Рекомендована література:

1. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 352-407.

2. Аджубей А. Крушение илюзий. – Москва, 1991.

3. Баран В. Україна 1950-1960 –х років: Еволюція тоталітарної системи. – К., 1996.

4. Баран В. Україна пiсля Сталiна. Нарис iсторiї 1953-1985 рр. – Львiв, 1992.

5. Баран В., Даниленко В. Україна в умовах системної кризи (1945-1980-ті рр.). – К., 2000.

6. Бурлацкий Ф. Вожди и советники. – Москва, 1990.

7. Врублевский В. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. – К., 1993.

8. Грабовський С., Ставроянi С., Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. – К., 1995. – С. 382-386, 418-446.

9. Дзюба I. Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя? // Вiтчизна. – 1990, – №5-8.

10. Довідник з історії України (А – Я). – К., 2002

11. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 135-151.

12. Зайцев Ю. Дисиденти: опозицiйний рух 60-80-х рр. // Сторiнки iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 195-235.

13. Історія України: нове бачення: У 2 т. – Т.2. – К., 1996.

14. Калініченко В.В., Рибалка І.К. Історія України. Частина ІІІ: 1917-2003 рр.: Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. – Х., 2004.

15. Касьянов Г.В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х роках. – К., 1995.

16. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К., 1996.

17. Кульчицький С. Новітня історія України. «Відлига» // Український історичний журнал. – 1991. - № 10.

18. Курносов Ю. Соціально-політичний розвиток УРСР у 50-х – перш. Пол. 60-х років // Український історичний журнал. – 1991. - № 12.

19. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. Тернопiль, 1995. – С. 343-379.

20. Лук’яненко Л. Сповiдь у камерi смертникiв. – К., 1991.

21. Ляшко О. Микита Хрущов: відлига і заморозки // Вітчизна. – 1994. - № 7-12.

22. Панченко П. Развитие сельского хазяйства Украинской ССР. 1959-1980. – К. – 1980.

23. Панченко П., Плющ М., Литвин В. та ін. Друга половина ХХ століття: Нарис історії. – К., 1997.

24. Панченко П., Плющ М., Литвин В. та ін. Україна: Друга половина ХХ століття: Нарис історії. – К., 1997.

25. Рубан В. На протилежному боцi добра // Київ. – 1992. – №1-3.

26. Савельев В. Чи був П.Ю.Шелест виразником «українського автономiзму»? // У. I. Ж. –1992. – №4.

27. Савельєв В. Чи був П.Ю. Шелест виразником „українського автономізму”? // Український історичний журнал. – 1994. - № 4.

28. Сторінки історії України ХХ ст. – К., 1992.

29. Стус В. З таборового зошита // Днiпро. – 1991. – №9.

30. Стус В. Феномен доби. – К., 1993.

31. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 431-460.

32. Чорновiл В. Правосуддя чи рецидиви терору?//Київ. – 1992. – №6-8.

33. Чорновiл В., Пенсон Б. Хронiка таборових буднiв. – К., 1991.

34. Шаповал Ю. М.С. Хрущов на Українi. – К., 1990.

35. Шелест П. Холодна вiдлига // Київ. – 1990. – №8.

Лекція 17 кроки до незалежності

План:

1. «Нове мислення» і «гласність».

2. Початок національного відродження. Повернення з небуття.

3. На шляху до багатопартійності.

4. Декларація про Державний суверенітет.

5. Проголошення незалежності та його підтвердження всеукраїнським референдумом.

6. Нові можливості в науці і культурі України в роки перебудови.

1. «Нове мислення» та «гласність»

80-і рр. ХХ ст. стали завершальним періодом так званої «радянської історії України», а точніше – панування партійно-державної бюрократії ленінсько-сталінського зразку.

Пройшло порівняно мало часу, живі ще представники того покоління, що відроджували країну після Другої світової війни, будували комунізм і "розвинутий соціалізм" не лише за вказівкою зверху, а й, вірячи в реальність цього курсу; не подолано кризову ситуацію, в якій опинилася Україна вже у 80-ті рр. ХХ ст., й поглиблену розпадом Радянського Союзу.

Висвітлюючи даний період, доцільно у такій ситуації керуватися, в першу чергу, показом найбільш важливих фактів, що мають продовження, певні результати в сьогоденні. В оцінці ж подій і вчинків не слід збиватися ні на позиції нігілізму й критиканства, ні на позиції ідеалізації та ностальгії. Головне, звернувшись до фактів, спробувати зрозуміти той час в контексті загальноісторичного процесу.

Ініціатива перебудови належала невеликій групі керівних діячів КПРС, які об'єдналися навколо нового генерального секретаря ЦК М.Горбачова. Вони хотіли модернізувати радянську систему, але не знали, як це зробити. Сьогодні зрозуміло, що реформатори від самого початку не ставили своїм завданням знищення радянського компартійно-державного тоталітарного ладу. Проте вся система виявилась настільки слабкою, що навіть «легенький вітерець перемін», некомпетентність і бездарність керівництва в кінцевому підсумку привели до розвалу радянського тоталітаризму.

