4. Українська література періоду Ренесансу. Усна народна поетична творчість

Ренесансна література утверджувала велич земної людини, її гідність, цінність

людської індивідуальності.

Мислителі-гуманісти відроджували античну духовну спадщину й класичнулатину.

Важливою ознакоюєвропейських народів наРенесансу стало створення національних літератур національних мовах. У всіх великих країнах Західної і Центральної Європи формується, підкреслюємо, жива літературна мова нації.

В умовах національного відродження в Україні вже для II половини XVI ст. також характерно прагнення творчих сил нації розвивати українську літературу народною мовою. До цього закликали ідеї доби Ренесансу, які сприйняла українська суспільність, спілкуючись з прогресивними колами європейського суспільства.

В українській літературі Ренесанс проявився переважно у північноєвропейському варіанті, якому притаманний взаємозв'язок з Реформацією. Через це, особливе значен­ня має релігійно-полемічна література України кінця XVI - першої третини XVII ст. Адже саме для Реформації характерна гостра релігійна полеміка.

З II половини XVI ст. в Україні починає розвиватися полемічна література, викликана релігійно-політичним протиборством, Берестейською церковною унією. "Однак унію не прийняла значна частина українського народу. Боротьбу проти неї очо­лив князь Василь-Костянтин Острозький. Одночасно найбільшими оборонцями православ'я стали братства. Між прихильниками і противниками унії зав'язалась гос­тра полеміка, пишуть А. Жуковський та О. Субтельгний, яка стимулювала літературну творчість і створила жанр т.зв. полемічної літератури". Будучи в своїй основі цер­ковно-політичною публіцистикою, вона містила елементи художнього стилю, що проявлявся в ліричних відступах, гострій сатирі.

Поштовхом до полеміки стала книга члена віденської єзуїтської колегії П. Скарги 1577 р., про яку ми вже писали. Українські літератори створюють низку визначних релігійно-публіцистичних творів: "Ключ царства небесного" Г. Смотрицького (1587), "О єдиной істінной православной вьрь" В. Суразького (1588), "Казання святого Кирила" С. Зизанія (1596), "Апокризис" X. Філалета (1597), Послання І. Вишенського(стр 131)

(1588-1614), "Тренос" М. Смотрицького (1610), "Книга про правдиву єдність право­славних християн" 3. Копистенського (1623), "Катехізис" Л. Зизанія (1627), "Протес­тація", "Аполлія" Йова Борецького.

Першими на арену боротьби виступають літератори Острозької літературної школи. Першим твором української полемічної літератури був "Ключь царства небесного" (1587 р.) Герасима Смотрицького - першого українського літератора цього і періоду. Твір спрямований проти календарної реформи папи римського Григорія. Провідна ідея твору - самовільність пап в справах віри, яка і привела до поділу церков. | Виклад наближений до сучасної автору живої мови, пересипаний приповідками, іронічними слівцями й дотепами, часом римованими. Твір справив сильне враження, і, як публіцист, Г. Смотрицький мусить вважатися одним з найкращих.

Другий визначний представник Острозької академії - Василь Суразький, автор трактату "О єдиной істінной православной вьрь" (1588 р.). Це книга іншого плану, ніж твір Смотрицького. В. Суразький хоче дати не публіцистичне писання, а богословсь­кий трактат, де б православний міг знайти по всіх спірних релігійних питаннях пояснення, аргументи, цитати Святого Письма. Виклад поважний, сухий, старосло­в'янська мова зрідка прикрашена елементами живої мови.

Клірик Острозький, автор двох відповідей Потію (1598 р.) також належить до Острозької школи. Цікаво зазначити близькість його відповідей до твору Г. Смотрицького: та ж жива мова, тон, прикрашений ліричними зворотами, іронією. Клірик, одначе, значно більше пишається своєю освіченістю, знайомством з працями отців церкви, трапляються цитати з італійських письменників (з "Листів" Петрарки). З цього погляду багато подібного бачимо у Клірика з іншим вихованцем Острозької школи, сином Герасима Даниловича - Мелетієм Смотрицьким. Можна вважати подібності в писаннях Клірика і Мелетія за впливи спільної літературної школи.

