Тема 7. Досвід функціонування механізмів захисту прав і свобод людини у зарубіжних країнах (2 год.)

Мета лекції:

освітня: поглиблення у студентів і слухачів знань про сутність і зміст механізмів захисту прав і свобод людини у зарубіжних країнах;

• розвиваюча: формування відношення до прав людини, як до вищої соціальної цінності;

• виховна: формування у студентів і слухачів міжнародних стандартів дотримання прав і свобод людини.

Міжпредметні зв’язки: міжнародне право, право Європейського Союзу, державне право зарубіжних країн, історія держави та права зарубіжних країн.

Актуалізація опорних знань: згадати з курсу теорії держави та права визначення терміну „механізм”.

ТЗН: комп'ютерна презентація; схеми, таблиці.

План

1. Система міжнародних правозахисних механізмів

2. Механізм захисту прав і свобод людини в зарубіжних країнах

Основні поняття: міжнародні інструменти; міжнародні механізми; регіональні системи захисту прав людини; Ліга Націй; Організація Об’єднаних Націй; контрольний механізм ООН; основні органи ООН; допоміжні органи ООН; контрольний механізм ЄКПЛ; Європейський суд з прав людини; омбудсман; процедура ампаро; абстрактний конституційний контроль; інцидентний конституційний контроль; адміністративна юстиція

Перше питання. Права людини регулюються не лише внутрішньодержавним, але й міжнародним правом, що склалося головним чином у ХХ ст.

Взаємовідносини і співробітництво у сфері прав людини здійснюються відповідно до Статуту ООН. Стаття 1 Статуту проголошує, що метою ООН є здійснення міжнародного співробітництва у вирішенні питань економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, заохочення і розвиток поваги до прав людини та її основоположних свобод без будь яких привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, етнічного та соціального походження тощо (стаття запропонована у формулюванні радянської делегації).

Реалізуючи цю настанову ООН сприяла:

1) розробленню міжнародно-правових стандартів з прав людини (ЗДПЛ -1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права – 1966 р. та інші конвенції – близько 50);

2) створенню системи універсальних міжнародних і регіональних організацій, що діють у рамках ООН: Економічна і Соціальна Рада (ЭКОСОР ООН), Комітет з прав дитини; Центр ООН з прав людини; Міжнародна Організація Праці - МОП); Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); Дитячий Фонд (ЮНІСЕФ); Спеціалізований комітет з питань тероризму; Управління Верховного Комісару ООН у справах біженців; Конгрес ООН з питань попередження злочинності і поводження із злочинцями та ін.

Крім міжнародних організацій, які діють під патронатом ООН, у світі існує система регіональних органів і організацій, створених у відповідності до положень Статуту ООН і ЗДПЛ. У Європі такою організацією є Рада Європи, члени якої 4 листопада 1950 р. у Римі ухвалили Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (далі - ЄКПЛ)^..

Відповідно до положень Протоколу № 11 ЄКПЛ з 1 листопада 1998 р., функціонує Європейський Суд з прав людини.

ЄКПЛ включає 59 статей, об’єднаних в три розділи:

• розділ І «Права і свободи» (ст. 2-18) проголошує власне основні права і свободи людини, гарантує їх забезпечення, встановлює заборони і обмеження.

• розділ ІІ «Європейський Суд з прав людини» (ст. 19-51) встановлює порядок утворення і функціонування Європейського суду з прав людини, умови звернення до нього та порядок прийняття рішень.

• розділ ІІІ «Інші положення» (ст. 52-59) містить норми загального та заключного характеру.

Каталог прав, закріплений у розділі І, згодом був розширений шляхом прийняття протоколів, які разом з окремими угодами складають правове «тіло» Конвенції і мають нарівні з нею однакову юридичну силу

Україна є членом ЄКПЛ, ратифікувала її основний акт – Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 6, 7 і 11 до Конвенції.

Відповідно до ст.1 Закону про ратифікацію Конвенції Україна повністю визнає на своїй території дію статті 34 Конвенції 1950 р. щодо визнання компетенції Європейського суду з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви про порушення Україною прав і свобод людини, викладених у Конвенції, та у ст. 46 Конвенції щодо визнання обов’язковою (без спеціального висновку угоди) і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського Суду з прав людини з усіх питань, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Членство України у Раді Європи та ратифікація її провідного документу – Конвенції, дозволяє усім фізичним особам, які знаходяться під її юрисдикцією, звертатися до Європейського Суду, у випадку, якщо вони вичерпали національні засоби правового захисту і вважають, що порушені їх права і свободи (ч. 4 ст. 55 Конституції України).

Пленум Верховного Суду України, акцентуючи увагу на прецедентній практиці Суду, у Постанові №1 від 27 березня 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» додатково наголосив, що «враховуючи положення статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію ... Конвенції ... та прийняття Закону України ... «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію … та рішення Європейського суду з прав людини як  джерело  права ...».

Друге питання. Захист прав і свобод людини і громадянина є обов’язком сучасної (конституційної) держави. Він здійснюється різноманітними способами в системі яких, як інституціональні засоби захисту, так і процедурно-правові, матеріально-правові та інші механізми захисту.

