Лекція 4 українські землі в складі литовського князівства й речі посполитої

План:

1. Процес і сутність входження до складу Литовської держави.

2. Литовсько-польські унії кінця ХІV- ХVІ ст. і Україна в історіографічному просторі.

3. Демографічні та етнокультурні процеси.

4. Стратифікація суспільства.

1. Процес і сутність входження до складу Литовської держави

Проблематика Литовсько-польського періоду й досі викликає дискусії в колах науковців, адже це досить тривалий період в українській історії, який суттєво вплинув на формування як українського етносу, так і на культурний розвиток українського народу. Незважаючи на широкий спектр досліджень в названій галузі, залишається безліч відкритих питань, які потребують глибокого вивчення. Тож розкриємо вже відомі та загальноприйняті історичні факти цього періоду історії України.

Литовське князівство була створено в ХІІІ ст. Хоробрі литовські племена із давніх часів своїми нападами непокоїли і нищили пограничні білоруські та українські землі, а тому були жорстоко переслідувані всіма могутніми володарями, - від Володимира Великого аж до короля Данила. Врешті вони мусили піддатися Київській Русі, прийняли державну організацію на зразок сусідніх князівств, початки християнства, українсько-білоруську мову як мову аристократії, наблизилися до побуту і культурного життя Білорусії та України. Коли ж Київська Русь почала занепадати, литовські князі взялися приєднувати сусідні, дезорганізовані князівства під свою владу. В 1320-их роках великий князь Гедимін зайняв Берестейщину, дещо пізніше також Пінщину разом з давньою деревлянською землею. Його син, Любарт, в 1340 р. став волинським князем і намагався здобути Галичину. Другий син Гедиміна, Ольгерд, в 1350-их роках опанував чернігівсько-сіверську землю, в 1362 р. зайняв Київ, а в 1363 р. переміг татар над Синьою Водою і поширив свою владу на Поділля.

Отже на початок 60-х років ХІV ст. під владою Литви опинилася велика частина території України – Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля, більша частина Волині. За Галичину і частково за Волинь ще велася боротьба.

Приєднавши більшість українських, білоруські та частину російських земель, Литовське князівство стало великою феодальною державою. Українські, білоруські і російські землі за територією й кількістю населення були в п’ять разів більшими, ніж власне Литва. Вони стояли й вище щодо культурного розвитку. Ось чому руські землі мали великий вплив на все політичне і суспільне життя Литовського князівства. Руська мова тут стала мовою державною, нею писалися офіційні документи. Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрації та інше було сприйнято в Литві. Тому держава часто називалася Литовсько-Руським князівством. Частина литовських князів і бояр розмовляли руською мовою, перейняли руські звичаї й православ’я.

Експансія Литви створила великий простір, захопивши половину території Київської Русі. Литовські князі здобули ці землі майже без боротьби. Населення піддавалося їм без опору, прихильно зустрічаючи нову владу; наприклад, на Поділлі місцеві отамани, старшини сільських громад, відразу ввійшли в приязні зв’язки з литовцями. Литовські завойовники єднали собі прихильність передусім тим, що вели боротьбу з татарами: Литва своїми військовими силами давала Україні забезпечення від орди, а це була найважливіша життєва справа українського народу – вийти з-під татарського ярма. Литовські князі здобували собі довір’я тим, що нічим не відрізнялись від місцевих панів: вони були майже всі православної віри (Любарт, Ольгерд, Ольгердові сини), глибоко перейняті старою українською культурою, повні пошани до місцевих звичаїв та установ. «Ми старини не рухаємо і новини не вводимо», - таке гасло вони часто підіймали у своїх документах, залишаючи народові його господарські установи, правні форми і всякі локальні звички. На перший погляд видавалося, що Литовська держава – це просто продовження давньої української державності.

В дійсності влада Литви внесла ґрунтовні зміни в устрій нашого краю. Велике князівство Литовське відрізнялося від Київської Русі тим, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя. Литва щасливо обминула ту небезпеку, яка стала причиною занепаду Київської Русі : вона не розпалась на окремі князівства, а залишилася цілою. Великий князь мав майже необмежену владу – молодші князі не були його співрегентами, але тільки дорадниками і виконавцями його волі. Характерною рисою устрою великого князівства був устрій, подібний до західноєвропейського. Землеволодіння було тісно зв’язане з військовою службою. Землю міг держати тільки той, хто виконував військові обв’язки,- коли ж він занедбував свої завдання, великий князь міг землю в нього відібрати. Різні землі мали свою самоуправу, але вона обмежувалася до господарських справ, судівництва, опіки над церквою і всяких дрібних місцевих питань, а не підривала компетенції центральної влади.