Отже, з Острозьким літературно-науковим гуртком пов'язана значна частина тих творів, що з'явилися в публіцистично-богословській літературі в Україні за чверть століття. В літературній продукції - одна з головних заслуг Острога.

Берестейський церковний собор став вихідним пунктом боротьби "за" і "проти" здійсненої унії. В Україні після 1596 р. значно загострюється літературно-політичне про­тиборство. Поряд з боротьбою словом, проповіддю, і активними протестами боротьба велася на літературному полі. Спочатку ще в час переговорів у Римі ареною боротьби стає Вільно. По одній стороні виступає колишній викладач львівської братської школи Стефан Зизаній, по другій уніатський єпископ Потій та єзуїт Скарга. Написаний Потієм трактат на захист унії "Унія альбо викладь арьтикуловь ку зьодноченью" (1595 р.) розглядає спірні питання, воює проти агітаційних мотивів противників унії. С. Зизаній не залишив без відповіді виклик Потія. Він видав книгу "Казання святого Кирила про антихриста і знакахь его" (Вільно, 1596 р.), в якій є відповідь на спірні питання, зачіплені Потієм і спеціально до тези Потія, сипнув Зизаній цілою горсткою аргументів, зачерпнутих з протестантської полемічної літератури. Аргументи С. Зизанія робили сильне враження на сучасників, а його трактат здобув велику й тривалу популярність.

Скарга, "один з духовних батьків унії" за висловом М. Грушевського, першим поспішив на допомогу тільки що здійсненій унії з літературним твором "Описання і оборона собору" (1597 р.), в якому доводить, що світські люди в справі злуки церков не повинні мати голосу. Замовчування головного питання значно послаблювало вплив виводів красномовного єзуїта. Сюди й вдарили зразу православні.(стр 132)

Православні насамперед відповіли виданням актів православного собору в Бересті польською мовою "Екthesis' ("Ектезис", 1597). Книга якомога об'єктивніше викладає історію собору, широко цитуючи документи. На основі протокольних записів показано наскільки православний собор був правильно організований з канонічного боку, як чітко було розмежоване "коло світське", від "кола духовного" і як вірно при тім воно трималося синодальних форм візантійської церкви. Завдяки документальності ця публікація сповна досягла своєї мети.

Натомість була кинута бомба більшого калібру, поцілена в самий центр аргументації прибічників унії. Це був відомий "Апокризис" Христофора Філалета, що вийшов 1597 р. у польському та українському виданнях у Кракові і Острозі. Трактат не тільки своїм змістом, але й об'ємом бере вверх над усією полемічною українською літературою до нього. Проти тез єзуїтів, що люди мирські не мають права голосу в питаннях віри, автор пояснює принципи соборності, ідею демократичної церкви. Філалет іронізує над надіями уніатів і влучно пророчить, що місць в польськім сенаті уніатські єпископи таки не побачать. Стережіться, говорить автор супротивникам, щоб через ті насильства, які вони чинять православним, "всі ваші свободи не вислизнули". Виклад щедро розмішаний сатиричною сіллю, влучними дотепами, але в трактуванні противника досить стриманий. В сумі був це першорядний полемічний трактат, написаний з великим літературним хистом, знанням і широким поглядом на речі. Філалет, учасник Острозького літературно-наукового гуртка, оцінює унію 1596 р. з позицій православного шляхетства. Прихильник шляхетського демократизму Філалет полемізує з ідеєю папської монархії, що усуває суспільність, шляхетство від справ віри.

Але поряд з ним підносив голос проти унії полеміст ще більшого масштабу, хоч і іншого, демократичного напряму, славний Іван Вишенський (1551-1621, або 1633).

Родом він був з Галичини, з Вишні - і це означення зробив своїм прізвищем, яким і залишився в пам'яті поколінь. Вишенський обрав місцем свого проживання і діяльності Афонський монастир (розташований на гористому півострові Греції), що був одним з духовних центрів православ'я всієї Східної і Південно-Східної Європи.

