової соціалістичної сис- теми, розпадом колоніальної системи та утворенням неза- лежних держав:

216

Світове господарство охоплювало три підсистеми: гос- подарства економічно розвинених, соціалістичних держав та країн, що розвиваються. Головною тенденцією в еконо- мічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Еконо- мічно розвинені країни світу вступили у фазу інтенсивного розвитку. Змінювалася структура національних госпо- дарств. Важливими чинниками розвитку світового госпо- дарства були науково-технічний прогрес, подальше поглиб- лення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація вироб- ництва. Сформувалася світова інфраструктура — комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо). Розширилися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин. Для господарського розвитку характерним було посилення взаємозв'язків між усіма країнами та їхніми групами. Набули розвитку міждер- жавні інтеграційні процеси. Економічне зростання націо- нальних господарств залежало від ступеня входження їх до всесвітнього господарства. Посилилося державне регу- лювання господарських процесів.

У повоєнні роки стартові умови для стабілізації та роз- витку національних господарств були різними. Занепад

217

економіки європейських країн, Японії сприяв встановлен- ню економічного панування США. Виробничі потужності країни перевищували потужності всіх індустріальних дер- жав разом узятих. Широкого розмаху набула економічна експансія США. У міжнародній валютно-фінансовій сис- темі встановлювалася першість її національної валюти. У європейських країнах скоротилося промислове виробницт- во. Рівень його в 1946 p. становив порівняно з 1937 p. у Великобританії — 95%, Франції — 73, Японії — ЗО, ФРН (у 1948 p.) — 56 %. Панувала внутрішня інфляція. Євро- пейські валюти не конвертувалися, їхній курс був заниже- ним щодо долара, який став єдиною твердою валютою, і всі країни прагнули отримати його в обмін на свої товари. Скоротився міжєвропейський обмін товарами і послугами. Бартер став переважаючою формою торгівлі. Європейські уряди здійснювали непопулярні заходи для приватного капіталу: контроль цін на основні товари, перерозподіл на- ціонального доходу, збільшення грошей в обігу. Через це приватні інвестори переводили свої активи з Європи у США. Для відбудови господарства Європи, стимулювання еконо- мічного зростання потрібні були значні фінансові ресурси.

Стан господарства Європи негативно впливав на світову економіку. Реконверсія господарства в США відповідно до потреб мирного часу зумовила появу таких проблем, як скорочення виробництва та зайнятості, необхідність онов- лення цивільних галузей. Сполучені Штати повинні були у власних інтересах, для стабілізації світової економіки та політичного становища допомогти європейським країнам у відбудові господарства. У липні 1947 p. в Парижі було створено Організацію європейського економічного співро- бітництва (ОЄЕС), завданням якої було вироблення спільної програми відбудови Європи.

У квітні 1948 p. Конгрес США затвердив план Маршалла (за ім'ям державного секретаря Дж. Маршалла) — план економічної допомоги країнам Європи. Його учасники: Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Данія, Нідерланди,

218

Норвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія, Португалія, Греція, Туреччина, з грудня 1949 p. — ФРН. Мета плану — розвиток економіки на "принципах індивідуальної свободи, вільних інститутів і справжньої незалежності". Європа розглядалася як єдиний економіч- ний простір, на що вказував міжнародно-правовий договір між країнами. Вони були не пасивним об'єктом амери- канської допомоги, а ініціаторами у виробленні та реалі- зації плану. До його завдань входило відродження вироб- ництва на новій технологічній основі, розширення зовніш- ньої торгівлі, досягнення міжнародної фінансової стабілі- зації, встановлення справедливих обмінних курсів. Діяв план Маршалла з квітня 1948 p. по ЗО грудня 1951 p. Обсяг до- помоги країнам ОЄЕС становив 17 млрд дол. (у цінах 1990 p. 102 млрд дол.). З них 4 млрд дол. асигнувалося протягом перших 15 міс. Американський уряд гарантував капітало- вкладення своїх інвесторів, вивезення оптимального при- бутку в доларах. Передбачалися скасування мита, обме- ження імпорту американських товарів, постачання сировини в США.

У США для організації допомоги була створена Адміні- страція економічного співробітництва, місія якої діяла в кожній країні. Допомога надавалася: 1) безпроцентними товарними позиками та "дарами", склад яких визначали США; 2) звичайними кредитами під малі проценти; 3) у вигляді доларової "зумовленої допомоги" в обмін на націо- нальну валюту за офіційним курсом. Нею розпоряджали- ся інші країни для розвитку внутрішньоєвропейської торгівлі. У 1950 p. ця система була замінена Європейською платіжною спілкою.

Фонди згідно з планом Маршалла розподілялися між країнами не за потребами в інвестиціях, а відповідно до стану платіжного балансу щодо доларової зони. Товари надавалися в розпорядження урядів. Гроші, отримані від їх продажу, надходили в національний банк на спеціальний рахунок (так звані еквівалентні фонди). 95% цих фондів

219

повинні були належати країнам-учасницям, але витрача- лися під контролем Адміністрації економічного співробіт- ництва в Європі. Частина їх йшла на оплату сировини, яку

вивозили США.

Програма відбудови Європи була виконана. Довоєнного промислового рівня було досягнуто на початку 50-х років. Еквівалентні фонди доповнили внутрішні ресурси капіталів європейських країн. Стабілізувалася система міжнародної оплати. Європейські країни використовували свій потенці- ал зростання без обмежень. Посилився державний конт- роль за економікою. Створення ОЄЕС стало імпульсом до європейської інтеграції. Однак значення допомоги за пла- ном Маршалла для різних країн не було однаковим. Най- краще реалізувала його можливості ФРН.

Радянський Союз відмовився від допомоги за планом Маршалла, оскільки США відкинули його вимоги. По-пер- ше, кожна країна мала самостійно визначати свої потреби в допомозі та її форму. По-друге, СРСР вимагав розмежува- ти країни-союзники, нейтральні та колишніх противників. Допомога Німеччині повинна бути тісно пов'язана з проб- лемою репарацій. Історики та економісти не однозначно оцінюють неприйняття Москвою плану Маршалла. Без- умовно, що його реалізація була б конструктивним підхо- дом до розв'язання повоєнних господарських труднощів. Однак поширеним є твердження, що американська допомога в умовах боротьби з комунізмом, що вже розпочалася, плану- валася так, щоб поставити СРСР в умови, коли він змуше- ний буде сам відмовитися від участі у плані Маршалла.

Етапом інтенсивного індустріального піднесення еконо- мічно розвинених країн світу стали 50—60-ті роки. При- скорилися порівняна з міжвоєнним періодом темпи еко- номічного зростання. Середньорічні темпи зростання вало- вого внутрішнього продукту (ВВП) і промислового вироб- ництва становили відповідно, %:

220

Загальний розвиток національних господарств характе- ризує динаміка основних показників за 1953—1968 pp.:

221

Змінилася структура світового капіталістичного госпо- дарства. Найбільш динамічно розвивалася промисловість, в основному за рахунок обробної промисловості. Частка інших галузей матеріального виробництва, особливо сіль- ського господарства та будівництва, поступово зменшила- ся. В цілому сукупна частка галузей матеріального вироб- ництва в загальному обсязі валового внутрішнього продук- ту залишалася стабільною — близько 52 %. Сфера послуг і торгівлі розвивалася в країнах неоднаково. Це й призвело до незначного зменшення її частки у виробництві ВВП. Однак у 1950—1960 pp. середньорічні темпи зростання ви- робництва в цій сфері збільшилися на 4,5 %, а в сфері мате- ріального виробництва — на 4,3% .

222

Структурні зміни в національних господарствах бул пов'язані з особливостями їхнього розвитку. В цілому гі лузеві структури господарств провідних економічно розві нених держав зближувалися. Загальні тенденції їхньої розвитку характеризують такі статистичні дані, %:

Промисловість була провідною галуззю господарства. При всій різноманітності її розвитку в різних країнах струк- турні зміни відбувалися переважно в одному напрямі. Ви- черпування національних родовищ руд і вугілля, конку- ренція імпортної нафти, підвищення ефективності викори- стання палива зумовили повільні темпи розвитку, скоро- чення у ВВП частки добувних галузей. Випереджаючими темпами розвивалося виробництво електроенергії та газо- постачання. Значення обробної промисловості зростало. Зменшилася частка "старих" традиційних галузей — тек- стильної, харчової, взуттєвої. Середньорічні темпи приросту їхньої продукції становили відповідно 2,9%; 2,6%; 3,5%. Швидко розвивалися галузі, що визначали технічний про- грес, насамперед хімічна промисловість, її виробництво в 1970 p. порівняно з 1948 p. зросло майже в 9 разів. Розпо- чався перехід на нафтогазову сировинну базу. Це зумовило розвиток нафтохімічної промисловості. Друге місце за тем- пами розвитку займала електротехнічна галузь. Провідна роль, як і раніше, належала машинобудуванню, однак його традиційні галузі перебудовувалися. Зростало виробницт- во продукції верстатобудування, технологічного і транс- портного обладнання. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна (виробництво ЕОМ, систем автоматизації). Якщо в 1938 p. металообробні галузі давали 1/5 всього виробництва обробної промисловості, то на початку 70-х років — 2/5.

