Розділ 4. Господарство україни в 1914 — 1939 pp.

4.1. Економічне становище України в 1914 — 1921рр.

Перша світова війна мала руйнівний вплив на економі- ку України. Припинилася зовнішня торгівля, завмерли ве- личезні чорноморські порти. Війна відірвала від продук- тивної праці 4 млн жителів України. Лише в 1914 p. були мобілізовані на фронт ЗО—40 % робітників кам'яновугіль- ної промисловості Донбасу. Заводи і фабрики збільшували воєнні замовлення і скорочували виробництво предметів широкого вжитку.

Під час війни зріс попит на метал, особливо для воєнних потреб, а виплавлення його зменшувалося. Наприклад, Юзів- ський металургійний завод у 1917 p. скоротив виробництво порівняно з попередніми роками на 22,8 %, Дніпровський — 26,3 %, Петровський — 27,7 %, Олександрівський — 29,1 %, Ольхівський — 35,9 %, "Русский провиданс" — 42,6 %, Катеринославський трубопрокатний — 42,9 %, Ко-

596

стянтинівський — на 64,2 %. Про стан металургійного виробництва в цілому по Україні свідчать такі дані:

Отже, металургійна промисловість України йшла до за- непаду і розрухи, хоча кількість робітників, зайнятих у ній, аж до 1917 p. збільшувалася за рахунок некваліфікованих кадрів і військовополонених.

Після деякого пожвавлення занепадала й кам'янову- гільна промисловість Донбасу. Так, у 1916 p. видобуто ву- гілля 28,7 млн, а в 1917 p. — 24,8 млн т. Середня продук- тивність праці одного робітника на рік становила в 1916 p. 122,1 т, а в 1917 p. — 88,6 т. Якщо в 1916 p. частка видо- бутку вугілля в Україні по відношенню до загальноросій- ського видобутку становила 87,2 %, то в 1917 p. вона зни- зилася до 83,3 %. Крім того, знижувалася продуктивність праці шахтарів: у 1916 p. вона становила 81,3 % проти 1913 p., а в 1917 p. — лише 59 %. Значно скоротився та- кож видобуток залізної руди — з 5443,4 тис. у 1916 p. до 3708,6 тис. т у 1917 p.

При майже стабільній кількості робітників, зайнятих у залізорудній промисловості, видобуток залізної руди в 1916 p. скоротився проти 1913 p. на 21 %, а в 1917 p. — майже вдвічі (на 46,2 %). Значно знизилася продуктивність праці робітників залізорудної промисловості Півдня. Се- редньорічний видобуток на одного робітника знизився із 303,4 т у 1913 p. до 169 т у 1917 p., що становило лише

597

55,7 % видобутку 1913 p. Протягом 1917 p. продуктивність праці в марганцевій промисловості знизилася на 28,1 %.

Катастрофічне зменшувався випуск продукції хімічної, текстильної, харчової та інших галузей промисловості. -У цукроварінні, яке було основою харчової промисловості, ста- лися такі зміни:

Внаслідок першої світової війни зазнало великої розру- хи й сільське господарство. Від виробництва було відірва- но більшість чоловічого населення. В 1917 p. 1/3 селян- ських господарств України не мала чоловіків. Зменшилася кількість коней — основної на той час тяглової сили. У 1916 p. в Україні налічувалося 5477,2 тис. коней, а в 1917 p. — 4226,6 тис. Сільськогосподарські машини та реманент, яких і так було мало в ті роки, зношувались, а випуск но- вих машин майже припинився, обмаль було і мінеральних добрив. Все це разом призвело до скорочення посівних площ, погіршення агротехніки, зниження врожайності. Загальна посівна площа в Україні у 1917 p. становила 19 млн га, або зменшилася порівняно з 1914 p. на 21,3%. Середня вро- жайність продовольчого хліба й вівса разом узятих у 1917 p. порівняно з 1916 p. знизилася з 10,2 до 9 ц/га, тобто на 11, 8 %, основної продовольчої культури (пшениці) — на 11 %. Валовий збір зерна порівняно з 1913 p. знизився на 200 млн пудів. Найбільше потерпіли малоземельні селяни. Так, у 1917 p. в Україні з 398 тис. селянських господарств 640 тис. не мали посівів, 14 тис. не мали коней, а 1141 тис. не мали корів.

