1.3. Торгівля. Фінанси
Важливе значення у господарському житті Київської держави мала внутрішня торгівля. Вона забезпечувала обмін між сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і про- мислом. Формувалася система внутрішніх ринкових зв'яз- ків спочатку в межах невеликих районів (кількох поселень) або сільськогосподарської округи міст, волостей, потім ве- ликих адміністративно-господарських земель.
Внутрішня торгівля велася переважно на торгах, коли в певні місце і час сходилися усі, кому потрібно було продати свій товар або купити вироби інших. Торги існували прак- тично в усіх містах. У Києві їх було вісім, зокрема Бабин торжок на Горі та Торговище на Подолі. На ринкових май- данах були постійні торгові приміщення. У великих містах торгівля велася щоденно, у менших — у певні дні тижня. Починаючи з XII ст. поблизу торгів будували храми, які відали службою мір і маси, збирали мита за користування ними. У Києві це була церква св. Богородиці Пирогощі на київському торговищі, у Чернігові — храм П'ятниці.
На торгах можна було купити зерно, печений хліб, овочі, рибу, м'ясо, молоко, вироби ремесла та промислів. У літопи-
333
сах XII—XIII ст. почали зазначати ціни у неврожайні роки. З Галицької землі привозили сіль, яку добували в Карпа- тах. У північні райони Русі везли зерно.
Зовнішня торгівля порівняно з внутрішньою була жва- вішою. Через те що господарство мало натуральний харак- тер, зовнішній ринок охоплював незначну частину госпо- дарської продукції.
Торгували українські племена переважно з пізньоантич- ними, а згодом з візантійськими центрами Північного При- чорномор'я, Подунав'я. Серед племінної знаті користува- лися попитом такі товари, як вино, столовий посуд з глини, скла та металу, бронзові фібули. В обмін за них вивозили хутро, мед, шкури, віск. Слабкішими були торгові контакти з племенами Середньої та Північної Європи, балтійським, фінно-угорським та тюркським населенням Східної Євро- пи. Через землі давньоукраїнських племен проходив "бур- штиновий шлях" з Прибалтики до Дунаю. Відомі торгові зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, західно- та східно- слов'янськими державними об'єднаннями, а також Хозарією і країнами Сходу. Іноземцями описано перебування русь- ких купців на ринках Іраку, Ірану, Близького Сходу. Вже в VII—VIII ст. із зміцненням центральної влади київських князів зовнішня торгівля розширюється. Торгові шляхи з Києва простиралися з півночі на південь, із сходу на захід. Головним з них був так званий шлях із варяг у греки. Розпочинався він у Нижньому Новгороді. Системою річок з Дніпром були зв'язані Смоленськ, Любеч, Чернігів, Виш- город та інші міста. Купці з товарами прибували в Київ. У червні під Витичевом, що дещо нижче столиці, збиралися флотилії човнів і вирушали вниз Дніпром до Чорного моря. Торговий шлях закінчувався в Константинополі.
Найважчим відрізком цього шляху були Дніпрові по- роги, які простягалися на 100 км. Деякі з них, особливо Ненаситець, проїхати було неможливо, тому човни перетя- гували берегом волоком. Важливим осередком торгівлі було місто Олеш'є (Олеїпків, сучасний Цюрупінськ Херсон- 334
ської області). Звідси флотилії вирушали у відкрите море.
Вплив української торгівлі на Чорному морі був дуже великий, навіть Чорне море отримало назву "Руського", яка вживалася ще довго після того, як українські купці втра- тили контроль над торгівлею. Торгівля з Візантією посіда- ла перше місце в зовнішній торгівлі Київської держави.
Перед військовою загрозою візантійські імператори зму- шені були йти на уступки українським купцям, не збираючи з них мита і податків. Договір 907 p., який уклав з Візантією князь Олег, надавав пільги українській торгівлі. Пізніші до- говори — 944 p. і 956 p. — засвідчують, що торгівлі в полі- тичному житті Київської держави відводилась велика роль.
За повідомленнями іноземців та руських літописців можна докладно перелічити товари експорту та імпорту київських купців. На ринки Візантії вони вивозили у ве- ликих кількостях мед, віск, хутро, мечі, рідше хліб та ліс, а привозили дорогі тканини — парчу, паволоки, оксамит, шовк, заморську зброю, південні фрукти, прянощі, ювелірні виро- би з золота, срібла, дорогоцінних каменів — чаші, хрести, персні, кульчики, діадеми, вироби з емалі, скла, художній посуд, а також книги.
Досить інтенсивними були торгові зв'язки купців з краї- нами Сходу — Хазарським Каганатом, Великим Булгаром, Середньою Азією та арабським Близьким Сходом. Про це свідчать знайдені археологами золоті гроші, навіть скарби, в яких кілька тисяч монет. Торгівля велась Волгою, річка- ми її басейну та сушею. Араби, купці з Середньої Азії вер- блюжими караванами привозили товари в Ітіль, Булгар, інші міста цього району. Звідси вони під посередництвом русь- ких купців вирушали до Прибалтики та Київської Русі. За свідченнями арабського хроніста відомі експортні товари русичів: хутра соболів, білок, горностаїв, куниць, лисиць, бобрів, зайців, кіз, а також віск, стріли, березова кора, шапки, риб'ячий клей, риб'ячі зуби (ікла моржів), бобровий аромат, горючий камінь, оброблені шкури, мед, горіхи, яструби, мечі, панцирі, деякі породи дерев (берези, клену), вівці, бики.
335
З арабських товарів українські купці охоче купували на- мисто, золото, срібло, зброю, прянощі, шовк. У цьому обміні головну роль відігравали міста Середньої Азії Хіва, Самар- канд, Шаші (Ташкент).
Торгівля зі Сходом була дуже прибутковою. Одне хутро чорної лисиці коштувало 100 червінців (золотих монет). Однак, коли у 1060 p. князь Святослав зруйнував Ітіль, Бул- гар, інші міста Волго-Каспійського регіону, східна торгівля перестала існувати.
Письмові джерела подають відомості, що українські купці в Х—XII ст. вели жваву торгівлю з Чехією, Польщею, При- дунайськими країнами. Вони бували на торгах Франції, Італії і навіть Іспанії. Добиралися туди переважно сухо- путними шляхами через Галичину і Волинь. Із Заходу руські купці привозили франкські мечі, латинські шоломи, сільськогосподарську сировину. Русичі завозили в Західну Європу товари свого традиційного експорту. В IX — на по- чатку Х ст. вже функціонував торговий шлях Київ — Га- лич — Прага — Регенсбург. Письмові джерела вказують на існування в Х—XII ст. стабільних торгових зв'язків Русі з Німеччиною. Так, у Кельн наші купці завозили ювелірні вироби і хутро. Було налагоджено торгові зв'язки німець- ких міст Любека, Штеттіна з Києвом. У Німеччину купці потрапляли через Польщу двома шляхами: сухопутним через Київ — Луцьк — Володимир — Люблін та водним — Дніпром, Прип'яттю, Західним Бугом.