Істотні зміни відбулися у співвідношенні продукції лег- кої та важкої промисловості. Якщо на початку XX ст. у загальній вартості продукції обробних галузей переважали товари легкої промисловості, в 30-х роках між продукцією цих галузей встановилася рівновага, то з середини 50-х років важка індустрія почала лідирувати. У 1953—1968 pp. об- сяг виробництва важкої промисловості зріс у 2,4, легкої — в 1,9 раза. їхнє співвідношення в загальному обсязі вироб- ництва обробної промисловості в середині 60-х років стано- вило, %: в середньому в економічно розвинених країнах —

224

65,6 і 34,5; в Західній Європі — 63 і 37; у США — 67 і 33.

Японія досягла середнього рівня західноєвропейських країн у середині 70-х років.

Отже, протягом 50—60-х років відбувався процес вирів- нювання індустріального розвитку країн. Перебудова гос- подарських структур відбилась у зміні структури населен- ня. Зросла частка найманих робітників у загальній чисель- ності промислових працівників, %:

Інтенсивність динаміки та структурних зрушень націо- нального господарства економічно розвинених держав ви- значалася досягненнями науково-технічного прогресу, який активізувався в середині 50-х років. Наука перетворилася на безпосередню продуктивну силу. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила такі види трудової діяльності люди- ни: технологічну, транспортну, енергетичну, контрольно- управлінську. Почали широко застосовуватись автоматичні системи машин. З'явилися нові матеріали, натуральна си- ровина замінювалася штучною. На грунті фундаменталь- них відкриттів виникли нові технології — лазерна, плазмо- ва тощо. Зароджувалась інформаційна революція.

За таких умов виробництво не могло існувати без постій- ного використання наукових досліджень і конструкторських винаходів, тому постійно зростали витрати на науково- дослідні та дослідно-конструкторські розробки (НДДКР). З'явилися науково-виробничі комплекси. Це були те-

225

риторіальні об'єднання корпорацій з науково-дослідними лабораторіями, створені та фінансовані державним і при- ватним капіталом для випуску нової продукції. Майже в усіх країнах (крім Японії) держава асигнувала половину витрат на НДДКР. У 1970 p. її частка у витратах моно- полій становила у США — 43,1 %, Японії — 2 % , ФРН — 18,2 %, Франції — 32,8 %, Великобританії — 31,8 %. Значні кошти вкладалися в аерокосмічну, електротехнічну, прила- добудівну, хімічну промисловість, транспортне маши- нобудування. У цих галузях зосереджувалось понад 80% вчених, інженерів, техніків. Значна увага приділялася фунда- ментальним дослідженням. Головне місце в НДДКР нале- жало виготовленню нових видів продукції, поліпшенню їхньої якості. У зв'язку з "холодною війною" значна частина коштів витрачалася на воєнні цілі. Структуру витрат на НДДКР у 1970 p. характеризують такі дані:

Розвиток національних господарств визначався значним зростанням капітальних вкладень. Якщо їх частка у ВНП економічно розвинених держав світу у передвоєнні роки становила в середньому 15,4%, то в 1970 p. вона досягла в Японії — 29, ФРН — 24, Великобританії — 21, Франції —

226

26, США — 14%. США втратили перевагу в сфері капіта- ловкладень у господарство. У 1950 p. рівень їх в Японії, Великобританії, Франції, ФРН, Італії був вдвоє менший, ніж у США, а в 1972 p. перевищував їх на 48%.

Змінилася технологічна структура капіталовкладень. У 60-х роках переважали інтенсивні чинники розвитку еко- номіки (51—67%). Основні витрати йшли не на розширен- ня виробничих площ, а на модернізацію, автоматизацію ви- робничих процесів. У 1970 p. у США витрати на машини, обладнання становили 74% валових капіталовкладень у господарство, в обробній промисловості — 81 %. У ФРН це співвідношення становило відповідно 78 і 82 % Третина цих коштів йшла на впровадження засобів контролю за вироб- ничими процесами, інформації, управління.

Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: осві- ту, фахову підготовку, науку, медицину. У 1968 p. частка їх у структурі всіх капіталовкладень становила в США— 76,6 %, ФРН — 56,6, Франції — 53,3, Великобританії — 61,2 %.

Важливим структуротворним чинником було зростан- ня рівня концентрації, централізації виробництва і капіта- лу, монополізації.

У господарстві економічно розвинених країн світу існують державний і приватний сектори. Головними фор- мами організації бізнесу є власна справа, товариство, корпо- рація. За кількісними характеристиками перші дві форми в 50—60-х роках становили 80—90 % всіх підприємств, але їх частка в промисловому виробництві не перевищувала 10—20%.

У повоєнні роки зросла економічна могутність монополіс- тичних об'єднань. Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. Цей процес охопив великі корпорації. Так, у США у 1968 p. втратили самостійність 12 компаній з капіталом понад 250 млн дол. Визначаль- ним чинником концентрації виробництва і капіталу був технічний прогрес. Мінімальний капітал для створення сучасної корпорації досяг сотень мільйонів доларів.

227

У США процес злиття був пов'язаний насамперед з диверсифікацією виробництва. У країнах Західної Європи, Японії значна роль належала конкуренції, особливо з аме- риканськими монополіями.

У 50—60-х роках масовим стало явище виникнення транснаціональних корпорацій — монополій, що створюва- ли за кордоном власні або спільні виробничі філії. До сере- дини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. таких корпо- рацій. Особливо швидко вони утворювалися в обробній промисловості:

Зросла кількість міжнаціональних монополій, в яких об'єднувалися капітали різних економічно розвинених дер- жав: "Ройал датч-Шелл", "Юнілевер", "Агфа-Геверт", "Дан- лоп-Піреллі". Укладалися угоди про співробітництво між монополіями різних країн.

У багатьох економічно розвинених країнах великим власником була держава, їй належало 15—25% національ- ного багатства країн. Держава стала значним виробни- ком і споживачем промислової продукції та послуг. Так, у 1970 p. частка держави у виробництві ВНП становила у ФРН 35 %, Італії — 37, Японії — 21, США — 10,2 %. Однак у США державі належить провідне місце серед економіч- но розвинених країн щодо закупівлі в національному про- дукті (31—32%), у споживанні промислових товарів і по- слуг. Так, у 1968 p. держава придбала 87% продукції авіа- ракетної промисловості, 40% радіоелектронної апаратури,

228

35% виробництва чорної і 22% кольорової металургії.

Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і роз- поділ електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, не- виробничу сферу. Надавалися інвестиційні субсидії, пози- ки для розвитку конкурентоспроможних галузей, модерні- зації та раціоналізації "старих". Значні кошти витрачали- ся на воєнні замовлення. У 1970 p. в США частка воєнних витрат у федеральному бюджеті становила 40 %, у Японії — 7,1, ФРН — 23,7, Великобританії — 13,7, Франції— 6,7.

Велике значення у державному регулюванні мали по- даткові стимули: прискорена амортизація, зменшення по- даткових ставок, звільнення від сплати податків тощо. Ва- лютні кризи зумовили втручання урядів економічно роз- винених держав у валютно-фінансові відносини. Пошуки ефективних форм і методів державного регулювання еко- номіки зумовили поступовий перехід наприкінці 60-х років до "структурної стратегії". Вона грунтувалася на заохоченні певних галузей до вдосконалення і регулювання структури господарства з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього господарства. Фактично це був початок відхо- ду від традиційних, за кейнсіанською теорією, макроеконо- мічних методів.

Зростало значення міжнародних економічних відносин, що забезпечували єдність виробництва і обміну в міжна- родному масштабі. Новою важливою його формою стали міждержавні інтеграційні процеси. У своєму розвитку вони можуть проходити такі етапи: 1) зона вільної торгівлі; 2) митної спілки; 3) спільний ринок; 4) економічна спілка; 5) повна інтеграція, що передбачає здійснення єдиної економічної політики. Великого значення набула інтеграція економічно розвинених країн світу. У 1957 p. утвори- лося Європейське Співтовариство. Інтеграція спрямовува- лася на інтернаціоналізацію зовнішньоекономічної діяль- ності та внутрішньоекономічних структур країн — членів

229

ЄС. Тодішні соціалістичні країни у 1949 p. інтегрувалися у Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).

У повоєнний період роль лідера у всесвітньому госпо- дарстві належала США. Перехід до мирного виробництва зумовив у 1944—1946 pp. промисловий спад. Скорочував- ся випуск продукції в галузях, пов'язаних з воєнним по- стачанням, зокрема у сталеварній, авіаційній, суднобудівній, хімічній. Підвищений попит населення на товари широко- го вжитку стимулював розвиток текстильної, харчової, шкіряної, нафтової галузі, розширення житлового будівниц- тва. Восени 1948 p. розпочалася перша в повоєнний період циклічна криза перевиробництва. Кризи потрясали амери- канську економіку в 1953—1954, 1957—1958, 1960—1961, 1969—1970 pp. У ці періоди знижувалося виробництво ВНП — на 1,6—3,9%, промислове виробництво — на 8—12%. Рівень безробіття зростав до 7 % .

Найбільш високі середньорічні темпи промислового ви- робництва характерні для 1949—1953 pp. (5,85%), 1962— 1967 pp. (6—8,4%). Це пояснювалося структурними зміна- ми в господарстві, прискоренням технічного переоснащен- ня промисловості, посиленням механізації, автоматизації виробничих процесів.

Американська економіка відзначалася високорозвине- ною промисловістю, в якій створювалося понад 50 % націо- нального доходу країни.

У галузевій структурі індустрії скоротилася частка до- бувної промисловості. Зберегла своє значення металургія, однак темпи її розвитку були нижчі, ніж середні. Майже 1/3 промислового виробництва давало машинобудування. Найбільш динамічно розвивалися галузі, пов'язані з науко- во-технічним прогресом: електронна, електротехнічна, аеро- космічна. Перестала бути стрижнем економіки автомобільна промисловість. Зменшилося значення верстатобудування, текстильної та харчової галузей.

