59.Філософія історії про роль і місце людини в історії.

Філосо́фія істо́рії або історіосо́фія — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичнимпізнанням. Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія. Зміст, структура і функції філософії історії істотно змінювалися на різних етапах її розвитку. Лише з руйнуванням міфологічного світогляду, суб'єктом і носієм філософських уявлень про історію стає вже не тільки і не стільки народ в цілому, а й окрема особа. Звичайно, останньою обставиною зумовлено те, що рух історичного часу тлумачиться неоднозначно; або як вічне повернення або як висхідна лінія поступальних суспільних змін, або ж, навпаки, як низхідна лінія змін регресивних. Відповідно до цього ще в стародавньому суспільстві формуються три найважливіші напрями лінійної філософії історії: прогресистський, регресистський, циклічний. Предмет філософії історії можна поділити на дві основні сфери. Перша сфера — онтологія історії вивчає питання про рушійні сили, основні етапи історичного процесу, його сенс і мету, роль і місце людини в історії. Друга — гносеологія історії (критична філософія історії, аналітична філософія історії) вивчає умови, можливості, способи і форми історичного пізнання, відтворення історичного процесу таким, яким він відбувався насправді. Онтологія історії досягла найвищого розквіту у XIX — на початку ХХ ст. Від 1930-х рр. завдяки працям Р. Арона, А. Данто, Ґ. Вайта фокус дослідницької уваги зсунувся в бік гносеологічної проблематики. Наслідком цього стало формулювання принципової неможливості встановлення об'єктивного перебігу історичного процесу, а лише його умовної, суб'єктивної реконструкції. Філософію історії не слід плутати з історіографією, що вивчає історію як академічну дисципліну й у такий спосіб стосується методів і практик пізнання, а також їхнього розвитку протягом історичного розвитку. Філосо́фія істо́рії або історіосо́фія — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичнимпізнанням.^[1] Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія. З одного боку, філософія історії є незаперечною і повноправною складовою частиною системи філософського знання, з іншого — на вагомих підставах входить до числа форм історичного пізнання і є, у певному розумінні, найпохилішою з усіх теоретичних дисциплін історичного плану. Зміст, структура і функції філософії історії істотно модифікувалася на різних етапах її розвитку. Лише з руйнуванням міфологічного світогляду, суб'єктом і носієм філософських уявлень про історію стає вже не тільки і не стільки народ в цілому, а й окрема особа. Звичайно, останньою обставиною зумовлено те, що рух історичного часу тлумачиться неоднозначно; або як вічне повернення або як висхідна лінія поступальних суспільних змін, або ж, навпаки, як низхідна лінія змін регресивних. Відповідно до цього ще в стародавньому суспільстві формуються три найважливіші напрями лінійної філософії історії: прогресистський, регресистський, циклічний. Предмет філософії історії можна поділити на дві основні сфери. Перша сфера — онтологія історії вивчає питання про рушійні сили, основні етапи історичного процесу, його сенс і мету, роль і місце людини в історії. Друга — гносеологія історії (критична, аналітична філос історії) вивчає умови, можливості, способи і форми історичного пізнання, відтворення історичного процесу таким, яким він відбувався насправді. Онтологія історії досягла найвищого розквіту у XIX — на початку ХХ ст., коли була запропонована ціла низка найрізноманітніших за підходами, але однакових за своєю глобальністю моделей «всесвітньої історії». Від 1930-х рр. завдяки працям Р. Арона, А. Данто, Ґ. Вайта фокус дослідницької уваги зсунувся в бік гносеологічної проблематики. Наслідком цього стало формулювання принципової неможливості встановлення об'єктивного перебігу історичного процесу, а лише його умовної, суб'єктивної реконструкції.Філософію історії не слід плутати з історіографією, що вивчає історію як академічну дисципліну й у такий спосіб стосується методів і практик пізнання, а також їхнього розвитку протягом історичного розвитку.

60. Історична ґенеза соціальних спільнот. Історично першими спільнотами людей були рід, плем'я, сім'я, громада. Пізніше з'явились класи та народності, а ще пізніше - нацією. Сім'я існує з найдавніших часів і до наших днів, бо грунтується вона на потребі у відтворенні життя, вихованні дітей, догляду за престарілими членами родини. Кровні родичі в сім'ї пов'язані спільністю побуту, взаємодопомогою та відповідальністю. Група кровних родичів, усвідомлюють себе нащадками спільного предка, мають спільне родове ім'я, утворюють рід. Рисами родових стосунків є: рівність усіх членів роду; відсутність майнових відносин між родичами, заборона шлюбу в межах однієї родової групи. Плем'я охоплює декілька родів, має  спільніу території, економічними стосунками співплемінників, єдиною племінною мовою, культурою. Відбувся розподіл праці, розвитк виробництва, обміну, нерівномірності концентрації власності у різних членів племені. На руїнах родоплемінних стосунків виникають народності та суспільні класи, що породжує державу. Народність виступає як спільність людей, що живуть на одній території, спілкуються однією мовою, мають спільні традиції, звичаї, риси характеру.  На руїнах народності виникає нація; класові стосунки набувають все більш стійкого вигляду. З 1000 різноманітних етносоціальних груп насьогодні лише 170-175 народів піднялись у своєму розвитку до рівня нації. Американський соціолог Г. Кон пов'язує націю з інтегративною особливістю ідей, В. Сульцбах - з національною самосвідомістю, австрійський соціальний філософ О. Бауер - зі спільністю характеру людей та єдністю їх історичної долі. Нація формується завдяки єдності таких засад: ♦ територіальних, бо кожна нація має свій "життєвий простір"; ♦ етнічних (самосвідомість, мова, єдності історії, традиції); ♦ економічних, бо спільність господарських зв'язків пов'язує єдиною справою; ♦ загальнокультурних  (мова, традиції, звичаї, обряди); ♦ психологічних, взаємоспілкування. Усі критеріальні ознаки нації - територіальні, етнічні, економічні, загальнокультурні та психологічні - відбиваються у специфіці національних стосунків. Специфіка національних відносин зумовлена такими чинниками: ♦ національні відносини вплетені в систему матеріальних та ідеологічних відносин і водночас виступають як відносно самостійні; ♦ центр уваги зміщується в галузь надбудови (мова, свідомість, культура, психологія); ♦ важливу роль відіграє національний характер; ♦ неадекватно оцінюється позитивне і негативне у своєї нації та в інших; ♦ історично зумовлені дружні стосунки або агресивність між різними народами. Суспільні відносини складаються в процесі багатогранної життєдіяльності людей. Вони – охоплюють економічну, соціально-політичну, духовну, культурно-побутову сфери життя. Суспільні відносини є відносинами індивідів як особистостей, індивідуальностей і одночасно як представників класових, національних, етнічних, політичних, релігійних соціальних груп. У соціальній філософії здійснювалась як індивідуалізація суспільних відносин, так і їх соціалізація. Так, спираючись на праці М. Вебера, Е. Дюркгейма, В. Паретто, представник структурно-функціонального напрямку у соціології Т. Парсонс спробував представити суспільство як систему соціальної взаємодії індивідів. Марксизм же, навпаки, подавав суспільні відносини виключно як відносини між соціальними спільнотами, надаючи перевагу суспільному. Сучасна соціальна філософія наголошує на індивідуально-соціальному характері й природі суспільних відносин. Серед різноманітних суспільних відносин соціальна філософія виділяє відносини з приводу: власності; влади; соціальних і культурних цінностей, морально-правових норм. Відповідно до умов розподілу праці, форм власності й типів влади суспільні відносини можуть розглядатися як: антагоністичні (конфлікт між соц групами) - неантагоністичні (соціальна злагода). Якщо марксизм поділяв їх на первинні і вторинні, матеріальні та ідеологічні. Т. Парсонс усі суспільні відносини структурував як міжособистісні. У сучасній систематизації суспільних відносин за провідний критерій беруться різноманітні сфери суспільного життя: ♦ матеріальна (виробничі, обмін, розподіл); ♦ соціально-політична (класові, етнічні, соціально-групові); ♦ духовна (наукові, моральні); ♦ культурно-побутова (родинно-сімейні,дружні).

