Рекомендована література:

1. Грицак Я. Нарис історії України, Формування модерної української нації. XIX – XX ст. – К., 1996.

2. Зайцева 3.І. Український науковий рух: інституціональні аспекти розвитку (кінець XIX - початок XX ст.) – К.: КНЕУ, 2006.

3. Історія України / за ред. В.А.Смолія. – К., 1997. – С. 184-243.

4. Історія українського селянства / Під ред. В.Смолія. – К.,2006.

6. Коцюбинский Д.А. Русский национализм в начале XX столетия: Рождение й гибель идеологии Всероссийского национального союза. – М.: РОССПЗН, 2001.

7. Молчанов В.Б. Життєвий рівень міського населення Правобережної України (1900-1914 рр.). – К., 2005.

8. Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко та ін. – К: Вища школа, 2000. – С. 10-155.

10.Підкова І., Шуст Р. Довідник з історії України. А-Я. – К.: Генеза. – 2002.

11. Українські політичні партії кінця XIX - початку XX ст. Програмні та довідкові матеріали. – К., 1993.

Лекція 9 перша світова війна і україна ( 1914-лютий 1917 рр.)

План:

1. Українська карта в міждержавних стосунках.

2. Суспільні сили українства у війні.

3. Національне питання й визрівання політичної кризи.

1. Українська карта в міждержавних стосунках

Досить складним в історії України є період Першої світової війни. Проблематика дослідження цього періоду складається з кількох аспектів: по-перше – на фронтах війни українці виступали по різні сторони та змушені були воювати один з одним; по-друге – паралельно із війною відбувалися внутрішньополітичні процеси, які вплинули на подальшу історію України.

1 серпня 1914 р. спалахнула Перша світова війна. Її розв’язали два імперіалістичних угруповання держав: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) й Антанта (Англія, Франція, Росія). Обидва союзи мали на меті захоплення і пограбування чужих земель. Водночас уряди воюючих держав намагалися у такий спосіб відвернути увагу своїх народів від внутрішніх політичних криз, соціально-економічних негараздів, розпалюючи шовіністичні настрої.

Однією з причин війни було так зване «українське питання». Царська Росія прагнула приєднати Галичину, яка перебувала у складі Австро-Угорщини. Німеччина мріяла захопити Східну Україну й використати її як плацдарм для подальшої агресії. Австро-Угорщина зазіхала на Волинь і Поділля та бажала зміцнити своє панування на західноукраїнських землях. Як в Росії, так і в Австро-Угорщині велася пропагандистська компанія з метою замаскувати несправедливий характер війни, надати їй в очах народів вигляду оборонної, національної, вітчизняної.

Загалом у війну було втягнуто 38 держав світу, їхнє населення становило понад 1 млрд. чоловік, тобто 67 % населення Земної кулі. Основним театром воєнних дій став Європейський континент, де зосереджувалися основні центри фінансового життя, промислового та сільськогосподарського виробництва. Буквально з перших же днів війни західні землі України стали ареною воєнних дій.

Зауважимо, що Росія у війну вступила надзвичайно слабо підготовленою. Крім того війна вимагала якнайшвидшого переструктурування промислового виробництва. У зв’язку з цим було створено «Особливу нараду для об’єднання заходів щодо оборони держави», головним завданням якої стало здійснення нагляду за державними, а також приватними підприємствами, перепрофільованими на потреби війни. На місцях також організовувалися районні заводські наради. Наприкінці 1915 р. в Україні такі «особливі наради» об’єднували 1130 підприємств, на яких було зайнято близько 400 тис. працівників. Проте війна вимагала дедалі більших матеріальних витрат, людських ресурсів.

Україна з самого початку опинилась у фокусі жорсткого воєнного протистояння. Майже 3 млн. українців воювали в лавах російської армії, а понад 250 тис. перебували в австрійській армії. Успішна на перших порах Східно-прусська операція в 1914 р. завершилась тяжкою поразкою російської армії. Російські війська відступили й залишили Польщу, частину Прибалтики. На промисловому виробництві негативно позначилася мобілізація в армію промислових робітників. У Криворізькому залізорудному басейні за місяць війни кількість працівників скоротилася вдвічі, що спричинило загрозу функціонуванню цієї важливої металургійної бази. Тому царський уряд змушений був піти на відкликання з армії частини мобілізованих.