Важливим чинником, що сприяв зростанню економіч- ного потенціалу США у повоєнний період, було викорис-

230

тання досягнень науково-технічного прогресу. За розміра- ми витрат на НДДКР США в 1970 p. випереджали ФРН у 7 разів, Англію — у 11, Японію — у 7,2 раза. Джерелами фінансування НДДКР були асигнування з державного бю- джету, кошти фірм, вузів, некомерційних дослідних органі- зацій. У 1970 p. на американські корпорації працювало 15 тис. наукових лабораторій. Вони витрачали 75% всіх коштів на НДДКР, державні лабораторії — 14—15 %, університети та коледжі — 9—10%. Нараховувалося 120 науково-про- мислових комплексів. Найбільшими з них були Кембрід- жський. Каліфорнійський, Мічиганський. У 50-х роках ад- міністрація США створила механізм програмно-цільового фінансування і управління НДДКР.

Прискореними темпами переоснащувалася американська промисловість. Після війни середній вік обладнання стано- вив 21 рік, у 1957 p. — 17 років. Внаслідок модернізації виробництва в 1966 p. 36 % обладнання мало вік до 5 років, а в окремих галузях (аерокосмічній, автомобільній) воно становило 48—52 %. Завершилася механізація виробниц- тва. Запроваджувалася автоматична електронна техніка. В 1970 p. використовувалося 28 тис. верстатів з програмним керуванням, майже 70 тис. електронних обчислювальних машин різного типу.

Відносно високий рівень промислового виробництва забезпечувався ефективністю хімічної промисловості, яка почала працювати на нафті, нафтопродуктах, природному газі. Зросло їхнє значення у виробництві паливно-енерге- тичних ресурсів (до 70%). Атомна енергетика забезпечува- ла до 5 % електроенергетичних потужностей країни.

У повоєнний період США, як і раніше, займали перше місце серед економічно розвинених країн у виробництві важливих видів продукції. Наприклад, їхня частка у видо- бутку кам'яного вугілля в 1970 p. становила 47,7%, вироб- ництві електроенергії — 42,2 %, сталі — 28,3 %, автомобілів - 30,3%, синтетичних волокон — 36,5 % .

Посилилася спеціалізація в промисловості. Вона охопи-

231

ла невеликі підприємства, що спеціалізувалися на випуску деталей для корпорацій і були мобільнішими щодо вироб- ництва. Виникли фірми, що спеціалізувалися на ремонт- них роботах, консультаціях різних галузей і напрямів діяль- ності. Інженерні фірми займалися проектуванням, облад- нанням виробничого процесу.

У повоєнний період капітальні вкладення в американську економіку зростали більш високими темпами — у середньому на 3,35% за рік порівняно з 2,95% у міжвоєнний період. З їхньої загальної суми 40 % припадало на обробну промис- ловість, 16,5 — на енергетичну, 8,5 — на транспорт, 8—12 — на зв'язок, 21—24% — на сферу послуг і торгівлю. Майже 70% інвестицій, що направлялися в обробну промисловість, вкладалися в машини, обладнання, більш як ЗО % — на авто- матизацію виробничих процесів. Це сприяло зростанню ефек- тивності американської промисловості, переходу її до пере- важно інтенсивного характеру відтворення.

Характерною ознакою промисловості США в цей період стала диверсифікація. Так, компанія "Литтон індастрид" протягом 1954—1970 pp. об'єднала 100 фірм. Її 225 під- приємств випускали товари 10 тис. найменувань — від зброї до ділових бланків.

У США процес концентрації та монополізації відбував- ся найшвидше. На підприємствах з чисельністю зайнятих понад 1 тис. (1 % загальної кількості) у 1970 p. працювало 32,8 % зайнятих в обробній промисловості^ Частка 500 ве- ликих корпорацій у загальній сумі продажу промислових товарів зросла у 1955—1970 pp. з 48,6 до 66,6 %. Перші 100 компаній контролювали 41,5% всього продажу. В бан- ківському бізнесі частка 10 банків у загальній сумі активів комерційних банків у 1950 p. становила 15,6 %, в 1970 p. — 26,5%. Десять з 1790 страхових компаній США в 1970 p. володіли 57,7% загальної суми активів, 50 з них — 82,9%.

Швидко зростали абсолютні розміри монополій. Мільяр- дерами стали 79 корпорацій за активами і 115 за сумами річного обороту.

232

Найбільш монополізованими були нафтова (16 корпо- рацій), автомобільна (3 корпорації), електротехнічна (5 кор- порацій), хімічна (6 корпорацій), металургійна (5 корпорацій), кольорова металургія (2 корпорації), авіаційна (5 корпорацій) галузі промисловості.

Панівне становище в американській промисловості в 50—60-х роках належало 20 фінансовим групам. Вони кон- тролювали 750 корпорацій і банків (0,04% усіх фірм), 70% активів, 85% прибутку. Наймогутнішими були групи Мор- гана, Рокфеллера, Дюпонів, Меллонів, Чиказька, Клівленд- ська. Каліфорнійська.

Зросла кількість американських транснаціональних компаній. Так, "Дженерал Моторе" мала філії у 18 країнах, "Форд Моторе" — у 27, "Дженерал Електрик" — у 32, "Мобіл Ойл" — у 38. У 1951—1970 pp. вони отримали від філій у країнах, що розвиваються, у вигляді дивідендів і процентів без прибутків, реінвестованих на місці, 37,2 млрд дол.

Технологічна революція, що розпочалася в 70-х роках, мала для США надзвичайно велике значення. Йшов безпе- рервний процес технічного переобладнання промисловості, відбувалися істотні зрушення в її структурі. Застаріле устат- кування замінялося принципово новим, яке відповідало тодішньому рівню науки і техніки. Розвивалася стандар- тизація виробництва, автоматизація, вдосконалювалась елек- тронно-обчислювальна техніка. Оновлюючи основний капі- тал у важкій промисловості, США досягли позитивних ре- зультатів у сфері екології. Науково-технічний прогрес по- силив концентрацію і централізацію виробництва й капі- талу, що зумовило появу економічних конгломератів (об'єд- нань підприємств найрізноманітніших галузей).

Швидкими темпами розвивалися галузі промисловості, безпосередньо пов'язані з науково-технічним прогресом,— електронна, хімічна, точного приладобудування, атомної енергетики. Виробництво електроенергії зросло на 50%, що за- безпечило збільшення енергозабезпеченості виробничих І'Йроцесів, підвищення продуктивності праці. Автомобілебу-

233

дування досягло пікового рівня в 1977 p., коли з конвеєрів зійшло понад 16 млн машин. Однак уже в 1983 p. їхній випуск скоротився до 9,5 млн. Науково-технічний прогрес створив сприятливі умови для випуску найрізноманітні- ших товарів хімічної промисловості, пластмас, синтетичних волокон. Збільшувалося виробництво радіоприймачів, по- бутової техніки. Повільніше проходила реконструкція в машинобудуванні, текстильній, взуттєвій, суднобудівній, транспортній галузях. Істотні зміни відбулися в структурі транспорту США. Залізничні та водні перевезення різко скоротилися. Разом з тим зросла частка автомобільного й авіаційного транспорту, нафто- і газопроводів.

В економіці США неабияке значення мало воєнне ви- робництво. У період "холодної війни" зміцнів воєнно-про- мисловий комплекс (ВПК). Ця галузь повною мірою забез- печувала технікою не тільки власні національні збройні сили, партнерів по НАТО, а й зарубіжних споживачів. Во- лодіючи надлишковим капіталом, США вивозили його за кордон. З цих інвестицій виникали сотні, тисячі трансна- ціональних корпорацій, переважною частиною яких волод- іли бізнесмени США.

У повоєнні роки зміцнилася державна власність, частка якої у ВНП країни становила близько 20 %. До них нале- жали нові підприємства, збудовані за рахунок державного бюджету, земельний фонд (21,4% земельного фонду країни в 1955 p.), воєнне майно, пошта, мережа електростанцій, шляхи сполучення, канали, система водопостачання, пози- кові установи, фонди соціального страхування. Об'єктами державної власності були федеральний уряд, уряди штатів, муніципалітети.

Зросла частка державних інвестицій, що становила в середньому 20% усіх капітальних вкладень в економіку. Вони спрямовувалися на нове будівництво, інфраструктуру, електроенергетику. США займали перше місце в світі за масштабами державного фінансування розвитку науково- технічного проґресу — 50—60% загальних витрат. Через

234

систему державних контрактів реалізувалося 3/4 коштів, що давало можливість уряду контролювати тематику, стро- ки, якість НДДКР. У 60-х роках на цій основі було отрима- но ЗО тис. патентів. Кошти спрямовувались у державні на- уково-дослідні інститути та лабораторії (30%), на фінансу- вання науково-дослідних центрів приватних компаній, що працювали за замовленням уряду (понад 50%). З держав- ного бюджету на 55% фінансувалися вузи, на 70% неко- мерційні дослідні установи. Пріоритет у фінансуванні дер- жавою НДДКР належав воєнним витратам (76% у 1960 p. і 53% у 1970 p.). Держава взяла на себе відповідальність за розвиток національної інформаційної системи, виділивши на це лише в 1960 p. 76 млрд дол. За планом Маршалла, приватним фірмам було передано інформацію про науко- во-технічні досягнення німецької промисловості, що у вар- тісному вираженні становило 10 млрд дол.