598

Такі специфічні умови воєнного часу, як гострий палив- ний голод, занепад металургії, продовольча криза, що безпе- рервно посилювалася, були найтісніше пов'язані зі станом залізничного транспорту, значним руйнуванням залізнич- них колій, мостів, вокзалів, привокзальних споруд, рухомого складу (паровозів і товарних вагонів). Внаслідок руйнувань, заподіяних транспортному господарству, скорочувались об- сяги перевезень.

Нестримна інфляція та зростання державної заборгова- ності зробили ще тяжчим становище широких верств пра- цюючих. Для них інфляція означала збільшення податків, підвищення цін на предмети першої необхідності, різке ско- рочення реальної заробітної плати, катастрофічне знижен- ня життєвого рівня. Особливо важким було становище ро- бітників Донбасу, Криворіжжя, Харкова, Катеринослава та інших промислових центрів.

Воєнні витрати Росії з року в рік невпинно зростали, про що переконливо свідчать такі дані:

До лютневої революції було використано на війну більше як ЗО млрд крб. З лютого по жовтень 1917 p. війна кошту- вала Росії ще близько 20 млрд крб. Середньодобові воєнні витрати Росії в 1915 p. становили 26 млн крб., в 1916 p. — майже 42 млн, а в 1917 p. — більше як 58 млн. Тимчасо- вий уряд ще в більших розмірах, ніж царизм, вдавався до емісії паперових грошей та до зовнішніх позик. Лише про-

599

тягом п'яти місяців — з березня по липень 1917 p. — було випущено паперових грошей на суму 4500 млн крб., тобто втричі більше, ніж за 1916 p., і на 1500 млн крб. більше, ніж за весь період першої світової війни до лютого 1917 p. На 1 січня 1917 p. в обігу перебувало кредитних білетів на суму 9,1 млрд крб., на 1 жовтня 1917 p. — вже на суму 17,2 млрд крб., а на 1 листопада 1917 p. — 22,4 млрд крб. Падіння курсу карбованця почалося з перших місяців війни. На 1915 p. офіційний курс карбованця знизився до 80 коп., а на кінець 1916р. — до 55 коп. Набагато більше зменши- лась купівельна спроможність карбованця, яка, за офіційни- ми даними, на 1 березня 1917 p. знизилась майже в 4 рази (1 крб. == 27 копійок). За іншим джерелом, індекс зростан- ня товарних цін вже на 1 січня 1917 p. досяг 702 (в 1913 p. він дорівнював 100), тобто купівельна спроможність карбо- ванця знизилася до 14 коп. У наступні місяці ця тенденція прогресувала. Вона переконливо свідчила про подальший розвал господарства Росії та в її складі України.

Величезних матеріальних і людських втрат завдала пер- ша світова війна західноукраїнським землям, які були од- ним з основних театрів воєнних дій. Уже в ході перших боїв було знищено багато лісів у Перемишлянському і Мос- тиському повітах, у південній частині Ярославського, у північній частині Добромильського і Старосамбірського по- вітів. На великій території Поділля між річками Серетом і Стрипою залишилися самі руїни. На Волині у 1915 p. була спалена значна частина нерухомого майна. Зруйновано було також Північну Буковину. У Чернівцях промислові підпри- ємства ще в 1914 p.припинили роботу. Великих втрат за- знало господарство усіх північноукраїнських повітів.

Складний і суперечливий етап економічної історії Украї- ни ознаменувала національно-демократична революція 1917—1919 pp. Першочерговим завданням Центральної ради була підготовка та проведення аграрної реформи. Передбачалося, що землі казенні, удільні, монастирські та великі поміщицькі маєтки "повинні бути забрані", а землі

600

землевласників треба було викупити коштом українського державного скарбу (скарбниці) і роздати в користування тим,'хто на них працюватиме.

