4. Українська культура в діаспорі

Історія українського культурного процесу XX ст. характерна ще й виникненням доволі чисельної еміграції. Українська культура почала розвиватися у різних країнах Європи, Американського та Австралійського континентів.

Еміграційний процес почався відразу ж після занепаду УНР і продовжувався протягом наступних періодів. Українці осідали у Відні, Варшаві, Парижі, Берліні, Белграді, Софії та інших європейських центрах. Щоб задовольнити свої духовні по­треби й дати вихід творчим можливостям, українці за кордоном розгорнули бурхливу організаційну та культурно - освітню діяльність. Були створені українські науково -дослідні заклади, просвітницькі організації, засновано чимало газет та видавництв.

Саме за кордоном України була втілена у життя ідея незалежної української освіти та науки, що сприяла вихованню нових українських спеціалістів різних галузей із високим рівнем інтелекту та культури. Першою заснованою у діаспорі вищою школою став Український вільний університет у Відні. Його фундатором був Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками - юрист, професор С. Дністрянський та проф. М. Грушевський. Після закінчення Другої світової війни університет відновив свою діяльність у Мюнхені (Німеччина), де проводились ґрунтовні українознавчі дослідження.

Великим центром міжвоєнної еміграції була Чехія, особливо Прага та курортне містечко Подебради. В історії української діаспори чеський період називають "золотим" віком. У Празі, де зібралися кращі мистецькі та наукові сили, був створений Музей визвольної боротьби України, що функціонував під керівництвом Дмитра Антоновича. Музей став визнаним загальноукраїнським центром музейних та архівних пам'яток, пов'язаних із українським еміграційним та політичним рухом XX століття. А сам Д. Антонович створив і видавав на еміграції універсально - оглядовий збірник "Ураїнська культура", - жанр якої - академічні лекції. У Празі діяла Українська студія пластичного мистецтва, зі стін якої вийшло чимало талановитих митців. У 1926 р. науковець і мистецтвознавець В. Щербаківський здійснив у чеській столиці видання другого випуску "Українського мистецтва", присвяченого буковинським і галицьким дерев'яним церквам, надгробним і придорожнім хрестам, скульптурам і каплицям.

У Празі жили і працювали видатні українські поети - Олександр Олесь, Олег Ольжич, Євген Маланюк, поетеса Олена Теліга. З Чехією пов'язані також імена Наталени Королевої та Василя Королева - Старого - забутих сьогодні письменників.

У 1939 р., коли німецькі війська окупували Чехословаччину, майже всі українські установи припинили свою роботу. У 1945 р. деякі з них були перенесені до Берліну, Парижа та на Американський континент.

Найбільш чисельна українська діаспора у післявоєнний період сформувалася у США. Вона була найбільш політизованою. Українці в Америці заснували Українську національну асоціацію, яка почала видавати найпопулярнішу на Заході українську газету "Свобода", а також інформативний англомовний "Український тижневик". У США було створено Наукове товариство ім. Т. Шевченка і Українську академію мистецтв та науки, що продовжували в іміграції традиції своїх львівських та київських прототипів. У 1964 р. у Вашингтоні було встановлено пам'ятник Т. Г. Шевченку, на відкритті якого побувало майже 100 тис. українців. Автором монументу став (стр 290)

всесвітньо відомий скульптор і живописець Леонід Молоджанин (Лео Мол). На американському континенті були також встановлені пам'ятники В. Великому, М. Шашкевичу, В. Стефанику, Лесі Українці та іншим діячам української культури. Америка стала притулком для багатьох дисидентів. У 70-х рр. сюди прибули В. Мороз, П. Григоренко, С. Караванський, Н. Світлична, Раїса та Микола Руденки, уникаючи від переслідувань радянського режиму.

Важливе значення для збереження української культурної спадщини мало відкриття у 1970 р. трьох українських кафедр у Гарвардському університеті. Невдовзі був заснований Гарвардський український дослідний інститут під керівництвом Омеляна Пріцака. Українська католицька шкільна система у США, крім релігії та вивчення української мови, забезпечувала ознайомлення нових поколінь з історією та культурою України.