Важливим засобом регулювання економіки були дер- жавні закупівлі товарів і послуг. Вони здійснювалися або через торгові угоди, або у формі замовлень приватним фірмам. У 1955—1970 pp. обсяг державних закупівель зріс з 75 до 218,9 млрд дол. Окремі фірми постачали державі 50—70% річних продажів.

Уряд США провадив політику стимулювання економіч- ного зростання. В 1946 p. Конгрес прийняв "Акт про зай- нятість", що зобов'язував уряд сприяти досягненню повної зайнятості, збільшенню масштабів виробництва та купівель- ної спроможності населення. Широко використовувалося кон'юнктурне (короткострокове) програмування. Воно грун- тувалося на індикативних методах, які визначали напрями рзвитку, орієнтири, але не були імперативними (обов'язко- вими) для приватних корпорацій. Директивний характер мали програми для державних підприємств. Уряд Дж. Кен- неді в межах програми "Нові рубежі" зробив спробу перей- ти до програмування економіки, однак корпорації чинили цьому опір. У 60-х роках важливе значення в економічнійполітиці держави, як і раніше, мало довгострокове прогно-

235

зування. У 1947 p. економічним прогнозуванням займа- лося 20 % промислових корпорацій, у 1966 p. — 90 %. У 1961 p. міністерство оборони США прийняло систему ППБ — "планування — програмування — розроблення бюдже- ту", її метою було об'єднати елементи розподілу ресурсів бюджету і планування. В 1965 p. цю систему було перене- сено на державні установи.

Ефективним методом державного регулювання еконо- міки стало використання фінансово-кредитної системи. Головна роль відводилася державному бюджету: регулю- валися ставки податку, виплати на безробіття, соціальне страхування. Протягом 50—60-х років було проведено амор- тизаційні реформи, які скоротили строки амортизації. При- буток, що перераховувався в амортизаційний фонд, не підля- гав оподаткуванню, використовувався на потреби фірми. Було введено додаткові пільги для корпорацій (у 1962 p. 7 %-не податкове зниження на капіталовкладення на об- ладнання). Виходячи зі ставки індивідуального податку (14—70 %), уряд контролював співвідношення динаміки роз- міру доходу і податків з населення.

Значну увагу держава приділяла сфері кредиту. Дер- жавні кредити на тривалий строк з виплатою пільгових відсотків надавалися на розвиток сільського господарства, будівництво житла, суднобудування, транспорт.

Приватний кредит держава регулювала через Федераль- ну резервну систему (ФРС). Усі приватні банки, що нале- жали до цієї системи, були зобов'язані зберігати 10—22 % своїх депозитів у федеральних резервних банках. Регулю- ючи цей обов'язковий резерв, уряд стимулював обсяг при- ватного кредитування. Регулювалися умови споживчих кредитів. Держава виступала гарантом депозитів приват- них банків, створивши соціальну установу — Федеральну корпорацію страхування депозитів.

На початку кожного року президент США виступає пе- ред Конгресом зі звітом про економічне становище країни і заходи уряду щодо господарської діяльності на майбутній

236

період. Особливе місце серед цих документів належить дер- жавному бюджету. Він визначає перспективи як розвитку господарства своєї країни, так і удосконалення міжнарод- них економічних відносин. У США є три рівні бюджетів — федеральний, окремих штатів і місцевих органів влади. Основні капіталовкладення спрямовуються на воєнні захо- ди, в економіку, на оплату державного апарату, поліції, судо- вих органів тощо. За традицією бюджети штатів і місцеві бюджети використовуються на утримання освітніх закладів, лікарень, будівництво доріг, комунальних господарств тощо.

У бюджетному процесі простежуються три стадії: підго- товка проекту, розгляд і затвердження його Конгресом і виконання бюджету. За допомогою державного бюджету уряд прагне вирішувати важливі господарсько-політичні проблеми — пом'якшувати наслідки кризових явищ в еко- номіці, стимулювати економічне піднесення в провідних галузях, запобігати соціальним негараздам.

Гроші в США випускають державна скарбниця, феде- ральні державні та комерційні банки. Перша — випускає в обіг дрібні купюри номіналом 1—20 дол., а також срібні долари і розмінні монети. Державна емісія становить у ціло- му не більш як 11 % грошової маси. Основну масу грошей в країні випускають федеральні резервні банки. Третій вид & емісії — гроші безготівкового обороту. У грошовій масі вони Ц представлені сумами на рахунках до запитання. Чек вико- нує функцію передавання депозиту одним власником іншо- му. У повоєнний період ціни на товари і послуги зросли в США у 2,7 раза за індексом роздрібних цін і в 2,9 раза за індексом оптових цін. Найвідчутніше зросли ціни на про- довольчі товари (3,18 раза), тарифи на газ і електроенергію (2,83), оплату транспорту (2,85) і медичне обслуговування (3,57 раза).

Сучасна кредитна система США акумулює тимчасово вільні грошові капітали підприємств, доходи і збереження різних груп населення і надає їх в позику монополіям, при- ватним особам і державі. Вона складається з банківських

237

і небанківських установ, інститутів університетського типу, які виконують різноманітні кредитно-розрахункові операції. Американські кредитні установи бувають трьох типів: цен- тральний емісійний банк, комерційні банки, спеціалізовані кредитні інститути. За сумою активів комерційні банки займають перше місце серед кредитно-фінансових установ США. Банки акумулюють грошові ресурси різними кана- лами: продажем акцій, прийманням коштів на поточні рахунки, у формі строкових і ощадних вкладів. Банківські позики надаються на строк від кількох днів до 10—12 років.

Крім комерційних банків в США існують такі кредитні установи: банківські траст-відділи і траст-компанії; пози- ково-ощадні асоціації; взаємно-ощадні банки; компанії зі страхування майна; пенсійні банки; брокерські фірми; фінансові компанії; кредитні союзи; державні кредитні установи.

Для розвитку структури національного господарства Великобританії у повоєнний період характерним було змен- шення у ВНП частки промисловості, сільського господар- ства, збільшення сфери послуг. За темпами зростання ВНП, національного доходу, промисловості ця країна відставала від інших економічно розвинених країн. У промисловості зростало значення машинобудування, хімічної, електроенер- гетичної галузей, що забезпечували технічний прогрес. Важ- ливе значення мали нові галузі — нафтоочисна, атомна, елек- тронна, авіабудівна. Значно розширився випуск автомобілів. Скоротилося виробництво у "старих" галузях: суднобуду- ванні, текстильній, шкіряній, деревообробній. Це пояснюва- лося зміною структури експорту, втратою традиційних ринків збуту, розвитком нових джерел енергії.

Капіталовкладення в промисловість Великобританії до- сягли довоєнного рівня в 1949 p. і зросли в 1948—1961 pp. на 128,4 %. Протягом 1953—1969 pp. частка інвестицій у ВНП збільшилася з 14,3 до 18,3 %. Високі темпи інвес- тицій диктувалися потребами відбудови, реконструкції та модернізації основних галузей. З 50-х років значно розши-

238

рилися капіталовкладення в реконструкцію вугільної, стале- плавильної промисловості, у нові галузі — нафтохімічну, електротехнічну, автомобільну, виробництво пластмас, ма- шинобудування. У 60-х роках першість в інвестуванні мали авіаракетна, приладобудівна, хімічна, нафтопереробна, гумо- вотехнічна галузі. Зменшилися інвестиції в добувну про- мисловість.

Основні зрушення в структурі капітальних вкладень відбулися між сферами національного господарства. Загаль- на частка матеріального виробництва в 1965 p. зменшила- ся з 58,9 до 50,2 % в основному за рахунок сільського гос- подарства, транспорту. Інвестиції в нематеріальну сферу збільшилися на торгівлю, соціальні послуги. Вирішальне значення мало житлове будівництво, хоча його частка ско- ротилася (24—21 %).

Уряд лейбористів двічі в 1945—1951 pp. і 1964—1970 pp. провів націоналізацію вугільної, газової, металургійної, елек- троенергетичної галузей промисловості. Державними ста- ли транспорт і засоби зв'язку (повітряний флот, залізниці, річковий транспорт, радіозв'язок). Англійський банк. Отже, були націоналізовані ті галузі, від діяльності яких значною мірою залежала ефективність суспільного відтворення. Дер- жавний сектор охопив близько 20 % промислового вироб- ництва. Приватні власники отримали компенсацію.

Державні інвестиції обслуговували, як правило, загально- національні потреби економіки, їхня частка у валових капіталовкладеннях в 1970 p. становила 45,8 %. Понад 1/3 їх вкладалася у модернізацію обладнання.

Держава була великим споживачем суспільного про- дукту. Більше ніж 1/2 бюджетних коштів йшло на поточні витрати на товари і послуги (майже 20 % у ВНП країни). Значною була частка воєнних витрат (в 1950 p. — 17,3, в 1970р. — 13,8 %).

Визначальною ознакою господарського розвитку повоєн- ної Великобританії було прискорення монополізації. За промисловим переписом 1958 p., на 52 % усіх підприємств

239

(з кількістю зайнятих 500 чол. і більше) працювало 49,2 % зайнятих у промисловості, їхня частка у випуску продукції становила 68,5 % . Концентрація охопила усі галузі госпо- дарства. В автомобільній промисловості 3 корпорації володі- ли понад 40 % всіх активів галузі, в машинобудуванні 20 корпорацій — 75 % активів. При цьому функціонувала знач- на кількість невеликих фірм. У обробній промисловості в 60-х роках налічувалося майже 140 тис. підприємств з кількістю зайнятих 1—10 робітників.