Такий централістичний лад Литва завела також в Україні. Хоч литовські князі заявляли, що «новини не вводять», проте насправді вони провели основні зміни в Україні тим, що забрали владу з рук українських князів і передали її своїм намісникам. Цю політику розпочав Ольгерд, який всюди усував місцевих князів, а на їх місце управителями земель ставив своїх синів і свояків. Таку саму лінію проводив півстоліття пізніше, в 1390-их роках великий князь Вітовт. Тоді князювали вже не князі українського роду, але зукраїнщені члени литовської династії (Федір Любартович, Володимир Ольгердович, Федір Коріятович) , а що вони занадто близько зжилися з місцевими панами і підпирали їх автономістичні тенденції, то великий князь уважав їх небезпечними для цілості держави і відібрав їм князівства «за непослух». Так литовські великі князі намагалися знищити в Україні прагнення до створення самостійного державного життя . Литовська держава не була державою українською.

Утвердившись на великокнязівському столі, Вітовт протягом 1392-1394 рр. За допомогою зброї змістив як у Білорусії, так і на Україні князів, що перестали йому коритися. На Україні Новгород-Сіверське, Володимирське (Волинь), Подільське (Східне Поділля- Брацлавщина), Київське удільні, майже незалежні від центральної влади князівства були ліквідовані і перетворені на провінції Литви, якими стали правити не вічно бунтівні удільні князі, а великокнязівські намісники, переважно з бояр, що беззаперечно здійснювали волю великого князя. Тим часом Західне Поділля з центром у Кам’янці в 1396 р. Вітовт змушений був передати Польщі(хоча воно ще було повернено до складу Литви в 1411 р. і боротьба за нього між Литвою і Польщею тривала до 1432 р.).

Отже за часів князювання Вітовта влада литовських князів на Україні зміцнилася, посилився їх гніт, литовських феодалів, що викликало незадоволення й опір українського населення. За словами сучасника, Вітовт тримав захоплені руські землі в «залізних кайданах». У 1399 р. на р. Ворсклі, при впадінні її в Дніпро, литовські війська зазнали поразки від орд хана Тімур-Кутлука та його мурзи Адигея. Проте Вітовт, спираючись на підтримку місцевого українського населення, що не мирилося з набігами ординців, в третьому десятиріччі ХV ст.. зумів поширити свій вплив на південь до берегів Чорного моря від Дніпра і Криму до Дністера.

Таким чином, приєднання українських земель до Великого князівства Литовського було обумовлено рядом причин, серед яких можна виділити такі:

– власними військовими силами Литва могла захистити українські землі від Орди, що було на той час життєво необхідним для українського народу;

– становлення литовської влади відбувалося під гаслом: «Ми старовини не рухаємо, а новини не вводимо». Литовські князі не порушували українського законодавства, правових норм, судочинство здійснювалося згідно місцевих звичаїв; хоча у більших містах були поставлені литовські намісники, в менших продовжувала діяти місцева адміністрація. Руські князі входили до складу великокняжої ради, посідали високі пости у війську та адміністрації й разом з литовськими панами становили провідну верству держави;

– старобілорусько-українська мова стала державною, нею писалися офіційні документи; українська освіта й культура вільно розвивалися й домінували в Литовській державі;

– правлячою була православна церква: литовські князі, вельможі, воєводи, що осідали в українських землях приймали православну віру (Литва в той час ще не прийняла хрещення). Так, наприклад, десять з дванадцяти синів Ольгерда були православними;

– литовські князі переймали звичаї та культуру місцевого населення, встановлювали родинні зв’язки з українською знаттю.

Виходячи з цього багато українських істориків, зокрема М. Грушевський, О. Єфименко, І. Крип’якевич, О. Русина, В. Щербак вважають, що Литовська держава була безпосереднім продовженням української державності, а єдиною відмінністю було те, що княжий престол та удільні землі належали не Рюриковичам, а Гедиміновичам. Така ілюзія підсилюється тим, що ця держава мала назву Литовсько-Руське князівство, а офіційний титул литовського князя розпочинався словами «Великий князь Литовський і Руський». Насправді ж литовські князі внесли значні зміни в політичний устрій українських земель. Дедалі більше набирали силу тенденції централізму: на відміну від Київської Русі, в Литовській державі вся влада була сконцентрована в руках великого литовського князя, який мав майже необмежену владу, а удільні князі були лише виконавцями його волі. Литовсько-Руське князівство було типовою феодальною поліетнічною литовсько-українсько-білоруською державою з елементами федеративного устрою і певною автономією України та Білорусі.