У Польщу русичі завозили сіль, отримуючи натомість різні суконні вироби. За угорську мідь руські купці платили хутром. Є письмові згадки про торгові зв'язки Київської Русі з Англією, Францією та скандинавськими країнами.
Торгівля з країнами Заходу та Сходу дещо відрізнялась від візантійської. Сюди крім традиційних товарів везли та- кож вироби ремісників. На ринках Чехії, Німеччини, Моравії, Польщі та інших країн можна було побачити ювелірні виро- би русичів, а в країнах Сходу — мечі та кольчуги.
Важливими торговими шляхами були "соляний", "залі-
336
зний", які поєднували Київську Русь з кримським узбе- режжям Чорного моря і Кавказом.
Київські князі контролювали всі шляхи басейну Дніпра, який залишався головною торговою артерією Східної Євро- пи. Київ став великим торговим центром. Сюди стікалися товари із Скандинавських країн, Візантії, Сходу і Західної Європи. Він був також своєрідним транзитним місцем, че- рез яке із сусідніх земель надходили товари.
Розвиток торгівлі мав велике значення для Київської держави. Якщо знать західноєвропейських країн була за- цікавлена в розвитку торгівлі, то київські князі та їхнє ото- чення докладали чимало зусиль для й процвітання. Це за- свідчують перші договори з Візантією, за якими створюва- лися сприятливі умови для українських купців.
Чому київські князі прагнули розвивати торгівлю? Роз- міри данини, яку вони отримували, перевищували їхні по- треби, тому більша частина її мала реалізовуватися на рин- ку. Внутрішній ринок був недостатньо розвинений, щоб поглинути велику кількість меду, воску, хутра та інших товарів, їх можна було продати на ринках сусідніх країн.
Розвиток торгівлі дав змогу сформуватися стану купців. Найчисленнішою групою були дрібні торговці, які розноси- ли вироби київських, галицьких, чернігівських та інших ремісників. Великі купці —"гості" — вели закордонну тор- гівлю. Вони реалізовували значні партії товарів, об'єднува- лися в торгові корпорації — гільдії, мали вплив на політи- ку держави. Купці й "гості" були під охороною князя.
З розвитком торгівлі в Київській державі формувалася грошова система. Перші монети на території України відно- сяться до II—III ст. Це були римські монети, але вони не набули поширення в Україні. У VI—VII ст. з'явилися са- санідські монети. Давньоруська держава мала свою грошо- ву систему в формі "кунних" грошей. За гроші слугували хутра куниці або білки. "Кунна" грошова система була до- сить складною і об'єднувалася лічильною одиницею — грив- нею. В IX—XI ст. одна гривня дорівнювала 20 ногатам або
337
25 кунам, або 50 резанам, з XII ст. — 50 кунам, або 100 векшам. Однак для значних торгових операцій була по- трібна певніша і твердіша валюта, ніж "кунна". Так з'явля- ються срібні зливки — гривні. Вони мали різну форму і масу: київська гривня важила 160—196 г срібла, чернігів- ська — близько 196 г. Золота гривня не мала такого поши- рення, як срібна. Наприкінці XIII ст. з'явився срібний зли- ток — карбованець, що дорівнював половині срібної гривні.
Застосовувались у ті часи й карбовані монети, їх почали виготовляти в часи князювання Володимира Великого. Це були золотники і срібляники. Пізніше Святополк Окаян- ний та Ярослав Мудрий випускали лише срібну монету довільної маси. Карбували монети місцеві майстри.
Поряд з вітчизняними монетами в обігу до середини XI ст. були куфічні дирхеми, візантійські монети. Західноєвро- пейські динарії не відігравали значної ролі в торгівлі Киї- вської держави, хоча вони тут зустрічалися. Основна маса монет була арабського походження.
У XII—XIII ст. головною грошовою одиницею була срібна гривня. Ця форма грошей свідчить про високий рівень кон- центрації багатства в руках панівної верхівки і виникнен- ня особливих форм виробничих відносин і обміну.
Карбування власних монет тривало і за синів Володи- мира Великого — Ярослава і Мстислава. При них вийшли перші вітчизняні золоті та срібні гроші. На одному боці монети був викарбуваний герб України — тризуб. Вони випустили в обіг і розмінні монети — ногати та резани. Ходовими грішми були також гривні — срібні зливки ма- сою 160—500 г. Археологи виявили невелику кількість цих грошей. Основною причиною цього було те, що на Русі в XI—XII ст. купці збували товар в кредит. За ці послуги кредитори-купці сплачували суму, яка іноді дорівнювала 50 % боргу. В цих кредитних операціях безпосередню участь брали князі. Якщо купець ставав банкрутом, право перед- усім захищало інтереси князя, потім іноземних інвесторів і лише потім торговців. Поява у 1113 p. "Статуту про рези
338
(проценти)" є свідченням того, що товарно-грошові відноси- ни в Київській Русі досягли найвищого ступеня в своєму розвитку.
Торгівля зазнала менших втрат від монголе-татарської навали, ніж ремесло. Уже в XIII ст. розпочалося піднесен- ня торгівлі, зумовлене зростанням міст і розвитком реме- сел. В містах з'явилися крамниці, в яких продавалися най- різноманітніші товари, у тому числі продукція сільського господарства.
Вигідне географічне положення Галицько-волинської держави сприяло розвитку зовнішньої торгівлі. Українські купці активно торгували з Польщею, Угорщиною, Візантією, генуезькими і венеціанськими факторіями Причорномор'я, Литвою, країнами Західної Європи. Центрами торгівлі були Львів, Перемишль, Володимир, Луцьк, Київ, Галич. Найінтен- сивніше проходила торгівля з Волині і Галичини на Київ. Багато століть Прикарпаття забезпечувало всю Україну сіллю.
Купці вивозили за кордон шкіри, хутро, мед, віск, сіль, хліб, ремісничі вироби. З країн Західної Європи та Півдня вони везли дорогі тканини, золото, срібло, породистих коней, рибу, вино, прянощі. Князі, тобто держава, від торгівлі мали значні прибутки, з кожного купця стягувалося мито. Одна з таких митниць згадується літописцем 1287 p. в Городлі. Збирали його спеціальні службовці з окремих караванів, коней, від маси, кількості товарів. Умови міждержавної торгівлі вирішували керівники держави спеціальними уго- дами. Андрій Юрійович знизив мито до одного гроша від коня, у 1320 p. він скасував повністю мита для торунських купців. Митниці були також в Холмі, Володимирі, Крешові, Любачеві, Городку і Львові. Внутрішня торгівля внаслідок панування натурального господарства розвивалася слабко.