Фактичними господарями економіки країни була 31 фінансова міжнародна група. Група "Морган-Гренфілл" знаходилася під контролем американської "Дж. П. Мор- ган". Вона включала сім торгово-промислових компаній, вісім інвестиційних трестів і контролювала електромашино- будування. Група "Джардайн Мейтсон енд компані" — "Гон- конг енд Шанхай бенкінг корпорейшн" з банком Я. Н. Рот- шільда діяла за участю американського капіталу. Вона поширила свій вплив на суднобудування, страхування, бан- ківську справу.

У 70—80-х роках у Великобританії, як в інших еконо- мічно розвинених державах, простежувалися закономірні кризові явища, концентрація виробництва в промисловості та сільському господарстві, банківсько-кредитній системі, впровадження в усіх галузях досягнень науково-технічно- го прогресу. 500 корпорацій посіли панівне становище в господарському житті країни.

100 найбільших монополій випускали 40 % промислової продукції. У п'яти авіаційних компаніях зосереджувалося 71 % зайнятих робітників і службовців. Наприкінці 70-х років вони забезпечили 76 % випуску галузевої продукції. Ще більшою була концентрація робочої сили і випуску продукції в галузі електронно-обчислювальної техніки — відповідно 80 і 84 %, штучних волокон — 90 і 96 %. Промислові ком- панії були тісно пов'язані з банківським капіталом, особливо з так званою великою четвіркою, яка зосередила у своїх ру- ках майже 90 % всіх акціонерних банків Великобританії.

240

На початку 80-х років, після двох етапів націоналізації промисловості, склався державний сектор, частка якого ста- новила 10 % валового національного доходу країни, майже 20 % промислової продукції, 19 % загальної кількості зай- нятих робітників і службовців. Капіталовкладення держав- ного сектора становили 40 % усіх інвестицій. Консерватив- ний уряд заохочував приватних власників викуповувати націоналізовані підприємства, які завдяки фінансовій дер- жавній підтримці, подолавши технічну відсталість, знову стали конкурентоспроможними.

Відкриття родовищ нафти у шельфі Північного моря перетворили Великобританію у 70—80-х роках на одного з найбільших експортерів нафти і нафтопродуктів у Європі.

Становище Великобританії на світовому ринку дещо погіршилося. По-перше, остаточно зруйнувалася Британська колоніальна імперія, а Співдружність ще не зміцніла. По- друге, й випередили не тільки США, а й ФРН, Японія і Фран- ція. Якщо в 1938 p. загальна сума іноземних капітало- вкладень на світовому ринку дорівнювала 43, то у 80-х ро- ках — 20 %.

Франція після другої світової війни швидко модернізу- вала своє господарство. Темпи розвитку були вищі, ніж се- редні в економічно розвинених державах, але нижчі, як у ФРН, Японії, Італії. У структурі господарства зменшилася частка сільського господарства, галузей добувної промис- ловості, транспорту, зв'язку. Розширилася сфера матеріаль- ного виробництва. Традиційні галузі французької промисло- вості — текстильна, швейна, деревообробна, харчова — по- ступилися першістю галузям важкої промисловості. На- ирикінці 60-х років тут було зайнято 2/3 промислових ро- бітників. Вартість продукції становила 64 % загальної вар- тості виробництва всієї промисловості. На етапі відбудови найшвидше розвивалися вугільна, газова, електроенер- гетична, нафтопереробна галузі. Протягом 80-х років про- мислове виробництво зросло на 70 %. Вирішальне значен- ня мали автомобільна, хімічна, переробна, електрична га-

241

лузі, частково сільськогосподарське машинобудування, їхнє зростання було пов'язано з воєнними замовленнями, пере- орієнтацією на виробництво споживчих товарів, на потреби міжнародного ринку. Так, частка товарів для населення зросла в обсягах продажу автомобільної галузі до 60—65 %, в електротехнічній — до 25 %. Швидкі темпи розвитку (10% середньорічних) хімічної промисловості зумовлюва- лися розвитком нових видів сировини, застосуванням доб- рив у сільському господарстві. Були створені атомна, авіа- ракетна, радіоелектронна галузі, започатковано виробницт- во точної механіки, оптики. Виникла нова сучасна струк- тура промислового виробництва.

Важливою особливістю повоєнного розвитку Франції було збільшення обсягу інвестицій, їхня частка у ВНП зросла з 14,9 % в 1953 p. до 26,3 % у 1969 p. Як і в інших еконо- мічно розвинених країнах, зменшилася частка виробничих і збільшилася частка невиробничих вкладень. У відбудов- ний період інвестиції у виробничу сферу становили 3/4 всіх капіталовкладень, наприкінці 60-х років — близько 47 %. Всередині матеріальної сфери майже 60 % спрямовувалося у промисловість, 20—25 % у зв'язок і транспорт. У 50-х роках основна сума інвестицій вкладалася в нове будів- ництво і модернізацію обладнання, в 60-х — на модерніза- цію та раціоналізацію. Невиробничі капіталовкладення забезпечували житлове будівництво (46—40 %), освіту (25— 22 %), охорону здоров'я (6,5 %), послуги, адміністративні витрати.

Значно посилилося державне втручання в господарське життя. В 1944—1947 pp. було проведено націоналізацію вугільної, авіаційної галузей, електростанцій, повітряного флоту, автомобільних заводів "Рено", французького і чоти- рьох найбільших депозитних банків. Державному сектору належала 1/3 національного майна країни. Він охопив 20— 25 % загального обсягу промислового виробництва, 75 % загальних перевезень, 50 % ресурсів банківсько-кредитної системи, 33 % зайнятого населення. Частка державних ви-

242

робничих інвестицій у ВНП становила 35—25 % їхньої загальної суми.

Франція першою серед економічно розвинених держав стала на шлях програмування національної економіки. В 1947—1953 pp. діяв "План Моне" (за ім'ям його ініціато- ра). Перевага надавалася шести галузям (видобування ву- гілля, виробництво електроенергії, сталі, цементу, сільсько- господарських машин, транспорт). Хоча цей план і не був виконаний, він стимулював розвиток важкої промисловості.

У 1954—1957 pp. господарство Франції розвивалося за планом модернізації економіки. Третій план (1958— 1961 pp.) проголосив перехід від протекціонізму до "відкри- тої економіки". З приходом до влади генерала де Голля економічна стратегія четвертого (1962—1965 pp.) і п'ятого (1966—1970 pp.) планів передбачала фронтальний розви- ток усіх галузей промисловості ("індустріальний імпера- тив"}” Така економічна політика держави отримала назву "дирижизму", її головним змістом був вплив на нагрома- дження капіталу. Оскільки в 50-х роках промисловість не відчувала труднощів зі збутом товарів, зусилля держави були спрямовані на розвиток виробничих потужностей. У 60-х роках зросли державні закупівлі, провадилася політи- ка "колективного будівництва".

Повоєнний період характеризувався швидким зростан- ням концентрації та централізації капіталу. Цей процес відбувався у двох напрямах: злиття великих і середніх капіталів, розорення і об'єднання невеликих сімейних і ре- місничих підприємств. Так, в обробній промисловості у 1954—1962 pp. кількість підприємств зменшилася на 25 % . Найбільш монополізованими були металургійна, нафтова, хімічна галузі. До перших десяти промислових корпорацій належали п'ять нафтових, три хімічні, одна металургійна, одна транспортна. У 1949—1970 pp. кількість французь- ких банків зменшилася з 380 до 235 при збільшенні філій з 3,3 до 6,4 тис. Господарством країни керувало 10 фінан- сових груп.

243

Однією з ознак французької економіки було зміщення позицій іноземного капіталу. В середині 60-х років загальні вкладення з метою контролю за діяльністю підприємств досягли 4,6, портфельні вкладення — 1,3 млрд дол. Майже 1/3 іноземних капіталів була американською.

Економіка Франції у 70—80-х роках розвивалася над- звичайно динамічно. Вступ Франції до ЄС стимулював про- цес концентрації промисловості. У 1970 p. 500 монополі- стичних об'єднань виробляли 80 % національної продукції. Формувалися гігантські не тільки промислові, а й фінан- сові групи.

На початку 70-х років Франція перетворилася на одну з найрозвиненіших країн світу, її частка у випуску промис- лової продукції становила майже 7 %. Щорічний приріст продукції її індустрії перевищував 5 %. З середини 70-х — на початку 80-х років темпи зростання дещо знизилися. Ця тенденція зумовлювалася скороченням виробництва у "старих" галузях (кам'яновугільній, металургійній, тек- стильній). Одночасно на вищий рівень піднялась авіаційна промисловість компаній "Конкорд", "Аеробус", транспорт- на (швидкісні електропоїзди), автомобільна "Пежо-Сітроен", воєнно-промисловий комплекс. У 1960—1983 pp. обсяг ви- робництва, пов'язаного з науково-технічним прогресом, а саме: електронікою, кібернетикою, ЕОМ, зріс у 4 рази, ви- робництво електроенергії (особливо АЕС) — у 3 рази, ви- пуск телевізорів — у 2,5, автомобілів і нафтопродуктів — у 17,6, виробництво штучних волокон, пластмас — у 4 рази.

Однак на початку 80-х років у Франції спостерігалися значний бюджетний дефіцит, посилення інфляції. Збільшив- ся пасив платіжного балансу (в 1984 p. — 3,5 млрд дол.). Значних розмірів набув відтік валюти за кордон. Спад ви- робництва супроводжувався зростанням соціальних кон- фліктів.

На економіку Франції негативно впливали воєнні ви- трати, які досягли в 1983 p. 7,6 млрд дол. За цим показни- ком Франція поступалася тільки США. Франція система-

244

тично випробовувала ядерну зброю, створила власний тер- моядерний потенціал. Величезні масштаби виробництва воєнної техніки гальмували нормальний процес індустрі- ального відтворення.

Господарський розвиток ФРН у повоєнний період мав свої особливості. Він розпочався із значно гірших старто- вих позицій порівняно з Великобританією і Францією. Ви- робничі потужності використовувалися на 15—ЗО %. Па- нували безробіття, хаос у кредитно-грошовій сфері. Держа- ва контролювала ціни і заробітну плату. Для організації виробництва треба було мати дозвіл окупаційної влади.

Початок переходу до ринкової економіки поклала гро- шово-цінова реформа у червні 1948 p. Л. Ерхарда (міністра народного господарства ФРН у 1949—1963 pp. і канцлера в 1963—1966 pp.). Він вважав, що Німеччина має побудува- ти суспільство соціального ринкового господарства (поєднан- ня власної ініціативи і конкуренції з розумним втручан- ням держави у господарське життя в інтересах соціально- го захисту громадян). Завданням реформи було скорочен- ня обсягу грошової маси, зміна структури державних і при- ватних боргів. Для реалізації реформи було прийнято ряд законів. Обмін грошей (старих рейхсмарок) мав здійснюва- тися конфіскацією у співвідношенні 100:10. Однак реаль- на пропорція складала 100:6,5. Для забезпечення мініму- мом на особу виділялося по 60 нових марок: 40 — у день проведення реформи, 20 — через 2 міс. Короткострокові борги знецінювалися у пропорції 10:1, для тривалих було встановлено спеціальні правила. Кредитори отримали дер- жавні боргові зобов'язання. Зменшилися податки. Було проведено лібералізацію цін (ліквідовано державний конт- роль за цінами). Однак залишився контроль за цінами на продукти харчування, паливо, електроенергію, квартирну плату. Друкувалися "каталоги доречних цін". Закони ка- рали за необгрунтоване підвищення їх. Фактично зберіга- лися ціни довоєнного періоду. Стабілізаційним чинником стала допомога за "планом Маршалла". Ринок наповнився

245

товарами. Він урізноманітнювався також за рахунок за- пасів фірм і швидкої конверсії промисловості. Перевага надавалася не базовим галузям, а виробництву предметів споживання. Заробітна плата не перевищувала темпів зро- стання продуктивності праці (14 і 16 %). У 1949—1950 pp. розпочалося зниження цін при зростанні заробітної плати. Велике значення мала система соціального страхування, на яку спрямовувалося 15 % національного доходу.

Уряд ФРН провів демонополізацію виробництва. Кон- церни перетворилися на акціонерні товариства з символіч- ним капіталом 100 тис. марок, які укладали договори про оренду з попередніми власниками. В роботі вони підпоряд- ковувалися Опікунському управлінню — офіційній держав- ній установі, що фінансувалася з бюджету. Восени 1948р. окупаційна влада повернула колишнім власникам їхні підприємства, які також переорганізувалися в акціонерні компанії. Акції замінювалися у співвідношенні 1:1,5—З, внаслідок чого капітал нових компаній перевищував ста- рий. У банківській сфері замість Німецького, Дрезденсько- го і Комерційного банків було створено ЗО самостійних банків. Уряд демонтував систему державного контролю за промисловістю, створену при Гітлері. Однак тривало регу- лювання економіки через субсидії, дешевий кредит, подат- кові пільги. Конверсія мілітаризованої економіки стала фактором зростання промислового виробництва.

З відбудовою господарства протягом 50-х років економі- ка ФРН перейшла у стан безперервного піднесення. Серед- ньорічний приріст промислової продукції становив 9,6 %. У 60-х роках зростання виробництва тривало, проте з відчут- ними коливаннями середньорічних темпів — від 3,6 % у 1963 p. до 12 % у 1968—1969 pp. В цілому темпи економ- ічного зростання перевищували середні темпи розвитку еко- номічно розвинених держав.

Структура господарства ФРН характеризувалася збіль- шенням частки у ВВП галузей матеріального виробницт- ва. Сфера послуг не набула такого розвитку, як у США, інших

246

країнах Західної Європи. Особливо зросла частка обробної промисловості, транспорту. Як і в інших країнах, зменши- лася частка добувної промисловості, сільського господар- ства. Відповідні зміни відбулися у структурі зайнятості. Якщо у 1950 p. в сільському господарстві працювала 1/4 самодіяльного населення, то в 1960 p. — 1/7. При цьому чисельність зайнятих у промисловості, на транспорті збільшилася.

Структурна перебудова промисловості була пов'язана передусім з розвитком прогресивних галузей — перероб- ки штучних і синтетичних волокон, хімічної, електротехніч- ної, транспортного машинобудування, видобування і пере- робки нафти, точної механіки і оптики. У 50-х — на почат- ку 60-х років чотири галузі (хімічна, електротехнічна, транс- портне і загальне машинобудування) сконцентрували 70 % приросту промислової продукції. Темпи їхнього зростання становили відповідно 11,5, 16,2, 19,9, 10 %.

Успіхи німецької економіки (так зване німецьке економіч- не диво) визначалися значною мірою збільшенням капіталь- них вкладень. Частка їх у ВНП зросла з 19,7 % у 1953 p. до 25,3 % у 1969 p. Висока ефективність інвестицій зумовлю- валася технологічною структурою. В 50-х роках 60 % за- гальної їх суми вкладалися у виробничу сферу. В 60-х ро- ках зросли вкладення у невиробничу сферу (майже 57 % в 1968 p.). Переважна частина інвестицій спрямовувалася в житлове будівництво (20—18 %), промисловість і промислове будівництво (23—15 %), транспорт і зв'язок (21—17 %). У промисловості 3/4—4/5 коштів витрачалися на обладнан- ня і лише 1/4—1/5 — на нове будівництво.

Основними джерелами капіталовкладень були приватні та державні кошти, інвестиції з еквівалентних фондів за планом Маршалла. У 1948—1949 pp. Західна Німеччина отримала Від США 1,4 млрд, тоді як інші країни разом 2,6 млрд дол. Однак порівняно з загальною сумою інвестицій у 1948— 1960 pp. на 144,6 млрд нових марок державних інвестицій пі , фонди були не дуже істотними — 9,5 млрд нових марок.

247

Значний вплив на процес відтворення справляло дер- жавне регулювання економіки. Головною його формою були державні фінанси. У 1950 p. їхня частка в загальних вало- вих капіталовкладеннях становила 11,4, в 1970р. — 16,2 %. Протягом 50-х років монополіям було передано 10,6 млрд марок і надано кредитів на суму 81,1 млрд марок, що ста- новило 33,6 % інвестицій у національне господарство ФРН.

Держава постійно збільшувала закупівлі товарів і по- слуг. За 10 років (1950—1959 pp.) вона витратила на них 187,3 млрд марок, тобто закупила 10,9 % ВНП. У 6U-x ро- ках у зв'язку з посиленням мілітаризації важливим дже- релом стабільності промисловості стали воєнні замовлен- ня. Воєнний бюджет досяг значної суми — 12 млрд марок у 1960 p. і 20,5 млрд марок у 1970 p. (23,7 % федерального бюджету).

Важливим чинником впливу на розвиток господарства ФРН була державна власність. На кінець 50-х років дер- жава контролювала 13 % основного капіталу акціонерних компаній, 26,2 % видобутку кам'яного вугілля, 15,2 % нафти, 36,3 % залізної руди, 45,3 % цинку, 44,6 % виробництва легкових автомобілів. Державний капітал функціонував у галузях, що виробляли промислову сировину для інших галузей, потребували значних вкладень з повільним оборо- том капіталу. Низькі ціни на електроенергію, сировину сприяли зростанню прибутків приватних фірм.

Структурні зміни супроводжувалися посиленням кон- центрації виробництва і капіталу. Кількість великих підприємств з чисельністю зайнятих 500 чол. і більше зросла протягом 50—60-х років з 1,9 до 2,9 % загальної кількості. На них працювало понад 50 % зайнятих у промисловості. 68 корпорацій з капіталом понад 100 млн марок контро- лювали 53,3 % основного капіталу всіх акціонерних това- риств. Відновилися старі концерни Крупа, Фліка, "ІГ Фер- бер індустрі", "Дойче банк", "Дрезднер банк", "Комерцбанк". У металургійній промисловості панували дев'ять корпорацій, у хімічній — вісім, автомобільній — шість, у видобутку ву-

248

гілля — три, залізної руди — чотири. За рівнем монополі- зації виробництва і ринку ФРН займала провідне' місце в Європі. Разом з тим тут було майже 100 тис. невеликих і середніх підприємств, спеціалізація яких повністю підпоряд- ковувалася потребам монополій. Так, на "Сіменс" працювало до ЗО тис., на Крупа — 21, на "Даймлер Бенц" — 18 тис. невеликих підприємств-постачальників.

Отже, для господарства Західної Німеччини визначаль- ними були швидкі темпи розвитку, зростання у ВНП част- ки промисловості та зайнятого в ній населення, розширен- ня інвестицій.