Ідеї про землю та про власність знайшли втілення в ряді документів Центральної ради та її виконавчого органу — Генерального Секретаріату. Так, третій Універсал проголо- сив про скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі не- трудових господарств і про передачу їх "земельним комі- тетам, обраним народом". Перед урядом Української На- родної Республіки (УНР) було поставлено завдання — підне- сти народний добробут, відбудувати зруйновані війнами підприємства. Встановлювалася державна монополія на ряд промислових товарів (залізні вироби, тютюн, шкіри). Уся земля до початку весняних польових робіт мала бути пере- дана трудовому народу без викупу.

В офіційному роз'ясненні Генерального Секретаріату підкреслювалося: "Колишнім власникам забороняється землю продавати, купувати, закладати, дарувати чи переда- вати будь-кому у власність іншим способом, оскільки ці землі визнаються Українською Центральною Радою таки- ми, що належать не окремим особам чи інституціям, а всьо- му трудящому народу". Потім цей принцип було покладе- но в основу земельного законопроекту, ухваленого на- прикінці січня 1918 p. Ним, зокрема, встановлювалося, що "землі відводяться земельними комітетами в приватно-тру- дове користування сільським громадянам та добровільно складеним товариствам". Незважаючи на те, що закон до- зволяв "перехід права користування в спадщину", ця про- блема так і залишилася неврегульованою, що врешті-решт призвело до фатальних наслідків.

На початку 1918 p. в УНР з'явилися власні українські паперові гроші з державною символікою. В обігу були і карбованці, і гривні (1 крб. дорівнював 2 гривням).

Ухвалою Української Центральної ради від 1 січня 1918р. надруковано перший державний кредитний білет

601

вартістю 100 крб. Він з'явився в обігу 6 січня 1918 p. (розмір 167 х103 мм) з написом чотирма мовами: українською на лицьовій стороні, російською, польською і єврейською на звороті.

Відповідно до закону Центральної ради від 1 березня 1918 p. грошовою одиницею УНР стала гривня. В обігу були "державні кредитові білети" вартістю 2, 10, 100, 500, 1000 і 2000 гривень, "розмінний знак державної скарбниці УНР" вартістю 5 гривень, "білети державної скарбниці" вартістю 50, 100, 200 і 1000 гривень. Гривні всіх вартостей, за винятком 5-гривневої купюри, надруковано в державній друкарні у Берліні.

Дрібна розмінна монета — шаги (1/100 гривні) друку- валася на тих кліше, що й поштові марки, тільки на кар- тонному папері з написом на звороті "ходить на рівні з дзвінкою монетою". В обігу були монети вартістю 10, 20, ЗО, 40 і 50 шагів.

Функції головної скарбниці та Українського державно- го банку попервах виконували Київська губернська скарб- ниця і Київська контора Держбанку.

Нестача потрібної кількості розмінної монети та інші обставини викликали появу окремих міських грошей з різними назвами (бони, чеки, розмінні знаки). Свої гроші, зокрема, були на Волині: Кременець (розмінні білети вартіс- тю 1, 3 і 5 крб.), Дубно (чек вартістю 10 крб.), Луцьк (розмінні знаки вартістю 20 гривень). У 1917—1918 pp. в Україну плив потік російських грошей з друкарень Петрограда і Москви. 9 лютого 1918 p. представники Центральної ради підписали мирний договір із центральними державами. За ним Німеччині та Австро-Угорщині надавалася можливість використовувати сировинні та продовольчі ресурси Украї- ни. В Австро-Угорщині, де вже розпочалися голодні бунти, цей договір називали "хлібним миром". У Бресті була до- сягнута усна домовленість про оплачування збройної допо- моги Центральній раді з боку Четверного союзу українським хлібом. Окупанти розробили і здійснювали в Україні за-

602

гарбницьку воєнно-економічну політику, яка повинна була не лише забезпечити термінові потреби Німеччини та Ав- стро-Угорщини в українському хлібі та промисловій сиро- вині, а й переслідувала далекосяжнішу мету — назавжди перетворити Україну на свій аграрний придаток й навічно закріпити її за собою. Про це з відвертим цинізмом писав А. Шмідт — один із співробітників командуючого Східним фронтом генерала Гофмана: "Аграрна Україна економічно становить собою чудове доповнення до розвиненої промис- ловості центральних держав".