І. Вишенський виражає погляди українського простого народу й близького до нього нижчого православного духівництва. Боротьба з католицтвом, унією становить центр його літературної діяльності. З позицій широкого демократизму виступає він проти панських претензій вищої ієрархії, що привели її до унії, а з позицій старої української культури - проти всякого схилення в сторону католицької культури.

Широкий відгук знаходили цінні з культурно-історичного погляду його гарячі, одухотворені проповіді, звернені проти панства і панських забаганок вищої ієрархії, щире, гаряче чуття автора, що й нині пече наші серця, зворушує наші почуття, як ніяке інше писання тих часів. Гарячий, запальний, сильний у виразах, охочий до різких тонів в малюнках, Вишенський був створений на народного проповідника, трибуна, гарячі напружені часи унії якнайбільше відповідали його вдачі. Коли до Вишенського дійшли вісті про національну, релігійну боротьбу в Україні, він відгукується посланнями до українського народу. Вісімнадцять послань Вишенсь­кого припадають переважно на останнє десятиліття XVI ст. і перше десятиліття XVII ст. (1588-1614 рр.).(стр 133)

Писання Вишенського дають сильну, руйнівну оцінку. Як особливий контраст з християнськими обов'язками, Вишенський викриває тих вищих ієрархів, що шукали розкоші, веселого панського життя, "що собі поробили маєтки з монастирів і міст святих і самі в них з слугами й приятелями годуються з них як худоба - на місцях святих лежачи... Чи не на те ви й добилися біскупства, аби досягнути ще більше сокровище маєтків, багатство скарбів грошових, намножити собі слуг".

Нарікання єпископів на патріарха Єремію, що він наробив великі шкоди, підпорядкувавши духівництво й церковні порядки під владу світських братств, "простих людей" викликало у Вишенського вогненну проповідь на тему рівності людей "по природі й благодаті": "Як же ви духовними, та й не тільки духовними, а просто християнами можете зватися, коли ви брата свого, однаково з вами во єдиній купелі хрещення, вважаєте нижчим від себе? Він брат ваш, у всім вам рівний. Тому що він одним способом з вами хрестився, але подвигом і діяльною вірою він може бути ліпший і чесніший". Погляди Вишенського мають яскраво виражений гуманістичний характер.

Іван Вишенський з усією силою свого публіцистичного таланту виступав у своїх богословсько-полемічних трактатах, листах і посланнях проти кріпосництва, націо­нального і релігійного гніту. Протягом чверті століття Вишенський вів пристрасну і непримиренну боротьбу, звертаючись до українського народу з громовими посланнями в стилі біблійних пророків проти ворогів старого благочестя, представників деморалізації суспільності й упадку в ній церковного духу. Могутньо притягує нас в цих писаннях щирість демократизму і гуманного настрою, коли він виступає проти зневаги, яку показує ієрархія тому українському народу, що за занепадом аристократії береться до церковного й національного відродження. Іван Вишенський - характерна фігура цієї бурхливої доби, "одна з найбільших постатей всієї української культурної історії"" (М. Грушевський).

Вишенський і Філалет - це дві колони величавого фасаду полемічної, релігійно-публіцистичної літератури. За своїм змістом і завданнями близькою до викривальних творів була історико-полемічна література. Важливою працею історико-полемічного характеру була "Палінодія" (книга оборони) Захарія Копистенського, написана в 20-х рр. XVII ст. Здобувши освіту в Львівській братській школі, Копистенський одержав сан ієромонаха Києво-Печерської лаври, став діяльним учасником Київського братства. Автор "Палінодії" боронить право українського народу на свою незалежність, заперечує монархічний принцип побудови церкви, притаманний католицизмові, захищає догмати православної церкви. Цей твір Копистенського має неабияку вагу щодо історичних відомостей про церковні події того часу.

