6) Психоаналітична концепція:

а) З. Фрейд є основоположником філософської концепції психоаналізу, особливістю якої було відкриття сфери позасвідомого. В основу концепції походження культури З. Фрейдом покладено гіпотезу про виключний вплив позасвідомих імпульсів на поведінку людини та визнання антагонізму між природним началом в людині і культурою. Основою для даної гіпотези стали результати досліджень психіки людини. Такі дослідження дали можливість виділити в психіці людини три рівні: – сфера Воно - позасвідомі імпульси, що виходять із біологічних інстинктів та потягів людини; – сфера Я - розум, свідомість, що намагається пристосувати людину до реальних умов життя; – сфера над-Я - соціокультурна реальність, внутрішній центр людини, втілюється в суспільних нормах і заходах. Сфера позасвідомого трактується З. Фрейдом в якості особливої ірраціональної сили, що обумовлена могутньою енергією лібідо. Лібідо– це енергія бажань, статевих інстинктів, яка витісняється в сферу позасвідомого, проте постійно провокує людину. Засобом плідного вирішення асоціальних бажань лібідо є сублімація - процес заміни заборонених потягів цілями більш “високими”, саме на досягнення яких і розтрачається енергія лібідо.

б) Культура, за З. Фрейдом, ґрунтується на відмові у задоволенні бажань позасвідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо. В цілому Фрейд оцінював культуру негативно, вважаючи її механізмом соціального придушення свободи людини. Вивчаючи з позицій психоаналізу табу і тотемізм, Фрейд робить висновок, що в їх заборонному значенні смисл табу полягає у стримуванні біологічних інстинктів в людині. Поступове Саме табу визначається З. Фрейдом в якості першого основного регулятора усіх сторін суспільного життя людей, свідченням відриву людини від природи. З. Фрейд приходить до висновку, що прогресивний розвиток культури, безумовно, веде до обмеження природи людини та посилення почуття провини в силу неможливості реалізувати свій біологічний потенціал. Таким чином, прогрес культури не робить людину щасливою, а навпаки – значною мірою викликає в неї невротичні стани. Найбільш культурні люди, за Фрейдом, – це найбільш подавлені, у котрих через виховання – “витіснення” неприйнятні для суспільства потяги були усунені зі свідомості у підсвідоме. Уся художня творчість живиться подавленим лібідо, проявом підсвідомого. Це знайшло свій вираз в роботах З.Фрейда про Есхіла, Софокла, Шекспіра, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Гете, Достоєвського. В статті “Невдоволеність в культурі” Фрейд застерігав культуру від надмірності обмежень, умовностей і заборон. Він оспівував “природну людину”, услід за Ж.-Ж.Руссо. Культура має поступитися місцем віталізму, життєвій енергії. Фрейдистська методологія пізнання сутності культури широко використовувалась його послідовниками, зокрема Е. Фроммом, К.Г. Юнгом. Психоаналітична концепція походження культури З. Фрейда зазнала чисельних нарікань, її називали “міфологічною”, ненауковою. Основні положення фрейдистської теорії культури носять здебільшого гіпотетичний характер.