61. Людина як предмет філософського осмислення. Проблема історичного походження людини У комплексному людинознавстві філософія виконує: по-перше, світоглядну функцію, тобто обґрунтовує суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості; по-друге, методологічну функцію, тобто створює оптимальну стратегію вивчення і вдосконалення людини. Історія пізнання людини свідчить про складність та суперечливість даної проблеми. Кожна філософська концепція додавала їй нових рис, відкривала нові грані в пізнанні людини. У філософії Давньої Греції панував космологізм у розумінні людини. Філософи мілетської школи твердили: людина містить усі основні елементи стихії, космосу. Демокріт підкреслював: якою мірою Всесвіт є макрокосмосом, такою ж мірою і людина є мікрокосмосом. У другій половині V ст. до н. е. у Греції з'являються софісти. Вони зберегли успадкований від давньої філософії цілісний погляд на людину і бачення її як частини природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття. Устами Протагора вони проголошують тезу: "Людина - міра всіх речей..." Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ. її він поставив у центр своєї філософії. Учень Сократа Платон розрізняв у людині безсмертну душу і тіло. Інакше розумів природу людини Аристотель. Людину він розглядає як "політичну тварину", вершину світової ієрархії. Вона, з одного боку, внутрішньо пов'язана з природою, а з другого - протистоїть їй, оскільки у неї є душа - причина і початок людського тіла. Європейська середньовічна філософія, опираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла проблему співвідношення між Богом і людиною. Найважливішим для людини є спасіння, котре християнство розуміє як сходження недосконалої особи до найдосконалішої - Бога. Поняття особи було введено Августином Блаженним. Він підкреслював, що Бог є сама особа. Тому і людина, яку створено за образом і подобою Творця, теж є особою. Щоправда, внаслідок гріхопадіння вона втратила досконалість і цілісність. Суттєвими складовими або іпостассю особи є воля, інтелект і пам'ять. Через них проходять шляхи вдосконалення людської душі і єднання її з Богом. Оригінальність духу Відродження полягає у відкиданні будь-яких принципів обмежень земного розвитку людини. Бог зміщується на периферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. Набуваючи статусу дійсно богоподібної істоти, людина робилася головним предметом духовних пошуків. Вище за все вона ставить своєрідність та унікальність індивідуума. Оригінальність і відмінність від інших стають найважливішими проявами особистості. Отже, смисловим стрижнем Ренесансу є сповнена пафосу ідея про самодостатність і автономність особистості, віра в її безмежні творчі можливості. Ренесанс - це разом узяті теорія і практика гуманізму. Філософія Нового часу вважала істинно людським у людині те, що робить її представником всього людства, тому зосереджувала увагу на її всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності. Так, новоєвропейська філософія XVII ст. особливого значення надавала розуму як специфічній особливості людини. Рене Декарт пов'язував сутність людини з її мисленням: "Мислю - отже, існую". Раціоналістичний підхід до людини об'єднувався в Декарта з натуралістичним: він розглядав людину як реальний зв'язок бездушного і мертвого тілесного механізму з розумною душею, яка має волю і мислить. Багато уваги проблемі людини приділяли і такі філософи Нового часу, як Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Дені Дідро. Іммануїл Кант наголошував на моральному характері природи людини, Йоганн Фіхте - на ролі діяльності в житті людини, Георг Гегель - на духовності, Людвіг Фейєрбах - на любові до ближнього. Фейєрбах розглядає людину як природну істоту, як вищий щабель природного саморозвитку. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про людину як про щось незмінне, абсолютне, а не як про конкретну історичну людину. Сутністю людини Карл Маркс вважав саме сукупність усіх суспільних відносин. Марксизм обґрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, "незапрограмованість" раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя. Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Перша група - біологізаторські концепції. Домінуючою рисою цих концепцій є уявлення про людину як про переважно природну істоту, життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості якої обумовлені природними (біологічними) чинниками. До таких концепцій належать: психологізм, натуралізм, волюнтаризм, натуралістичний дуалізм.Друга група - соціологізаторські концепції. Вони ігнорують природно-біологічні чинники людського існування, яким відводиться роль лише передумови соціального життя і які не мають ніякого впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. До таких концепцій належать: конвенціоналізм, соціологізм, панлогізм, соціологічний аналіз. Третя група сучасних концепцій людини - спіритуалізм (духовний). Вона об'єднує погляди, за якими в основі розкриття сутності людини лежить її внутрішній духовний світ , і проголошує первинність індивідуального "Я" як духовного стрижня особистості :суб'єктивний антропологізм, антропологічний матеріалізм, релігійний антропологізм, спіритуалістичний дуалізм. Такі три основні групи сучасних концепцій людини. Вони містять як позитивні, так і негативні моменти. До позитивних слід віднести: а) конкретно-наукове спрямування дослідження людини;б) об'єктивність наукових досліджень;в) доведення принципового значення основних чинників існування людини.