Чернечий напрям, що так довго панував у православній церкві Київської Русі і цього разу знайшов собі представників: як на пречудовий в цьому роді твір ми вкажемо на "Духовну Лєствицу" Ісаї Копинського. Автор був печерським ченцем, засновником Густинського монастиря. Вихідна точка суджень Копинського дуже цікава. Він визнає за початок гріха незнання, за початок доброчинності - розум і знання, а справжнє пізнання досягається шляхом навчання. Ніколи ще не звучало з вуст ченця більшої поваги до позитивної науки. Це цілком вкладається в річище того величання освіти, що опанувало українську суспільність.

У цей бурхливий час в унію переходить низка діячів церкви й української культури (ієрархи-єпископи Терлецький, Потій, Збируйський, Пелчицький).(стр 134)

Є. Маланюк в "Нарисах" пише таке: "Мелетій Смотрицький (вихованець німецьких університетів) уже єпископом прийняв був унію, в обороні унії видав був "Апологію" р. 1628, на соборі в Києві "каявся", але вмер уніатом (1633). Біографія його є надзвичайно прикметна для тієї бурхливої доби". Уніатом став Касіян Сакович, знаний автор панегіричних віршів. Згодом Сакович перейшов у католицтво і написав коло 1642 р. об'ємний твір польською мовою "Перспектива помилок, єресей і забобонів руської церкви". Як ревний послідовник римо-католицької церкви, Сакович засуджував все, що в православ'ї не схоже з нею.

Характеризуючи загальний результат, М. Грушевський в своєму докладному дослідженні "Культурно-національний рух на Україні в ХУІ-ХУП в." вказує: "Літературна боротьба православних з уніатами прояснила відносини й розвіяла без останку ілюзії, що перехід з православ'я на унію - се легкий, непомітний крок ... Полеміка відкрила очі на глубоке провалля між тими, що перейшли під зверхність римської церкви, й тими, що зісталися вірними церкві східній. Ті різниці - витвір тисячолітнього відмінного культурного і суспільно-політичного життя, що розвело світ західний і східний, римський і візантійський, - починали проявляти себе й тут, відколи уніатська частина української церкви й суспільності переступила ту велику границю й почала приподоблятися до науки, поглядів і напрямів латинської церкви. Правда, вона не розривала вповні зі старою візантійською традицією, з обрядом, з літературою й артистичною стороною старої віри ... Се зменшувало трохи той глибокий розділ в сфері культурній. Але в сфері чисто церковній, догматичний розділ був величезний".

У XVI - І половині XVII ст. на новий щабель підіймається художня література України. З'являються нові літературні жанри - вірші та шкільна драма.

Перші українські друковані вірші належать літераторам Острозького культурного центру Г. Смотрицькому та А. Римші. Віршованою літературою захоплювалися студенти Київської колегії. Писали вони, на жаль, за польським зразком силабічним розміром, не притаманним природі української мови; головна ж вада тодішніх віршодіїв була та, що студенти розуміли під поезією лише форму, а не зміст. Віршописці хизувалися різними химерними формами дрібних віршів (напр., акровірші, раковидні, епіграми у формі овалу, кола, куба, келиха). Щодо змісту, то широко вживані були поеми та оди, - то були панегіричні вірші до поважних осіб з різних нагод: поздоровлення з іменинами, з шлюбом, оспівування герба та у зв'язку з похованням. Вірші, за усталеними правилами, відзначались улесливістю до оспівуваної особи. Часто вірші мали релігійний зміст і їхнім зразком можуть слугувати вірші, вміщені у виданій 1646 р. книзі "Перло многоцінноє". Відповідно до тогочасного смаку були вірші морально-повчальні, в яких уособлювались різні доброчинності чи пороки. Незважаючи на те, що у Київській колегії не було створено визначних поетичних творів, усе-таки в галузі поезії було зроблено крок вперед.

