3.1. Внутрішня політика

З приходом Брежнєва до влади органи держбезпеки посилили боротьбу з інакомисленням - першим знаком цього був процес Синявського - Даніеля, (1965).

Рішучий поворот в сторону згортання залишків "відлиги" стався в 1968, після введення військ до Чехословаччини ^[27]. Як знак остаточної ліквідації "відлиги" була сприйнята відставка А. Т. Твардовського з посади редактора журналу " Новий світ "на початку 1970 р.

У таких умовах серед інтелігенції, розбудженої "відлигою", виникло і оформилося дисидентський рух, жорстко придушувалися органами держбезпеки аж до початку 1987 року, коли одноразово були помилувані більше ста дисидентів і гоніння на них практично разом зійшли нанівець. За даними Д. А. Волкогонова, Брежнєв особисто схвалював репресивні заходи, спрямовані проти активістів правозахисного руху в СРСР ^[28]. Втім, масштаби дисидентського руху, як і політичних репресій, не були великими ^[29].

Частиною системи ідеологічного згортання відлиги був процес "ресталінізації" - прихованою реабілітації Сталіна ^[30]. Сигнал був поданий на урочистому засіданні в Кремлі 8 травня 1965 р., коли Брежнєв вперше після багаторічних умовчань під оплески залу згадав ім'я Сталіна ^[31]. В кінці 1969 р., до 90-річного ювілею Сталіна, Суслов організував ряд заходів щодо його реабілітації і був близький до мети. Проте різкі протести інтелігенції, включаючи її наближену до влади еліту, змусили Брежнєва згорнути кампанію ^{[32] [33] [34]}. У позитивному ключі Сталін згадувався навіть Горбачовим у промові на честь 40-річчя Перемоги 8 травня 1985 року. Проте в основному аж до початку 1987 року про Сталіна і його епохи воліли просто мовчати.

Демонстрація відмовників в 1973 біля будівлі МЗС

З початку 1970-х років з СРСР йде єврейська еміграція. Емігрували багато відомих письменників, актори, музиканти, спортсмени, вчені.

В 1975 відбувається повстання на "Сторожовий" - збройне прояв непокори з боку групи радянських військових моряків на великому протичовновому кораблі (БПК) ВМФ СРСР " Сторожовий ". Ватажком повстання став замполіт корабля, капітан 3-го рангу Валерій Саблін.

Після 1975 за роками правління Брежнєва міцно утвердилось визначення: "Епоха застою".

Криза

1. Особливості індустріального розвитку

Із середини 60-х pp. в Україні, як і в цілому в СРСР, тривав пошук шляхів піднесення економіки. З 1965 р. розпочинаються реформи.

По-перше, посилюється централізація в управлінні економікою. Усі найважливіші республіканські міністерства були перетворені на союзно-республіканські, ліквідовані хрущовські раднаргоспи. Тим самим фактично ліквідували рештки економічної автономії України.

По-друге, з 1966 р. запроваджують економічні методи управління промисловістю, розширюються права підприємств, заохочується їх ініціатива, підприємства переводяться на господарчий розрахунок. Реформи частково покращили стан економіки. Економісти називають восьму п'ятирічку (1966 -1970) "золотою": її результати були найкращими за останні 35 років.

Приріст національного доходу склав 39% за п'ятирічку. На деякий час підприємства одержали відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовці стали відчувати зв'язок між своїм вкладом у виробництво і заробітною платою. У ці роки завершилося спорудження найбільших у Європі Придніпровської, Зміївської, Бурштинської, Старобешівської і Луганської теплових електростанцій. Було створено єдину енергосистему республіки з підключенням до неї промислових підприємств, радгоспів і колгоспів. Завдяки цьому на початку 70-х років було повністю завершено електрифікацію сіл України.

Прискорення темпів розвитку народного господарства було безпосереднім наслідком економічної реформи 1965 p. і тривало доти, доки діяли основні її принципи. З початку 70-х років економічна ситуація в Україні різко змінилася. Все відчутніше почали проявлятися ознаки спаду виробництва. Промисловість працювала неритмічно. Тижні простою змінювалися лихоманкою "штурмівщини". Якість продукції була надзвичайно низькою. Радянські товари на зовнішньому ринку були неконкурентоспроможними.

Але реформи не зачепили основ економіки, не змінили суті господарського механізму, часто обмежувалися самими гаслами. У сфері управління й далі процвітали бюрократизм і формалізм, реформи ніяк не відбилися на матеріальному становищі робітників. Економіка України продовжувала розвиватися екстенсивно: зростала чисельність робітників, обсяг промислової продукції збільшувався за рахунок нових підприємств, продуктивність праці знижувалася.

Дев'ятий п'ятирічний план розвитку народного господарства (1971-1975) передбачав зростання національного доходу в Україні на 37 - 39 %. Фактичний приріст становив лише 28%. У десятій п'ятирічці (1976-1980) тенденція до погіршення основних показників роботи промисловості збереглася.

У 1981-1985 pp. (одинадцята п'ятирічка) ця тенденція поглибилася. Рівень спрацьованості основних фондів в республіці зріс від 28 % у 1961 р. до 43 % у 1985 p., що був найбільшим, ніж загалом по всій країні.