Другою за численністю була канадська діаспора. Центром українства вважався Едмонтон, Вініпег, а особливо Торонто - осередок Всесвітнього конгресу вільних українців. Важливу роль для розвитку української культури відігравали музеї, зокрема, "Село української спадщини", Український музей у Саскатуні, Парк української писанки у Вегревілли, де встановлена 20 - метрова писанка, що крутиться на металевій опорі (автор проекту Павло Цимбалюк). Писанка стала окрасою Канади, символом української громади.

На відміну від американської діаспори, канадський притаманний дещо патріархальний, фольклорний підхід до української культури. Дуже популярним у Канаді було існування значної кількості українських танцювальних та співочих ансамблів. Взагалі, україно-канадці виробили власну культурну традицію. Письменники, як наприклад, Ілля Кирияк, майстерно змалювали українською та англійською мовою життя перших українських переселенців у Канаді. Архітектор Радислав Жук поєднував у проектах українських церков традиційні та сучасні елементи. Часто використовував у своїй творчості українські мотиви художник Вільям Курилюк, який здобув світову славу.

У 1970 - 1980 рр. у Канаді активізувалися українознавчі дослідження в університетах, був заснований інститут українських студій (1976 р.), опублікована "Енциклопедія України". В пам'ять 50-ї річниці голодомору 1932 - 1933 рр. у Канаді був створений широковідомий документальний фільм про цю страшну для українського народу трагедію. Українці Канади, які становили 3% населення країни, боролися за офіційне визнання української культури, були у перших рядах тих, хто примусив канадський уряд виробити політику багатокультурності й у 1987 р. увести відповідні положення до Конституції Канади.

Притулком для помітної частини українських політичних та культурних діячів у роки радянського свавілля стала Франція. У Парижі вони створили бібліотеку ім. Симона Петлюри, в якій зберігалося чимало цінних творів української літератури та історії. У м. Сарселі (неподалік Парижа) почало працювати Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, що представляло європейське відділення цієї організації. У Франції плідно працював відомий український історик Ілля Борщак. Його праці, написані з використанням багатої джерельної бази, присвячені українсько - французьким зв'язкам, які у XVIII ст. підтримували гетьман на еміграції Пилип Орлик та його син Григорій.(стр 291)

У Франції під керівництвом учасника Української Національної революції 1917-1921 рр. В. Кубійовича побачила світ україномовна "Енциклопедія українознавства". А в 1967 р. у Сорбонському університеті була захищена перша дисертація з україніки -"Драй - Хмара" і українська "неокласична школа". її авторка Оксана Драй - Хмара згодом опублікувала й листи свого батька і заслання у Лук'янівській в'язниці, що відкрили світові одну із драматичних сторінок в історії української культури.

Італія стала духовним осередком українців за кордоном. Після того, як у 1946 р. радянський уряд заборонив в Україні діяльність греко - католицької церкви, чимало її інституцій було переміщено до Риму. Італійська столиця була місцем осідку такого чернечого ордену, як василіани. Наприкінці 60-х рр. у Римі був відкритий Український католицький університет, а у 1969 р. завершилося будівництво собору св. Софії, значну частину коштів на яке виділив кардинал Й. Сліпий.

Ціла мережа українських організацій була заснована в Австралії. Серед них можна виділити Жіночу асоціацію, молодіжні організації "Пласт", "СУМ", філіал НТШ, а також різноманітні профспілкові й творчі колективи.

Отже, українська культура в діаспорі - це творче продовження тих культурних процесів, що розгорнулися в Україні на початку XX ст., розвиток тих напрямів, що були заборонені комуністичним тоталітарним режимом. Діаспора збагатила вітчизняну культурну спадщину, зберегла багатьох культурних діячів, відродила діяльність низки установ та організацій, підготувала ґрунт для подальшого піднесення української культури.