На середину 1980-х рр. криза в СРСР охопила всі сфери життя. Розладнана економіка хронічно не забезпечувала потреб країни. Рік у рік падав рівень життя населення. Зниження цін на нафту i природний газ на міжнародному ринку та агресія в Афганістані завдали нищівного удару i без того критичному економічному станові. Тотальний контроль душив будь-яка прояви незалежної громадської та особистої думки. Зазнали руйнацiї суспільні відносини, мораль, процвітали корупція, казнокрадство, організована злочинність. СРСР опинився перед прірвою. Ця критична ситуація i змусила нового (з березня 1985 р.) генерального секретаря ЦК КПРС М.Горбачова на квітневому партійному пленум 1985 р. оголосити про змину економічної, соціальної та зовнішньої політики. Був узятий курс на т.зв. «перебудову», «демократизм» i «гласність».

Водночас, важливо звернути увагу на те, що, ведучи мову про «перебудову», її iнiцiатори мали на меті лише вдосконалення існуючої системи. Йшлося про лiбералiзацiю в межах «оновленого соцiалiзму», про «повернення до ленінських норм» i т.iн. Тому з часом поняття «перебудова» поступово втратило свій зміст через притаманні їй утопічні риси. У 1987 р. вийшла в світ книга М.Горбачова «Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу». Відповідні органи потурбувалися негайно перекласти її на основні західноєвропейські мови і поширити у багатьох країнах. Треба було популяризувати нове мислення керівників Кремля серед політичної еліти світу. У своїй книзі він, зокрема, зазначив: «Перебудова – не тільки звільнення від застійності та консерватизму попереднього періоду, виправлення допущених помилок, а й подолання історично обмежених рис суспільної організації і методів роботи, які зжили себе. Це надання соціалізмові найсучасніших форм, які відповідають умовам і потребам науково-технічної революції, інтелектуальному прогресові радянського суспільства. Це порівняно тривалий процес революційного оновлення суспільства, який має свою логіку й етапи...

Ми маємо всі підстави подивитися на перебудову як на певний історичний етап у поступальному прогресі нашого суспільства. І відповідаючи на ленінське питання «від чого до чого» ми переходимо, треба сказати цілком ясно: нам необхідно надати соціалізмові нової якості, як кажуть, другого дихання, а для цього здійснити глибоке оновлення всіх сторін життя суспільства – як матеріальної, так і духовної, якнайповніше розкрити гуманістичний характер нашого ладу.

Мета перебудови – теоретично і практично повністю відновити ленінську концепцію соціалізму, в якій незаперечний пріоритет – за людиною праці з її ідеалами, інтересами, за гуманістичними цінностями в економіці, соціальних і політичних відносинах, культурі».

«Нове мислення» проголошувало пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. М. Горбачов підкреслював, що три групи країн – капіталістичні, соціалістичні й ті, що розвиваються, належать нероздільному світові, в якому вже неможливо досягти переваги військовими засобами. Він закликав відмовитися від практики оцінки міжнародних подій крізь призму конфронтації між Сходом і Заходом. Щоб розв’язати реально існуючі глобальні проблеми людства, треба було відмовлятися від конфронтації воєнно-політичних блоків, згладжувати суперечності між класами і політичними партіями.

Процес реформ в СРСР здійснювався складними шляхами. Мільйони людей, що пережили сталінську диктатуру та її наступні модифікації, не були готові негайно відмовитися від комуністичних ідеологічних догм. Хоча реформи назріли й навіть перезріли, кожний член суспільства, у тому числі партійно-державне керівництво, мав особисто вистраждати перебудову. Не всі змогли чи захотіли зробити це, а відтак рівень конфліктності в суспільних відносинах невпинно зростав. Як і будь-яка революційна дія, перебудова розмежувала людей. На одному полюсі сформувалися сили, які вбачали мету тільки в руйнуванні старого у найкоротші строки. Це загрожувало хаосом і анархією. На другому полюсі були ті, хто не бажав «поступатися принципами» і негативно ставився до будь-яких змін. Новаторське крило у керівництві СРСР і УРСР прокладало курс перебудови, маневруючи між екстремізмом і консерватизмом. Воно не розуміло ні суті, ні наслідків своєї політики. Врешті-решт за зразок було прийнято західну суспільно-економічну модель.

Активізація політичного життя викликала стрімке зростання національної самосвідомості населення. В Україні почався новий етап національно-визвольного демократичного руху. Однак керівництво КПРС критично не осмислило негативного досвіду минулого, своєчасно не визнало унітарного характеру СРСР, а тому не змогло розробити життєздатної концепції перебудови союзної багатонаціональної держави. Прагнучи зберегти максимум влади за центром в умовах всеохоплюючої кризи імперських структур, Верховна Рада СРСР прийняла цинічний «Закон про вихід республік зі складу Радянського Союзу». Представники національно-демократичного руху слушно назвали його «законом про невихід». Необхідно чітко усвідомити, що на шлях проголошення суверенітету Україна, подібно до Росії та інших республік, стала після того, як переконалася, що загальносоюзні органи й відомства, М.Горбачов та його оточення відверто прагнуть хазяйнувати у них по-старому.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла «Декларацію про державний суверенітет України».