62. Проблема життя та смерті у духовному досвіді людства Життя і смерть — вічні теми духовної культури людс-тва Про них розмірковували пророки й засновники релігій, філо-софи й моралісти, діячі мистецтва та літератури, педагоги й лікарі. Навряд чи знайдеться людина, яка б не замислювалася про сенс свого існування, перспективу смерті й можливість безсмер-тя. Ці питання так чи інакше розглядаються і вирішуються прак-тично в всіх філософських системах. Фактично йдеться про тріаду: життя — смерть — безсмертя, оскільки будь-які духовні системи людства виходили з ідеї супе-речливої єдності цих феноменів. За невеликим винятком майже в усі часи й усіх народів висло-влювання про життя є досить негативним. Життя — страждання (Будда, Шопенгауер); життя — сон (Веди, Платон, Лабрюйєр, Паскаль); життя — безодня зла (давньоєгипетський текст «Роз-мова людини зі своїм духом»); життя — суєта і духовна нудьга (Екклезіаст); «Життя — боротьба і мандри по чужині» (Марк Ав-релій); «Усе життя — лише ціна облудних надій» (Дідро); «Моє життя — вічна ніч,...що таке життя, як не безумство?» (К’єркегор); «Усе людське життя глибоко поринете в неправду» (Ніцше). Ортега-і-Гассет визначив людину не як тіло і не як дух, а як спе-цифічно людську драму.Дійсно, в цьому сенсі життя кожної людини є драматичним і трагічним: яким би вдалим не було життя, як би довго воно не тривало — кінець його неминучий. Епікур намагався вирішити це питання так: «Привчай себе до думки, що смерть не має до нас ніякого відношення. Коли ми існуємо, смерть ще не присутня, а коли смерть присутня, ми не існуємо».Смерть та потенційне безсмертя — найбільша принада для фі-лософування, оскільки всі наші життєві справи повинні так чи ін-акше порівнюватися з вічним. Людина приречена на роздуми про смерть і цим відрізняється від тварини, яка є смертною, але не замислюється про це. Щоправда, тварина відчуває наближення смерті, але її передсмертна поведінка найчастіше нагадує болісні пошуки самотності та заспокоєння.. Кожний живий організм має механізм само-знищення, пов’язаний з геномом, що вмикається на певному ета-пі його розвитку. В той же час існує і постійне намагання спрос-тувати цю тезу, довести, а потім і втілити в життя реальне безсмертя. Причому безсмертя активне, коли організм перебуває в постійному стані свого розквіту. Людина постає як мала частина цього живого Всесвіту, мікрокосм, що увібрав у себе все багатство макрокосму. Перший вид безсмертя — у генах нащадків, близький перева-жній більшості людей. Одним з міцних потягів людини є бажан-ня побачити свої особливості в дітях, онуках і правнуках. З цим пов’язують наслідування не тільки фізичних, але й моральних якостей, а також здібностей до певних видів діяльності. Другий вид безсмертя — муміфікація тіла з метою вічного його збереження. Досвід єгипетських фараонів, практика су-часного бальзамування свідчать про те, що в ряді цивілізацій це вважається прийнятим. Досягнення техніки кінця ХХ ст. зробили можливою кріогенезацію (глибоке заморожування) тіл померлих з тим, щоб лікарі майбутнього їх оживлять і виліку-ють хвороби, які сьогодні не лікуються. Подібна фетишизація людської тілесності характерна переважно для тоталітарних суспільств, де геронтократія (влада старців) стає основою ста-більної держави. Третій вид безсмертя — покладання на «розчинення» тіла й духу померлого у Всесвіті, входження їх у космічне «тіло», у віч-ний кругообіг матерії. Це характерне для деяких східних цивілі-зацій, зокрема японської. До такого рішення схиляється ісламсь-ка модель ставлення до життя і смерті та різноманітні матеріалістичні або точніше натуралістичні концепції. Йдеться про втрату особистісних якостей і збереження частин колишньо-го тіла, котрі можуть увійти до складу інших організмів. Четвертий вид безсмертя пов’язаний з результатами життє-вої творчості людини. Наукове відкриття, створення талановито-го взірця літератури чи мистецтва, демонстрація державної муд-рості, видатна військова перемога тощо — все це залишає ім’я людини в пам’яті нащадків. Однак у пам’яті людей зберігаються як імена героїв, творців та пророків, так й імена найжорстокіших тиранів і видатних злочинців. А це ставить питання про неодно-значність оцінки масштабів особистості людини. П’ятий вид безсмертя досягається за допомогою «змін стану свідомості». Здебільшого основному вони є продуктом системи психотренінгу та медитації, прийнятих переважно у східних релі-гіях і цивілізаціях. Тут можливі «прориви» в нові виміри просто-ру й часу, мандрівки в минуле й майбутнє, екстаз і просвітлення, містичне відчуття причетності до Вічності. Можна стверджувати, що сенс смерті й безсмертя, а також шляхи їх досягнення, є зворотною стороною проблеми сенсу життя. Очевидно, що ці питання вирішуються по-різному, залеж-но від провідної культурно-світоглядної установки. метою життя людини є обожнення, шлях до ві-чного життя. Без усвідомлення цього земне життя перетворюєть-ся на сон. По суті воно є лише підготовкою до вічного життя, яке очікує кожного.

