1.1. Процес феодалізації селян і земельні відносини

Середина І тис. н. е. стала початком становлення фео- дального господарства, що було органічною частиною за- гальноєвропейського процесу. Не існує єдиного погляду щодо завершення його формування. Панує думка, що основні риси феодального господарства сформувалися за часів роздроб- лення Київської Русі (з середини XII ст.). Іноді стверджу- ють, що збірники законів Украіни-Руси "Руська Правда" і "Правда Ярославичів" (друга половина XI ст.) свідчили про завершення його формування. Утвердження феодальних відносин в Україні пов'язують також з початком польсько- литовської доби (з середини XIV ст.).

Протягом V—VII ст. у східнослов'янських племен роз- почався процес становлення сільської територіальної гро- мади під назвою верьв.Вона складалася з самостійних ро- дин-дворищ, об'єднаних сусідством і економічними зв'яз- ками. Земля переходила в індивідуальну власність малих сімей, що витісняли великі патріархальні родини і утворю- вали самостійні господарства. Поземельні відносини харак- теризувалися поступовим утвердженням спадкового воло- діння.

За часів союзу племен під назвою Руська земля з цент- ром у Києві (VIII—IX ст.) поглиблювалося майнове і со- ціальне розшарування. Виділялася племінна знать — князі, "лучші мужі", воїни-дружинники. Вони збагачувалися під час війн, внаслідок стягування данини з населення, розвит- ку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, привласнюючи знач- ну частину воєнної здобичі та найбільші прибутки. В гро- маді з'явилося велике землеволодіння. Земля поступово перетворювалася на головне багатство. Розпадові сільської громади сприяло рабство, основним джерелом якого були війни. Рабство мало яскраво виражені патріархальні риси і не переросло в рабовласницьку систему господарства.

Формування приватної земельної власності прискорило- ся у період Київської держави (кінець IX — середина XII ст.).

309

Існувало дві форми земельної власності. "Жизнь", як си- нонім західноєвропейського алоду, — спадкове володіння, домен князів і бояр, що вільно відчужувалася (продавалася, передавалася у спадок, дарувалася). Відбувалося завоювання ("окняжіння") земель сусідніх громад, формувалася держав- на в особі князя власність на землю, що була панівною про- тягом XI—XII ст. Це була власність не особисто князів, а столів, на яких вони сиділи. Втрачаючи стіл, князь одно- часно втрачав волості, що було умовним, невідчуженим во- лодінням бенефіціального характеру. Князі постійно пере- ходили з однієї землі-волості до іншої. Існувала практика запрошення їх вічевою громадою на князівський стіл. Уже наприкінці XI ст. розпочався процес перетворення волос- тей на феод — спадкове володіння. Однак він не завершив- ся в домонгольський період. Деякі дослідники розвиток феодального землеволодіння пов'язують з розпадом вільного селянського землеволодіння, виникненням і зростанням великої земельної власності на основі приватногосподар- ської ініціативи (приватного права).

У Київській Русі склалися такі землеволодіння, як кня- зівське (доменіальне), боярське, церковне. Першими земле- власниками були князі. За літописами, княгині Ользі нале- жали село Ольжичі на Десні, село Бутурино і місто Вишго- род під Києвом, її син, князь Володимир, крім Вишгорода, отриманого у спадщину, володів містом Білгородом на Ірпені. Приватні володіння князів особливо швидко зрос- тали в XI—XII ст.

Боярське землеволодіння, за історичними джерелами, відоме з другої половини XI ст. Проте зародилося воно знач- но раніше. Боярами ставали князівські дружинники, які осіли на землі, та місцеві землевласники (земські бояри). Джерелами зростання їхньої земельної власності були відчу- ження селянських та захоплення громадських земель, при- дбання їх, займанщина і освоєння нових земель.

Після прийняття християнства (988 p.) церква існувала на введену князем Володимиром десятину. Вона станови-

310

ла десяту частину князівських данин, прибутків з судових і торгових мит. У другій половині XI—XII ст. виникло і зросло церковне землеволодіння з дарувань князів, бояр і членів їхніх родин, придбання, заселення пустищ. Так, князь Ізяслав (кінець XI ст.) подарував Києво-Печерському мо- настирю сусідню з ним гору. Князь Ярополк (80-ті роки XI ст.) передав у власність монастирю три волості у Волин- ській землі: Небльську, Деревську, Луцьку. Багатьма села- ми та містом Попонним володіла Десятинна церква. Значні земельні володіння належали єпископам.

У XI—XII ст. формувалися васальні відносини. Вели- кий київський князь надавав князям-намісникам землі- волості з правом стягування податків для прожиття, що надходили раніше йому як верховному правителеві. Князі- намісники зобов'язувалися бути вірними київському кня- зю, надавати йому військову і фінансову допомогу. Вони не мали права передавати волость у спадок, відчужувати й без згоди київського князя. За зраду або непокірність васал втрачав волость.

Поряд з князівським складався боярський васалітет. Князі дарували боярам міста і села як своєрідну плату за участь в управлінні суспільством. Ці дарування, як і в кня- зівському васалітеті, не мали земельного характеру. Дару- валася не територія, а право стягування податків з населен- ня. Сеньйоріально-васальні відносини в Київській державі були нестійкими, розвивалися повільно. Однак вони ство- рювали можливості для поступового привласнення князя- ми і боярами громадських земель.

Важливою ознакою формування феодального господар- ства було утворення різних категорій феодальне залежного селянства з рабів вільних членів громади.

У документах Київської держави для визначення раб- ства застосовувалися терміни "челядь" і "холопи". Раби були в спадково-особистій залежності від свого власника, об'єктом купівлі-продажу. Більшість челяді становили по- лонені. Джерелами холопства були самопродаж, одружен-

311

ня на рабині без умовленості з її власником, посада тіуна (управителя без угоди), розтрата чужого майна, неспро- можність повернути борги. Холопам, на відміну від челяді, дозволялося укладати різні торгові та кредитові угоди, але відповідав за них його власник. Починаючи з Х ст. більшість рабів, крім дворових, почали використовуватися в сільському господарстві, наділяючи їх землею. За своїм становищем раби поступово наближалися до феодальне залежного се- лянства.

У найбільш ранніх джерелах сільське і міське населен- ня в Київській Русі мало назву "люди". З розвитком фео- далізму в IX—XI ст. цей термін набув значення "феодаль- но залежне селянство", яке експлуатувалося державою або приватними феодалами.

У XI ст. з'явилося поняття "смерди". У Київській Русі смердами називали все давньоруське селянство, яке було вільним і економічно самостійним. Водночас так називали селян, які поступово потрапляли у залежність від князя- вотчинника, платили данину, виконували примуси на його користь, підлягали його судові. У кінці XI—XII ст. з роз- витком боярського і церковного землеволодіння смерди потрапили під владу феодалів. Ряд норм обмежував їхні права як вільних людей. За вбивство смерда і холопа при- значалася однакова винагорода. При відсутності дітей чо- ловічої статі землі смердів відходили до князівських во- лодінь, їм заборонялося брати участь у торгівлі. Між фео- далами існували угоди про видання втікачів-смердів.

Одним із способів перетворення вільного населення на феодальне залежне було його закабалення. У Київській Русі існувала категорія напіввільних людей — закупів і рядо- вичів, поява яких була пов'язана насамперед з розвитком приватно-феодального землеволодіння.

Рядовичами називали селян, які уклали ряд (угоду) з феодалом, визнаючи свою залежність від нього. Люди, які потрапили у боргову залежність на умовах позики грошей чи хліба, наймання, при відпусканні холопа на волю, нази-

312

валися закупами. Закупами могли бути^ збанкрутілі купці, ремісники, селяни. Вони відробляли боргове зобов'язання в господарстві землевласника, а якщо працювали в сільсько- господарському виробництві, мали наділи землі та вели власне господарство. Характер залежності закупів визна- чався підляганням їх феодальній юрисдикції, обмеженням права переходу. За втечу або крадіжку закуп перетворю- вався на холопа. Однак суспільне становище закупа забез- печувало йому право виступати свідком у суді, звертатися з скаргою на власника.

Відома і така категорія селян, як ізгої. Ними вважали людей, які з різних причин вийшли з тієї групи, до якої належали, але не ввійшли до іншої (звільнені з рабства, збан- крутілі купці, князі без землі, селяни, які втратили землю, неосвічені сини священиків).

Найдавнішою формою залежності селян була данина — примус, що сплачувався грішми, продуктами сільського гос- подарства та промислів. Вона стягувалася на користь кня- зя та держави з селян підлеглих територій. До державних доходів входили також торгове і судове мита. Селяни були зобов'язані утримувати представників княжої адміністрації, залучалися до ополчення, надавали підводи, будували і ре- монтували фортеці, мости, дороги.

З формуванням феодальної земельної власності та за- лежних селян, утворенням держави данина набувала ха- рактеру централізованої феодальної ренти. Дарування князем окремим феодалам права стягувати данину для прожиття було етапом на шляху формування рентних відно- син у приватних володіннях. Точних даних про переважання певної форми ренти у Київській державі немає. Панівною була натуральна форма ренти. За "Руською Правдою", існу- вало феодальне господарство з примітивною відробітковою рентою. Грошовий чинш згадується у писемних докумен- тах з Х ст.

Важлива роль в становленні феодальних відносин нале- жала державі. У "Руській Правді", "Правді Ярославичів",

313

Уставі Володимира Мономаха забезпечувалися права фео- далів на землю, закріплювалася соціальна структура суспіль- ства, визначалися права різних категорій залежних селян.

Отже, у Київській Русі поступово утверджувалися фео- дальні відносини. Однак економічне життя давньорусько- го суспільства засновувалося на власності вільних селян — членів громади. Не було масового обезземелення селян як передумови великого землеволодіння. Цьому сприяла на- явність значної кількості незаселеної, господарське неосвоє- ноі землі, що сповільнювало феодалізацію.

Період політичного роздроблення (друга половина XII ст. — середина XIV ст.) був початком зрілого феодального гос- подарства на території України. Розвиток відбувався в ме- жах окремих самостійних князівств: Київського, Перея- славського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Галицько- волинського, Тмутараканського.

Становлення зрілих форм феодальної власності пов'я- зане з зростанням і зміцненням землеволодіння князів, бояр, церкви. Значну частину землевласників становили так звані вільні слуги — васали князів і бояр. Феодальне законодав- ство надавало феодалам виняткове право володіти землею, відчужувати та передавати у спадок, захищати своє майно.

Утвердилася ієрархічна структура землеволодіння, що грунтувалася на міжкнязівських і князівсько-боярських васальних відносинах. Виникла справжня феодальна дра- бина: великий князь, місцеві князі, бояри, боярські слуги. Юридична сторона сеньйоріально-васальних відносин не була чітко відпрацьована. Вони засновувались не на земель- них відносинах, а на стягуванні податків із земель для про- життя.

Окремі історики обстоюють думку, що в Україні бене- фіціальна та денна системи західноєвропейського типу ви- никли в XII—XIII ст., зокрема в Галицько-волинському князівстві. Для його економічного розвитку характерним було переважання боярського землеволодіння. Князівський домен почав формуватися лише з XII ст. Значна частина

314

боярства виросла з селян-алодистів. Процес феодалізації відбувся без впливу княжої організуючої сили. Галицько- волинські князі володіння землею, своїми слугами і бояра- ми почали пов'язувати з службою та васалітетом. Землі, що надавалися у довічне володіння, називалися "державою". Так, князь Данило Галицький, звільнивши землі від угорців, роздав міста боярам і воєводам. Як правило, коли князь втрачав своє князівство, вірне йому боярство втрачало свої села.

З формуванням великого землеволодіння і феодальне залежного селянства в XI—XIII ст. розвивався імунітет як юридичне оформлення феодального панування. Землевлас- ники набували права суду, стягування данини й управлін- ня усіма категоріями селянства.

Найінтенсивніше розвивалися князівські вотчини. Для них була характерна розкиданість у різних волостях. У структурі господарства переважали рільництво, конярство, промисли, відробіткова і натуральна ренти.

Приватновласницькі вотчини в XII — першій половині XIII ст. зростали в результаті дарування феодалові князі- вських земель і внаслідок його приватновласницької ініціа- тиви (придбання і захоплення земель, освоєння незайма- них територій). Співвідношення доменіальних і селянських земель, частку їх в обсязі доходів вотчини не з'ясовано. Поєднувалися три форми ренти. Переважала натуральна рента у двох видах стягування— фіксований чинш і здоль- щина. Грошові платежі були пов'язані з судово-адмініст- ративними штрафами та митами. У доменіальному госпо- дарстві використовувалися регулярні та періодичні відро- бітки (сінокоси, будівельні роботи, гужовий примус, рільничі роботи).

Вотчина була багатогалузевим господарством. До неї належали землеробство, тваринництво, промисли, найваж- ливішими з яких були полювання, рибальство, бджільниц- тво, переробка сировини, млинарство. Його господарсько- адміністративним і військовим центром було укріплене

315

феодальне подвір'я-замок. У центрі території розташову- валися будинки і господарські будівлі (комори, хліви, стайні, льохи, майстерні). Існувала система вотчинної адміністрації:

управитель-огнищанин (тіун), сільські та ролейні старости, конюший (конюх), ключник. Господарство вотчини мало натуральний характер, яскраво виражену спрямованість на задоволення потреб споживання. Лише незначна частина виробленого йшла на ринок для продажу і придбання то- варів, що не вироблялися у господарстві.

Економічною основою селянського господарства було селянське подвір'я-дим. Розмір індивідуального селянського землекористування дорівнював в середньому одному "плу- гові", що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га землі. 10—15 димів, в основному родичів, об'єдну- валися у дворище. З часом до складу дворищ вступали чужі люди, які залежно від майнового стану або ставали рівноправними членами — "потужниками", або потрапля- ли в залежність від господарів дворищ, їх називали "підсу- сідками", "половинниками", "дольниками". Землі дворища складалися з "ділянок" — димів, що були розкидані у різних місцях. Існували також невеликі господарства і менша оди- ниця оподаткування — "рало". Дворища входили до скла- ду громади, на чолі якої стояв староста (отаман), обраний на вічі, яке мало власний копний суд. У спільному корис- туванні громади були неподільні угіддя (альменди). Вона розподіляла державні примуси і податки.

Селянські господарства були основою економічного жит- тя, займали більшість землі вотчини, виробляли більшу ча- стину сільськогосподарської продукції, самі переробляли її для безпосереднього споживання. Частка доменіального господарства вотчини у загальному виробництві була знач- но меншою, але воно визначало прогрес в сільському госпо- дарстві, мало більше можливості вдосконалювати знаряддя праці, застосовувати передову на той час агротехніку, виро- щувати нові культури тощо.

У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утво-

316

рилися централізовані держави, більшу частину українських земель (Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна частина Волині) було приєднано до Великого князівства Литовського, а Галичину і Західну Волинь (Холмщину і Белзщину) загарбала Польща. В 30-х роках XV ст. під вла- ду Польського королівства потрапило Західне Поділля. Закарпаття загарбала Угорщина, а Буковина ввійшла до складу Молдавського князівства.

Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у земельних відносинах. Виникла і посту- пово збільшувалася земельна власність литовських, поль- ських, угорських, молдавських феодалів.

У Галичині, Холмщині, Белзщині княжі землі або пе- рейшли у володіння польського короля (так звані королів- щини), або передавалися польській шляхті. За період 1440 —1480 pp. у львівській землі в її руках опинилося 2/5 по- селень. Заможні галицькі бояри отримали ствердні грамо- ти на свої володіння та поступово полонізувалися. Окремі з них, які активно виступали проти поляків, позбулися во- лодінь або емігрували до Литви. Частина бояр лише част- ково добилися прав на шляхетство, утворивши групу "хо- дачкової" шляхти. Інші стали замковими слугами, навіть селянами. Не задовольняючись своїм становищем, галицьке боярство активно домагалося зрівняння у правах з поль- ською шляхтою, яка за польським законодержавним збірни- ком законів "Віслицький статут" (1347 p.) і Кошицьким привілеєм (1374 p.) була звільнена від податків і примусів. Земля вважалася повною її власністю, а селяни-кмети лише користувалися наділами землі та підлягали юрисдикції своїх панів. У 1434 p. привілеєм короля Владислава III галицька шляхта була зрівняна в правах з польською і звільнена від усіх примусів. Назву "боярин" було замінено на "пан".

У Великому князівстві Литовському земельна власність <іула умовною, тимчасовою, пов'язаною з військовою служ- бою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що

317

складалася з князівських і волосних земель, які надавали- ся удільним князям. Після ліквідації уділів у кінці XIV ст. землі отримували князівські намісники (старости), при- значені в землі-воєводства. Ті, в свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєво- дами та старостами. Так встановлювалася ієрархія васаль- них відносин. Ця залежність визначалася в угодах і при- сяжних грамотах. Володар землі міг передавати її у спад- щину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник про- довжував служити у війську. Таке правило поширювалося на всі види земель — спадкові, куплені, вислужені. У 1447 p. польський король і Великий Литовський князь Казимир IV видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю та поширив його на українських феодалів.

Протягом другої половини XIV—XV ст. на українських землях почало складатися магнатське і шляхетське земле- володіння. Найбільшими власниками землі були Великий Литовський князь і представники знатних родин. Вони отримали назву магнатів.

Військово-службовий стан (шляхта) складався з зем- ських бояр, військових слуг магнатів, заможних міщан і се- лян, які бажали служити у війську князя і могли утриму- вати себе під час походів, їхнім головним державним при- мусом була військова служба.

Продовжувала зростати власність церковних феодалів. З появою на українських землях католицьких митрополій і єпископств (кінець XIV — початок XV ст.) вони отримали королівські дарчі грамоти на території, населення яких не підлягало юрисдикції верховної влади і звільнялося від загальнодержавних податків.

На Закарпатті феодальна власність почала зростати з XIII ст. У Північній Буковині землі належали нащадкам галицьких бояр і молдавським феодалам.

Еволюція земельних відносин на українських землях призвела до внутрішньої перебудови вотчин, змін у со- ціально-економічному становищі та юридичному статусі се-

318

fe

лянства. Почався процес закріпачення, що визначалося по- силенням земельної, особистої, судово-адміністративної за- лежності селян від феодала, загальнодержавним обмежен- ням свободи їхньої господарської діяльності та переходу. Ці процеси були також пов'язані з розвитком товарно-гро- шових відносин, зростанням ринку сільськогосподарської продукції, новими формами господарства, орієнтованими на ринок.

У Великому князівстві Литовському панівним типом селянського господарства залишалося дворище, що склада- лося з димів. Селяни за майновим і правовим станови- щем поділялися на різні категорії: данників, тяглових, служ- бових, їх об'єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода.

Данники — це землероби, які вели самостійне господар- ство, користувалися широкими володільницькими права- ми на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, на свій розсуд дарувати, закладати. Набуття шляхтичем по- містя не позбавляло їх прав на землю.

Однак громада не могла відчужувати землю за свої межі без дозволу феодала. Повинності данників обмежувалися данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали по- хожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше, на незаймані землі.

"Тяглові", або "работні", селяни, колишні закупи і холо- пи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Частина з них жила у дворі феодала і працювала в доменіальному госпо- дарстві. Ці селяни ставали "непохожими", тому що були позбавлені права виходу. В маєтках великих князів "непо- хожий" селянин міг піти, залишивши замість себе іншого селянина.

Селяни-службові (ремісники, сокольники, бобровники, стрільці, конюхи, бортники, рибалки, сторожі) обслуговува- 'ли двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, якими керу- вав сотник, крім виконання спеціальної служби, притягу-

319

валися до відбування панщини, сплачували данину. Деякі з них були заможними і мали залежних селян, батраків і рабів.

Крім праці феодальне залежних селян, у маєтках вико- ристовували працю рабів, так званої челяді невільної, "па- робків". Вони обробляли панську землю, були особистими слугами феодалів. Частину з них переводили на селянські ділянки як "тяглових" селян. З'явилися і бездомні селя- ни; які в пошуках роботи переходили з місця на місце і називалися "гультяями", "люзними".

Протягом другої половини XIV—XV ст. уніфікувався правовий статус селян, їх стали називати "дедизними", "от- чизними", "панськими".

Отже, селянське землеволодіння в результаті тривалого розвитку феодальних відносин в українських землях руй- нувалося. Посилилася феодальна залежність селян, розпо- чався процес їх закріпачення, складалася фільваркова сис- тема сільського господарства.

Основою економіки українських земель традиційно було сільське господарство. Велике значення мала система рільництва. У Київську добу в лісостеповій зоні було по- ширене орне землеробство, у лісових районах — підсічне. В XI—XIII ст. парова система з дво- і трипільною сівозміною переважала практично на всій території, співіснуючи з пе- релоговою та підсічною. Головними землеробськими робо- тами були оранка, посів, боронування, жнива, молотьба. При трипільній системі землеробства збільшувалася площа ріллі, зростала врожайність, певною мірою зберігалася структура грунту.

У Київській Русі основним знаряддям обробітку грунту було широколопатеве рало. Перша згадка про плуг міститься в літописі від 981 p., але поширився він в Україні у XII— XIII ст. За своїми розмірами український плуг був здебіль- шого невеликим. Він значно поліпшував якість обробітку грунту, завдяки чому в нього проникало більше вологи, повітря, тепла, а це в свою чергу підвищувало родючість.

320

З часом плуг удосконалили, чіпляючи колісний передок, що надавало йому потрібної стійкості, вирівнювало борозни. Плуг коштував дорого і потребував значної тяглової сили та двох людей — орача і погонича. Застосовували плуг зде- більшого в феодальній вотчині. У селянському господарстві поширенішим було рало. Далі воно перетворилося на зна- ряддя розпушування вже зораного грунту. На Поліссі ора- ли сохою, робочою частиною якої є дворога розсоха, на яку набивали два сошники. Українська соха ("литовка", полі- ська) мала свої особливості: дві полиці у формі клина, що закріплювалися нерухомо. Соха не перевертала, а підрізу- вала шар грунту знизу, розпушувала його. Для післяорного обробітку грунту використовували вузьколопатне рало та борони. В Київській Русі знали кілька видів борон — суко- ватку, плетушку і тесану.

Урожай збирали залізними серпами. Обмолочували ціпа- ми на току. Обмолочене зерно провіювали і зберігали в спе- ціально обладнаних ямах-льохах. Воно могло зберігатися у таких сховищах кілька років. Це полегшувало становище у неврожайні роки. Зерно мололи на ротаційних ручних кам'яних жорнах. У XII ст. з'явились водяні млини. З інших сільськогосподарських знарядь праці використову- вали коси для сінокосів та збирання бобових, лопати, граблі, вила, сокири, ціпи тощо.

В Україні-Русі культивували жито, пшеницю, овес, про- со, гречку. Жито вирощували в північних районах, а пше- ницю — у південних. Зерно використовували в харчуванні, ним сплачували данини і годували худобу. Ячмінь виро- щували для пивоваріння. Пшоно було одним з основних продуктів харчування населення. Овес йшов переважно на корм коням. З бобових культур вирощували: горох, квасо- лю, сочевицю, боби. Рівень продуктивності був досить висо- ким. Так, середня врожайність зернових досягала сам-6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна.

Важливе місце у селянському господарстві посідало ви- рощування технічних культур. У селянському господарстві

321

посіви льону і коноплі були обов'язковими, тому що слугу- вали сировиною для виготовлення тканин на вертикаль- них, а пізніше і на горизонтальних верстатах. З коноплі та льону виготовляли також олію.

Поряд з зерновими і технічними вирощували городні культури. Найпоширенішими були капуста, ріпа, цибуля, часник, мак, гарбузи, дині.

З найдавніших часів в Україні було поширене садівниц- тво. Сади насаджували монастирські та феодальні госпо- дарства, а також заможні селяни. Є згадки про сади Києво- Печерського монастиря. Галицько-волинський літопис по- відомляє, що князь Данило у новій столиці Холмі "посадив гарний сад". Вирощували яблуні, груші, сливи, вишні, горіх, черешню, малину, порічки, смородину, аґрус, барбарис, ви- ноград. Селяни розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней, свійську птицю — курей, качок, гусей. За "Русь- кою Правдою", крадіжка худоби вважалася одним із най- важчих злочинів, її кількість була ознакою заможності та багатства. У господарствах князів і бояр тримали багато коней, які були потрібні на час військових походів та безпе- рервних феодальних війн. У гірських районах Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, на високогірних луках і полонинах основою тваринництва було вівчарство.

Основні види господарства доповнювали промисли. Сте- пи, ліси, Карпатські гори — ідеальні умови для бджільниц- тва, яким займалися князі, бояри, прості люди. В XIV ст. в Україні з'явилися перші пасіки, які поступово поширили- ся в лісостепових і степових районах. Окремі села, що на- лежали князеві або великим боярам, спеціалізувалися на бджільництві, сплачували податок медом. З меду виготов- ляли різні напої, поширені ще з антських часів. У великій кількості заготовляли віск, з якого виробляли свічки.

Значну роль у господарстві мало мисливство. Полюва- ли на диких коней, зубрів, турів, оленів, кабанів, ведмедів. Особливо цінувалися хутрові звірі. Як зазначав літописець, поляни "платили данину по білій вивірці від диму", дерев-

322

ляни — "по чорній куні". Полювання було для князів най- улюбленішим заняттям. З вичинених шкур вбитих звірів виготовляли одяг і у військовій справі — боброві тули (са- гайдаки), вовчі та борсукові приблиці (шоломи), деякими з них вкривали коней.

З незапам'ятних часів українці займалися рибальством. У річках була незліченна кількість риби: білуги, осетрів, сомів, стругів (форелі), лящів, кленів, мерен, вугрів, линів, коропів, окунів, щук. Їх виловлювали вудками, сітями, нево- дами, менежками, саками і просто руками. В XIV—XV ст. рибу ловили у ставах, які спеціально гатили на невеликих річках. Рибу вміли солити та сушити. У раціоні українців були поширені продукти збиральництва: гриби, ягоди, дикі плоди, горіхи. Особливо зростала роль збиральництва у не- врожайні роки.