Широкомасштабна торгівля потребувала нормального функціонування грошової системи. Грошова одиниця Га- лицько-Волинського князівства була адекватною періоду Київської держави. У літописах зустрічаються назва грив-
339
ня-кун і відомості, що грошові знаки виготовлялися на Во- лині. Описуючи багатства Володимира Васильковича, літо- писець зазначає: князь "тарелі великі срібні і кубки золоті та срібні сам перед своїми очима побив і вилив у гривні, і намиста великі баби і матері своєї вилив і розіслав милос- тиню по всій землі". В Галицько-волинській державі в обі- гу були й інші грошові знаки. В грамоті Андрія Юрійовича називалися такі одиниці: монета, гроші й денарій — розмінні частини гривні. У XIV ст. гривня дорівнювала 48 грошам або 240 денаріям. Ці дрібні монети карбувалися у сусідніх державах — Чехії, Польщі і Угорщині. Як свідчать княжі грамоти, вони були у вільному обігу в Галицько-волинській державі. Можливо, що галицько-волинські князі чи королі карбували такі самі монети, як західноєвропейські, але досі їх не знайдено у скарбах.
Отже, навіть у складних умовах залежності від Золотої Орди Галицько-волинська держава зуміла налагодити торгівлю.
У другій половині XIV—XV ст. розширилася внутріш- ня торгівля, основними формами якої були торжки, ярмарки.
Торжки обслуговували місцеві ринки. Вони відбували- ся один-два рази на тиждень, перетворюючись на елементи постійної торгівлі. Шляхта і купці, козаки і селяни звози- ли хліб, крупи, рибу, віск, мед, прядиво, худобу, шкіри, сіно, вироби сільських промислів і хатнього ремесла. Основни- ми споживачами цих товарів були міщани. Однак і купці скуповували великі партії хліба, худоби тощо, щоб перепро- дати в інших містах з більшою вигодою. Крім того, купці, багаті міщани і цехові ремісники на ринкових площах влаш- товували постійні крамниці, де продавали вироби ремісників — взуття, одяг, прянощі, прикраси тощо. Великим попи- том користувалася зброя.
Важливим предметом торгівлі була сіль. Вона постав- лялася з Галичини і Північного Причорномор'я в усі землі України і за кордон. З'явилась окрема категорія торговців сіллю, їх називали солениками, а пізніше — чумаками і
340
коломийцями. Багатші з них в окремих містах монополі- зували торгівлю сіллю.
У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою ознакою складання внутрішнього ринку. Ярмарки органі- зовувались один-два рази на рік і тривали кілька днів, а то й тижнів. На них з'їжджалися купці з різних земель. Значно розширюється оптова торгівля. Укладаються контракти на поставку товарів у великих розмірах.
Міста для проведення ярмарків визначались велико- князівськими і королівськими грамотами (постановами). Постійні ярмарки були у Львові, Києві, Перемишлі, Галичі, Луцьку, Ярославлі. Купці приганяли сюди зі сходу Украї- ни великі стада худоби, привозили хутро, мед, віск, шкіри, рибу, ремісничі вироби. Активними учасниками ярмарків були міщани і селяни, які купували сукно, полотно, вироби ужиткового призначення, зброю тощо.
Торгівля так само, як і ремесло, регламентувалася числен- ними правилами, які захищали інтереси невеликих торговців. Торгувати дозволялося лише місцевим купцям у відведено- му місці, у визначені дні та години. Міська адміністрація була зацікавлена в збереженні таких порядків, тому що це полег- шувало збирання торгових мит. У великих містах було два і більше торгових майданів, де розміщувались склади товарів для вивезення за кордон або в інші міста.
Важливим фактором розвитку господарства України залишалася зовнішня торгівля. Зі Сходу і з Півдня приво- зили переважно предмети розкоші — шовкові, парчеві тка- нини, оксамит, килими, саф'ян, вина, коней; із Заходу — сукна, полотно, залізо, сталь, зброю, скло, папір. З України вивози- ли продукти сільського господарства та промислів — мед, віск, хутро, деревину, худобу, шкіри, а з XV ст. — також збіжжя. Значне місце займав вивіз рабів. Важливими цен- трами зовнішньої торгівлі були Київ, Львів, Кам'янець-По- дільський, Луцьк.
Найважливіше значення у торгівлі зі Сходом мав Львів, через який йїпли сухопутні шляхи левантійської торгівлі.
341
В XIV ст. до Чорного моря вів "татарський" шлях — через Кам'янець-Подільський степами до італійських поселень Кафи (Феодосії) і Сурожа (Судака) в Криму та Азовського узбережжя. В XV ст. цей шлях втратив своє значення і торгівля велася "молдавським" шляхом через Галич, Коло- мию, Чернівці ^Сучаву (столиця Молдавії), з відгалуженням через Теребовлю і Кам'янець-Подільський, через Ясси до італійських колоній Кілії (в гирлі Дунаю) і Білгорода (в гирлі Дністра), а звідти Чорним морем до Константинополя. Після взяття турками-османами Константинополя у 1453 p. через Львів проходив єдиний європейський шлях східної торгівлі.
Львів з'єднував українські землі з Західною Європою — Вроцлавом і Гданськом, а також з Молдавією, Угорщиною. В 1379 p. він одержав широке складське право (протягом 14 днів), що поширювалося на всі товари, крім солі. Склад- ське право зобов'язувало всіх купців, що проїжджали через місто, 'зупинитися і продавати свої товари певний час. У 1460 p. привілей короля Казимира забезпечив Львову ви- ключне право оптової торгівлі та дорожнього примусу. Львівські купці мали пільги у сплаті мита на території Польського королівства.
Важливим транзитним пунктом був Київ, з якого йшли шляхи на Кавказ, в Середню Азію, Крим, Московську дер- жаву. На Волині першість у торгівлі перейшла від Володи- мира до Луцька, що підтримував зв'язки з балтійським Помор'ям, білоруськими землями. Конкурентом Львова в південній торгівлі був Кам'янець-Подільський. Однак ці міста не здобули монопольного права на торгівлю, як Львів.