2. Литовсько-польські унії кінця ХІV- ХVІ ст. і Україна в історіографічному просторі

Після смерті Ольгерда у 1377 р., внаслідок міжусобної боротьби, до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377 – 1392 рр.), який намагався зміцнити політичну владу Литви, державний апарат якої був виснажений за період широкомасштабної експансії на сході. Крім того Великому князівству Литовському загрожувала небезпека з боку сильних агресивних сусідів – Тевтонського ордена та Московського князівства. Наприкінці ХІVст. Литва отримала від ослабленої на той час Польщі пропозицію об’єднати сили двох держав шляхом династичного шлюбу між польською королевою Ядвігою та литовським князем Ягайлом.

14 серпня 1385 р. неподалік від м. Вільно у замку Крево між Ягайлом і польськими послами був укладений унійний союз. За умовами Кревської унії Ягайло, одружившись з Ядвігою, отримав польську корону, одночасно залишаючись великим князем Литовським і Руським. За це він повинен був „навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської”, прийняти католицтво й охрестити все литовське населення «від мала до велика». Литовське-Руське князівство зберегло свою незалежність, але в ньому значно збільшився вплив польської шляхти. Після підписання акту про Кревську унію український народ зазнавав все більше утисків, його становище значно погіршилося.

У 1387 р. Польща відвоювала в Угорщини й остаточно приєднала до своєї території Галичину. На завойованих українських землях польські порядки встановлювалися двома шляхами: по-перше, ополяченням за допомогою католицької церкви місцевого боярства, яке в 1431 р. було прирівняне в правах і привілеях до польської шляхти; по-друге, закріпаченням селянства – в 1435 р. за галицькими селянами законодавчо була закріплена панщинна повинність. За рахунок Галичини та частини Волині територія Польщі збільшилася вдвічі. Взаємини між польським та українським населенням були напруженими, ворожими, час від часу переростаючи в криваві сутички.

Захопивши Галичину, польські магнати намагалися ліквідувати суверенітет Литви і перетворити залежні від неї українські землі на провінції Польщі. Відверто пропольська політика Ягайла (отримавши польську корону, він прийняв ім’я Владислава ІІ) зумовила виникнення литовської та української опозиції, згуртованої навколо двоюрідного брата Ягайла Вітовта (1392-1430 рр.). Підписавши в 1392 р. у м. Острові угоду (Островська угода), Ягайло змушений був визнати фактичну владу над Великим князівством Литовським Вітовта як довічного правителя (намісника) на основі васальної залежності від польського короля. Вітовт проводив політику централізації держави, тим самим обмежуючи автономію українських земель. Протягом 1392-1394 рр. він змістив українських князів, що перестали йому коритися, ліквідував на території України Волинське, Новгород-Сіверське, Київське та Подільське удільні князівства, перетворивши їх на литовські провінції та призначивши нових удільних князів – намісників. Таким чином, за часів князювання Вітовта влада литовських князів на українських землях зміцнилася, посилився гніт, що викликало незадоволення й опір з боку українського населення. За словами сучасника, Вітовт тримав захоплені руські землі в «залізних кайданах». Ще більше зміцнив своє становище Вітовт після перемоги над Тевтонським орденом у битві під Грюнвальдом (територія сучасної Польщі), що відбулася 15 липня 1410 р. В цій битві поряд з литовськими, білоруськими, польськими полками брали участь українські полки. Збройна експансія німецьких рицарів на слов’янські землі була припинена. Наслідком цього стало укладення в 1413 р. Городельської унії, згідно з якою підтверджувалося існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалася політична зверхність польського короля, з яким мали узгоджуватися кандидатури на великокнязівський престол після смерті Вітовта. Важливим положенням унії було зрівняння у правах та привілеях польської та литовської католицької шляхти. Участь православної шляхти у державному управління обмежувалася, наслідком чого був неминучим розкол між православними і католиками на українських землях.

В 1431 р., після смерті Вітовта, Ягайло з великим польським військом вирушив на Волинь з метою захоплення українських земель. Чергове литовсько-польське протистояння закінчилося перемир’ям, за умовами якого Західне Поділля відходило до Польщі, Східне Поділля контролювала Литва. Завоювання українських територій супроводжувалося активною полонізацією: з 1434 р. в українських провінціях було запроваджене польське право, польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоуправління.

