Тема 7.Культура модернізму

Частина 2.КУЛЬТУРА УКРАЇНИ КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX ст.

Українська культура на межі XIX'- XX століть розвивалася в умовах імперської політики, що проводилася Росією та Австро-Угорщиною, у складі яких перебувала розділена Україна. Це був період гострих соціально - політичних конфліктів, глибокої суспільної диференціації та піднесення національної свідомості. Він стимулював розвиток національно-визвольної боротьби українського народу, що був спрямований на розуміння його минулого і місця у сучасності, права на самовизначення і незалежність. З цього часу державні зв'язки між двома частинами України -Наддніпрянщиною та Галичиною зміцнюються, витворюючи одну національну культуру, одну політичну думку, один національний ідеал. Дещо підвищився міжнародний авторитет вітчизняної культури. Багато досягнень української науки, літератури, музики, образотворчого мистецтва одержали міжнародне визнання і стали фактами світової культури. Для розуміння цього важливого періоду проаналізуємо такі питання:

План викладу:

1. Національно-культурний рух в Україні кінця XIX - початку XX ст.

2. Модерністичні прояви в українській літературі.

3. Розвиток театру та музики.

4. Особливості національного стилю в образотворчому мистецтві та архітектурі.

1. Національно-культурний рух в Україні кінця XIX - початку XX ст.

XIX століття було періодом розгортання національно-визвольної боротьби й формування національної ідеології українського суспільства. 40-80-ті роки XIX ст. стали культурно-просвітницькими і сприяли усвідомленню України як суб'єкта історичного процесу з відповідно суверенними культурними запитами.

Поборники ідеї української державної та культурної самостійності Наддніпрянсь­кої України, яка перебувала під владою Російської імперії, не змогли знайти легального грунту для своєї роботи. Урядова політика зводилась до того, щоб не допустити ніякого українства - ні радикального, ні поміркованого, ні клерикального, проводячи традиційний курс асиміляції українського населення в напрямку його русифікації. Імперська правляча верхівка ретельно стежили за тим, щоб не розвивалися будь-які елементи української культури. Як наслідок, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда. Друкувати "малороссийським наречием" дозволялося лише художні твори.

Розвиток національних тенденцій, зростання громадсько-політичної активності українського суспільства під впливом Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, що став серйозною науковою організацією в справах українознавства (створене в 1873 р. у Києві), зумовило Емський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр II. Він забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити (стр 231)

переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації було наказано суворо стежити, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, щоб із бібліотек було вилучено україномовні книги. З усіх російськомовних текстів цензори викреслювали слово "Україна", ] змінюючи його на "Малоросія". Практично вся освіта ставала російськомовною. 1 Внаслідок такої політики рівень писемності українського населення був вкрай ] низьким, не перевищуючи 20% в селах і 50% у містах.

У цій тяжкій ситуації в Україні залишалася одна сила, що рятувала український народ та культуру від денаціоналізації. Цією силою була національна свідомість, яка бурхливо зросла в культурному середовищі кінця XIX - початку XX ст. Це позитивно вплинуло на українську культуру.

На зламі XIX - XX ст. була поширена священна традиція українського меценатства. В цей час знайшлися українські патріоти, які надали матеріальну підтримку діячам української культури та багатьом культурницьким починанням. Це насамперед стосується одного з перших українських цукрозаводчиків і меценатів 1 Федора Симиренка та київського цукрозаводчика Василя Симиренка. Багатьма добродійними та доброчинними справами в галузі української культури цього періоду уславилися В. Тарнавський, Г. Ґалаґан, М. Терещенко, Є. Чикаленко, М. Аркас та Б. Ханенко. За їх сприяння видавались українські книги, відкривались земські школи, гімназії, де крім читання, письма й арифметики вже вивчали математику, історію, географію. У 1882 р. у Києві почав видаватися російськомовний журнал "Киевская старина", в якому друкувалися українознавчі історико-етнографічні матеріали. Автори журналу в умовах жорстокої русифікаційної політики науково доводили закономірність існування і розвитку українського народу з його самобутньою культурою і традиціями.

Наприкінці XIX ст. в Україні почала розвиватися вища технічна освіта. В 1885 р. відкрито перший в Україні Південно-російський технологічний інститут у Харкові, в 1898 р. - Київський політехнічний інститут, в 1899 р. - Катеринославське вище гірниче училище (за статусом вуз). У відкритті політехнічного інституту в Києві взяли участь українські цукрозаводчики, які передплатою зібрали 20800 необхідних карбованців для спорудження цього технічного навчального закладу.

З 90-х рр. XIX ст. по 10-ті роки XX ст. розгорнувся політичний період розвитку українського національно-культурного руху. Цей період було представлено діяльністю покоління "Молодої України". Він характеризується усвідомленням необхідності поєднання культурно-просвітницької діяльності та політичної боротьби і входженням української культури в європейський контекст.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостій­ності України та української культури було "Братство тарасівців", яке нелегально виникло в Полтаві 1891 р. Його заснував гурт українських студентів, які на могилі Т. Шевченка поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Серед фундаторів братства були майбутній громадський та культурний діяч Іван Липа, письменник Борис Грінченко, поет Микола Вороний, брати Міхновські та ін. Свої погляди тарасівці виклали в політичній декларації "Вірую молодих українців", опублікованій у львівському часописі "Правда" 1893 р. Провідні положення цього документа: визнання Російської імперії окупантом України, який знищив усі політичні та культурні надбання українського народу, вимога повної (стр 232)

державно-політичної незалежності України, турбота про розвиток української мови, освіти та виховання.

