25. Сенс людського існування у філософії екзистенціалізму.

Визначальні риси екзистенціалізму:

- на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

- особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

- поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

- вишу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

- існування людини тлумачиться як драма свободи;

- найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Песимістичні думки про сенс життя висловлював німецький філософ А. Шопенгауер. Сенс життя людини він зводить до його страждання. Відповідно до теорії Шопенгауера, людині доводиться вести постійну боротьбу з природою, суспільством та іншими людьми, його оточуючими. На її користь він наводить відповідні аргументи. Стихійні сили природи: землетруси, хвороби (мікроби, що викликають їх, теж природа) - завдають людині величезної шкоди, суспільство веде постійні війни, в яких гинуть тисячі, мільйони людей. На думку Шопенгауера, людині властиво безліч негативних рис: злість, зловтіха, жорстокість, егоїзм. Егоїзм надзвичайно сильний, більшість лих людини лежать у неї і їм пояснюються. Міркування екзистенціалістів знаходять великий вигляд: людина в муках народжується, в сльозах виростає, в страху проводить свої дні, у поті чола трудиться, в бруді закінчує своє життя, випробувавши дуже багато розчарувань і горя, щоб врешті-решт стати перед лицем неминучої смерті, на яку він був приречений з самої першої хвилини свого буття. В історії людської думки є й протилежні, оптимістичні висловлювання про життя, його сенс. До них відносяться, наприклад, ідеї двох наших великих співвітчизників А.М. Горького і Л.М. Толстого. А.М. Горький, як великий знавець життя, писав: "Неправда, що життя похмуре, неправда, що в ній тільки виразки та стогони, горе і сльози! У ній не тільки вульгарне, а й героїчне, не тільки брудне, але і світле, чарівне, красиве. У ній є все, що захоче знайти людина! ". Проблему сенсу життя досліджував З. Фрейд, який прийшов до висновку, що немає задовільної відповіді на поставлене питання. Отже, сенс людського життя, за Фрейдом, - бути щасливим, отримувати різного роду насолоди, задоволення і уникати хвороб і нещасть. Принагідно зауважимо, що він дає свого роду поради-рекомендації, дотримуючись яких можна бути щасливим. До них вчений насамперед відносить любов - можливість любити і бути коханим. При цьому Фрейд високо ставить одну з форм любові - статеву, вважаючи її найсильнішим досвідом "приголомшливої насолоди’’.

26. Сучасна «філософія науки»: позитивістський напрям у філософії.

Як особливий філософський напрямок позитивізм склався у 30-х роках XIX ст. Перші положення позитивізму сформулював французький філософ Огюст Конт (1798–1857). Співзвучні їм були положення англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806–1873) та Герберта Спенсера (1820–1903).

Основним принципом позитивізму є твердження: справжнє, "позитивне" (Конт: "слово "позитивне" означає реальне, на противагу химеричному") знання можна одержати лише як результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.

Конт проголосив рішучий розрив з філософською ("метафізичною") традицією. Він стверджував, що наука не потребує філософії, яка б стояла над нею. Однак це не виключає існування синтезу наукового звання, за яким можна зберегти стару назву "філософії". Так, філософія зводиться до загальних висновків із природничих і суспільних наук.

У кінці XIX ст. позитивізм переживає кризу, викликану прогресом природничо-наукового знання, докорінним переглядом понять у фізиці на межі XIX–XX ст. Адже прогрес науки заперечував і знецінював ті "синтетичні" узагальнення, що розглядалися позитивізмом як вічні і незаперечні надбання науки. На зміну так званому "першому позитивізму" приходить "другий позитивізм".

Це змусило знову підняти питання про місце філософії в системі наук.

Перетворений позитивізм вступає в новий, другий етап свого розвитку – емпіріокритицизм (махізм). Творцями його стали Ернст Мах (1838–1916) і Ріхард Авенаріус (1843–1896).

Р. Авенаріус центральним поняттям філософії вважав досвід, в якому він прагне розчинити протилежність матерії і духу, фізичного І ПСИХІЧНОГО. Вчення Авенаріуса про "принципову координацію" ("без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта") відкидає об'єктивну реальність, що існує поза і незалежно від свідомості. Об'єктивну істину Авенаріус підміняє біологічною цінністю за "принципом найменшої витрати сил".

Спроби тлумачити реальність як відчуття та переживання призвели до краху емпіріокритицизму (другого етапу позитивізму). На зміну йому приходять нові види позитивістської філософії – неопозитивізм і постпозитивізм.