Мобілізаційні акції виявилися настільки значними, що наприкінці 1916 – на початку 1917 рр. на селі майже не залишилось працездатних чоловіків. Їхню нестачу намагалися якось виправити шляхом часткового використання військовополонених та біженців, але продуктивність їхньої праці була низькою. Такі заходи, безперечно, не могли компенсувати втрату робочих селянських рук. Більше того, великі поміщицькі господарства позбавлялись на­віть права вільного найму працівників, які були фактично основними виробниками сільськогосподарської продукції, зокрема зерна та м’яса. Особливо негативно це виявилося у губерніях, що були основними виробниками зерна, – Південного регіону та Центральної України.

Переведення галузей промисловості на випуск продукції для потреб армії істотно торкнулося й підприємств сільськогосподарського машинобудування. Вони перейшли на випуск зброї та військової амуніції, зменшився також імпорт сільськогосподарських машин та механізмів різного призначення. Значно скоротилися посівні площі зернових, а також цукрового буряку, конопель, картоплі, інших технічних культур. Виникла напруженість у постачанні хлібом великих міст і промислових центрів.

Загострилася проблема тяглової сили – коней, яких для потреб армії забирали в населення дедалі більше: до весни 1917 р. загалом було забрано майже 2,6 млн. Реквізиція коней насамперед торкнулася середніх і дрібних господарств. В окремих губерніях України більше половини сільських господарств не мали коней або волів.

Особливо вразила війна Галичину. Війська не тільки плюндрували поля, а й нищили вирощений врожай зернових та інших культур і худобу. Загинуло чимало цивільного населення, зокрема жінок та дітей, нищилось житло, господарські будівлі тощо, руйнувалися шляхи. Війна спонукала владу до посилення визиску з цивільного населення. Прибутки одержали тільки власники великих промислових підприємств, що працювали безпосередньо на задоволення потреб війни.

2. Суспільні сили українства у війні

Політичні організації Наддніпрянської України по-різному поставилися до війни. Більшість із них підтримали політику Романових. Підтримали війну, перш за все, місцеві осередки майже всіх загальноросійських партій. Аналогічну позицію зайняли і українські політичні партії – ТУП, «Спілка» та інші. УСДРП не змогла виробити єдину платформу; частина її на чолі з С.Петлюрою підтримувала російський царат, прибічники В. Дорошенка – австро-угорсько-німецький блок. Деякі організації і політичні діячі, зокрема В. Винниченко, осудили війну. РСДРП(б) (більшовики) висунули гасло перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську.

Українські політичні партії Галичини, в свою чергу, підтримали Габсбургів. З початком війни вони створили Головну українську раду на чолі з К. Левицьким. Рада сформувала національну військову організацію – легіон Українських січових стрільців. Вона звернулася до населення із закликом визволити Україну від росіян за сприяння австро-угорських та німецьких військ. Протягом двох тижнів до легіону записалося 30 тис. чол. Перелякані австрійці обмежили кількість добровольчого корпусу 2-ма тис. бійців.

Легіон успішно діяв у складі австро-угорської армії. У вересні 1914 р. українські січові стрільці вступили у бої з російськими військами на території Закарпаття. Пізніше вони воювали на Галичині, Поділлі. У 1915 р. було сформовано – полк Українських січових стрільців.

Значна частина України – Закарпаття, Галичина, Буковина, Полісся, Волинь, Холмщина, Підляшшя – перетворилася на район бойових дій. На всіх українських землях було оголошено воєнний стан. Війна негативно вплинула на господарство. За роки війни і на сході, і на заході України скоротилося виробництво товарів народного споживання. З року в рік скорочувалися посівні площі, швидко зростали ціни на продукти харчування. Нестача палива та сировини призводила до згортання виробництва і масового безробіття.

3. Національне питання й визрівання політичної кризи

Все це призвело до посилення виступів, передусім робітників і селян, проти війни. В 1916 р. революційний рух піднявся на вищий щабель. Якщо в 1915 р. в 9-ти українських губерніях відбулося 113 страйків робітників, то в 1916 р. – вже 128. На миколаївському суднобудівному заводі (січень 1916 р.) та на шахтах Донбасу (квітень–травень 1916 р.) страйки набули політичного характеру. За роки війни відбувся 161 селянський виступ. З 1916 р. подібні заворушення охопили Галичину, Буковину, Закарпаття.

