8) Схеми культурно-історичного процесу:

а)Дослідження культурно-історичного процесу здійснювали представники різних культурологічних шкіл, в рамках яких, виходячи з різних теоретичних та методологічних засад, сформувалися несхожі теорії культурних змін. Умовно їх можна поділити на два типи: еволюціоністські та циклічні. Також виділяють хвильову, синергетичну та постмодерністську.Представники: а) еволюціоністська - Спенсер, Морган, Тайлор; циклічна - М. Данилевський, О.Шпенглер,А.Тойнбі; хвильова – Сорокін; синергетична - І.Р.Пригожин, Г. Гакен; постмодерністська – Лотман.

б) еволюціоністська: Теоретики еволюціонізму розуміли культуру як сукупність процесів адаптації людей, організованих в суспільства, до умов їх природного існування. циклічна: В основі циклічних теорій культурного розвитку лежить заперечення ідеї еволюціонізму, а саме - відмова від лінійності в трактуванні людської історії. культурно–історичний процес розглядають як низку самостійних, унікальних, незалежних одна від одної культурних форм. хвильова: Беручи за основу ціннісний підхід і визначаючи у відповідності з ним культуру як “єдність…, усі складові частини якої пронизані одним основоположним принципом, виражають одну і головну цінність”, Сорокін виділяє періоди чуттєвого і надчуттєвого світосприйняття, що змінюють один одного. В залежності від того, яка цінність домінує, він поділяє усі культурні надсистеми на три типи: ідеаціональний, чуттєвий та ідеалістичний. Синергетична: Згідно синергетичному підходу, культура постає перед нами у вигляді нерівноважної відкритої нелінійної самоорганізуючої системи. Нелінійність системи означає множинність шляхів її еволюції. В ситуаціях, коли система досягає певного критичного рівня, вона стає нестійкою - в ній виникає як мінімум два і більше можливих напрямків розвитку. Постмодерністська: модель соціокультурних процесів ґрунтується на ідеї невпорядкованого розповсюдження культурних процесів, які за своєю суттю позбавлені напрямку і регулярності: це своєрідний „рух бажання”.

9) Філософія культури о. Шпенглера:

а) Культурологічна концепція О. Шпенглера (1880-1936) вважається однією з найяскравіших в системі філософського знання ХІХ–ХХ століть. Основна праця О. Шпенглера – „Присмерк Європи”. Саме в ній автор представив основні положення нової теорії культури. Вивчаючи особливості соціокультурної ситуації кінця ХІХ – початку ХХ століть, він виступив із різкою критикою європейського раціоналізму та теорії безперервного прогресу людства. Для О. Шпенглера світова історія не є єдиним процесом, що невпинно розвивається. В такому загальному вигляді її взагалі важко осягнути. На думку О. Шпенглера, історія культури може бути представлена лише як сукупність локальних культур, що виникають послідовно. Кожна з них у своєму розвитку підпорядкована чітким закономірностям. Закономірність проявляється в тому, що кожна культура проходить стадії народження, розвитку, розквіту та занепаду. Саме ця ідея складає ядро концепції історичних циклів. Фундаментальними категоріями в його концепції стають „культура” і „цивілізація”, які набувають специфічного звучання: він розділяє та протиставляє ці поняття. Існуючи як локальна, кожна культура є унікальною та неповторною, вона має свою національну основу. Локальна культура ізольована від інших локальних культур, її своєрідність визначається присутньою в ній „душею”.

б) Кожна локальна культура після народження та розквіту починає вичерпувати внутрішні резерви своєї душі, і на цьому етапі культура переходить в цивілізацію. Для О. Шпенглера цивілізація є необхідним завершальним етапом розвитку культури. Перехід культури в цивілізацію знаменує собою перехід від творчості до механізму. Основними ознаками цивілізації стають: закостеніння суспільства, послаблення традицій та релігії, урбанізація, засилля техніки, занепад мистецтва, формування масової культури. Отже, цивілізація – це культура, яка реалізувала свої цілі. В масштабах світової культури О. Шпенглер виділив вісім великих культур, які досягли зрілості: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, греко-римську, візантійську, майя, західноєвропейську. Історія, таким чином, розпадається на низку незалежних, неповторних замкнених локальних культур, які мають виключно індивідуальну долю. Шпенглер відмовився від ідеї європоцентризму, підґрунтям якої була теза про Європу як центр світового культуротворення. Історія культури – це єдність розмаїття усіх проявів життя. Ідеї О. Шпенглера сприяли розвитку нового напрямку в культурології, саме його теоретичні положення утворюють фундамент для більшості сучасних культурологічних досліджень.