З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського в укра- їнській національно-демократичній революції розпочався новий етап, який характеризувався намаганням відновити правопорядок та ліквідувати "соціалістичні експерименти" Центральної ради, насамперед в сфері економіки.

Засуджуючи діяльність "соціалістичної Центральної ради" П. Скоропадський виступив за відновлення приватної влас- ності й свободи підприємництва. Ці його погляди було втіле- но у "Грамоті до українського народу" від 29 квітня 1918 p.

Неабиякого значення у державі набуло аграрне питан- ня. З перших днів своєї діяльності гетьманський уряд вжи- вав заходів щодо нормалізації становища на селі. Для підго- товки нового аграрного закону було створено губернські та повітові комісії. "Тимчасові правила про земельні комісії" зобов'язували селян повернути поміщицьке майно та від- шкодувати збитки, заподіяні великим землевласникам. У жовтні 1918 p. створено Вищу земельну комісію, яку очо- лив П. Скоропадський. На початку листопада з'явився про- ект аграрної реформи, який передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Лише господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні, вирощували племінну худобу, могли мати по 200 десятин. Досить успішно йшла відбудова залізничних магістралей України. Уже в середині літа 1918 p. вдалося налагодити регулярне перевезення вантажів та пасажирів.

603

Відновлювалася розбалансована фінансово-кредитна си- стема України. Вдалося створити державний бюджет. За- коном від 9 травня встановлювалася національна грошова одиниця — карбованець, стабільність якого зміцнилась. Він забезпечувався природними багатствами України, головним чином цукром. У гетьманській державі допускався некон- трольований обіг російських рублів та "керенок", німецьких марок та австро-угорських крон. Україна платила велику контрибуцію іноземним державам своїми природними ба- гатствами, виробами народних промислів.

Гетьманське правління пішло на більші поступки німе- цько-австрійським окупантам. Так, згідно з економічним договором від 10 вересня 1918 p. на 1918/19 господарський рік уряд Української держави надав право вивезти не менше 100 млн пудів хліба, худоби до 11 млн пудів (у живій масі), овець — 300 тис. голів, птиці — 2 млн голів, до 400 тис. пудів сала, масла, сиру, близько 200 тис, пудів м'ясних кон- сервів, ковбаси і м'ясних товарів (за місяць), 2,5 млн пудів цукру, а також багато іншого продовольства та промислової сировини. Наприклад, з 16 травня по ЗО жовтня було виве- зено 4 500230 пудів вовни, 173 836 пудів волосу і щетини, 379 352 пуди різних тканин, 479 000 пудів шкур і хутра, 449000 пудів різних металів, 144 734 пуди руди, 286 965 пудів тютюну, 78 250 пудів конопель і льону, 18 641 пуд гуми. Ця економічна угода ще більше посилила залежність України від західних союзників.

Тривало подальше скорочення промислового виробництва. На металургійних заводах Півдня з 63 доменних печей на кінець травня 1918р. працювало чотири, а на кінець серпня — лише дві. До осені з 102 мартенівських печей були в дії тільки 7, працювало також лише 7 прокатних станів. Ви- плавлення чавуну в 1918 p. скоротилося порівняно з 1913 p. в 11 разів, сталі — в 13, виробництво прокату —в 15, видобу- ток залізної руди — в 17, марганцю — у 10 разів. Весь гір- ничопромисловий і металургійний регіон Донбасу та Криво- ріжжя був суцільним промисловим кладовищем.

604

Масового характеру набуло безробіття. Так, за далеко неповними даними, у 1918 p. тільки у 23 містах України налічувалося 180,6 тис. безробітних. Лише в Києві, Кате- ринославі, Харкові й Одесі кількість безробітних досягла 75 тис. На Луганському заводі Гартмана з 6100 робітників залишилося 160, на Донецько-Юр'ївському було звільнено 4100. На криворізьких рудниках безробітними стали по- над 90 % всіх робітників. Підірваними були продуктивні сили сільського господарства. Через скорочення в 1918 p. посівних площ майже наполовину порівняно з довоєнним періодом зменшилася товарна маса зерна. Внаслідок цього зросла спекуляція. Ціни на продукти харчування та това- ри масового вжитку дуже підвищилися. Так, фунт білого хліба коштував 300 крб., фунт цукру — 600 крб., сала — 700 крб. Робітники великих міст і промислових центрів одержували, і то не щодня, лише по фунту хліба на день.