Царський уряд у роки Першої світової війни продовжував придушувати національно-визвольний рух народів імперії. З початком бойових дій у 1914 р. була закрита українська газета «Рада»; така ж доля в 1915 р. спіткала інші видання – почався широкомасштабний наступ на українство. У Києві було заарештовано і згодом вислано за межі України видатного діяча національно-визвольного руху М. Грушевського. Використовуючи тимчасові успіхи у війні, царат вирішив поширити свою українофобську політику і на західноукраїнські землі.

Розгорнувши в перші місяці війни активні бойові дії проти Австро-Угорщини, російські війська захопили значну частину Буковини, Закарпаття, Східну Галичину. На окупованих територіях було створено «Галицкое» генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, відомим своїми чорносотенними поглядами. З перших днів окупації почав втілюватися в життя міф про історичну «російськість» Галичини Царський уряд давав зрозуміти, що він вважає її «прадавньою російською землею», яка відтепер «назавжди возз'єднується з матір’ю-Росією». За розпорядженням Г. Бобринського було заборонено українську періодику, закриті всі українські організації.

Згодом почалися масові депортації інтелігенції і церковних діячів у глиб Росії – всього понад 12 тис. чол. Зі Львова до Суздалі було депортовано митрополита Української греко-католицької церкви А. Шептицького. Митрополит протягом усієї війни надихав мешканців Західної України, що сприяло зростанню його популярності. В цих умовах навіть кадет П. Мілюков, відомий прихильник «єдиної та неподільної Росії», назвав політику царату на окупованих територіях «європейським скандалом».

Росіяни не встигли здійснити свої русифікаційні плани: вже у 1915 р. австро-угорська та німецька армії відвоювали значну частину краю. Відступаючі царські війська взяли заложниками кілька сотень провідних українських діячів і евакуювали тисячі людей, включаючи «москвофілів». Унаслідок цих подій їх роль у політичному житті Галичини стала обмеженою.

Після катастрофічних втрат російської армії в 1915 р. у Галичині ставлення царату до українців трохи пом’якшало – частково відновили діяльність українські організації, поширило свою агітацію за прийняття конституції в Росії і надання автономії Україні ТУП.

Не менше горя принесла Галичині політика Австро-Угорщини. Австрійські війська під час відступу і контрнаступу, нібито за «зраду», тероризували українське населення. Сотні людей було страчено без суду, десятки тисяч опинилися в концентраційних таборах.

Перша світова війна загалом дуже погіршила добробут та політичне становище українців. Не маючи власної національної держави, яка б захищала їх корінні інтереси, мільйони українців убивали один одного за імперські інтереси двох сусідніх держав.

Війна негативно позначилась і на торгівлі, насамперед на міжнародному ринку. Було порушено також фінансову систему, відбувалося знецінення валют. Намагання задовольнити потреби держави в коштах за рахунок інвестицій бажаного результату не могли дати і не давали. Перша світова війна, таким чином, поглиблювала деструктивні процеси в господарстві України, а мілітаризація промисловості призводила до старіння засобів виробництва, скорочення їхнього випуску. Сільське господарство виявилось настільки серйозно підірваним, що це давалося взнаки ще багато років.

Через нерішучість і повільну перебудову промисловості на воєнний лад, гонитву за високими прибутками та казнокрадство, недостачу вугілля і металу, мобілізацію мільйонів робітників і селян, відстале народне господарство швидко руйнувалось. Весь тягар війни, що призвів до економічної кризи, ліг на плечі трудящих. Серед широких народних мас все більше зростало невдоволення війною та політикою царизму.

Піднесення революційного руху в Росії й Україні свідчило про назрівання нової революції. Щоб запобігти їй, самодержавство розпочало таємні переговори з Німеччиною про сепаратний мир. Водночас, частина монархічно налаштованих політичних сил Росії, яка продовжувала підтримували Антанту – Англію, Францію, Сполучені Штати Америки – прагнула вийти з політичної кризи шляхом зміни царя.

Західноукраїнська інтелігенція, близька до урядових кіл як Росії, так і Австро-Угорщини, особливо останньої, демонструвала лояльність і прихильність до влади. Водночас з початком війни у Львові, де інтелігенція постійно виявляла ініціативу до національної осібності, було сформовано Українську головну раду під проводом К. Левицького, куди увійшли представники різних політичних формувань. Рада ініціювала боротьбу за українську державу, яка мала об’єднати підросійські і підавстрійські українські землі. Рада звернулась до населення із закликом формувати національні збройні сили.