Розвиток торгівлі стримували феодальні відносини. На відміну від країн Західної Європи великокнязівська і ко- ролівська влада проводила митну політику на користь маг- натів і шляхти. Великі феодали домагалися від держави звільнення від мита, отримання права збирати його самим. Вони були заінтересовані у зниженні митних зборів з іно- земних купців, які купували імпортні товари за пільгови-
342
ми цінами. Така політика потурання магнатам і шляхті позбавляла державну скарбницю одного з найважливіших джерел надходжень. Разом з тим купці змушені були де- сятки разів сплачувати мито за перевезення товарів. Так, на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава мито брали 174 рази. Система збирання мита була дуже розгалуженою. Збирали прикордонне, шляхове, мостове, перевізне, гребельне, ярмаркове, торгове, ринкове мито тощо.
Польський уряд прагнув монополізувати зовнішню тор- гівлю України. Так, німецькі купці могли купувати україн- ські товари тільки через посередництво польських купців. Лише після приєднання Східної Прусії з Кролевцем (Кенігс- бергом) до Польщі стала можливою вільна торгівля Украї- ни з пруськими містами. Українським купцям, особливо в західноукраїнських землях, заборонялося займатися торгів- лею. Вони часто зазнавали грабежів з боку шляхти, міські жителі часто громили українські крамниці.
Дискримінації з боку держави зазнавали також вірмен- ські, єврейські та московські купці. Іноземних купців при- мушували продавати товари за зниженими цінами ве- ликими партіями. Королівська адміністрація на місцях практично була необмеженою в своїх діях щодо іноземних І, купців. З них брали непомірне високі мита, під різними приводами арештовували і вимагали викупу.
Розвиток торгівлі в XIV—XV ст. сприяв упорядкуван- ню грошової системи. З 50-х років XIV ст. до другого деся- тиріччя XV ст. у Львові випускалися місцеві монети — великі срібні руські півгроші з гербом Галицької Русі — левом та мідні денарії. В 60—90-х роках XIV ст. карбував монети у Києві князь Володимир Ольгердович.
Проте український ринок у XIV—XV ст. обслуговували ' не лише вітчизняні монети. Вони посідали скромне місце на українському грошовому ринку. Тут курсували чеські, татарські, литовські, польські, угорські, італійські, молдавські, генуезько-кримські монети. Така різноманітність грошей
343
пояснювалася феодальною роздробленістю, слабкістю цент- ральної влади, відсутністю єдиного ринку, утрудненістю зв'язків між окремими українськими землями. Існування локальних ринків призводило до формування місцевих гро- шових систем.
Панівне становище в грошовому обігу в українських землях посідав празький гріш. Випущені при чеському королі Вацлаві (1278—1305 pp.), ці великі та повновагові монети, виготовлені з високопробного срібла, витіснили з ринків Східної Європи інші монети. Досить поширеними були польська гривня, що дорівнювала 48 грошам, а також лічильна одиниця — копа, на яку йшло 60 грошей. Значне місце на українських ринках посіли польський півгрош (срібна монета вартістю 1/2 гроша) і литовський динарій. Багато було в обігу золото-ординських дирхемів.
У XV ст. поширився продаж товарів у кредит, під заставу, з'явилися векселі, почали укладатися торгові контракти, зародилася іпотечна система (земля приймалася в заста- ву). Окремі купці вели торгівлю через своїх агентів. Розви- ток лихварства привів до появи перших "банківсько-торго- вих домів". Відсоткові ставки були високими (50—100 %). Державне законодавство намагалося регулювати кредит. У 1347 p. було заборонено брати більше одного гроша з гривні на тиждень.
Отже, розвиток торгівлі в Україні гальмувався політи- кою феодальних держав, до складу яких входили українські землі. Проте з розвитком торгівля розширювалася і набу- вала нових форм.
Утворення Київської держави зумовило появу нових податків з населення. Найдавнішою формою оподаткуван- ня була данина. Залежно від історичних умов вона висту- пала як воєнна контрибуція, прямий державний податок, феодальна рента. Вперше згадується данина в "Повісті временних літ" як воєнна контрибуція, накладена на підко- рені племена. Князі Олег і Ігор збирали данину як дер- жавний податок з окремих слов'янських земель, виїжд-
344
жаючи разом з дружиною на "полюддя". Княгиня Ольга, встановивши в 947 p. постійні пункти — "погости" для збирання данини, дні та строки, започаткувала стабільне її стягування. Одиницею оподаткування були "дим", "дво- рище" або "плуг". Платили натурою (хутром, шкірами, медом, худобою, збіжжям) і грішми. З розвитком феодаль- них відносин відбувалася еволюція данини. Вона пере- творювалася частково на державні податки або феодаль- ну ренту на користь феодала. Князі одержували також доходи у вигляді торгових мит, плати за судочинство і штрафів. Населення Київської Русі відбувало різні дер- жавні примуси: "повоз" (перевезення), будівництво міст і укріплень, утримання князівських чиновників, відбуван- ня військової повинності.
У період монголо-татарського панування населення фео- дальних князівств, крім церкви і духовенства, платило де- сятину, пізніше — поголовну подать, виконувало різні примуси. Данина, або татарщина, збиралася хутром, збіжжям, грішми, спочатку — ханськими баскаками, а пізніше — українськими князями.
У Великому князівстві Литовському головним загаль- нодержавним щорічним податком селян була серебщина, яку на Київщині називали подимщиною, на Волині — во- ловщиною, на Чернігівщині — поголовщиною. Оподатку- вання здійснювалось на земельній одиниці — дворищі. Селяни виконували найрізноманітніші державні примуси — будували і ремонтували замки, шляхи, косили сіно, дава- ли підводи і стацію — продовольство для великого князя при переїздах. Поступово стація стала постійним подат- ком і збиралася грішми. На користь церкви селяни спла- чували десятину.
Польський король і великий литовський князь Кази- мир привілеєм 1447 p. звільнив шляхетських і міщанських підданих від сплати серебщини, гужової повинності, косін- ня сіна. Серебщина стала тимчасовим податком, розмір якого встановлювався великим князем за радою феодалів.
345
Цей привілей значно зменшив доходи великого князя і посилив його залежність від феодалів.
У Польській державі галицьке боярство до 30-х pp. XV ст. платило податки з кожного лану по 4 гроші, 2 міри вівса, 2 міри пшениці, виконувало примуси з ремонту королів- ських замків, відбувало військову повинність (оборонні війни, закордонні походи) певною кількістю озброєних людей без винагороди від короля. З другої половини XV ст. знову почав стягуватися податок з лану в розмірі 12 грошів, який поступово став постійним. Селяни платили десятину на користь церкви. Тяжким тягарем була стація — натураль- на повинність для утримання польського війська. Справ- лялися податки на млини, корчми, рудники, з людей, які займалися вівчарством, працювали за наймом. Міське на- селення платило податок з рухомого і нерухомого майна — шос — у розмірі 4 % суми, в яку було оцінено майно. Не- прямий податок — акциз — з'явився в 1459 p., ним обкла- далися лише алкогольні напої.