У грудні 1918р. Гетьманат був повалений Директорією. 26 грудня 1918 p. вона видала Декларацію, в якій заявила про свій намір експропріювати державні, церковні та ве- ликі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником інтересів робітників, селян і "трудової інтелігенції".

У зв'язку з критичним політичним та воєнним стано- вищем, в якому з самого початку діяла Директорія УНР, звужувалась її соціальна база. Новій українській владі не вдалося налагодити управління економікою.

У ряді галузей промисловості України внаслідок загаль- ної розрухи, "хазяйнування" окупантів посилився процес роздроблення виробництва. Навіть у такій галузі, як кам'я- новугільна, в 1919 p. з 61 підприємства залишилося лише 23. Зросла частка середніх і невеликих підприємств. В умовах господарської розрухи вони виявилися більш жит- тєздатними.

Зменшувалися ресурси важливих для державного гос- подарства матеріалів, продуктів, сировини. У 1918 p. було видобуто 34,8 % вугілля порівняно з 1913 p., а в 1919 p. —

605

лише 20,5 %. Паливний голод в Україні надзвичайно заго- стрювався. Залізорудна і марганцева промисловість у 1919 p. повністю припинили свою діяльність. Не працював жоден рудник. Різко скоротила виробництво машинобудівна про- мисловість України. Так, випуск паровозів у 1918 p. проти 1917 p. зменшився в 2,5 раза, а в 1919 p.— в 15 разів. Істотно зменшилося виробництво цукру. Якщо у 1918 p. було вироблено тільки половину випуску 1913р.,тов1919р. — п'яту частину. В такому становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це надзвичайно нега- тивно відбивалося на матеріальному становищі населення, особливо міського.

Українське селянство, яке на початку боротьби проти гетьманщини підтримало Директорію, почало виявляти полі- тичне невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, опублікований 8 січня 1919 p. Декларувавши ліквідацію приватної власності на землю, закон у той самий час, по суті, не відповідав на головне запитання: коли ж селянство одержить землю? Земельна власність іноземних (польських, австрійських, німецьких) землевласників була оголошена недоторканою. Її долю мав вирішити спеціальний закон. Недоторканими залишалися 15-десятинні господарства. Все це й обумовило виступ проти Директорії Виконавчого Комі- тету Всеукраїнської Ради селянських депутатів ("Спілки"). Комітет заявив, що Директорія не здійснила обіцяних со- ціальних реформ.

З великим запізненням згідно з законом Директорії УНР від 4 січня 1919 p. українські гроші було визнано єдиним законним засобом виплат на території України. І хоч українська влада швидко втратила більшу частину те- риторії, все-таки українські гроші мали більшу купівельну вартість, ніж "керенки", більшовицькі рублі чи "денікін- ки". Український карбованець на звільнюваних в ході війни територіях зазвичай вимінювали за чотири радянських чи денікінських карбованці. Щоб піднести функціональне зна-

606

чення українських грошей і довіру до них у населення, то- гочасний міністр фінансів Б. Мартос випускав час від часу на ринок значну кількість цукру, борошна, спирту та інші продукти, які були в розпорядженні уряду.

В результаті успішного збройного повстання, яке відбу- лося на початку листопада 1918 p., відкрилася нова сто- рінка історії Східної Галичини. Була повалена влада Авст- ро-У горської монархії й проголошена Західно-Українська Народна Республіка. Законодавчим органом ЗУНР, а потім ЗОУНР стала Українська Народна Рада. У її програмній декларації, виданій 5 листопада 1918 p., проголошувалося народовладдя, основи економічної політики молодої респуб- ліки, гарантувалися права і свободи громадян, їх національна та соціальна рівність.

Законодавчим органом Української Народної Ради ста- ла Рада Державних Секретарів, створена 10 листопада 1918 p. Перед урядом ЗУНР стояли надзвичайно складні соціально- економічні завдання. Найбільшою турботою Секретаріату внутрішніх справ було забезпечення населення та армії продуктами харчування. В Галичині не вистачало продо- вольства. Ще гострішою була нестача промислових товарів.

Уряд Наддніпрянської України надав допомогу галичанам — було надіслано 1000 вагонів продуктів харчування (в тому числі 500 вагонів цукру) й асигновано певну кількість грошей для закупівлі продуктів харчування. Проте ця допомога виявилася недостатньою. Тому Державний Секретаріат вну- трішніх справ змушений був здійснити ряд радикальних захо- дів. Усі запаси продуктів харчування та предметів першої необхідності Секретаріат зосередив у своїх руках.

Чималу роботу провів Секретаріат залізниць, пошт і те- леграфів, йому вдалося налагодити рух поїздів, які з листо- пада 1918 p. по січень 1919 p. перевезли сотні тисяч військо- вослужбовців та полонених. Для підготовки нового заліз- ничного персоналу Секретаріат подбав про залізнично- технічні курси. З січня 1919 p. налагодилася робота пошт. Діяли телеграф, а почасти й телефон.

607

З найбільшими труднощами зіткнулися секретаріати фінансів й торгівлі та промислу. Першому Секретаріату підпорядковувалися митне управління, скарбова сторожа, управління мір та маси. Обом секретаріатам не вистачало фахівців. Прибутки державної скарбниці були мінімаль- ними. З огляду на повне зубожіння населення надходження від податків були незначні. З великими зусиллями уряд вишукав кількасот тисяч крон, щоб виплатити "добове" фронтовикам. Державні секретарі одержували невелику заробітну плату, і то лише з січня 1919 p.

Секретаріат громадських робіт займався використанням корисних копалин (нафти, вугілля, солі). Він здійснював нагляд за шляхами і державними пилорамами. Пекучим завданням Секретаріату була відбудова зруйнованої еко- номіки Галичини. З цією метою в повітах діяли технічні, будівельні експозитури. Взимку 1919 p. заготовлено необ- хідну кількість лісу для відбудовчих робіт. З настанням весни планувалося розпочати відбудову краю. Секретаріат земельних справ займався реалізацією земельного закону, прийнятого Українською Національною Радою, здійснював нагляд за тим, щоб вся земля оброблялася. З цією метою при повітових комісаріатах були призначені рільничі ре- ференти. Діяли повітові, а в селах сільські аграрні комісії. Для проведення реформи створювалися земельні органи. Секретаріат здійснював керівництво лісовими інспектора- ми й управами державних маєтків.

Навесні 1919 p. економічний стан ЗОУ HP наближався до катастрофи. Внаслідок жорстоких боїв на її території протягом п'яти років були зруйновані й спалені сотні місте- чок і сіл, промислових об'єктів. Різко зменшилася кількість працездатного населення. Крім великих людських втрат на фронтах, близько 700 тис. галичан були вивезені в Росію та Австро-Угорщину. 100 тис. чоловік воювали в лавах Української Галицької Армії. При цьому в гірських райо- нах краю, передусім на Гуцульщині, лютував голод. 19 на- селених пунктів Зборівського повіту було повністю зруйно-

608

вано. Ось про що йшлося у зверненні селян на початку літа 1919 p.: "Матеріалу будівельного... не можна дістати за жодну ціну. Поле лежить облогом, люди не засіяли до те- пер навіть 10 % своєї ріллі". Телеграми, листи про розпач- ливий стан краю надходили до столиці ЗОУ HP м. Стані- слава щоденно.

Лютували інфекційні хвороби. В листопаді—грудні 1919 p. на Поділлі поширився тиф. Кількість хворих станом на 20 грудня становила 26 тис. Багато з них померло. Взагалі у ті часи смертність у Східній Галичині досягала майже 100 тис. чол. В кінці 1918 — на початку 1919 p. більшовики знову захопили значну частину території України. Вже 5 лютого 1919 p. вони зайняли Київ. Більшовицький режим проводив в Україні сувору економічну політику під назвою "воєнного комунізму". Вона передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову мобілізацію, централізований розподіл продуктів і товарів.