Загалом українська поезія XVI ст. розвивалась як полімовний комплекс творів. Українські поети кінця XV - XVI ст. творили староукраїнською, слов'яноруською, польською та латинською мовами. Ренесансний гуманізм, позначений інтересом до земних, людських цінностей, найбільш чітко виявив себе в українській поезії і літературі кінця XV - XVI ст., яка писалася латинською мовою. Найвідомішими ново-латинськими українськими поетами і письменниками на той час були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна і Станіслав Оріховський. Помітне місце у формуванні рене­сансної лінії в українській культурі, поезії зайняли Григорій Чуб із Самбора, Георгій із(стр 135)

Тичина, Іван із Туробіна, а також польсько-українські поети Севастян Фабіан І Кльонович, Симон Пекалід.

Українські поети втілювали норми ренесансної поезії у своїх творах. "Еклога" Г. Чуя написана як наслідування "Буколік" видатного римського письменника Вергілія. ] В той же час поема була пов'язана з реаліями життя, відображаючи факт, пов'язаний з і історією Львова. Природньо, що в поезії значне місце займала епічна проблематика. І Адже час збройної боротьби проти турецько-татарських нападів, проти польсько-шляхетської агресії закономірно вимагав оспівування хоробрості, мужності, військової 1 доблесті. Твір невідомого автора "Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512" описує криваві події війни, які поетизуються засобами ренесансного мистецтва. Поема "Епіцедіон" на погреб князя Вишневецького уславлює козацького ватажка і ширше - героїзм козацтва у відсічі турецько-татарської агресії. Закономірно, що в літературу того часу владно входить козацька тематика. В поемі "Про Острозьку ! війну під П'яткою проти низових" новолатинського автора С. Пекаліда крізь ^! промагнатську позицію письменника відчутний подив відвагою січовиків.

Отже, українські автори кінця XV - XVI ст., пишучи латиною, яку намагалися піднести до класичних зразків, творили літературу, котра втілюючи ренесансні форми, базувалася на гуманістичних ідеях.

У галузі драматичної поезії здобутки вихованців Київської колегії і Львівської школи мали велике значення за своїми наслідками, бо вони започаткували український театр.

Передували шкільній драмі вправи у віршуванні. Студенти, учні складали свят­кові вірші переважно на Різдво Христове і співали в школах, а також ходячи по домах жителів. Саме вони поклали початок драматичній поезії в Україні. Другим на­прямом розвитку драматичного жанру був "вертеп". Вертепами називалися маленькі переносні театри, що їх учні носили із собою, переходячи з дому в дім на свято Різдва Христа. В цих театрах, що виникають в останній чверті XVI ст. і базуються на старовинних народних традиціях діяли ляльки, а учні промовляли тексти. Предметами вистав були різні події з історії народження й дитинства Христа. Крім вистав релігійних у вертепах для розваги глядачів, показували різні сценки з народного буденного життя.

За цими первісними формами йшли "дійства", або вистави. Такого роду вистави були у великій моді в єзуїтських колегіях і з наслідування їм у поєднанні з власними національними витоками перейшли, зокрема, у Київську колегію. Сю­жети вистав бралися із священної історії, де було уособлено різні абстрактні поняття. Створювали драматичні твори, віршовані драми викладачі Київської колегії і братських шкіл, а виконували студенти і учні. Виникають інтермедії на побутові теми, які ставилися спочатку в антрактах шкільної драми для розваги глядачів, а пізніше розвинулися у самостійний жанр. Розвиток шкільної драми в Україні в кінці XVI - першій половині XVII ст. свідчить про її взаємозв'язок з європейським літературним процесом.

Геній народної творчості досяг свого найвищого зльоту у фольклорі. Свої глибокі переживання викликані турецько-татарськими спустошеннями, гнітом польської шляхти, народ відобразив у нєперевершених зразках оригінального жанру - історичних піснях та думах. Цей епос становить багатющу скарбницю духовних цінностей українського народу.(стр 136)

У XV ст. в Україні зароджується новий фольклорний жанр - історичні пісні і думи, які оспівують боротьбу українського народу з іноземними загарбниками (перша письмова згадка - 1506 р.). Думи співалися під акомпанемент кобзи (бандури). У найдавніших думах оспівувались подвиги козацтва у боротьбі з турками і татарами, розповідалось про тягар турецької неволі, втечу з неї ("Втеча трьох братів з Азова", "Маруся Богуславка"). Деякі думи змальовують образ козака як могутнього звитяжного лицаря ("Дума про козака Голоту"). В інших думах змальовується витримка і мудрість народних героїв ("Самійло Кішка").