Розвиток господарства в українських землях у V—XV ст. порівняно із західноєвропейським мав свої особливості. Дискусійним є питання генези феодалізму. Традиційно вва- жалося, що феодальна власність у Київській Русі та за- лежність селянства сформувалися в процесі розпаду общи- ни-громади, її феодалізації; "окняжіння" земель і перерос- тання полюддя, данини в ренту, приватно-господарської ініціативи феодалів. Васальні стосунки виникли значно пізніше, ніж на Заході, — в XI—XIII ст. Вони не були чітко виражені та оформлені юридичне. На відміну від Заходу залежне селянство складалося з патріархальних рабів та вільних членів громади. Таких явищ, як прекарії та ко- мендації, на Русі не було.
Деякі сучасні дослідники стверджують, що на Русі не було великого землеволодіння, незалежного від князівської влади. Воно, на їхню думку, було результатом княжого дару- вання.
Процес феодалізації в XI — на початку XIII ст. не за-
346
вершився. Умовне землеволодіння не набуло поширення. Панівною формою його була спадкова вотчина, селяни вва- жалися особисто вільними, їхня залежність виявлялася у сплаті данини, податків, ренти. Феодалізація уповільнюва- лася безперервною колонізацією вільних територій. Уніфі- кація різних груп залежного селянства відбувалася по- вільно.
З втратою державності господарський, соціально-еконо- мічний розвиток українських земель визначався русько- литовським й польським правом. Одночасно українські землі колонізувалися польськими, литовськими, угорськими, молдавськими феодалами. З кінця XV ст. в Україні, як і в європейських країнах на схід від Ельби, розпочалося юри- дичне оформлення кріпосного права, фільваркової системи.
Ремесла на українських землях за рівнем розвитку не поступалися західноєвропейським. Однак на відміну від Заходу в українських містах крім вільного міського ре- месла розвивалося вотчинне, монастирське, державне. Ос- таннє організувала князівська влада. На будівництві міст, оборонних споруд, храмів, кораблів працювали переважно залежні ремісники.
У період зрілості феодального господарства в містах по- чало переважати вільне міське ремесло. Цеховий лад ре- месла виник пізніше, ніж в Західній Європі, — в кінці XIV ст. Його створення і розвиток гальмувалися феодальним ха- рактером давньоруських міст. Цехи в Україні ніколи не досягали такої самостійності та політичної могутності, як | на Заході.
і В Європі і в Україні міста ставали економічними, полі- тичними та культурними центрами своїх аграрних облас- їтеи.Такого протиборства, як на Заході, між міським насе- І'ленням і феодалами в Україні не було. У містах крім реміс- Іників і купців проживали феодали, священнослужителі, |люди вільних професій. Міста мали аграрний характер. Цїіодібні були міста в Італії, Візантії.
У Західній Європі і в Київській Русі провідну роль
347
в економічному житті відігравала зовнішня торгівля. У краї- нах Західної Європи формувались національні ринки, в Україні ярмарки виникли наприкінці XV ст.
Запитання і завдання для самоперевірки
1. Охарактеризуйте відносини власності в українських землях в IX — першій половині XIV ст.
2. Які категорії залежних селян були в Київській Русі княжої доби?
3. Розкрийте особливості господарського розвитку україн- ських земель в другій половині XIV—XV ст. в складі Польського королівства і Великого князівства Литов- ського.
4. Наведіть факти, що свідчать про високий рівень реміс- ництва. Чим відрізнявся розвиток ремесла в україн- ських землях від західноєвропейського?
5. Проаналізуйте характер, форми внутрішньої та зов- нішньої торгівлі Київської Русі. Яку роль відігравали українські землі в зовнішньоекономічних зв'язках Поль- ського королівства і Великого князівства Литовського?
348
Розділ 2. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в XVI—XVIII ст.
2.1. Аграрні відносини в Україні у XVI — першій половині XVII ст.
Господарство України на відміну від країн Західної Євро- пи на початку XVI ст. розвивалося в умовах недержавності. Українські землі належали Великому князівству Литов- ському, Польському і Угорському королівствам, Молдав- ському князівству.
Внаслідок об'єднання Великого князівства Литовського і Польського королівства (Люблінська унія 1569 p.) утво- рилася держава — Річ Посполита. Чернігово-Сіверські землі, що в 1503 p. належали Московській державі, в 1618 p. були приєднані до Речі Посполитої. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель в складі Речі По- сполитої в першій половині XVII ст. характеризувалися такими даними:
349
У середині XVI ст. на Нижньому Подніпров'ї українські козаки заснували Запорозьку Січ, що стала зародком віднов- леної Української держави.
Протягом XVI — першої половини XVII ст. в госпо- дарстві Галичини та Правобережжя України відбулися значні зміни. Інтенсивно зростало велике феодальне земле- володіння, утвердилося та зміцніло фільварково-панщинне господарство.
Земельна власність зосереджувалася переважно в руках королів, магнатів, шляхти, церкви. З середини XVI ст. поча- ло формуватися козацьке землеволодіння.
Державні маєтки "королівщини" об'єднувалися в ста- роства — великі господарські комплекси, що складалися з фільварків і згрупованих навколо них "ключів" — окремих груп поселень, об'єднаних адміністративне. У Руському і Волзькому воєводствах державні помістя становили 1/5 поселень. Загалом у Речі Посполитій у першій половині XVII ст. на королівські маєтки припадало близько 10 % усіх поселень. Проте високий рівень концентрації земель- ного фонду в державних маєтках не свідчив про економіч- ну могутність короля. Ця власність часто була формаль- ною, оскільки фактичними власниками землі були магнати
350
та шляхта, орендарі цих земель. Як форма землекористу- вання існувала власне оренда, коли маєток і селяни з їхніми примусами віддавалися на певний, як правило, трирічний строк за визначену плату, і як застава, коли маєток давався в заклад кредитору за позичену суму. Строк застави три- вав до повернення боргу, доход йшов на сплату процентів. Застави оформлялися актами, вони були зумовлені як зрос- лою потребою держави в грошах, так і втягуванням фео- дальних маєтків у товарно-грошові відносини, що приводи- ло до нагромадження значних коштів у великих землевлас- ників. Наприклад, Я. Острозький на початку XVII ст. три- мав Канівське і Богуславське староства за 9500 золотих кожне, Переяславське— за 2000. Застави збагачували маг- натів, посилювали їхнє політичне значення. Разом з тим скорочувався фонд державних земель.
