3. Специфіка русифікаторської політики царизму та імперського уряду Австро-Угорщини

Царський уряд посилив цілеспрямовану політику русифікації корінного населення України. Українську мову витіснили з освітніх навчальних закладів і державних установ. Русифіковували міста, куди з російських губерній чиновники охоче приїздили на «тепленькі посади» в адміністративно-управлінські установи. Тут вони почували себе як повновладні господарі. А чиновники-українці, міщани, крамарі, духовенство здебільшого зрікалися своєї рідної мови. Проте серед української освіченої еліти були і патріотично настроєні люди, які не сприймали колонізаторсько-русифікаторської політики царизму. Це тривожило уряд.

18 липня 1863 р. царський міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав і розіслав у всі українські губернії циркуляр, яким суворо забороняв друкування українською мовою книг «навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу». Циркуляр забороняв друкувати українською мовою шкільні підручники, науково-популярні та релігійні видання. Фактично припинилося друкування й української художньої літератури. Навчання українською мовою визначав як політичну пропаганду, а ті, хто за це бралися звинувачувалися у задумах ворожих Росії і «загибельних для Малоросії». Слова валуєвського циркуляру про те, що й самої української мови «немає і бути не може» свідчили про відверто антиукраїнське спрямування всієї внутрішньої політики царського уряду. Валуєвський указ був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися із заняття вузького кола інтелігенції у масове явище.

У середині 70-х років XIX ст. в Петербурзі створили таємну урядову комісію, щоб виробити ефективні заходи боротьби проти українства. Після майже року роботи ця комісія дійшла висновку, що «допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б в далекому майбутньому, України від Росії».

У 1876 р. Олександр II видав так званий Емський указ, який був спрямований проти української мови. Виданий у зв’язку з меморандумом, надісланим цареві помічником попечителя Київського учбового округу М. Юзефовичем, в якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі». За цим указом заборонялося ввозити в Україну книги, надруковані українською мовою. Тільки за спеціальним дозволом Головного управління в справах друку можна було користуватися українськими книжками. Заборонили театральні виступи українською мовою, публічні читання, не дозволяли друкувати тексти до музичних творів, робити переклади з іноземних мов. Заборона торкнулася і народної освіти. В школах не можна було викладати українською мовою. Це призвело до масової неписьменності. Назва «Україна» ніде не фігурувала, натомість вживалася лише назва «Малоросія». З бібліотек були вилучені всі книги українською мовою. На підставі Емського акту було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Киевского Телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.). В 1878 р. на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов, виступивши на захист української мови і культури, різко засудив Емський акт. Ставши одним з проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, Емський акт гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг.

У перший же рік свого вступу на престол (1881 р.) новий російський цар Олександр III вирішив внести деякі зміни щодо національного питання в Україні. Міністерство внутрішніх справ розіслало в губернії України «роз’яснення» Емського указу. Таким чином до раніше дозволених для друкування українською мовою творів художньої літератури та історичних документів додали ще й словники, але вимагалося все це друкувати обов’язково російською абеткою. Щодо сценічних вистав українською мовою, то тепер дозвіл на них мали право давати губернські власті. Разом з тим «Юзефовичів закон» продовжував діяти. Та й час від часу з’являлися нові таємні розпорядження проти української мови. 1886 р. всім чиновникам, прибулим працювати в Україну з Росії, підвищили платню. 1892 р. спеціальним наказом «у цілях чисто державних» цензорам нагадали про недопустимість схвалення до друку українського перекладу будь-якого російського твору. 1894 р. нагадано про заборону імпорту українських книжок. 1895 р., незалежно від змісту, заборонялися до друку українські дитячі читанки. Саму назву «Україна» царська цензура замінила у друкові на принизливе «Малоросія». Коли ж на розгляд Київської цензури надійшов рукопис граматики української мови, цензор навіть не переглянув його і написав беззастережну резолюцію: «Не можна ж дозволяти до друку граматики тієї мови, яка приречена на небуття».

Що стосується Австрійської імперії, то характерною рисою другої половини XVIII ст. стало здійснення реформ «освіченого абсолютизму» австрійської імператриці Марії-Терези (1740-1780 рр.) та її сина Йосифа II (1780-1790 рр.): аграрна реформа передбачала звільнення селян з особистої залежності від поміщиків, передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника, чітке визначення розміру панщини – до 30 днів на рік; церковна реформа здійснювалася протягом 1770-х – на початку 1780-х років і передбачала зрівняння прав католицької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі – продажу землі тощо, підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців з відповідною платнею; освітня реформа передбачала ліквідацію ордену єзуїтів (1773 р.) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784 р.), запровадження системи початкових і середніх шкіл (1777 р.), причому в початковій школі навчання для дітей мало проводитися рідною мовою. Вже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями – Леопольдом II (1790-1792 рр.) та Францем (1792-1835 рр.).

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність. Важливою складовою суспільного життя в Україні кінця XІX ст. був національний рух. Активно розгортався процес створення українських політичних партій. Посилилася земсько-ліберальна опозиція владі. Рух поступово набирав загальнонаціонального характеру, дедалі більшою мірою ставав не лише культурно-освітнім, а й насамперед політичним.

Україна наприкінці XІX ст. залишалася складовою частиною двох імперій: Російської, до якої входили землі на схід від р. Збруч, та Австро-Угорської, до якої відійшли Галичина, Буковина та Закарпаття. У Росії проживало понад 20 млн. українців, у Галичині – 3 млн., на Закарпатті – 0,5 млн., а в Буковині – 300 тис.