2. Розвиток літератури та науки

Розповсюдження перекладної літератури на Русі свідчить, що русичі перейняли мудрість, відому Візантії та іншим країнам того часу. Проте період учнівства Київської Русі був досить нетривалим, і вже через півстоліття від часу поширення християнської ідеології з'являється оригінальна місцева література.

Література того часу відома нам лише частково: значна кількість творів, про існування яких ми маємо певні відомості, загинула в пізніші часи. Те, що збереглося, свідчить, що література київської доби перебувала на досить високому рівні розвитку.

Книжники XI ст. творять певний літературний стиль. Твори цього часу побу­довані здебільшого "монументально", монолітно, Автори використовують просту мову, короткі речення. Характерною особливістю культури того часу є майже гармонійна єдність релігійного і світського. До таких творів належать наші давні літописи.

М.С. Грушевський назвав літописи "архівом нашої історіографії". Однак літописи є не тільки історичним джерелом для вивчення давньої історії нашого народу, але й надзвичайної ваги літературними творами княжої доби.

Одним із найвідоміших центрів літописання був Софіївський собор у Києві. У його стінах укладено перший давньоруський літописний звід 1037-1039 рр. Вважають, що це був історичний твір, який підводив підсумки діяльності правління Володимира Великого і його попередників. Цей літопис був першою спробою історичного узагальнення півторастолітньої історії Київської Русі.

У 70-80-х роках XI ст. літописання розвивається при Десятинній церкві, а також у Києво-Печерському монастирі, де в 1078 р. ігуменом Никоном створюється самостійний літописний звід. Никон був автором і редактором основного тексту літопису від 1039 - до 1078 року. Ще один літописний звід пов'язується з діяльністю ігумена Києво-Печерського монастиря Іоанна до 1095 року. У ньому виразно прозвучав заклик до єднання князів проти зовнішніх ворогів Русі.

На початку XII ст. (1113 р.) у Києво-Печерському монастирі створюється літопис, названий його автором Нестором "Повістю минулих літ". Цей літопис вважається видатною пам'яткою руської літератури епохи середньовіччя. Він увібрав у себе не лише досвід попередніх часів, але й досягнення європейської думки того часу. Вперше в руській літературі літописець узяв на себе завдання показати, звідки походить український народ і руська держава. Нестор розгорнув широку картину світової історії, показав місце слов'ян і Київської Русі в системі тодішнього світу, утверджував прогресивну ідею взаємозв'язку і взаємообумовленості історії усіх народів. Автор(стр 77)

літопису вражає своєю ерудицією. Він постійно звертається не тільки до Біблії, але й до різноманітних європейських хронік середньовіччя.

"Повість минулих літ" Нестора доведена до 1110 року, після чого в часи князів Мономаха і Мстислава її двічі редагували: у 1116 р. ігумен Видубинецького монастиря Сильвестр, у 1118 р. - Мстислав Володимирович. У результаті редакції у літописі з'являється звістка про прикликання варягів, яка стала джерелом норманської теорії походження Київської держави.

Нині "Повість минулих літ" збереглась у двох літописних списках - Лаврентіївському (1377 р.) та найбільшому збірнику літописів - Іпатіївському списку (поч. XV ст.). У цьому ж списку зберігся і Київський літопис.

У XII ст. у Києві був складений "Київський літопис", який творить другу частину Іпатіївського збірника, до нього увійшло багато різних уривків та оповідань з різних літописів. Основна ідея "Київського літопису" - відображення боротьби Русі з половцями і заклик до припинення міжусобних війн руських.

Крім Києва, літописання велося в інших великих містах Русі: Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському та ін.

Треба відзначити деяку специфіку цих літописів, де головно звертається увага на місцеві справи князівства. Винятком є "Галицько-Волинський літопис", який містить у собі багато відомостей про життя західних країн того часу. Докладні описи битв, порівняно мале число церковних справ, пластичні, яскраві й різкі характеристики осіб, своєрідний поетичний стиль - усе це робить "Галицько-Волинський літопис" однією з найкращих пам'яток давньоруського письменства.