Важлива роль у формуванні економічної політики в ціло- му належала організації продовольчої справи, введенню продрозверстки. Одним з перших законодавчих актів Уря- ду УСРР було проголошення 26 січня 1919 p. державної монополії на хліб, цукор, сіль і гас. Введено також в дію Декрет від 5 лютого "Про вилучення хлібних лишків". Одночасно встановлювалися тверді ціни заготівлі та прода- жу цих продуктів. Ці законодавчі акти були спрямовані, з одного боку, на експропріацію хліба у заможних селян, а з іншого — на "добровільне" здавання лишків зерна серед- няками за твердими цінами та організацію постачання се- лянству в обмін на здане зерно промислових товарів. Отже, передбачалася заготівля його як примусовими методами, так і налагодженням товарообміну в державному масшта- бі. Однак цих заходів було недостатньо навіть для мінімаль- ного забезпечення армії і міських робітників.

Хоча відповідні постанови Наркомпроду УСРР і встанов- лювали хлібні норми, що не підлягали відчуженню, однак визначити фактичний розмір лишків у селянському госпо-

609

дарстві практично було дуже важко. Крім того, відсутність у розпорядженні продорганів достатньої кількості товарів для обміну, "політика твердих заготівельних цін" змушували се- лянина користуватися приватним ринком, де йому було вигід- ніше обміняти продовольчі товари. Все це потребувало суво- рого дотримання хлібної монополії й більш рішучого засто- сування позаекономічних заходів щодо вилучення лишків урожаю. 12 квітня Раднарком УРСР видав Декрет "Про роз- верстку лишків урожаю 1918 p. та попередніх років", який встановлював обов'язкову розверстку лишків продовольчих товарів і зерна на насіння та зернового фуражу. При вилу- ченні лишків розверстка передбачала орієнтацію не на їх фактичну наявність і потреби селянства, а на потреби у хлібі держави. На відміну від попередніх декретів продрозверстка означала відчуження лишків зерна фактично без компенсації промисловими товарами.

У 1919 p. розверстка дала 10,5 млн пудів українського зерна. Створення за допомогою армійських працівників розгалуженого продапарату дало змогу в 1920 p. охопити системою державної продрозверстки значно більше районів, ніж у 1919 p. На кінець 1920 p. було заготовлено вже 71,5 млн пудів зерна.

Продрозверстка мала згубні економічні та політичні наслідки. Вона позбавляла селян матеріальної заінтересо- ваності виробляти більше продуктів, що призводило до зни- ження сільськогосподарського виробництва і занепаду всьо- го господарства. Фактично безплатне вилучення у селян не тільки лишків, а й частини необхідного насіннєвого матеріа- лу, а також зловживання, які припускалися при його про- веденні, викликали невдоволення селян, яке переросло в широкий повстанський рух.

З теоретичної установки більшовиків випливала не- обхідність ліквідувати товарне виробництво на селі. Це оз- начало на практиці ліквідувати заможних селян, особливо тих, які застосовували найману працю. Проте й середняки теж хотіли торгувати продуктами своєї праці, а торгівля, за

610

уявленням більшовиків, вела прямо до капіталізму. Тому кардинальне вирішення цього питання бачилося в створенні колективних форм обробітку землі. В лютому 1919 p. опуб- ліковано "Положення про соціалістичний землеустрій і про шляхи переходу до соціалістичного землеробства", де заз- началося, що на всі види одноосібного землекористування слід дивитися як на такі, що своє відживають, а їх заміню- ють радгоспи, комуни та інші товариства зі спільним об- робітком землі. В 1919 p. Народний Комісаріат землеробства України залишив за державою 65 % колишньої поміщи- цької землі. Це близько 1700 колишніх поміщицьких еко- номій площею більше ніж 1 млн десятин, які було розділено між радгоспами в середньому по 600 десятин на радгосп. Селяни в ці об'єднання не йшли, незважаючи на вимоги Уряду.

Для того щоб заспокоїти українське селянство, третій український радянський уряд, сформований 21 грудня 1919р., припинив колективізацію, яка в Україні зустріла значно більший опір, ніж в Росії. Однак, продовжуючи відби- рати у селян зерно, більшовики стверджували, що воно при- значається для української радянської армії, а не для Росії.

Зрозумівши безнадійність усіх спроб схилити на свій бік близько 500 тис. заможних селян, більшовики взялися за середняків, запевняючи їх, що ті отримають можливість зберегти свої землі. З метою нейтралізації впливу замож- них селян партія більшовиків почала активніше здійсню- вати свою стару політику створення комітетів незаможних селян. Ці органи діяли проти основної частини українського селянства, внаслідок чого було ліквідовано матеріальну базу заможних хліборобів України.

У системі "воєнно-комуністичних заходів" була спроба негайно запровадити "соціалістичний ідеал" і в промисло- вості. Відбувалася прискорена націоналізація середніх і частково невеликих підприємств, яку здійснювали насам- перед місцеві органи влади. Так, Чернігівський губревком прийняв рішення про повну націоналізацію текстильних,

611

цукрових, сірникових і тютюнових фабрик та заводів, серед яких переважали середні та малі. Спостерігалися випадки стихійної націоналізації, коли з тих чи інших причин робіт- ники без відповідних санкцій державних органів влади брали управління підприємством у свої руки, тоді як місцеві господарські органи ще не мали змоги фінансувати та орга- нізувати процес виробництва. Поступово складалася харак- терна для економіки "воєнного комунізму" система управ- ління — главкізм з його жорстким централізмом. Терито- ріальна система господарського управління, хоча і продов- жувала функціонувати, однак її роль поступово зменшува- лася. Раднаргоспи керували роботою в основному місцевих підприємств. На кінець 1920 p. 45 главків та виробничих відділів Промбюро зосереджували керівництво роботою близько 10 720 підприємств. Такі тенденції в управлінні економікою були зумовлені суттю диктатури пролетаріату.

Важливими напрямами політики "воєнного комунізму" стали введення загальної трудової повинності та мілітари- зація праці. 21 січня 1920 p. спільною постановою Раднар- кому РРФСР і Всеукрревкому була створена Українська трудова армія, яка на кінець 1920 p. налічувала ЗО тис. чол. Її завданням було максимальне збільшення заготівель про- довольства, видобутку палива, сировини, встановлення тру- дової дисципліни на підприємствах, постачання підприємств робочою силою. Лише протягом 1920 p. червоноармійці від- працювали 2,8 млн людино-днів.

Характерними для економіки "воєнного комунізму" були натуралізація господарських відносин і різке знецінення грошових знаків. Запровадження продрозверстки, скорочен- ня промислової та сільськогосподарської товарної маси, обмеження торгівлі й товарообороту зумовили знецінення карбованця. Внаслідок цього для покриття державних ви- трат радянський уряд був змушений стати на шлях поси- леної емісії паперових грошей, які дедалі більше втрачали свою цінність, їх роль почали виконувати різні дефіцитні товари: сіль, сірники, мило, цукор тощо. Так, Смілянське

612

районне управління Головцукру в червні 1920 p. повідом- ляло Промбюро, що оплату праці робітників цукрових за- водів здійснюють цукром. У Донбасі набув поширення обмін вугілля на хліб, фураж та інші сільськогосподарські про- дукти. Отже, інфляція посилювала процес натуралізації господарських відносин.

Стан господарства України у 1920 p. в результаті здій- снення більшовицької політики був катастрофічним. Ти- сячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з під- приємств у села. Торгівля набула спотворених форм. Нега- тивно вплинула на економіку заборона кооперації та кус- тарних промислів. Найбільших руйнувань зазнали галузі важкої промисловості. Виробництво кам'яного вугілля, за- лізної та марганцевої руд, чавуну і сталі скоротилося до мінімуму. На початку 1921 p. в Україні не працювала жод- на домна, не було вироблено жодної тонни прокату.

Великі економічні втрати, яких зазнала Україна вна- слідок першої світової війни, ще більше зросли в наступні роки. Часта зміна політичної влади зривала роботи з нала- годження виробництва. Кожного разу цей процес слід було починати знову. Особливого занепаду та руйнування зазна- ли промисловість та сільське господарство. Трагічні соціаль- но-економічні наслідки мала більшовицька політика "воєн- ного комунізму", необхідність скасування якої на початку 1921 p. стала очевидною.