Лекція 1 вступ до курсу «історія україни»

План:

1. Історія України як наука та навчальна дисципліна: предмет і завдання вивчення.

2. Історичні джерела. Джерелознавство. Історіографія.

3. Періодизація історії України.

1. Історія України як наука та навчальна дисципліна: предмет і завдання вивчення

Предметом навчального курсу «Історія України» є: по-перше, наука про появу людей на території сучасної України, по-друге, їх розселення та спосіб життя, по-третє, етногенез українського народу, його стосунки з іншими народами, по-четверте, матеріальний та духовний розвиток, боротьба за свою незалежність.

Якщо ми не будемо знати минуле свого народу, то неможливо зрозуміти сучасне, передбачити, а тим більше будувати майбутнє. Історія – це вчитель, збагачений тисячолітнім досвідом людства. Тут варто згадати роздуми історика В.О.Ключевського про роль історії в суспільстві. «… Історія вчить навіть тих, хто в неї не вчиться; вона їх проучає за невігластво і зневагу».

І якщо людина діє поза історією або на перекір їй, завжди буде шкодувати про своє недбале ставлення до неї. І тут хочемо навести слова іспанського філософа, який ще у 1930 році писав: «Історична наука конче потрібна для збереження і продовження зрілої цивілізації не тому, щоб вона давала готові рішення для нових конфліктів, – життя ніколи не повторюється і вимагає завжди нових рішень, – а тому, що вона охороняє нас від повторення помилок минулого, якщо людина або країна здійснила великий шлях і опинилася в складному становищі, до того ж втрачає пам’ять і не може використати досвід минулого, тоді справи погані».

В чому полягає завдання курсу «Історія України»? Перше, це подати наукову періодизацію історії України, характерні риси основних періодів української історії, як визначальні події та явища. Друге - узагальнити досвід національного державотворення, традиції української державності, показати боротьбу українського народу за її відродження та збереження. Третє - розкрити історію соціально-економічних та суспільно-політичних процесів в Україні, основні етапи українського національно-визвольного руху, його конкретний зміст і організаційні форми. Четверте - висвітлити зміст і особливості розвитку української матеріальної та духовної культури, її взаємозв’язок зі світовою культурою. І останнє, п’яте, - показати найважливіші події та явища української історії в контексті світової історії, роль України в системі міжнародних відносин.

2. Історичні джерела. Джерелознавство. Історіографія

Історичне джерело – це об’єкт, який існує на час дослідження та містить інформацію про факти минулого. Все що було створено людством і дійшло до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам’яток писемності, світогляду, моралі, звичаїв вважається історичними джерелами.

Історичні джерела класифікуються за типами і видами. Перша класифікація стосується всіх типів джерел, а друга – лише писемних.

Історичні джерела поділяються на такі види:

1. Речові (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети, споруди, тощо).

2. Етнографічні (характерні особливості культури, побуту, звичаїв).

3. Лінгвістичні (гідроніми – назви рік і озер, топоніми – назви країв і місцевостей; етноніми – назви племен і народів; ононіми – прізвища та імена).

4. Усні (пісні, думи, легенди, перекази, прислів’я, приказки тощо).

5. Писемні (записи на папірусі, пергаменті, бересті, папері).

6. Фонодокументи і фотодокументи (з’явилися в другій половині ХІХ століття з винайденням фонографа і фотографії).

7. Графіті (це стародавні видряпані написи на стінах, на речах, на склі, на кераміці, навіть на гарматах).

Писемні джерела в свою чергу класифікуються за видами:

1. Літописи – (Повість минулих літ, Густинський, Львівський, Острозький та Хмельницький літописи).

2. Законодавчі акти (Руська Правда, Конституція).

3. Діловодна документація.

4. Приватні акти (Акти земські і городські).

5. Статистичні джерела.

6. Періодична преса.

7. Документи особистого походження (мемуари, спогади, щоденники, листи, автобіографії).

8. Літературні пам’ятки.

9. Публіцистика і політичні твори.

10. Наукові праці з певних історичних періодів.

Писемні джерела також можна поділити на:

1. Актові матеріали (офіційні документи різних установ).

2. Оповідні пам’ятки (літописно-мемуарні та літературні твори).

Дослідники виділяють два аспекти значення джерел. Перший – загальнотеоретичний, оскільки на джерелознавстві будується світогляд, засвідчується громадська позиція кожної людини.

Другий - прикладний аспект, який полягає у тому, що праці вченого не приносять позитивного результату, якщо вони не базуються на достовірних документальних даних.

Джерелознавством називається галузь науки, яка займається дослідженням історичних джерел.

Однією з авторитетніших серед вчених є французька історіографічна школа „аналів”. Вона обстоює людинознавчу, народознавчу концепцію історії. Засновниками цієї школи були М. Блок і Л. Февр.

В Україні аналіз і характеристика школи «анналів» була зроблена професором А.О. Добролюбським, С.С. Мохненко, Ю.А. Добролюбською в книзі «Нариси історії «нової історичної науки» (Одеса-Херсон, 2001).

Що таке історіографія? Це поняття з грецької буквально означає «опис історії». Історіографія – це дисципліна, що вивчає історію історичної науки, це наука про те, як виникла і розвивається історична думка, йшов процес нагромадження історичних знань.

Одним із найважливіших історичних джерел, які дозволяють відтворити минуле, є літописи.