63. Форми суспільної свідомості – типи відображення соціального буття.

Суспільна свідомість - сукупність поглядів, уявлень, ідей та теорій, які відображають суспільне буття. Виділяють буденну і теоретичну свідомості. В основу цього членування покладено відношення свідомості до практики, ступінь її узагальнення, глибина зв'язку з практичними основами життя. Буденна свідомість вплетена в практику, породжується саме в ній практичним досвідом і є засобом його забезпечення. Вона узагальнює емпірично дане, і в цьому її обмеженість.Буденна свідомість має і свої переваги порівняно з теорією, бо відбиває світ у його безпосередній данності, індивідуальному сприйнятті; відображає суспільно-історичну практику з боку особливостей її конкретного переломлення в долі кожного індивіда. Буденна свідомість не збігається з індивідуальною, їі призначенням є обслуговування постійних життєвих потреб, життєвих ситуацій, вироблення практичних рецептів для здійснення в конкретних умовах. Теоретичний рівень суспільної свідомості є найвищий рівень узагальнення дійсності й найрозвинутіша форма організації знання.У свідомості виділяють два рівні - ідеологію і суспільну психологію.

♦ Матеріальні економічні відносини, соціальні умови існування людей, їх повсякденна діяльність і нагромаджуваний досвід відображаються в людській психіці у. вигляді почуттів, настроїв, думок, спонукань, звичок, їх називають суспільною психологією. ♦Якщо суспільна психологія створюється безпосередньо в процесі повсякденної життєдіяльності людей, їхнього взаємного спілкування, то ідеологія виступає як більш-менш струнка система поглядів, положень, ідей (політичних, філософських, моральних). Суспільна свідомість керується соціальними законами, її історія йде за історією суспільного буття, і те, які саме відбуватимуться зміни - еволюційні чи революційні, оцінка свідомості визначається в кінцевому підсумку відповідно до змін у суспільному бутті. Індивідуальна свідомість народжується і вмирає разом з народженням і смертю людини. Вона відбиває неповторні риси її життєвого шляху, виховання. ♦ Політика - сфера суспільного буття, діяльність класів і партій, яка визначається їхнім становищем у суспільстві та їхніми інтересами. ♦ З політикою тісно пов'язане право - сукупність встановлених та санкціонованих державою загальних обов'язкових норм поведінки, дотримання яких забезпечується її цілеспрямованою діяльністю. ♦ Мораль - система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють моральну поведінку людей. ♦ Найбільш віддаленою від економічного базису формою суспільної свідомості виступає релігія. Ранніми формами релігії в історії суспільства були анімізм, тотемізм, магія. Основна ознака релігії - віра в надприродне - Бога. Релігійний культ складається з певних обрядових дій, початок яких має вихідним пунктом первісну магію. Через певні обрядові дії та забобони, встановлювані сучасними релігіями, віруючі звертаються до Бога за втіхою, допомогою. Можна виділити три елементи релігії: ♦ релігійні уявлення;♦ релігійні почуття;♦ релігійний  культ. Релігія являє собою найбільш консервативну форму, що спирається на "вічні і незмінні" догмати релігійного віровчення. ♦ Однією з найдавніших форм суспільної свідомості є естетична свідомість, тобто мистецтво, виникнення якого належить до докласового суспільства. Мистецтво - естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості -особливого виду людської діяльності, що відображає дійсність в образах відповідно до певних естетичних ідеалів.