2."Розстріляне відродження". Насадження методу соціалістичного реалізму

Національно-культурне самоутвердження України стало турбувати Москву. Цей

процес почав виходити з рамок, у яких намагалися його тримати більшовики. Свій наступ на українізацію Й. Сталін розпочав ще у 1926 р. засудженням у націоналіс­тичному ухилі письменника М. Хвильового та наркома освіти О. Шумського. Останнього було усунено зі своєї посади. На його місце партійне керівництво призначило М. Скрипника, який, проте, ще з більшою наполегливістю продовжив політику свого попередника. М. Скрипник подбав про те, щоб найбільш віддалені українські регіони були забезпечені освітніми закладами, українською літературою, пресою. З метою європеїзації освіти та культури пропонував український алфавіт перевести на латинську мову. Його заходами українізація тривала до 1932 р.

Наступні дії у сталінському наступі на українську культуру увійшли в історію під назвою "Розстріляне відродження". Це був розгром цілого покоління культурних (стр 280)

діячів. Для проведення погромницької політики над українською елітою Москва відрядила на Україну Павла Постишева - довірену особу Сталіна. Саме за вказівками П. Постишева нищили не тільки окремих осіб, а й цілі інституції.

Ґрунт для погрому української інтелігенції НКВС підготував ще у 1930 р., організувавши процес над вигаданою "Спілкою визволення України" (СВУ). Членство у цій організації інкримінували відданим українським патріотам, які плідно працювали для української культури. До суду, який відбувався у Харківському оперному театрі з 9 березня по 19 квітня 1930 р. було притягнено 45 осіб за фальшивим звинуваченням у підготовці збройного повстання в Україні з метою встановлення військово-фашист­ської диктатури. Майже всі підсудні згодом загинули за нез'ясованих обставин.

Після СВУ настала черга інших подібних процесів і пошуків нових ворогів радянської влади. Було знищено незалежність і відносну самостійність Всеукраїнської академії наук, основоположника і творця новітньої історичної науки академіка М. Гру-шевського відправлено до Москви, багатьох його учнів і наукові заклади, де вони працювали ліквідовано. Ліквідовано науково-дослідний інститут літературознавства імені Шевченка, а його директора С. Пилипенка та переважну більшість працівників розстріляно, розгромлено філософську школу академіка Юринця та Український науково-дослідний інститут сходознавства. Зліквідовано всі літературно-мистецькі об'єднання та організації, а талановитих письменників і критиків (за неповними даними 97 осіб) заарештовано. Знищена велика мистецька школа бойчукістів на чолі з її видатним засновником - художником Михайлом Бойчуком (був засланий і помер у концтаборі). Розігнано театр "Березіль", його керівника та акторів репресовано, заслано у сталінські концтабори. Зазнали репресій чимало діячів музичної культури, у тому числі народні співці-кобзарі. У 1934 р. у Харків на з'їзд були скликані всі кобзарі та лірики України, яких по варварськи знищили. Були ліквідовані Українські видавництва "Рух", "Час", "Книгоспілка", а їх керівництво та співробітники заареш­товані. Знищено національно свідомий професорський склад вищих навчальних закла­дів України, а також кадри молодої української інтелігенції, яка брала активну участь у розбудові української культури. Більшовицький уряд завдав удару Українській автокефальній церкві, репресувавши усіх єпископів, духівництво і багатьох віруючих.

У машину репресій потрапили не лише люди - гинули численні пам'ятки мистецтва, архітектурно-історичні цінності, що були національною гордістю та святинями українського народу, справжніми перлинами вітчизняної та світової культури.

У ті часи культурного нігілізму найбільше постраждала столиця України - Київ. Згідно з поширеною тоді думкою, що старовинний Київ з безліччю церковних бань якнайменше відповідає ідеалові соціалістичного міста і, зокрема, столиці радянської республіки, тут було знищено низку найцінніших пам'яток. Зокрема, Михайлівський золотоверхий монастир XII - XIII ст., церква Трьох святителів XII - XIII ст., церква Богородиці - Пирогощі, дерев'яна стрілецька церква, висадженні в повітря Межи-гірський монастир, Борисоглібська церква та інші, зруйновано Аскольдову могилу та кладовище біля неї, старий Ланцюговий міст через Дніпро. Подібна доля спіткала всі історичні міста України.

Із припиненням українізації відбулося цілковите підпорядкування українського шкільництва та вищої освіти московській системі. У всі ланки освіти широко впроваджується політизація у формі марксистсько-ленінської ідеології. (стр 281)

З ліквідацією всіх творчих організацій і створенням у 1934 р. Всесоюзної спілки письменників, в Україні почалося насадження принципів соціалістичного реалізму, розроблених російським літератором Максимом Горьким і, підхоплених українськими письменниками І. Микитенком та О. Корнійчуком. Соціалістичний реалізм на довгі десятиліття став гальмом у розвитку культури, штучно поділивши її на "соціалістичну, демократичну, народну" та "реакційну, буржуазно-націоналістичну" культуру.

Постулати соцреалізму мали, принаймні, три негативних наслідки: по-перше, вони сприяли денаціоналізації української культури; по-друге, призвели до поширення кон'юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках тощо; по-третє, супровод­жувалися примітивізацією культурного середовища.

Поряд із політикою нівеляції національної культури почалося запровадження централізованого управління нею, проголошувався примат соціалістичної російської культури, визначено перевагу технічних наук над гуманітарними.

Тотальний більшовицький розгром проводився в українському кіномистецтві. У 1930 р. Всеукраїнське Кіно-Фото Управління було перетворене на "Українфільм", підпорядкований кілька років пізніше Москві. Двотижневик "Кіно" (започат­кований у 1925 р.) перестав виходити. Одеська кінофабрика перейшла майже в мо­нопольне користування "Мосфільму" і "Ленфільму". Одночасно з цим протягом 1930-х рр. були ліквідовані або усунені від праці в кіно низка визначних режисерів (Ф. Лопатинський, Г. Стабовий, Я. Галицький та ін.). Те саме сталося з багатьма сценаристами й операторами. М. Калюжний, І. Кавалерідзе змушені були відмови­тися від формальних шукань. О. Довженко мусів перейти на роботу до "Мос­фільму", перебувши в московському засланні рівно 20 років. Його фільм "Аеро-град" (1935) не має нічого спільного з українською тематикою, а "Щорс" (1939) у зв'язку з єжовським терором кілька разів перероблявся і вийшов спотвореним і монументально-крикливим.

На кінець 30-х рр. устандартизувався тип радянського фільму, що являв собою або екранізацію літературних творів "надійних" авторів - "Загибель ескадри" (за О. Корнійчуком) А. Кордюма (1934), або історичні псевдомонументальні твори з фаль­сифікацією минулого УКРАЇНИ в дусі сталінської історіографії - "Богдан Хмель­ницький" (1941) І. Савченка (теж за О.Корнійчуком), або нарешті малоросійщину у вигляді екранізації "Запорожця за Дунаєм" і "Наталки Полтавки" (обидва 1937). Якісний занепад відбувався одночасно з скороченням кінопродукції.

І це далеко не повний перелік злочинів більшовицького тоталітарного режиму 30-х рр. щодо національної культури України. Це було розстріляне українське націо­нальне відродження, яке, на думку більшовиків, "допомогло звільнити структуру української соціалістичної культури від усіх націоналістичних елементів". Москва зробила спробу знищити індивідуальність української нації, перетворити її в сіру масу заляканих підданих Кремля.