Більша частина земель в Україні була зосереджена у магнатів. У 70—80-х роках XVI ст. у Руському і Волзькому воєводствах двом десяткам магнатів (Замойським, Потоць- ким, Жолкевським та ін.), які володіли 10 і більше посе- леннями, належало майже 1/3 приватних шляхетських сіл і міст. Близько 40 великих шляхтичів, які володіли 5—9 селами, мали 1/5 приватних поселень.
У Великому князівстві Литовському найбільше магнатів було на Волині. Про розмір їх маєтностей свідчить чи- сельність кінних воїнів, що виставлялися під час війни (з розрахунку один вершник від 8 селянських господарств). У 1528 p. виставили: князь Слуцький — 433 "коні", Радзівілл — 260, Ходкевич — 187, Вишневецький — 98. Одним з наймогутніших магнатів був Василь-Костянтин Острозький, якому на початку XVI ст. належало на Волині 59 міст і містечок, 857 сіл, 111 фільварків. Він володів зем- лями на Київщині, Брацлавщині, Поділлі.
Особливо швидко магнатське землеволодіння зросло після Люблінської унії 1569 p., коли почалася колонізація наддніпрянських і задніпрянських земель. У цьому само- му році була проведена ревізія "пустопорожніх" земель
351
у нових воєводствах. Сеймова постанова 1590 p. дала коро- леві повне й необмежене право роздавати "пустині, що ле- жали за Білою Церквою". Фактично ці землі були заселені козаками і селянами. Проте силою зброї польські пани за- хоплювали землі, а населення перетворювали на підданих. В Україні з'явилися латифундії "королев'ят" — україн- ських і польських магнатів. Так, Калиновські володіли Уманщиною, Конєцпольські — землями на річці Тасмині, Замойські — від Тернополя до Паволочі, Потоцькі захопи- ли Кременчук і Бориспільську волость. У басейні річки Сули виникла латифундія князів Вишневецьких з цент- ром у Лубнах. У 30-х роках XVII ст. у володіннях Я. Виш- невенького було 50 міст і містечок, 40 тис. селянських дворів, близько 230 тис. селян. Крім земель на території України, ці магнати мали великі маєтки в Польщі.
Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успад- кування, шлюбів, пожалувань короля, купівлі та захоплен- ня земель. Права на придбані або загарбані землі затвер- джувалися королівськими грамотами.
В аграрному господарстві значного розвитку набуло шляхетське землеволодіння. У Великому князівстві Ли- товському оформлення шляхти як привілейованого стану та його остаточне відокремлення від "поспільства" (селян- ства) було завершено у середині XVII ст. У 1522 p. за сей- мовою ухвалою "про вивід шляхетства" до шляхетського стану включалися лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр з часів перших великих князів (Вітовта, Сигізмунда, Казимира). У 1528 p. було проведено перепис шляхти.
Оформленню шляхетського стану сприяла аграрна ре- форма (волочна поміра) 1557 p., під час якої перевірялися права на шляхетство. За Люблінською унією шляхта звіль- нялася від військової служби і державних повинностей. Вона в основному була польського походження або споль- щена. Українські роди (Кульчицькі, Яворські, Чайківські, Витвицькі, Попелі, Ярмолинські, Сагайдачні та ін.) були
352
дрібними власниками. Деякі з них володіли одним селом або його частиною. Зростанню шляхетського землеволодін- ня, так само як і магнатського, сприяли великокняжі й ко- ролівські дарування, придбання і продаж маєтків, насильне захоплення селянських земель. Часто шляхта орендувала землю у магнатів.
На початок XVII ст. в Україні налічувалося близько 1 тис. шляхетських і 250 магнатських маєтків.
Зростання феодального землеволодіння в Україні супро- воджувалося перерозподілом земель на користь магнатів внаслідок скорочення землеволодіння середньої та дрібної шляхти. Поширене було захоплення магнатами шляхетсь- ких маєтків або примусовий їх продаж. Безземельна шляхта наймалася на службу до магнатів, отримуючи невеликі во- лодіння за умови виконання різних обов'язків, в основному військової служби. У Руському і Волзькому воєводствах шляхті належало 1/5 поселень.
Неухильно зростала велика феодальна власність у За- карпатті та Північній Буковині. Після входження Сівер- щини до складу Речі Посполитої (остаточно за Полянським договором 1634 p.) було проведено ревізію земельних во- лодінь. Землі, права на які не було доведено, роздавали польським магнатам і шляхтичам. О. Песочинський за- володів Стародубщиною, канцлер Оссолінський — Батури- ном і Конотопом, Р. Потоцький — Ніжинським староством.
У Слобожанщині царський уряд здійснював політику так званих заказних городів, згідно з якою російським фео- далам заборонялося купувати землі у південних повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих українських людей.
Протягом XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулося законодавче закріплення прав магнатів і шлях- ти на землю. За привілеями 1506 і 1522 pp. великого кня- зя Сигізмунда І землі закріплювалися в довічне володіння ("до живота"). У ЗО—50-х роках землі роздавалися до трьох "животів", тобто до смерті онука бенефіція землі. Литов-
353
ський статут 1529 p. (кодекс прав Литовської держави) встановлював, що шляхтич мав право лише на рухоме май- но, якщо володів маєтком на основі військової служби магнатові. Привілей 1529 p. великого князя Сигізмунда II Августа гарантував недоторканість шляхетських володінь лише на державних землях за умови, що ними користува- лися тільки магнати і шляхтичі, землеволодіння яких не було пов'язане з феодально-службовою залежністю від ве- ликого князя або магнатів. Литовський статут 1566 p. оста- точно скасував усі обмеження шляхетської земельної влас- ності. Для відчуження вотчини вже не потрібно було доз- волу великого князя, маєтками розпоряджалися на влас- ний розсуд. Проте вислужені маєтки і землі відчужували- ся лише з дозволу князя, вони роздавалися або до "живота", або з правом передання спадкоємцям чоловічої статі.
Люблінська унія 1569 p. підтвердила звільнення шля- хетського землеволодіння від усіх обмежень. Шляхта мог- ла володіти землею в обох частинах держави.
У цей час продовжувало зростати володіння православ- ної, уніатської та католицької церков. Великокнязівський і королівський уряди підтримували церкву, визначаючи її важливу роль у захисті інтересів феодалів. Церкви багаті- ли за рахунок захоплення селянських земель, відписувань, дарувань місцевих воєвод, магнатів і шляхти, які намагали- ся схилити її на свій бік.