Визначальним фактором розвитку економіки ФРН у 70—80-х роках був науково-технічний прогрес. Простежу- валися такі тенденції, як різке скорочення традиційних галузей важкої та легкої промисловості. Відпала потреба у великій кількості металу та кам'яного вугілля. Західна Німеччина, як і інші економічно розвинені держави, виво- зячи за кордон капітал, вкладала його в розвиток чорної металургії в країнах, що розвиваються. Сучасна промис- ловість споживає менше металу, але високої якості. Модер- нізація охопила основні галузі господарства. У ФРН розпо- чалося масове впровадження автоматизації, роботизації. Домни і мартени було замінено електропечами. Відбулася майже повна електрифікація залізничного транспорту. Се- редня швидкість електровозів становила 350—500 км/год. З залізничним транспортом успішно конкурував автомо- більний. Цьому сприяли інтенсивне будівництво автострад, випуск найрізноманітніших модифікацій вантажних авто- мобілів.

Після другої світової війни у ФРН працювало багато іноземних робітників — з Туреччини, Африки, Південно- Східної Азії, Югославії. Наприкінці 80-х років їхня праця стала зайвою. Промисловість потребувала висококваліфі- кованих кадрів. Через це у ФРН часто виникали конфлік- ти на соціальному та національному грунті, особливо в мо- менти кризи, посилення безробіття.

249

У 70-х — на початку 80-х років Західна Німеччина, хоч і поступилася Японії, але залишилася економічним ліде- ром "об'єднаної Європи". Тут проживало 25 % населення тодішньої Європейської Співдружності, але вона виробля- ла ЗО % валового національного продукту, 34 % обсягу про- мислової продукції. У ФРН, як і в усіх економічно розви- нених країнах, посилилась концентрація виробництва і ка- піталу. У 1975 p. три автомобільні концерни випускали 51% машин. Такі самі тенденції спостерігалися в гірничо- рудній галузі, де монополії контролювали 61 % продукції, у виробництві канцелярських приладів і ЕОМ — 71 %, літа- кобудуванні — 84 % . У 1971—1975 pp. в середньому щоро- ку відбувалося 299 об'єднань різних форм, тоді як в попе- редніх десятиріччях — не більше 130.

У 80-х роках загальний обсяг промислового виробництва в 5 разів перевищив рівень 50-х років. Частка ФРН у світо- вому випуску індустріальної продукції становила 13 %. Її господарство у 80-х роках контролював "клуб мільярдерів" — 116 найбільших монополій і три банки.

У розвитку господарства Японії в повоєнний час розріз- няють три етапи. 1946—1951 pp. були періодом відбудови. За час війни Японія втратила майже 25 % виробничих фондів. Спад виробництва в 1945 p. становив 63 %. Рівень інфляції в 1945—1950 pp. досяг 7000 %. Уряд продовжу- вав втручатися в усі сфери економіки. Для того щоб не було голоду, країна імпортувала продукти харчування. Японії заборонялося брати участь у міжнародній торгівлі. Імпорт контролювали уряд і Верховне командування союз- ницьких сил (ВКСС).

Важлива роль у відбудові японської економіки належала державному регулюванню, прогресивним реформам — зе- мельній, наймання робочої сили, ліквідація головних компаній (дзайбацу). Початком державного регулювання стали замо- роження банківських депозитів, деномінація єни, нова систе- ма фіксованих цін і впровадження нового податку на власність. Були створені Комітет економічної стабілізації та

250

Банк реконструкції Японії. Використовуючи такі економічні інструменти, як нормування стратегічних товарів, політика пріоритетних галузей, в які примусово спрямовувалася 1/2 інвестиційних ресурсів комерційних банків, обмеження суб- сидій розмірами державних фондів, заборона підвищувати заробітну плату понад інфляційний рівень, фіксований об- мінний курс єни, урядові вдалося зменшити інфляцію. Нор- малізації державних фінансів і відновленню механізму відтво- рення сприяла лінія Дж. Доджа, якому президент США Г. Трумен доручив очолити перетворення в Японії. Стабіліза- ційна політика передбачала єдиний обмінний курс валюти (360 єн за 1 дол.), поліпшення організації та управління на підприємствах, поступову заборону субсидій на експорт і ви- робництво, відміну контролю за цінами, зрівняння їх з світо- вими, впровадження принципів вільного ринку. Зовнішня торгівля була денаціоналізована. Разом з тим зовнішні фінан- сові угоди контролювалися. Для регулювання грошових по- токів через кордон було створено Бюджетну систему інозем- ної валюти і прийнято закон про іноземні інвестиції.

Протягом 1946—1950 pp. змінилася структура японської акціонерної власності. В ході "декартелізації" було ліквідо- вано головні компанії (дзайбацу) і встановлено державний контроль за злиттям компаній та картелюванням (антимонопольний закон 1947 p.). Сприяла зростанню промислового виробництва і розвитку внутрішнього ринку земельна реформа 40-х років, яка зумовила індустріалізацію села, появу нового трудового законодавства, піднесення життєвого рівня.

Довоєнний рівень промислового виробництва у Японії було перевищено у 1951 p. (114,4 %), а сільськогосподар- ського — в 1950 p. Протягом першої половини 50-х років темпи зростання уповільнилися, оскільки виробничі потуж- ності досягли можливого максимуму. Друга половина 50-х - 60-ті роки стали періодом оновлення та розширення виробничих потужностей, їхньої модернізації. Визначаль- ною ознакою Японії у цей період були високі темпи еконо- мічного зростання. У промисловості вони в 1951—1970 pp.

251

становили 15,2% щороку. В 60-х роках Японія здобула також першість у темпах приросту ВНП (11,4 %).

Структурні зміни господарства полягали насамперед у розвитку промисловості. Основним її напрямом було фор- мування спочатку базових галузей важкої промисловості, потім виробництво наукоємної продукції. В загальному виробництві зменшилася частка електроенергетики і видо- бутку кам'яного вугілля. Як і раніше, простежувалася тенденція зростання важкої промисловості. У 1961 p. її співвідношення з легкою промисловістю досягло 66,9 і 66,1 %. Найбільш швидкими темпами зростали машинобуду- вання, хімічна промисловість (17,7 і 15,6 % у 60-х роках).

Першорядного значення набув розвиток радіоелектроні- ки, приладе- і суднобудування, виробництво штучних кау- чуку, смол, волокон, пластмас, енерго- і матеріалозберігаю- чого обладнання. Японія зайняла друге місце в світі після США у використанні ЕОМ, випуску автомобілів. Зросла роль атомних електростанцій. Уповільнилися темпи розвитку текстильної та харчової промисловості.

Важливе місце в японській економіці традиційно займа- ла невиробнича сфера. Після війни сприятливим чинником стало аграрне перенаселення. Робоча сила, яку не могла по- глинути промисловість, йшла у сферу послуг і торгівлю. Для неї була характерна велика кількість невеликих підприємств.

Помітною рушійною силою економічного розвитку Японії було зростання капітальних вкладень, їхня частка у ВНП значно збільшилася порівняно з іншими економічно розви- неними країнами. Протягом 1953—1969 pp. вона зросла з 25 до 38,7 %. З них 80 % вкладалися в промисловість, будів- ництво, на машини й обладнання. За масштабами оновлення виробничих фондів Японії належало перше місце в світі.

Якісне оновлення японського господарства було пов'я- зано з розвитком науково-технічного прогресу. Процес роз- гортання НДДКР в Японії має свою специфіку. Слабкий власний науковий потенціал компенсувався впроваджен- ням зарубіжного науково-технічного досвіду. У 1950—

252

1970рр. було запроваджено 15 тис. іноземних ліцензій і патентів. Японія, технічно переоснастивши промисловість, зекономила значні матеріальні та фінансові ресурси (ви- трачено коштгв у 7 разів менше, ніж у США).

Значну роль у швидкому розвитку господарства мала дешева робоча сила японських робітників. У 1955—196 2 pp. обсяг виробництва зріс у 2,7 раза, продуктивність праці на 48 %, заробітна плата — на 35 % . На невеликих і середніх підприємствах зарплата була меншою на 50—60 % порівня- но з великими. У 50-х роках праця японського робітника оплачувалася у 7 разів дешевше, ніж американського, а в кінці 60-х років — у 4 рази.

Зміцнили свої позиції японські монополії. Відновили діяльність старі фінансово-промислові групи, виникли нові. Особливістю економіки була її двоїста структура — пара- лельне існування великої, малої та середньої промисловості. Частка останніх в загальному промисловому виробництві наприкінці 50-х років становила 51,8 %, а в харчовій, тек- стильній, швейній, деревообробній — 58—95 %.

У 1968 p. на великих підприємствах (понад 1 тис. зай- нятих) зосереджувалося лише 16—17 % робочої сили і ви- роблялося 28—50 % продукції. Характерним явищем ста- ло підпорядкування малого та середнього підприємництва великому капіталу через систему субпідрядів.

Надзвичайно велике значення у повоєнній Японії мала регулятивна роль держави в економічній сфері. Протягом 50-х років розроблялися трирічний, два п'ятирічні, шести- річний плани розвитку господарства, які визнавалися неза- довільними. Наприкінці 50-х років була створена Рада га- лузевої структури, за розробками якої було прийнято деся- тирічний комплексний план структурної перебудови (план "Ікеда" — за ім'ям тодішнього прем'єр-міністра Японії). Тривалі економічні програми мали характер планів-про- гнозів. Вони визначали певні цілі, умови розвитку, виявля- ли "вузькі" місця економіки. За ними вироблялася дер- жавна політика і розподілялися державні інвестиції.

253

Економічна діяльність здійснювалася за принципами приватної ініціативи через ринковий механізм і механізм цін. Держава стала значним виробником і споживачем промислової продукції. Частка її у виробництві національ- ного продукту в 1971 p. досягла 21 %.