Литовська, українська та білоруська шляхта у своїй значній частині, виходячи з егоїстичних інтересів, пішла назустріч домаганням польської шляхти. Тим часом литовські, українські й білоруські магнати. Які боялися втратити в об’єднаній державі своє панівне становище, виступали проти включення Литви до складу Польщі. У січні 1569 р. в Любліні почався спільний польсько-литовський сейм. Литовські, українські й білоруські магнати, але польський король, підтриманий литовською, українською, і білоруською шляхтою, на пропозицію польських феодалів видав універсали про відокремлення Підляшшя, Волині, Київщини, і Брацлавщини від Литовського князівства і включення їх до складу шляхетської Польщі.

1 липня 1569 р. у Любліні сейм схвалив нову польсько-литовську унію, за якою Польща й Литва об’єднувалися в єдину державу – Річ Посполиту.

Люблінська унія передбачала:

– об’єднання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу – Річ Посполиту;

– на чолі об’єднаної держави стояв монарх, який титулувався Королем Польським і Великим князем Литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі і коронувався в Кракові;

– для Польщі й Литви спільними були сейм і сенат; впроваджувалася єдина грошова одиниця;

– Велике князівство Литовське в певній мірі зберігало автономію, маючи окремі закони – Литовський статут, судову систему, військо, уряд та адміністрацію;

– під юрисдикцію Польщі, в складі якої вже перебували Галичина, Холмщина, Західне Поділля, відходили всі українські землі, що раніше належали Литві: Підляшшя (частина сучасних Білостоцького, Люблінського, Варшавського воєводств у Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина (Східне Поділля), Київщина;

– українська шляхта зрівнювалася у правах з польською та литовською.

Наслідками Люблінської унії для українців стали значне посилення феодального гніту, національні та релігійні утиски. Найбільше від унії потерпало селянство: селяни були позбавлені права на землю, збільшилася панщина (у ХVІ ст. на Волині вона сягала трьох днів на тиждень), обмежувалося право вільного переходу від одного власника до іншого. Відносно кращим було становище у незаселених районах, де для заохочення селян оголошувалися «слободи», звільнення від панщини і повинностей. Але невдовзі ці тимчасові пільги були скасовані й відновлено панщину. За новими законами дещо поліпшилося становище міського населення, однак магдебурзьким правом користувалися майже виключно поляки, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмеженим.

Люблінська унія була здійснена польськими феодалами за активної допомоги литовських, українських і білоруських шляхтичів, які з метою задоволення своїх вузько класових інтересів зрадили батьківщину. Люблінська унія була угодою між феодалами Польщі, шляхтою Литви й України, спрямованою на дальше посилення гноблення народних мас. Маючи загарбницький характер, вона не відповідала інтересам не тільки литовського і українського народів, а й інтересам народу польського.

Польський уряд, польські феодали, Ватикан, все католицьке духівництво намагалися повністю підкорити собі, окатоличити український народ, розірвати його зв’язки з російським народом. Та окатоличувалася лише частина українських феодалів. Тоді, щоб досягти поставленої мети, єзуїти висунули ідею унії – об’єднання православної церкви з католицькою під зверхністю римського папи.

Ідея унії знайшла підтримку серед найбагатших українських магнатів і шляхтичів, які шляхом введення унії намагалися зрівнятися в своєму політичному становищі з польськими феодалами.

Унію підтримували деякі православні єпископи(львівський, луцький, володимирський, холмський і туровський), а також митрополит київський Михайло Рогоза. Вони були незадоволені втручанням у церковні справи міщанства, об’єднаного в братства, прагнули вийти з-під влади православних патріархів, які підтримували братства, зберегти свої земельні володіння і зрівнятися в політичних правах з католицькими єпископами, що мали титули ”князів церкви”, засідали в сенаті і залежали тільки від папи римського і частково від польського короля.

Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. король Сигізмунд ІІІ і митрополіт Михайло Рогоза за дорученням папи скликали в м. Бресті церковний собор. Та оскільки з’їхалися як прихильники, так і противники унії, собор з самого початку розколовся на два окремі собори: православний і уніатський. Уніатський собор проголосив унію, і єпископи-відступники 18 жовтня 1596 р. підписали акт про унію. За цим актом замість православної церкви на Україні й у Білорусії створилась уніатська(греко-католицька) церква, яка була підпорядкована римському папі. Уніатський собор визнав основні догмати католицької церкви, але церковні обряди залишалися православними. Уніатське духівництво на рівні з католицьким звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта, як і католицька дістала право обіймати державні посади, а уніати міщани зрівнювалися в правах з католицьким міщанством.

Польський уряд, який визнав уніатську церкву обов’язковою для всього православного населення України, поставив православ’я по за законом і насаджував унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам.