3. Проблеми державотворення українського народу

Протягом Української національної революції середини XVII ст. відбувався процес державотворення, викликаний всенародним прагненням до звільнення як від національного, так і від соціального гноблення. На визволеній території були ліквідовані органи управління Речі Посполитої, велике землеволодіння і кріпацтво. В надзвичайно складних умовах, які вимагали постійної готовності продовжувати боротьбу, проходило формування нових органів влади Української держави, яка розміщувалася здебільшого у Наддніпрянщині й згодом почала називатися Гетьманщиною.

Унаслідок вказаних особливих умов склалися специфічні органи влади, які поєднували в собі елементи військового і цивільного управління. Це давало можливість в короткий час мобілізувати сили для захисту від ворогів. Слід відзначити суттєву рису створених органів, оскільки вони істотно відрізнялися від подібних органів в інших країнах – ініціатором їх утворення був народ, а в основі механізму функціонування лежали принципи козацького самоврядування, що склалися в Запорозькій Січі. Отже, вперше в історії народ виступив ініціатором і головною силою державотворення, хоч поступово демократичні органи потрапляли з одного боку під контроль козацької верхівки, а з другого – в залежність до російського самодержавства.

Оскільки нова держава не мала власних писаних законів, функції державної влади розподілялися на основі звичаєвого права і за традиціями Запорожжя. Вищим органом державної влади була Військова або Народна рада. Вона вирішувала найважливіші питання: про війну і мир, обирала гетьмана (вищу посадову особу) і Генеральний уряд. Військова рада складалася з козацької старшини і «всього війська Запорозького». Для участі в раді достатньо було проживати на території України. Право голосу мали всі повнолітні чоловіки, а жінки, євреї та цигани були його позбавлені. З точки зору нашого сучасника це може здаватися недоліком, але, порівняно з іншими країнами того часу, існуюча система була найдемократичнішою і яскраво виділялася на фоні монархічних режимів. В майбутньому на раду запрошувалися лише представники від окремих військово-адміністративних одиниць і фактично керували на ній представники козацької верхівки. Таким чином, рада як вищий орган управління поступово, але неухильно трансформувалася з демократичної до олігархічної форми і навіть почала називатися Генеральною радою. Але відрив від народних мас позбавив козацьку старшину могутньої підтримки, що згодом вміло використала російська адміністрація.

Військова рада обирала вищих посадових осіб, перш за все главу держави – гетьмана. Він був наділений великими правами, керував роботою Військової ради, очолював військові сили, підбирав і рекомендував до обрання місцевих керівників. Фактично гетьман зосереджував у своїх руках військову, адміністративну, законодавчу і судову владу. Крім того, гетьман видавав свої розпорядження-універсали, які мали силу закону, підписував міжнародні угоди, розпоряджався фінансами, роздавав землі.

Разом з гетьманом Військова рада обирала Генеральну старшину, яка ділила з ним виконавчу владу. Ця соціальна верхівка вирішувала фактично всі справи, складаючи (говорячи сучасною мовою) кабінет міністрів або уряд. До його складу входили: генеральний обозний, два судді, підскарбій (скарбник, що керував фінансовими справами), писар (який фактично був канцлером – главою уряду), два осавули (замісники гетьмана у військових справах), хорунжий і бунчужний.

Основною адміністративно-територіальною одиницею управління був полк. Він іменувався за назвою головного міста. Полки не були однаковими ні за територією, ні за чисельністю козаків. Так, наприклад, в один і той же час Полтавський полк нараховував у своєму складі більше 5 тисяч чоловік, тоді як Чернігівський – 936 осіб. Полки очолювалися полковниками, яких обирали на військовій раді полку.

Полковник був не лише воєначальником, а й адміністратором, зокрема мав право наділяти землею козацьку старшину. У нього був свій власний апарат – полкова козацька старшина – суддя, писар, обозний, осавул. Останні обиралися разом із полковником і затверджувалися гетьманом. При полковнику на правах дорадчого органу існувала полкова рада.

Поступово вибори полковників набували все більш формального характеру, здебільшого гетьман або цар рекомендували на цю посаду своїх ставлеників.

Територіальною частиною полку була сотня. Як адміністративна одиниця вона складалася із кількох містечок і сіл. На чолі сотні стояв сотник, якого обирали на сотенній раді. Його влада як адміністратора в мирний час поширювалася на все населення сотні, а під час воєнних дій сотник очолював відповідний військовий підрозділ – сотню. Сотники підлягали полковнику і гетьману, а в своєму розпорядженні мали писаря, осавула, хорунжого.

Сотня складалася з куренів. До складу куреня входило населення окремого села чи містечка. Очолював цю військово-територіальну одиницю курінний отаман. Міста мали свої органи управління, але лише незначна їх кількість зберегла самоврядування, більшість знаходилися в залежності від козацької адміністрації.

Важливе місце в системі державного будівництва належало армії. В ході козацької революції середини XVII ст. вона досягла 300 тисяч чоловік – це була масова народна армія, найбільша в Європі. Її ядро складали реєстрові козаки (40-60 тисяч чоловік). Запорозька Січ, становлячи невід’ємну частину України, визнавала владу гетьмана, пізніше також російського царя і деякий час (60-70 рр. XVII ст.) – польського короля. При цьому вона зберігала незалежність своєї внутрішньої і зовнішньої політики.

Українська держава мала свою назву – спочатку іменувалася Військо Запорозьке, а в другій половині XVII ст. – Руське князівство. Закріпилася й народна назва – Гетьманщина. Державним гербом було зображення козака з рушницею і шаблею. На території Лівобережної України почало діяти козацьке право і судочинство, ряд великих міст мали Магдебурзьке право (право на самоврядування). Нове державне утворення уже в перші роки довело свою життєздатність, всі його органи успішно функціонували.

4. Національна революція й козацька держава в контексті загальноєвропейського простору

Після Переяславської ради 1654 р. становище України залишалося складним, оскільки Річ Посполита не бажала втрачати українські землі. Почалася виснажлива війна Росії з Польщею, під час якої бої йшли в Україні та в Білорусі. Спочатку російсько-українські війська діяли успішно – здобули ряд перемог у Білорусі, в результаті чого її територія була звільнена від польського панування. Але поступово між російським царем Олексієм Михайловичем та Б. Хмельницьким відносини погіршали, бо основні сили цар спрямовував не на визволення Правобережної України, а на білоруський театр військових дій. Б. Хмельницький небезпідставно розцінив такий поворот в політиці як відмову Москви від виконання умов Переяславської угоди і почав шукати союзників серед інших держав. Наслідком його діяльності стало покращення взаємин з Туреччиною і Кримським ханством, а також укладення союзу із Швецією.

Водночас відносини з Росією ставали напруженішими, особливо після того, як російська сторона у 1656 р. без відома уряду України підписала сепаратне Віленське перемир’я з Польщею і почала воювати проти Швеції. Ця угода залишила невирішеними багато проблем, зокрема погіршивши стосунки з Чигирином, українські територіальні питання так і не були розв’язаними. Б. Хмельницький категорично відмовився розірвати союз із шведами і все більше обурювався зазіханнями російського самодержавства на автономію України. Про загарбницькі плани царя свідчило призначення в кілька міст російських воєвод. Невідомо, чим би скінчилися російсько-українські суперечності, але в їх розпалі Б. Хмельницький раптово помер. М. Грушевський та інші історики вважають, що гетьман мав намір розірвати договір з Росією як такий, що не виправдав сподівань українців.

Як би там не було, але смерть Б. Хмельницького стала відчутною для українського народу. Замість конче необхідної єдності в країні відбувся трагічний для її долі розкол. Це був розкол як суспільно-політичний, так і територіальний, що ставало вигідним лише ворогам.

