44 Білет.

Радянсько-польська війна і Україна

З кінця 1919 р. польський уряд і лідер УНР С. Петлюра шукали порозуміння для досягнення єдності у боротьбі з більшовицькою Росією. Поляки прагнули відновити Річ Посполиту від Балтики до Чорного моря. Ця держава мала включати і українські землі. 1919 р. польські війська окупували Білорусію, Західну Волинь і райони Полісся. У квітні 1920 р. між Польщею і УНР був підписаний Варшавський договір. Польща визнавала Директорію на чолі з С. Петлюрою головною владою в УНР. Був оформлений союз для боротьби з більшовиками, а Петлюра у свою чергу визнав владу Польщі над Східною Галичиною, Західною Волинню, Холмщиною, Підляшшям і Поліссям. Юридичне становище польських поміщиків в Україні передбачалось визначити спеціальною угодою. Це означало, що їм готувались особливі пільги і що вони виводились з-під юрисдикції УНР. Отже, від суверенітету УНР залишалось мало. 24 квітня 1920 р. була укладена військова конвенція між УНР і Польщею, за якою збройні сили УНР переходили під польське командування, залізницями в Україні мала керувати польська адміністрація. 25 квітня розпочався польський наступ, який спочатку розвивався успішно. У травні 1920 р. полякам вдалося захопити Житомир, Вінницю, Київ. Директорія переїхала у столицю. Однак обіцяне Петлюрою польському урядові велике народне антибільшовицьке повстання не відбулося. На захопленій поляками території України був установлений польський окупаційний режим, створювався польський адміністративний апарат, що відновлював поміщицьку власність на землю і організовував вивезення в Польщу демонтованого промислового обладнання, промислових товарів і сировини. Вплив адміністрації УНР був обмежений. Така політика породжувала масовий опір, яким керували як більшовики, так і представники лівих українських політичних партій. Саме тоді радянські війська силами Південно-Західного і Західного фронтів почали наступ проти поляків відповідно в напрямках України і Білорусії. Вони знову оволоділи Правобережною Україною і вторглися в Галичину і в саму Польщу. У Західній Україні була проголошена радянська влада і створено радянський уряд східної Галичини — Галицький ревком на чолі з В. Затонським. Коли Польща опинилась на межі військового краху у липні 1920 р., у справу втрутилася Антанта. Міністр іноземних справ Англії лорд Керзон запропонував Росії перемир'я з Польщею і нову лінію радянсько-польського кордону, що приєднувала до радянського кордону землі Західної України і Західної Білорусії. Але більшовики відкинули цю пропозицію і, маючи на меті подальший «експорт революції», продовжили наступ на Варшаву і Львів. Однак у серпні 1920 р. становище змінилося. Під Варшавою Червона армія була розбита і внаслідок контрнаступу польсько-українських сил була відкинута в глиб України на лінію Коростень—Житомир—Бердичів. У жовтні 1920 р. між радянською Росією та Польщею було укладено перемир'я, за яким встановлювався кордон між Польщею і радянською Росією. Переговори між Польщею і радянською Росією завершились підписанням 18 березня 1921 р. Ризького мирного договору. Польща визнавала існування УСРР. До Польщі відходили, окрім Східної Галичини, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Організована боротьба регулярних українських військ за незалежність України завершилася поразкою.   Розгром військ генерала Врангеля та повстанського руху в Україні

Одночасно з радянсько-польською війною з боку Криму, де укріпились білогвардійські сили, радянське панування в Україні спіткала нова загроза. Починаючи з весни 1920 р. активізували свої дії війська білого генерала Врангеля, який планував прорватися в Донбас, а далі на Дон і на Кубань, щоб, укріпившись там, здійснити новий похід на Москву. Врангелівці влітку 1920 р. розвивали наступ у Північній Таврії і захопили Маріуполь та Олександрівськ, підійшовши до Катеринослава. Але зростаючий опір радянських сил зупинив його. За короткий час був утворений Південний фронт під командуванням М. Фрунзе. Було підписано новий союз з Н. Махно, якому було обіцяне лояльне ставлення до створених ним на Катеринославщині «вільних селянських Рад». 28 жовтня 1920 р. почався наступ на врангелівців з Каховського плацдарму, внаслідок якого білі змушені були відступити в Крим. За перекопськими і чонгарськими укріпленнями врангелівці збиралися перезимувати і весною 1921 р. продовжити боротьбу. Це розходилось з планами радянського командування, яке від ЦК РКП(б) отримало директиву за будь-яку ціну взяти Крим до зими. 7 — 9 листопада укріплення білої армії у Криму були взяті, і Крим до 16 листопада повністю опинився під радянським контролем. Залишки білої армії евакуювались на кораблях у Туреччину. Крим узимку 1920—1921 рр. став ареною жорстокого червоного терору, яким керував угорський комуніст Бела Кун. Серед розстріляних були офіцери, лікарі, вчителі, священики, робітники, що допомагали евакуації. Настала черга і махновців, які надали суттєву допомогу більшовикам в оволодінні Кримом. Після оволодіння Сімферополем у порушення попередньої домовленості махновцям було наказано роззброїтись і розформуватись. Коли махновські командири відмовились виконати наказ, угруповання було оточене і знищене. Тільки загін у 200 шабель зміг вирватись і повернутись у Гуляйполе і сповістити про це Нестора Махна. Оточений в Гуляйполі, він все ж зміг вирватись з оточення, організувати опір каральним загонам. Тривалий час махновці не тільки не були розбиті, але й завдавали відчутних ударів більшовикам. Їх лави спочатку поповнювались селянами. Але довго так тривати не могло. Під постійними ударами радянських військ сили повстанської армії швидко танули. Рейди по декількох губерніях були останньою подією партизанських боїв. Н. Махно, якого переслідували червоноармійські з'єднання, 28 серпня 1921 р. перейшов через Дністер і здався властям Румунії. Цими подіями завершилася Громадянська війна в Україні.

Махновський рух — збройна боротьба українських повстанських селянсько-анархістських формувань у 1918–1921 роках під часГромадянської війни під керівництвом Нестора Махна.

Революційна повстанська армія України (махновців) (таку назву повстанська армія одержала 1 вересня 1919 року після переформування) вела збройну боротьбу проти австро-угорської та німецької окупаційних армій, Гетьманату, Директорії, білогвардійців, окупаційних військ Радянської Росії.