Кредитно-фінансові заходи держава здійснювала через Японський банк і спеціалізовані державні кредитно-фінан- сові інститути, державний бюджет.

Реалізація курсу на індустріалізацію, форсований роз- виток галузей, які визначали технічний прогрес, вивели Японію на друге місце в світовій індустрії.

У 70—80-х роках Японія займала у промисловому світо- вому виробництві друге місце після США. Пік "японського дива" пройшов. В усьому світі настали несприятливі кон'юн- ктурні умови. У 1973—1974 pp. на світових ринках ціни на нафту зросли в 4 рази. Оскільки економіка Японії на 3/4 залежала від привізної нафти, то у господарстві країни запа- нувала справжня паніка. Для того щоб вийти з кризи, Японія збільшила вивіз товарів. Щороку в США японці реалізовува- ли до 2 млн автомобілів. Другий шлях, який мав вивести Японію з застою,— зміна економічної стратегії або курс на всебічний розвиток найновіших, наукоємних галузей: вироб- ництво ЕОМ, роботів, тонких хімічних сполук, верстатів з про- грамним керуванням, очисних споруд, устаткування зв'язку, атомних електростанцій тощо. Японія витрачала на наукові дослідження 3 % ВНП, скоротивши витрати на колишні тра- диційні галузі — суднобудування, металургію, нафтохімію. Завдяки цьому, подолавши кризові явища, вона зберегла за собою в 70—80-х роках друге місце серед економічно розви- нених країн світу. Для того щоб не допускати різких спадів у динамічному розвитку свого господарства, уряд Японії затвер- див план державного регулювання національної економіки.

Підсумком економічного розвитку найсильніших еко- номічно країн світу стало виділення трьох панівних центрів: США, Японії, Західної Європи. Зростання виробництва останньої фактично визначалося ФРН, Францією, Велико-

254

британією. За основними економічними показниками ці країни займали становище лідерів. Послабилися позиції США, хоча замасштабами виробництва ВНП вони у 5 разів переважали Японію. Відновивши своє господарство і здійс- нивши структурну перебудову, країни Західної Європи і Японія обійшли США. Великобританія поступово втрачала значення могутньої держави.

Новий рівень економічного розвитку індустріальних держав характеризують такі дані:

Створення так званої соціалістичної системи означало перехід країн до нових механізмів економічного розвит- ку. До 1950 р. були в основному подолані труднощі повоєн- ної відбудови. 50—бО-ті роки стали періодом форсованої індустріалізації на основі екстенсивного розвитку. Еко- номічна політика засновувалася на методах і механізмах, що. використовувалися в тодішньому СРСР. Це зумовило її уніфікацію. Використовувалися однакові інструменти впливу на господарське життя. Були здійснені перетво- рення у трьох напрямах: націоналізація промисловості, впровадження планової економіки, аграрні реформи.

255

Вихідні умови для європейських соціалістичних країн були різними. Лише СРСР, Чехословаччина, Німецька Де- мократична Республіка (НДР) мали сформований промис- ловий комплекс. За рівнем національного доходу на душу населення, промислового розвитку, зовнішньоторгових зв'язків у 1950 p. існувало три групи країн: 1) найбільш розвинені — Чехословаччина, НДР; 2) з рівнем удвоє мен- шим за цими показниками — Угорщина, Польща; 3) СРСР, Болгарія, Румунія, показники яких у 2,5 раза і більше відрізнялися від країн першої групи.

Було проголошено курс на вирівнювання і зближення рівнів економічного розвитку країн. Ставилося завдання подо- лання аграрного характеру господарств та перетворення їх на індустріальне розвинені. Протягом 50—60-х років утверди- лася суспільна форма власності. Характерною ознакою стало прискорення економічного зростання. Середньорічні темпи приросту господарства були вищі, ніж в економічно розвине- них країнах, особливо в 50-х роках. У наступному десятиріччі в "країнах соціалістичного табору" розпочалося уповільнення темпів:

256

Відбулися структурні зміни в національних господар- ствах. Головним напрямом розвитку стало швидке зрос- тання промисловості. Як наслідок, наприкінці 60-х років понад 1/2 національного доходу створювалася за рахунок промисловості, %: в Болгарії — 49,2 , Угорщині — 63,3, НДР — 65,4, Польщі — 53,5, Румунії — 54,7, СРСР — 56,1.

Змінилася структура промисловості. Випереджаючими темпами розвивалася важка промисловість. Частка галу- зей групи А постійно зростала. На 1970 p. вона становила, %: в СРСР - 73,4, Румунії - 70,4, НДР - 64,3, Польщі - 63,6, Угорщині — 65,1, Чехословаччині — 67,8, Болгарії — 54,7. Головна увага приділялася розвитку металургії, важ- кого машинобудування, виробництва будівельних матері- алів, тобто галузей, що не були носіями технічного прогресу, їхня продукція орієнтувалася на внутрішній ринок. У б0-х роках збільшилося виробництво предметів тривалого ви- користання (автомобілів, електротехнічного і електронного обладнання) та індивідуального споживання. Істотного зна- чення набула хімічна промисловість, валова продукція якої зросла в 9,4 раза. Промисловість реконструювалась на ос- нові механізації та автоматизації.

Залежно від темпів індустріалізації та рівня промисло- вого розвитку змінилася структура зайнятості в соціалі- стичних країнах. В 1970 p. в промисловості, на транспорті - працювало 50 % усіх зайнятих в господарстві. Діяв прин- цип повної зайнятості. Середньорічний приріст зайнятості був протягом 50-х років в цілому вищим ніж 3 %, що свід- чило про екстенсивний тип зростання. Наприкінці 60-х років НДР, Угорщина, Чехословаччина, виходячи з прирос- ту чисельності зайнятих, перейшли до інтенсивного типу зростання.

Важлива роль в економічному розвитку соціалістичних окраїн належала зростанню капіталовкладень. Однак менше, ніж в економічно розвинених країнах, виділялося коштів на НДДКР.

50—60-ті роки були періодом взаємного пристосування

257

національних господарств. Основними формами економіч- них зв'язків були обмін товарами і послугами, переміщен- ня фінансових ресурсів з однієї країни в іншу, міграція робочої сили, обмін науково-технічними досягненнями, міжнародна координація економічної політики і господар- ської діяльності.

Відбувалися зміни у процесі зближення економічного розвитку країн РЕВ:

Основним стратегічним напрямом розвитку країн Азії, Африки, Латинської Америки в 50—60-х роках XX ст. була індустріалізація. Вирішальне значення мав розвиток про- мисловості, особливо обробної, транспорту, будівництва. Змінилося співвідношення легкої та важкої промисловості: в середині 60-х років воно становило відповідно 56,9 і 43,1 %. Значення сільського господарства, частка якого в 1950 p. у 2 рази перевищувала промислове виробництво, поступово зменшувалося. Намітилася тенденція переважного розвит- ку сфери послуг порівняно з сільським господарством. Це зумовлювалося більш високим доходом, незначною потре- бою в матеріально-технічному забезпеченні, аграрним пе- ренаселенням і зосередженням робочої сили в містах. Тра- диційно в містах значною була частка торговців, кустарів.

258

Економіка аграрно-сировинних держав зростала швидше порівняно з економічно розвиненими державами. В 60-х роках середньорічний приріст національного продукту ста- новив 5,4 %, промислового виробництва — 7,3, важкої про- мисловості — 9,1, сфери послуг — 6,4%. Нарощування економічного потенціалу нівелювало відмінності в структурі національних господарств країн, що розвиваються, та економічно розвинених:

Процес індустріалізації забезпечувався зростанням капі- тальних вкладень в економіку, їхня частка у ВНП зросла дo 14—20%. Майже 50% коштів інвестувала держава. Було становлено національний суверенітет ресурсного потенці- алу країн. Сформувався державний сектор в економіці, що включав банківську систему, зовнішню торгівлю, транспорт, комунальне господарство, енергетику, деякі галузі промис- ловості. Сфера натурального патріархального господарства зменшилась до 4—25 % ВНП. Державі належала провідна роль у визначенні та реалізації стратегії економічного роз- витку, ії діяльність зосереджувалася на виробленні та за-

259

твердженні планів, здійсненні індустріалізації з урахуван- ням зайнятості, створенні інфраструктури, на контролі за використанням іноземного капіталу, регулюванні зовніш- ньоекономічної політики, впровадженні нових технологій, операціях у сфері послуг.

Більшість аграрно-сировинних держав мали змішану економіку, що грунтувалася на поєднанні приватногоспо- дарського і державного капіталів. Важливою тенденцією було подолання дезінтеграції та незбалансованості еконо- міки, перехід її на національну базу, переорієнтація на внутрішній ринок, самозабезпечення.

Помітний вплив на галузеву структуру країн, що розви- ваються, мала експансія транснаціональних компаній. Го- ловними формами їхньої діяльності були дочірні компанії, філії, відділення, змішані підприємства. Останні стали од- ним з каналів отримання нових технологій, управлінського досвіду, підвищення кваліфікації кадрів. На початку 50-х років 391 транснаціональна компанія мала в обробній про- мисловості цих країн 170 змішаних компаній. Так, 20 % великих корпорацій Латинської Америки були спільними з транснаціональними компаніями. Акції останніх стано- вили 20—40 %. Поширеними типами угод між транснаціо- нальними компаніями і національними підприємствами стали угоди про технічну допомогу, управлінське сприяння, надання певних послуг. Ефективність співробітництва з транснаціональними компаніями залежала від державного контролю.