Великокнязівський уряд надавав землі монастирям. У XVI — першій половині XVII ст. найбільшим землевлас- ником був Києво-Печерський монастир. Маєтки київсько- го митрополита були на Київщині, Переяславщині, Чернігів- щині. Великими землевласниками були також Видубиць- кий, Межигірський монастирі. Не поступався перед най- більшими магнатами митрополит П. Могила, якому лише на Київщині належало 2305 сіл і міщанських дворів.
Становище православної церкви різко погіршилося після Брестської унії 1596 p. Під тиском польсько-литевських феодалів, які вбачали у православній церкві опір своїм на-
354
мірам покатоличення і ополячення українського народу, вона була змушена поступитися частиною своїх володінь на користь уніатської та католицької церков.
Напередодні 1648 p. на Волині, Брацлавщині та Київ- щині близько 50 маєтків належало католицьким монасти- рям і костьолам. Багато маєтків католицька церква мала на Чернігівщині та Полтавщині.
Протягом XVI — першої половини XVII ст. у структурі феодального землеволодіння відбулися зміни, пов'язані з розвитком козацького землеволодіння. Основною формою землеволодіння середнього козака був хутір. При козаках були "всякі пожитки" — луки, сіножаті, ниви, ставки, пасі- ки, гаї, ліси. Хутір часто перетворювався на велике земле- володіння. Заможні козаки, крім землеробства і тварин- ництва, займалися ще різними сільськогосподарськими промислами, зокрема будували млини, заготовляли мед, ку- рили горілку, торгували продуктами.
Зростання магнатсько-шляхетської земельної власності привело до еволюції права землеволодіння селян. На по- чатку XVI ст. у західних українських землях селяни кори- стувалися наділами як спадковими оволодіннями на основі локаційних грамот. У Великому князівстві Литовському волосні селяни вільно розпоряджалися землею, могли її продавати, закладати, дарувати. Селяни приватних володінь не мали права переходу і поступово підпадали в особисту залежність.
Протягом XVI ст. з розвитком внутрішнього і зовніш- нього ринків, зростанням в Західній Європі попиту на про- дукцію сільського господарства, насамперед на збіжжя, відбу- лося обезземелювання селян та їх остаточне закріпачення. Литовський статут 1529 p. заборонив селянам без дозволу панів купувати або брати у заставу землю.
Обмежували права селян на землю фільварки. На відміну від Польщі, де вони були значно поширені, в Україні цей процес відбувався повільно.
Для існування фільваркових господарств суттєво необ-
355
хідними були доступ до ринків та значна робоча сила. Ці умови існували в Галичині, на Волині та Поділлі, де і ви- никли перші фільварки. У середині XVI ст. в Руському і Волзькому воєводствах нараховувалось кілька сотень фільварків. На Волині фільварки поширились пізніше, ніж в Галичині.
З розвитком фільваркового господарства безпосередньо була пов'язана волочна реформа польського короля і князя литовського Сигізмунда II Августа, проведена в 1557 p. в його маєтках у Литві, Західній Білорусії та в Україні — у Кременецькому повіті, Ратенському й Ковелівському ста- роствах на Волині. Метою її було збільшення доходності великокнязівських маєтків розширенням господарської ріллі й посиленням селянських повинностей.
Згідно з "Уставами на волоки" руйнувалося громадське землеволодіння. Всі землі (дворові та селянські) перемірю- вали і поділяли на волоки. Кожне селянське тяглове госпо- дарство за точно встановлену ренту отримало волоку землі і втратило право розпоряджатися нею. Кількість тяглових селян залежала від розмірів фільварку, оскільки площа землі його відносилася до площі, переданої в користування селян як 1 : 7. Волочна реформа збільшила кількість тяглових селян, в категорію яких були переведені селяни-денники, службові, челядь. Господарства, що не могли обробляти во- локу і відбувати примуси, наділялися меншими наділами — півланом, "загородами" (приблизно 1/2 волоки). Наділ селян вважався спадковим, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля-продаж землі заборонялася. У вели- кокнязівських маєтках дозволялося переселення селян, але без будь-яких прав на землю.
Основою господарства став фільварок, під який відводи- лися кращі землі, зведені в одну велику площу. Селянам діставалися окраїнні та гірші землі. І хоча площа фільвар- кових земель була меншою, ніж селянських, забезпеченість селян землею погіршала.
Волочна поміра зруйнувала також громадські порядки.
356
Дворище було замінено "димом" — селянським господар- ством з індивідуальною відповідальністю за примуси. Се- лянська влада за німецько-польським зразком поділялась на війтів і лавників. Війт призначався на 100 і більше се- лян з метою контролю селянських примусів і отримував дві волоки землі. Лавники допомагали війтові і не звільня- лися від примусів.
Литовський статут 1566 p. визнавав за селянами лише обмежене право на рухому власність, а продаж землі допус- кав лише між селянами одного маєтку.
У другій половині XVI — на початку XVII ст. фільварки створювалися у тих воєводствах, де їх до того ще не було. В низинних районах Закарпатської України вони з'явилися в останній третині XVI ст. У Буковині така система не скла- лася. Повільно організовувалися фільварки в Центральній і Лівобережній Україні, де насамперед потрібно було освої- ти колонізовані землі. Шляхта заохочувала селян займати ці землі, запропонувавши їм слободи (поселення, звільнені від сплати примусів та оброків протягом 15—ЗО років).
Найбільші фільварки мали по 400—600, середні — по 100—250 га ріллі.
Розвиток фільваркової системи зміцнив феодальну власність на землю. На всі українські землі поширився принцип абсолютної неподільної спадкової станової влас- ності, що діяла у Польщі. Шляхта домоглася виключного права на землю і на працю виробників. Нешляхетської зе- мельної власності не могло існувати. Селян було позбавле- но права на спадкове користування землею. Вони поділя- лися на групи залежно від майнового стану і господарських функцій у фільварках. Селяни-кмети мали наділ землі і виконували примуси з тяглом. Загородники "сиділи" на городах і мали садиби. Халупники мали тільки садибу і хату. Коморники володіли лише худобою. Гультяї працю- вали як тимчасові наймані робітники.
До середини XVI ст. переважали селяни-кмети з повним наділом (ланом), які мали змогу широко розгорнути госпо-
357
дарство. Найбільша кількість таких повноланових госпо- дарів зустрічалась на Лівобережжі, де феодальне гноблення не набуло таких розмірів, як на інших українських зем- лях. Завдяки невеликій густоті населення там залишало- ся багато вільної землі. До заможної групи належали та- кож селяни, що займалися сільськими промислами, — мель- ники, корчмарі, рудники, а також сільські старшини — ота- мани і "вибранці" (селяни, що належали до королівського війська і мали привілеї, такі як звільнення від данини і примусів). Заможні селяни іноді відкуплялися грішми від робіт на пана, а траплялося, що й купували собі волю.