В демократичній державі традиційним інститутом захисту прав людини є судовий захист, складовою якого є конституційна юрисдикція.

Функція захисту прав людини органами конституційної юстиції досягається шляхом застосування трьох основних форм їхньої діяльності:

а) абстрактного,

б) конкретного та

в) індивідуального контролю за відповідністю конституції і закріплених у ній прав і свобод людини і громадянина, законів та інших нормативних актів, а також судових і адміністративних рішень.

У порядку абстрактного конституційного контролю (тобто застосовувався чи не застосовувався нормативний акт) досягається конституційна законність і усуваються можливі порушення законодавцем прав людини. Такий контроль є поширеним у країнах континентального права (Австрія, ФРН, Італія, Іспанія, Португалія та ін.).

Конкретний конституційний контроль (ще називається інцидентним) завжди пов’язаний із застосуванням закону в конкретному судовому розгляді. Як правило він застосовується в країнах з децентралізованою системою конституційного контролю, а подекуди і в країнах континентального права, де існує централізована система конституційного контролю (європейська модель).

У порядку індивідуального конституційного контролю Конституційні суди реагують на скарги громадян (вони можуть бути і колективними) у зв’язку з порушенням їхніх прав і свобод. Конституційна скарга є важливим засобом захисту індивіда від свавілля з боку держави.

Найбільший інтерес з погляду ефективності конституційної юрисдикції представляє Конституційний Суд ФРН, юрисдикції якого підлягає все законодавство Німеччини. Тільки Федеральний Конституційний Суд може вирішити питання про обмеження конституційної правосуб’єктності особи, яка зловживає правами і свободами.

Верховний Суд США здійснює тільки конкретний конституційний контроль. Визнавши закон неконституційним, Верховний Суд повідомляє про незастосування закону тільки для даної конкретної справи.

Важливою формою конституційного контролю у сфері захисту прав і свобод людини є процедура тлумачення прав і свобод у контексті конституційних нормативів і основ права. Тут враховується фактор походження і природа прав і свобод людини: природні права чи позитивні права. Якщо права людини обґрунтовуються з доктрини природного права, то вони розглядаються як невід’ємні, невідчужувані (природні) – Англія, США, Франція. Наразі категорія природних прав в основному збереглася на рівні доктринальних розробок, а в практиці судів відійшла на другий план, поступилася місцем позитивістському трактуванню прав і свобод людини. Отже, природні права діють лише в тій мірі й у такому обсязі, у якому вони гарантовані конституцією і законами.

Дієвою формою захисту прав людини в зарубіжних країнах є парламентські механізми захисту прав людини, інститут парламентського Уповноваженого з прав людини (омбудсман), спеціалізовані комітети й комісії.

Найбільш розвиненим вважається інститут омбудсмана у Швеції, який є одним з найперших і найстаріших правозахисних органів. Він складається зі спеціалізованих омбудсманів: 1) шеф-омбудсман; 2) омбудсман з питань юстиції; 3) омбудсман по нагляду за збройними силами та їх взаємовідносинами з різними цивільними структурами; 4) омбудсман по нагляду за законністю у сфері соціального забезпечення й оподатковування громадян; 5) омбудсман з питань расової дискримінації.

У сфері захисту прав і свобод людини в зарубіжних країнах значна роль відводиться конституційному праву на петиції, що належить як окремій людині, так і групі осіб. Право петиції розглядається і як засіб контролю громадян за державою, і як спосіб захисту прав і свобод людини від незаконного втручання влади чи посадової особи в її приватне життя.

Право петиції не обмежене ні за змістом (крім прямих образ, наклепу, погроз – це карається карним законом), ні за термінами подання. У деяких країнах (Франція) це право «обставлене» церемоніальними діями , а в інших (Австрія) – йому не приділяється значної уваги.

До інститутів захисту прав і свобод людини в зарубіжних країнах належить адміністративна юстиція.

Адміністративна юстиція – це самостійна, спеціалізована судова влада, яка покликана захищати суб'єктивні права громадянина від незаконних розпоряджень і рішень адміністративної влади. Отже, метою адміністрації є врегулювання конфліктів між громадянами й органами державного управління. Розрізняють континентальну (в романо-германській правовій сім’ї) та англосаксонську адміністративну юстицію. Основне розходження між двома моделями адміністративної юстиції полягає в регламентації підвідомчості. В адміністративні суди континентальної Європи подаються будь-які скарги, що пов'язані з діяльністю органів управління (т.зв. універсальна підвідомчість). Навпаки, у США, у Великобританії адміністративні трибунали створюються в конкретних сферах суспільних відносин і скарга направляється в той трибунал, якому підвідомча та чи інша сфера. Найбільше часто скарги надходять в адміністративні трибунали, що пов'язані зі сферою охорони здоров'я, зайнятості населення, цивільного будівництва, роботою поліції, ВТК, освіти тощо. Тобто, тут адміністративні трибунали мають вузьку спеціалізацію.

Лекція 8