Розкол в суспільстві розпочався внаслідок жорстокої боротьби за гетьманську булаву, яка часто переходила з рук в руки. Але була не лише боротьба за владу, а й за вибір зовнішньополітичної орієнтації. Велика частина козацької старшини і народу залишилася вірною рішенням урядів козацької України та Росії, в той час як інша частина, розчарувавшись у своїх надіях на допомогу Росії, щиро вірила, що курс на зближення з Польщею або з якоюсь іншою державою принесе кращі результати. Виразником інтересів цієї частини суспільства став наступник Б.Хмельницького гетьман Іван Виговський, який у березні 1658 р. уклав з Річчю Посполитою Гадяцький договір, що, на його погляд, створювало кращі можливості існування української державності. Дійсно, польська шляхта, зрозумівши свої прорахунки, пішла на значні поступки, обіцяючи широкі права Україні у складі своєї держави як великого князівства Руського. Після цього розпочалася кривава громадянська війна між тими, хто підтримував І. Виговського, і тими, хто стояв за союз з Росією. Боротьба ставала все жорстокішою, в неї втягувалися нові учасники. За двома політичними угрупуваннями стояли дві держави – Росія й Польща. Кожна з них мала власні великодержавні плани, що загалом ішли врозріз з інтересами ворогуючих між собою українців.

У 1659 р. І. Виговський зрікся гетьманства і старшина передала булаву в руки Юрія Хмельницького. Знову настає мир з Москвою і підписуються нові статті в Переяславі, які значною мірою обмежували автономію України: гетьман не мав права на зовнішні відносини, московські гарнізони розміщувалися у всіх великих містах України, за наказом царя гетьман повинен був виступати в похід зі своїм військом.

У 1660 р., після поразки, завданої Росії Польщею під Чудновим, Ю.Хмельницький переходить на бік Речі Посполитої. Посилення тиску на Україну з боку Москви та Польщі поступово поділило Військо Запорозьке на два політично-територіальні табори, які почали боротьбу між собою. Правобережжя вибирало одного гетьмана, Лівобережжя – іншого. Це був період глибокої кризи української державності, фактично громадянської війни – Руїни.

Дійсно, воєнні дії проходили на території як Лівобережної, так і Правобережної України, перетворюючи її міста та села в руїни. Серед тогочасних гетьманів не знайшлося гідного спадкоємця славного Богдана. Кожен по-своєму бажав кращої долі собі, своєму народу. Серед дійових осіб цієї кривавої драми нерідко зустрічалися й такі, що переслідували лише егоїстично-корисливі цілі. Трагізм ситуації полягав у тому, що українці вбивали українців і своїми діями сприяли здійсненню загарбницьких планів сусідів-недругів: Росії, Польщі, Туреччини, Криму.

У 1665 р. на правому березі Дніпра гетьманом став черкаський полковник П. Дорошенко, людина енергійна, така, що турбувалася про звільнення України. Серед козаків його знали й поважали. Політичні цілі П.Дорошенка були спрямовані на те, щоб за допомогою хана кримського й султана турецького відійти від Польщі і примусити Москву не втручатися в українські справи. Він прагнув, щоб Україна була незалежною і нейтральною державою між Москвою, Польщею та Туреччиною. За допомогою татар Дорошенко вигнав польське військо з Київщини та Поділля. Султан прийняв Україну під свою опіку і обіцяв допомогти їй звільнитися до Сяну й Перемишля на заході, Німану на півночі, Путивля на сході.

Московське військо пішло з України, тільки у Києві та Чернігові залишилися московські гарнізони. П. Дорошенко став гетьманом обох берегів Дніпра і сподівався, що цар погодиться дати волю Україні. Але в Москві розмірковували по-іншому.

У 1667 р. російський цар і польський король уклали Андрусівський договір про перемир’я, який був підтверджений у 1686 р. підписанням «Вічного миру».

Під тиском Польщі П. Дорошенко був змушений повернутися на Правобережжя. У 1668 р. лівобережним гетьманом тутешні козаки обрали Дем’яна Многогрішного, який через деякий час активно виступив проти імперської політики Росії.

У результаті змови козацької старшини у 1672 р. Д. Многогрішного було заарештовано царським урядом і заслано до Сибіру. Гетьманом Лівобережжя став Іван Самойлович (1672–1687 рр.), який також намагався поширити свою владу на всю Україну. Але «Вічний мир» 1686 р. між Росією та Польщею, який фактично підтвердив умови Андрусівського перемир’я, розвіяв ці ілюзії. Після невдалого Кримського походу Росії (1687 р.) Івана Самойловича спіткала доля Д. Многогрішного.