Наприкінці 90-х рр. XIX ст. на Наддніпрянщині пожвавлюється робота молоді в культурно-освітніх організаціях. У школах, семінаріях, гімназіях та університетах створюються "Молоді громади", які організовують свої бібліотеки, підтримують різноманітні культурні заходи груп. У 1897 р. з ініціативи Д. Антоновича і О. Конись-кого була створена "Загальна українська безпартійна організація", до якої приєдналися громади, що існували в 20-ти містах Наддніпрянської України. Новостворена організація заснувала літературне видавництво "Вік", відкрила книгарню української літератури та влаштовувала маніфестації під час Шевченківських свят і ювілеїв українських письменників.

Видатним діячем української культури кінця 90-х рр. XIX ст. був Володимир Науменко (1852 - 1919), який з 1897 до 1906 рр. працював редактором журналу "Киевская старина" (видавався в Києві з 1882 р. до 1907 р.). Саме з ініціативи В. Науменка в 1897 р. редакція "Киевской старини" одержала дозвіл на публікацію художніх творів українською мовою. Тоді ж при редакції було засновано українську друкарню, а в 1899 р. було відкрито ще один український осередок - книгарню "Киевской стариньї".

Відомий український письменник, публіцист, фолкльорист і мовознавець Борис Грінченко (1863 - 1910) став упорядником і редактором "Словаря української мови" в 4-х томах (68 тисяч слів), за який йому присудили премію Російської академії наук. Він виступав за повсякденну культурницьку роботу, за засвоєння народом здобутків культури, за подолання роз'єднаності між селянством та інтелігенцією.

У 1900 р. у Житомирі було створено Товариство дослідників Волині. Його очолив відомий геолог і мінералог, професор, а пізніше академік П.А. Тутковський. Товарис­тво вивчало природні багатства краю, його економіку, історію, етнографію, геологію.

Якщо в підросійській Україні український політичний рух міг виявлятися тільки нелегальним шляхом, то українці Галичини в кінці XIX ст. жили в конституційній Австро-Угорській монархії, в якій основні права, у тому числі й культурні, забез­печувалися набагато ширше, ніж у самодержавній Росії. Галичани брали участь у виборах, мали представництво в парламенті, політичну пресу та громадські організації. Галичина стає місцем, де активно розвивається національно-культурне життя та творяться національно-культурні цінності для потреб цілої України.

На рубежі XIX - XX століть Галичина перетворюється на осередок українського руху, де створювалися і вдосконалювалися засоби національно-культурного та суспільно-політичного відродження українського народу. "Галичина, - писав у 1890 р. молодий випускник Петербурзької військово-правничої академії Трохим Зіньковський (1861 - 1891) - стає П'ємонтом культурним України російської, а через те й заступницею її і осередком у культурному житті". У цей час відбувається становлення української нації в умовах бездержавного існування як нації політичної, що усвідомлює себе як самостійний суб'єкт історично-культурного поступу. Відбувається переорієнтація "духовної столиці" України з Києва до Львова, що мало істотне значення з огляду на можливості її входження до загальноєвропейського культурного контексту, подолання "провінційної" замкненості, на яку хибували попередні роки національно-культурного руху України. (стр 233)

Цей період пов'язаний із діяльністю покоління "Молодої України", завдяки якій українська культура одержала можливість органічного розвитку всіх її структурних компонентів - художньо - естетичного, наукового, релігійного і політичного. Сама назва покоління бере початок із промови Т. Зіньковського "Молода Україна, її становище і шлях", яку він проголосив у Петербурзі 25 лютого 1890 р. на зібранні, присвяченому роковинам Т. Шевченка.

Т. Зіньковський згодом стає талановитим письменником та філософом, видатним культурним діячем, який продовжив розвиток української національної ідеї і сформував вихідні позиції покоління "Молодої України". Результати його літературно-філософських пошуків були опубліковані у Львові, вже після смерті, у двотомній збірці "Писання Трохима Зіньковського (Львів, 1893 - 1896 рр.). Один із перших у національному русі України він доводить, що має провадитися діяльність, спрямована насамперед на політичне звільнення народу, що без цього його куль­турний розвиток просто неможливий, підкреслює значущість мови в національній культурі.