Що таке літопис? В Х ст. літописи мали вигляд коротких хронік про події при князівському дворі, згодом центрами літописання стали монастирі. В літописи увійшли не лише лаконічні записи, а й цілі новели, народні перекази, історичні пісні, легенди, у яких містилися згадки про окремі історичні події. А вже у ХІ ст. з’являються літописні зведення, автори яких розміщували тексти в хронологічній послідовності.

Перші руські літописи були досить значними і розпочинаються з «сотворіння світу» і закінчуються ХІІІ ст.

Однією з найяскравіших пам’яток цього жанру є «Повість минулих літ». Нестор – чернець Печерського монастиря в цьому літописі зробив спробу пояснити походження Русі і її перших правителів, дати відповідь на питання – хто створив слов'янську державу.

Літописець Сильвестр уклав другу редакцію «Повісті минулих літ», переробивши і доповнивши даний літопис після Нестора. Він зробив викладку подій з 1113 до 1116 рр. Не все тут узгоджується з сучасними науковими даними, однак не зважаючи на це «Повість минулих літ» є безцінним історичним джерелом і першим історіографічним твором на Русі.

В литовсько-польську добу та в часи козацької державності літописання продовжувалося. В ХVІІ ст., на відміну від ХVІ ст., літописні рамки розширюються і набирають наукового характеру. На особливу увагу заслуговують літописи Самовидця, Величка, Граб’янки, які передають події часів Богдана Хмельницького.

У 1674 році викладач Київської колегії Інокентій Гізель створює знаменитий «Синопсис», який довгі роки лишався основним посібником з історії України і Росії. «Синопсис» витримав більш ніж 30 перевидань і до ХІХ ст. використовувався як підручник.

У ХVІІІ ст. виходять твори, в яких історія Гетьманщини пов’язується з історією Київської Русі. Ці паралелі були актуальними під кінець існування української держави в складі Росії.

У ХІХ ст. в Україні починає розвиватися історична наука, яка базувалася на документальній базі. Д.М. Бантиш-Каменський (1788-1850 рр.) написав тритомну «Историю Малой России», в основу якої було покладено архівні матеріали. До речі, Д.М. Бантиш-Каменський вважається першим збирачем історичних документів.

Микола Маркевич (1804-1860 рр.) видав друком в 1842-1843 рр. двотомну «Историю Малороссии» з тритомним додатком історичних документів і приміток. М. Маркевича можна назвати першим національним українським істориком, але справа в тому, що він мало що зробив для прогресу вітчизняної історичної науки.

Народницький напрям в дослідженні історії започаткував Михайло Максимович (1804-1873 рр.). Він підготував на той час значну кількість невеликих статей і розвідок з української історіографії. Деякі праці М. Максимовича й сьогодні не втратили свого значення.

Розвинув народницький напрямок Микола Костомаров (1817-1885 рр.) в «Історії України в життєписах визначних її діячів». Але автор недооцінював ролі державних діячів в історії. І це проявилося в його працях «Богдан Хмельницький» та «Мазепа та мазепинці».

Середина ХІХ ст. представлена працями М. Закревського «Описание Киева», А Скальковського «Очерк Запорожья» про окремі регіони України. А.Скальковський одним з перших опрацював архівні матеріали з історії Запорозької Січі.

Друга половина ХІХ ст. увійшла в історіографію під впливом В.Б. Антоновича (1834-1909 рр.). Він створив Київську школу істориків. Сам В.Б. Антонович досліджував історію козацтва, гайдамаччини, міст, шляхетства. В Російській імперії В.Б. Антоновичу першому вдалося поставити археологічні роботи на наукову основу.

Михайло Грушевський (1866-1935 рр.) є найвідомішим представником Київської школи і народницького напряму. Він автор величезної кількості історичних праць, зокрема: «Очерки истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», а також перша багатотомна «Історія України-Руси», тут вперше систематизована історія нашої батьківщини, починаючи з кам’яного віку.

Межа ХІХ-ХХ століть була плідною для української історіографії. Історики збагатили історичну науку своїми талановитими працями, серед них: А.О. Скальковський «Історія Нової Січі, або останнього коша запорозького»; Д.І. Багалій (1857-1932 рр.) «Історія Слобідської України»; О.Я. Єфименко «История украинского народа»; Д.І. Яворницький (1855-1940 рр.) «Історія запорізьких козаків»; І.П. Крип’якевич «Історія України», «Галицько-Волинське князівство», «Богдан Хмельницький».

З 1917 до 1991 року історіографія історії України складається з великої кількості праць радянських вчених. І необхідно підкреслити, що не всі з них задовольняли існуючий режим. Під кінець його існування влада добилась майже повної нівеляції національної ідентичності. Виходе офіційне видання вітчизняної історії – восьмитомник „Історія Української РСР» (в 10-ти книгах). Тут повністю заперечена автохтонність етногенезу українського народу. Підкреслюється, що він навіки зобов’язаний всіма своїми здобутками «старшому братові» – Росії.

Більшість праць істориків незалежної України ґрунтуються на засадах утвердження національної свідомості і державотворення. Серед них: Олена Апанович «Розповіді про запорозьких козаків»; М. Брайчевський «Утвердження християнства на Русі», «Конспекти історії України»; П. Толочко «Київська Русь», «Літописи Київської Русі»; М. Котляр «Русь язичницька. Біля витоків східнослов’янської цивілізації»; М. Коваль «Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії»; В.А. Смолій, В.С. Степанков «Богдан Хмельницький», «Українська державна ідея», В.Даниленко, Г.Касьянов, С. Кульчицький «Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки» та інші.