Запорізькі козаки робили далекі морські походи на узбережжя Чорного моря, руйнували турецькі фортеці, визволяли полонених. З надзвичайною мужністю вони перепливали Чорне море, досягали берегів Туреччини. Українська народна поезія яскраво розповідає про ті небезпеки, на які наражалися козаки під час морських походів:

А по Чорному морю супротивна хвиля вставає,

Судна козацькі на три часті розбиває.

Одну часть взяло - в землю Агарську занесло,

Другу часть гирло дунайське пожерло,

А третя - в Чорному морі потопає.

У пізніших думах розповідається переважно про визвольну боротьбу українського народу проти шляхетської Польщі. Думи відзначаються певною ліричністю. Особливо це стосується творів про татарський полон (так звані "невільницькі плачі").

Усна народна творчість широко проявлялася і у формі пісні. Тематика багатьох історичних пісень та сама, що й дум. У них оспівуються подвиги козацьких ватажків ("Байда"). В популярній пісні про Байду, турецький султан, вражений мужністю захопленого в полон козацького ватажка Байди-Вишневецького, звертається до нього з пропозицією:

Ой ти, Байдо, ти славнесенький!

Будь мені лицар та вірнесенький.

Султан пропонує Байді прийняти мугаммеданську віру (іслам), але Байда проклинає басурман. Турки закатували Байду-Вишневецького.

У високохудожній формі дум і пісень народ висловлював свою палку любов до рідної країни, непримиренність до зрадників-ренегатів, тонко відображав красу природи. Народ оспівував хоробрих захисників України від татарських спустошливих нападів, польської агресії: Байду, Сагайдачного і Дорошенка, козака Голоту та багатьох інших, що хоробро захищали свою Батьківщину.

Проведений аналіз літературного процесу дає підстави констатувати, що:

1. Література України другої половини XVI - першої половини XVII ст. ставила собі вже свідомі цілі - і громадські, і літературні. Література з національним характером сформувалася у часи оборонної боротьби проти Польщі, у релігійній полеміці. На творчість українських письменників-полемістів вплинули гасла Реформації. Тоді витворився тип письменника, чутливого до громадських проблем, завзятого, з гострим пером - як Вишенський, Смотрицький, Борецький.

Літературні твори проникають у громадське життя, підносяться до важливого суспільного фактору, з яким потрібно рахуватися, слово, усне і друковане, починає впливати на громадськість як реальна дія. Нове письменницьке покоління підготувало атмосферу для вибуху Хмельниччини.(стр 137)

2. Гуманістичні ідеї були притаманні світогляду прогресивних українських письменників, мислителів, культурно-освітніх діячів цієї епохи. Згідно з естетикою гуманізму відбувається усвідомлення ваги авторської особистості - вперше більшість передмов до друкованих книг підписані українськими авторами. Д. Наливайко, Л. Зизаній, Г. Смотрицький, 3. Копистенський, Є. Славинецький, І. Гізель та інші в своїх творах пропагували ідею земного подвигу людини, який можна звершити на ниві літературно-художньої творчості, суспільної діяльності заради блага громади, у сфері збройного захисту національних інтересів.

3. Виникає нове українське письменство, що було тісно пов'язане з потребами культурно-національної боротьби і підтримувало бойовий настрій громадянства. "Учителі, літератори, друкарі, видавці з'єдналися у міцний провідний гурт, що творив ідеологію і піднімав свідомість мас. В атмосфері єдності думок у критичні хвилини все суспільство ставало до спільної акції. Це виявлялося у різних моментах релігійної боротьби, при проголошенні унії, або при висвяченні нової ієрархії". Цей настрій солідарності, створений діяльністю національно-культурних сил відіграв велику роль у вибуху національно-визвольної війни 1648 року.