31 Білет.

Якщо в Російській Україні промисловість розвивалась швидко, а гірничо-металургійна навіть випереджала їх розвиток в усій імперії, то в Австро-Угорщині в промисловому виробництві українські землі були найбільш відсталими. Населення Галичини, наприклад, в середині XIX ст. складало четверту частину населення Австрії, але кількість розміщених тут промислових підприємств складало шосту частину, а число робітників - десяту частину від їх кількості в Австрії. В ІІ половині XIX ст. промисловість Галичини, Буковини і Закарпаття також розвивалась значно повільніше, ніж в цілому по імперії. Вона була переважно дрібною і носила кустарно-ремісничий характер. Лише нафтодобувна і нафтопереробна промисловість розвивалась швидкими темпами. Характерною особливістю пролетаріату західноукраїнських земель була велика кількість сезонних та поденних робітників.

В західно-українських землях феодальна залежність селян і панщина були відмінені 17 квітня 1848 р., а викупна операція земель розпочалась з 1858 р. На протязі 40 років селяни заплатили поміщикам вдвоє більше, ніж вона коштувала на початку скасування кріпосництва. В II половині XIX ст. йшов інтенсивний процес подрібнення і зубожіння селянських господарств. На початок XX ст. 44% господарств Галичини мали менше двох гектарів на подвір'я, що призводило до пролетаризації селянства, тобто аграрного його перенаселення. Саме це викликало наприкінці XIX ст. масову еміграцію селян в Америку.

32 Білет.

33 Білет.

Суспільно-політичне життя в Україні другої половини ХІХ ст.

Як і інші слов'янські народи, українці під впливом революційних подій в

Європі пройшли три основних етапи свого національного відродження. На

початковому етапі представники передової інтелігенції збирали історичні

документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи обгрунтувати

самобутність українського народу. Другому — культурницькому — етапові

притаманний сплеск відродження національної мови, її дедалі ширшого

використання в літературі, освіті. Третій — політичний — етап

характеризується зростанням національних організацій і обстоюванням

національне зорієнтованих вимог, зокрема самостійності.

Після розгрому першої української організації такого спрямування —

Кирило-Мефодіївського братства — в Україні впродовж багатьох років не

вдавалося створити нових національно-демократичних організацій. Проте

провідні діячі цього братства — М. Костомаров, В. Білозерський, П.

Куліш, а згодом і Т. Шевченко, відбувши судові покарання, з'їхалися до

Петербурга. Тут вони згуртували навколо себе однодумців і створили так

звану «Громаду». Провідною ідеєю програми цієї організації було

збереження самобутності української нації, захист її від русифікації та

полонізації. Коштом заможних українців В. Тарнавського і Г. Галагана у

Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав

виходити перший у царській Росії український часопис — «Основа», що

опублікував твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т.

Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних

шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шевченка,

«Граматика» П. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ

козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку,

символізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це

романтичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння

всьому українському отримало назву українофільства.

На початку 1870 р. В. Антонович, М. Драгоманов, М. Русов, М. Зібер і С.

Подолинський заснували таємну «Стару громаду»,яка об'єднала

інтелектуальну еліту, що користувалася високим моральним авторитетом.

Головну увагу члени цієї організації приділяли розвиткові та поширенню

наукових знань, письменства. Діяльність українофілів викликала жорстокий

спротив царського режиму. Одним із наслідків цього стало те, що серед

українофілів виникли значні непорозуміння. Вони торкалися не тільки мети

і тактики організації, а й визначення змісту й природи українофільства.

Потреби у змінах особливо гостро відчували й відстоювали молодші члени

громади, серед яких виділявся М. Драгоманов. Саме він закликав

однодумців виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати

ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше

ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р.,

коли вирішили організувати «Братство тарасівців», головною метою якого

ною метою якого

було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі

«Правда» з'явилася програма братства — «Декларація молодих українців».

Автори програми проголосили про свій намір бути істинно українською

інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти виключно українською мовою,

виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського

народу. У політиці їхньою метою було визнання українців як окремого

народу в межах демократичної федеративної Росії.

Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації,

які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В.

Антоновича і О. Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська

загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських

діячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік»,

влаштовувала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла

головну увагу питанням не політичним, а культурним.

Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у

суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово

набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад,

створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах.

Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні

культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р.

товариства «Просвіта».

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як

важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за

незалежність, за українську державність.