Аграрна реформа 1557 p. і розвиток фільварків приско- рили зменшення селянських наділів та зростання кількості малоземельних і безземельних селян. Про це свідчать дані люстриції 1564—1565 pp. усіх сіл державних маєтків Русь- кого і Волзького воєводств про співвідношення кметських наділів і загальної кількості дворів:
На початку XVII ст. на українських землях 15 % кметів мали наділ більше півлану, близько 33 % — півлану, до 20 % — менше чверті лану. Третину селянства становили мало- земельні й безземельні. У 40-х роках XVII ст. найпошире- нішими були господарства на чверть лану (5—7 га), це був той мінімум, який, на погляд панів, забезпечував прожиток селянської сім'ї і створював сприятливі умови для від- творення робочої сили — селянина і його реманенту як основи існування і розвитку фільварку.
358
Розгортання панщинно-фільваркової системи не тільки позбавило права селян на землю, а й призвело до збільшен- ня їх панщини, примусів і втрати права переходу. На україн- ських землях у складі шляхетської Польщі основна маса селян була закріпачена протягом перших десятиліть XVI ст. Польські сейми (1505 і 1520 pp.) заборонили селянам покидати свій наділ без згоди пана й узаконили дводенну панщину. Королівський асесорний суд в 1518 p. позбавив селян права подавати скарги на пана і, як правило, був на боці останніх, якщо скаржилися селяни королівських маєтків.
На українських землях Литовської держави відбували- ся ті самі процеси. Селянам було заборонено скаржитися на своїх панів, які використовували право вотчинного суду. Литовські статути 1529 і 1566 pp. дозволяли купувати се- лян без землі. "Устави на волоки" 1557 p. юридичне за- кріпляли належність селян феодалові: "Кметь і все його майно є наше". Для тяглових селян встановлювалася пан- щина в розмірі двох днів на тиждень з волоки, для городни- ків — один день пішої панщини (без робочої худоби) і додат- ково шість днів під час жнив, прополювання городів. Тяг- лові селяни повинні були виконувати "шарварки" (роботи з будівництва), "толоки", "ґвалти", жати сіно, платити чинш і натуральні податки. У кінці XVI ст. на Поділлі панщина доходила до двох-трьох днів на тиждень з господарства. У північній Київщині селяни платили данину медом і грошову ренту, панщина становила кілька днів на рік. У південній Київщині, південно-східній Брацлавщині, де землеробство ускладнювалося татарськими набігами, панщини не було.
"Артикули" польського короля Генріха Валуа 1573 p. і третій Литовський статут 1588 p. остаточно закріпачили селян, їм заборонялося самостійно виступати на суді, свідчи- ти як проти, так і за своїх панів. Практично неможливим стало право переходу. "Похожі" селяни, які вважалися вільними, проживши десять років в маєтку пана, повинні були при переході сплатити 10 кіп грошів, що дорівнювало
359
половині вартості селянського господарства із землею, а також повернути позику, отриману при поселенні. Шлях- тич мав право протягом десяти років розшукати селян- утікачів, а спіймавши їх, зробити "отчичем", тобто селяни- ном, який втратив право переходу. Всі селяни вважалися кріпосними, позбавлялися права розпоряджатися своїм майном, заповідати, відчужувати його без дозволу поміщи- ка, повинні були коритися і щодо віросповідання. Запро- ваджувалася необмежена панщина "з волі пана". Шляхтич міг позбавити селянина життя на свій розсуд.
У першій половині XVII ст. у Галичині, на Волині, Поділлі нормою для волочних і підволочних селянських господарств стала щоденна панщина. У північно-західній частині Київ- щини вона зросла до двох-трьох днів. Поряд з регулярною щотижневою панщиною поширилася нерегулярна, що здійснювалася на вимогу землевласника чи управляючого маєтком. Почала запроваджуватися урочна панщина, коли селянин повинен був виконати певну роботу в точно зазна- чений строк.
Надзвичайно обтяжливими були примуси: забезпечен- ня квартирами, харчами й фуражем військових загонів, вартування при панському дворі, лагодження шляхів, будів- ництво при млинах, ремонтування будинків, випасання ху- доби тощо. Тягарем для селян було кілька разів на рік їздити своїми кіньми або волами з панським хлібом чи іншими продуктами у далеку дорогу — на ярмарки або до портів. У 40-х роках XVII ст. селянські підводи долали шлях з Київщини до Вісли. Існували так звані дарові дні, коли селяни повинні були гатити греблі, ловити рибу, стригти овець, чесати льон і коноплі, працювати на городі.
Магнати та шляхта намагалися закріпачити селян на Лівобережжі. Ці землі освоювалися і заселялися завдяки широкій народній колонізації. Селяни "сиділи" в слободах і мали пільги на 25—ЗО років, сплачуючи натуральну та грошову ренти. Строки "волі" минали в кінці 20—30-х років XVII ст. і саме в цей час почалося посилення кріпосництва.
360
У відповідь зросла і набула масового характеру боротьба селян і козаків за землю, знищення кріпацтва, перетворен- ня їх на вільних землевласників.
У Закарпатській Україні феодальні повинності регла- ментувалися угорським загальнодержавним законодав- ством. У XVI ст. максимальна величина панщини станови- ла 52 дні із селянського господарства на рік. В основному це були будівельні роботи, охоронно-поштова служба, з дру- гої половини століття — праця у сільському господарстві. З поширенням фільварків у середині XVII ст. панщина досягла двох-трьох днів на тиждень.
На Буковині основою господарства залишалися селянські землі. За користування ними селяни платили натуральну та грошову ренти, державні податки на користь молдав- ського господаря і турецького султана.
Отже, протягом XVI — першої половини XVII ст. на українських землях відбулися істотні зміни в аграрних відносинах. Розширення внутрішнього та зовнішнього ринків призвело до формування й утвердження фільварко- во-панщинної системи господарства. Зросло магнатсько- шляхетське землеволодіння. Завершилося юридичне за- кріпачення селян, які підпали в поземельну, особисту і су- дово-адміністративну залежність від феодалів. Найінтен- сивніше ці процеси відбувалися в Галичині, Волині, Поділлі, північно-західних районах Київщини. В Наддніпрянській і Задніпрянській Україні, де вирувала народна колонізація, селяни були вільними, жили в слободах, залежність їх від феодала виявлялася у сплаті йому натуральної і грошової ренти. На цих землях формувалося козацьке землеволодіння як зародок землеволодіння фермерського типу. Наступ фео- далів на права селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили зростання чисельності козацтва і поси- лення національно-визвольної боротьби українського на- роду, найвищою точкою якої стала Визвольна війна сере- дини XVII ст.
361