На заклик гаряче відгукнулася галицька молодь, що дозволило фактично вперше за часів новітньої історії краю утворити військове формування так званих Українських січових стрільців. Австрійська і польська верхівка в Галичині до цієї акції виявила застереження, і набір до легіону обмежили чисельністю 2,5 тис. Нове військове формування пройшло випробування в Карпатах під час наступу російських військ у 1914–1915 рр. Стрільці, що вели бої в районі гори Маківка (Східні Карпати), вписали славні сторінки в історію українського війська.

Після окупації Галичини російськими військами 1915 р. у Відні утворилася Загальна українська рада. До її складу увійшов 21 представник від Галичини та 7 представників від Буковини, а також три члени від Союзу визволення України (СВУ), що діяв як громадське формування східних українців для пропаганди ідеї політичної самостійності України. Рада під час літнього наступу 1915 р. на східному фронті домагалась в австрійського уряду впровадження української адміністрації і шкіл у новоприєднаних Холмщині та Волині, згоди на поділ Галичини на польську і українську частини.

Слід зауважити, що перед окупацією російськими військами у вересні 1914 р. австро-угорці заарештували багатьох українців, насамперед інтелігентів, звинувативши у симпатіях до Росії. Чимало з них без суду й слідства було винищено. Окрім того, до 30 тис. галичан та буковинців було інтерновано в концентраційних таборах, зокрема на території Австрії.

Країни Антанти, зокрема Англія і Франція, намагалися встановити дипломатичні відносини з УНР, визнали її уряд і відрядили до Києва своїх повноважних представників – генерала Жоржа Табуї та дипломата Пінктона Багге. Співчували Україні й інші держави Антанти, але далі декларацій справа не йшла, тому під тиском північного сусіда Україна змушена була розпочати переговори і з Центральними державами. Ця обставина стала приводом до припинення дипломатичних відносин з країнами, що входили до ворожого Австро-Угорщині та Німеччині блоку – Антанти.

Підписанню сепаратного миру з Центральними державами передувала угода про перемир’я, що її уклав більшовицький уряд Росії 2 грудня 1917 р. з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Болгарією.

Наступним кроком в Брест-Литовську (Берестя) були переговори про укладання миру. Центральній раді стало відомо, що російська сторона на цих переговорах виступає від імені всіх народів Росії, а Україну намагається зробити розмінною картою. Йшлося про те, що УНР стає на шлях самостійних міжнародних відносин і влада Раднаркому не поширюється на Україну, умови миру матимуть силу лише після підписання їх урядом УНР. Країни Четверного союзу запросили українську делегацію до Берестя на переговори.

До делегації увійшли українські есери Всеволод Голубович (голова), Микола Любинський. Михайло Полоз, Олександр Севрюк і українській соціал-демократ Микола Левитський. Делегацію докладно проінструктував голова Центральної ради Михайло Грушевський.

Німецьку делегацію на переговорах очолювали державний секретар Ріхард фон Кюльман; австро-угорську – міністр закордонних справ граф Оттокар Чернін, російську – Адольф Йоффе, а згодом Лев Троцький. У переговорах брали участь і представники інших держав, але головну роль відігравали представники зазначених вище країн.

Як бачимо, молодим українським дипломатам довелося змагатись з досвідченими політичними і військовими діячами, які мали за плечима багатий досвід міждержавних відносин. 24 грудня 1917 р. розпочалися переговори, де українська делегація передусім поставила вимогу про визнання України як самостійної держави. Делегація наполягала також на приєднанні до України Холмщини і Підляшшя та проведенні плебісциту у Східній Галичині, Буковині та Закарпатті. Проти повернення споконвічних земель виступив Оттокар Чернін, але він погодився визнати незалежність України за умови постачання Австро-Угорщині продовольства, бо імперії загрожував голод.

У 1917 р. війна привела до взаємного виснаження воюючих сторін. Особливої гостроти суспільно-політична напруженість досягла в Російській імперії, де тягар тотальної війни подвоював недоліки відсталого, прогнилого й негнучкого режиму збанкрутілого імператора Миколи II.