Поряд з історичною писемністю на Русі неабиякого розвитку набула оригінальна література: агіографічна, філософсько-публіцистична, художня та ін. Оригінальна література князівської доби представлена невеликою кількістю творів. До наших днів не дійшли пам'ятки письменства X ст., тільки з XI ст. - близько 30 рукописів, з XII ст. - близько 65 рукописів. Без сумніву: це тільки мала частина, те, що врятувалося на східнослов'янському ґрунті після монголо-татарського погрому й пізнішого лихоліття української землі. Збережені пам'ятки дають підстави для висновку про високий рівень розвитку літератури Київської Русі.

Серед оригінальної літератури Київської Русі XI ст. на перший план виступає твір відомого українського митрополита Іларіона "Слово о Законе и Благодате". У 1051 р. на Соборі руських єпископів Іларіона було висвячено на митрополита без волі царгородського патріарха, там же було проголошено незалежність Руської Церкви від Царгородської. Після смерті Ярослава Мудрого Іларіон був вимушений залишити митрополичу кафедру і постригтися в ченці. Існує думка, за якою митрополит, ставши ченцем, отримав ім'я Никон і став видатним руським літописцем.

Іларіон, використовуючи стиль Іоанна Золотоустого, звернувся до національної теми возвеличення руського народу, який став на шлях християнства. Твір є показником освіти, талантів і настроїв людей того часу. Людей місцевих, бо те, як автор говорить про Русь, про руський народ, про його історію, не залишає сумніву, що пише це руська людина, впевнена у великих діях свого часу.

В основі твору Іларіона лежить ідея рівності усіх народів перед Благодаттю (Новим Завітом). Для автора Благодать, стаючи перед Законом (Старим Завітом), призводить до знищення рабства, нерівності між людьми. Закон замінюється Благодаттю, рабство - свободою. У цьому суть розвитку людської цивілізації за(стр 78)

Іларіоном. "Слово" відзначається високим, добре обробленим стилем, багатством образів, порівнянь та біблійної символіки; щирістю тону й почуттів. Автор пишається силою рідного краю, його "Слово" дає цікаві свідчення про ту національну свідомість, яка вже тоді відрізняла представників українського народу.

До оригінальної літератури князівської доби треба також віднести агіографічні твори Феодосія Печерського - "Поученіє братії", "Студитський устав"; Луки Жидяти -"Поученіє"; Володимира Мономаха - "Поученіє дітям"; "Послание митрополита-русича Климента Смолятича Фоме Презвитеру"; "Златоуста, паче всех просиявших на Руси" філософа Кирила Туровського.

У 1076 р. з'являється "Ізборник" Іоанна Грішного. Це був збірник морально-дидактичних статей, необхідність яких вже відчувалася на Русі в XI ст. Уперше в цьому творі визнавалось існування соціальних протиріч у київському суспільстві.

Появу раціоналістичних та гуманістичних тенденцій у літературі можемо спостерігати у творі Володимира Мономаха "Поученіє дітям". У ньому Володимир Мономах виразив своє життєве кредо: мета життя князя - це турбота про землю руську і свій народ. Великий князь київський, виходячи з власного досвіду, прагне виразити свій ідеал людського буття, який він вбачає в людському співчутті до страждань інших, у прагненні запобігти братовбивчим війнам, у спасінні людей від злочинів і нерозумних дій. Князь, звертаючись до нащадків, вчить: "...не откровение, не правоверие, а только разум, знання, делают князя праведним и мудрым".

Раціоналізм думок В. Мономаха отримав подальший розвиток у "Молінні" Даниїла Заточника, який створив свою етико-філософську концепцію світобачення. "Моління" стало однією із перших пам'яток давньоруської літератури, у якій стверджувалась цінність мислячої, розумної людини, незалежно від її соціального походження. "Вострубим, братие яко во златокованные труби, в разум ума своего в начнем быть сребленные органы, и вознесем мудрости своя..." - заявляв Даниїл Заточник у 1-й половині XIII ст.

Широкою популярністю на Русі користувалися твори Кирила Туровського. Кращі із його творів увійшли до збірників "Златоуст" і "Торжественник", які були книгами для святкового читання. Ці збірники складалися з творів прославлених візантійських та руських авторів, до яких і належав Кирило Туровський.

Основним жанром, у якому працював Туровський, була філософська притча. Його притчі "О білоризці і мнішестві", "Про людську душу і тіло", "Слово про царя" належать до того напрямку богословської екзегенези (пояснення біблійних термінів), представники якої, коментуючи той чи інший біблійний текст, ставлять перед собою мету відкрити істину і сокровенний зміст.

До визначних пам'яток лицарського епосу князівської доби належать анонімний твір нашого співвітчизника "Слово о полку Ігоревім", написаний у 1187 році. "Слово" докладно описує похід військ князя Ігоря Святославовича проти половців, здійснений у 1185 році. Автор у яскравих, високопоетичних картинах доводить необхідність єдності руських князів. Вдаючись до української народної символіки, описів Руської землі з її багатими містами та безкрайніми просторами, закликає до єднання.

Літературне життя Русі було тісно пов'язане з центрами освіти і науки Київської держави. Наука розвивалась у великих містах, таких як Київ, Переяслав, Чернігів, Володимир-Волинський та ін. Там діяли школи, бібліотеки, проживали освічені люди того часу, в першу чергу, духовні особи. Вони були творцями(стр 79)

тогочасної наукової думки України. Сильний вплив візантійської культури на нашу державу виявився і в розвитку наукових знань. Так, історична наука, що розвивалася в князівські часи, спиралася, насамперед, на Біблію, переклади всесвітньої хроніки Іоанна Малали, Георгія Сінкелля, Георгія Амартола з пізні­шими доповненнями, які доводили події до X ст., хроніки Костянтина Манасії (XI ст.), "Короткої Хронографії" патріарха Никифора. На основі цих історичних праць і з'явилися у нас перші історичні роботи. Наприклад, "Палея Толкова", "Хронограф" - компіляція всесвітньої історії та ін.

Про розвиток юридичних знань на Русі свідчить поява древньоруської законодавчої пам'ятки "Руська Правда". Це збірка законів звичаєвого права, що з'явилася в часи правління Ярослава Мудрого і лягла в основу Литовського Статусу, а також законодавства гетьманської доби на Україні.

Досить поширеними в Україні були також знання в галузі природничих наук. Серед них медицина, астрономія, математика та ін. Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: "Фізіолог", "Шестидневи" та ін. Географію вивчали завдяки космографії Козьми Індикоплова, візантійського письменника IV ст., який відкинув арістотеле-птолемеївське вчення, згідно з яким земля є кулею, і намагався довести, що земля - це чотирикутна площа.

Окремо варто згадати про медицину. Першими лікарями на Русі були ворожбити, знахарі, віщуни. Лікували за допомогою замовлянь і закликань. Існувала своя фармацевтична наука, яка опиралась на знання флори України. Згодом з'явилися вчені лікарі, що проживали при князівських дворах та монастирях. Так, Печерський Патерик згадує вже про відомих київських лікарів Агапія, Пімена, Алімпія. У XII столітті відомим лікарем був Петро Сірянин. Значними були і лікарські таланти серед жінок на Русі: княжни Єфрозини з Чернігова, а також княжни Євпраксії-Зої. Остання у 1112 р. вийшла заміж за візантійського імператора Йоанна Комнена. Ще в Києві княжна цікавилася медициною, а в Греції поглибила свої знання і була авторкою першого медичного трактату "Алімма". Книга має п'ять частин і 29 розділів і до сьогодні зберігається в бібліотеці Медичі у Флоренції.

Знали на Русі і хірургічне лікування. Про це ми дізнаємося з археологічних знахідок медичних інструментів, зокрема, пінцетів і скальпелів.

Отже, розвиток освіти, літератури і науки часів Київської Русі свідчить про великі здобутки українського народу у царині духовної культури.