Вагомий внесок в історію української духовної культури кінця XIX - початку XX ст. зробив лідер когорти "молодоукраїнців" - Іван Франко (1856 - 1916). Він є автором близько п'яти тисяч творів літературно-художнього, наукового, публіцис­тичного, філософського і громадського характеру. Справжнє покликання інтелігенції І. Франко вбачав у перетворенні інертної етнічної маси на самостійний і самодіяльний організм. Традиційну для українського національного руху проблему "індивід-нація" вирішував як проблему "будитель і народ", "будитель і маса". І. Франко глибоко усвідомлював культурно-політичне призначення репрезентованого ним покоління українських інтелігентів. У своєму "Одвертому листі до галицької української молодіжі" І. Франко сформулював важливі культурні завдання: "Витворити з ве­личезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя..."

В опублікованій у 1895 р. праці "молодого" члена Русько-української радикальної партії (створена в 1890 р.) Юліана Бачинського "Україна іггейепіа" було обґрунтовано положення, що політична самостійність України є умовою її економічного і культурного розвитку, як і умовою можливості її існування взагалі. "Молоді" досягли і введення до програми партії радикалів пункту "піднесення національної свідомості і солідарності в умовах всього українського народу Австро-Угорщини і Росії через літературу, збори, з'їзди, товариства, маніфестації, друк і т.ін.". Тим самим було заманіфестовано ідею соборності українських земель.

Представники галицьких українців взяли участь в урочистостях з нагоди відкриття пам'ятника класику української літератури І.П. Котляревському, що проходили в 1903 р. у Полтаві. Відбулося справжнє єднання українців, яких розмежував російсько-австрійський кордон.

На західноукраїнських землях наприкінці XIX - на початку XX ст. відбувалося становлення національної академічної науки міжнародного рівня. її розвиток пов'язаний з діяльністю Наукового товариства ім. Т. Шевченка (статус наукової організації набуло в 1892 р.), яке об'єднувало фахівців з різних галузей знань і письменників, культурних діячів як Галичини, так і Наддніпрянської України, а також Берліна, Будапешта, Відня, Праги та інших наукових центрів світу. "Золотою трійцею" товариства називали М. Грушевського (головував у НТШ з 1897 до (стр 234)

1913 рр.), І. Франка та В. Гнатюка, які тривалий час очолювали відповідні напрямки українознавства: історію, мову та літературознавство, фольклор та етнографію. Наукове товариство ім. Т. Шевченка мало друкарню, бібліотеку й музей, разом з науково-дослідницькою займалась культурно-просвітницькою роботою серед населення.

Серед наукових видань товариства виділяються "Жерела до історії України -Русі", "Етнографічний збірник", "Матеріали до української етнології", "Студії з поля суспільних наук та статистики", "Часопись правнича". У 1897 р. почало виходити україномовне видання в галузі природничих наук - "Збірник математично-природничо-лікарської секції". Для інформування світової громадськості про діяльність товариства в 1890 р. регулярно виходила "Хроніка НТШ" водночас українською та німецькою мовами.

Товариство заснувало у Львові "Літературно-науковий вісник" (1898 - 1907). Він став всеукраїнським літературним органом, де друкувалися найкращі літературні сили України. У 1907 р. вісник було переведено зі Львова до Києва.

У цьому ж році в Києві на гребені національно-культурного руху було створене Українське товариство ім. Т. Шевченка. Навколо нього згуртувалися значні наукові сили та визначні вчені: М. Грушевський, Б. Грінченко, Г. Павлуцький, О. Левицький, М. Сумцов, В. Модзалевський. Саме завдяки їм були закладені міцні підвалини для утворення осередку національної науки - Української Академії наук.

З 1905 р. українська інтелігенція почала створювати просвіти у Східній Україні на зразок західноукраїнських. Перші просвітні організації виникли у Катеринославі, Одесі, потім - у Києві, Житомирі, Кам'янці-Подільському. Житомирська просвіта була тісно зв'язана з волинським товариством боротьби з неписьменністю, яке існувало з 1901 р. Заходами Михайла Коцюбинського та Іллі Шрага в 1908 р. засновано просвіту у Чернігові, стараннями Миколи Аркаса - у Миколаєві.

Загалом український національно-культурний рух 1890-1910-х рр. дав плідні результати - завдяки об'єднанню зусиль наддніпрянських і галицьких культурних діячів та концентрації уваги не тільки на культурно-просвітницькій, а й політичній діяльності, він досяг розмірів справді загальнонародного руху, що розгорнув у всій повноті національно-культурну програму. Було згуртовано широкі верстви українського народу, перетворено їх на свідомого помічника інтелігенції у боротьбі за національну культуру, досягнуто значного культурного росту.

У 1910 р. розпочався державотворчий період національно-культурного руху в Україні. Істотною його рисою була поява "органічного" покоління діячів української культури, яке з'явилось завдяки зусиллям попередників, що змогли розбудувати українську культуру з повною структурою, спроможну на власному грунті відтворити національну інтелігенцію.

Важливими чинниками українського національно-культурного руху цього періоду стали узагальнюючі праці з історії України М. Грушевського. Він не тільки повернув Україні її історію, а й здійснив головне завдання української історіографії - створив синтез українського історичного процесу, зробив систематичний виклад історії України, яку до нього писали фрагментарно. У своїй "Ілюстрованій історії України" (1911) М. Грушевський довів, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній шлях, вистраждав право на свою мову, національну культуру, власну державність.(стр 235)