Французька література Відродження

Французька культура і література Відродження, як в цілому вся епоха, була по суті плодом розвитку міст. Головними центрами ренесансної культури стали Париж, Ліон, деякі міста Наварри. Особливо зросла роль Парижа як культурного центру, коли в 1530 р. був створений новий світський університет - Колеж де Франс - в противагу старому середньовічному університеті - Сорбонні (засн. у XIII ст.), який перебував у владі схоластів-теологів.

Витоки французького гуманізму - у самій Франції, хоча на його формування не міг не зробити певного впливу і гуманізм Італії. Зачатки нового гуманістичного світогляду помітні вже в творах міський літератури середини XV ст., як анонімною, так і створеної відомими поетами. Серед них - дуже талановитий дотепний поет Франсуа Війон (ок. 1432 - ок. 1463), у ліриці якого позначилася криза середньовічного світогляду і усвідомлений порив до гуманізму майбутнього (балада "Від спраги вмираю над струмком" та ін). Надалі формувався гуманізм набував специфічні риси, зокрема своєрідне ставлення французьких гуманістів до релігійним чварам свого часу - позиція певного вільнодумства в релігійних питаннях (наприклад, до Варфоломіївської ночі на 24 серпня 1572). Раннє французьке Відродження представляють також Маргарита Наваррская, К. Маро, Б. Деперье та ін.

Вершина французького Відродження в літературі - творчість великого гуманіста і сатирика, одного з титанів ренесансної художньої думки Франсуа Рабле (1494-1553). В багатосторонній творчої діяльності знавця античних мов, природничих наук, теоретика медицини та практикуючого лікаря і письменника-сатирика втілилося все найкраще, породжене народною культурою Франції і сприйняте від минулих і сучасних культурних досягнень інших народів і країн.

Безсмертя у віках Рабле придбав сатиричним романом "Гаргантюа і Пантагрюель" - твір глибоко народним, пов'язаних міцними нитками з карнавальною сміховою культурою французького міста, переробленої генієм письменника-гуманіста. Всі книги романа взаємопов'язані, їх пронизує гуманістична думка про здатність людини удосконалюватися, долаючи все віджиле, будувати життя людства на нових, кращих засадах.

Народні книги про добрих велетнях Гаргантюа і його сина Пантагрюелі лягли в основу роману Рабле. Їхні персонажі стали носіями нової, постійно вдосконалюється гуманістичної освіченості. Союзниками цих велетнів-гуманістів виступають люди з народу: викликає захоплення Гаргантюа брат Жан - енергійний, кмітливий захисник рідної землі від іноземних вторгнень; приятель Пантагрюеля Панург - дотепний, спритний малий, в якому реалістично відображені риси міського плебейства, по-своєму привабливий.

При зіткненні старого, відживаючого, і нового, гуманістичного, у Рабле у перших двох книгах перемагає саме нове, що помітно і тоді, коли автором ставиться питання про методи виховання людини, про війну і мир. Не схоласт Олоферн, перший вихователь юного Гаргантюа, а гуманіст Понократ збирає рясні плоди на ниві виховання, зробивши його по-справжньому освіченою людиною. Народ під проводом Гаргантюа вийшов переможцем з нав'язаної йому війни.

Мрія Рабле про гармонійно розвинених людей, втілена в картині Телемской обителі, побудованої братом Жаном, не позбавлена обмеженості. Глибокою вірою в прогрес, закликом до овладеванию науковими знаннями пронизане лист Гаргантюа до Пантагрюэлю, а фінал роману - закликом пити з чаші мудрості, з світлого джерела знань. Глибоко народна художня манера Рабле, навіяна фольклорними традиціями, карнавальними видовищами з властивими їм комічними перебільшеннями і мовними "вольностями", гротеск пронизує образну систему роману і колоритні картини життя.

Значним явищем французької ренесансної літератури середини і другої половини XVI ст. була творчість поетів "Плеяди" - об'єднання, що включає сім авторів на чолі з П'єром Ронсаром (1524-1585). По своєму положенню в суспільстві поети були прогресивно і патріотично налаштованими інтелігентами з дворянства, стурбованими долями батьківщини і її культури в період релігійних воєн і переслідування гуманістів. Важливе засіб єднання країни вони бачили в зміцненні загальнонаціонального літературної мови, у створенні творів, повних патріотичного пафосу. Теоретичним вираженням їх прагнень з'явився написаний Ж. дю Белле літературний маніфест "Захист і звеличення французької мови" (1549), де мова йшла не тільки про права французької народної мови бути літературним, але і про літературних жанрах, про значення діяльності поета.

Кращі зразки поезії "Плеяди" представлені поезією П. Ронсара. У ній він розробляв політичну тему, де виступав як поет-патріот, який прославляє свою країну і її героїв ("Гімн Франції"), ратував за повагу до людської особистості в державі.

На краще в ліриці Ронсара відносяться його цикли сонетів на любовну тему: "Любов до Кассандрі", "Любов до Марії", "Любов до Олені" та ін У них оформлений французький варіант сонета, а головне - багато щирості і середньовічному аскетизму протиставлена земна чуттєва любов. Ронсару належать великі заслуги в розробці поетичної форми, образотворчих засобів, рими.

Останніми великими гуманістами Франції епохи кризи Ренесансу були поет Агріппа д Обинье (1552-1630) і філософ, письменник-есеїст Мішель Монтень (1533-1592). В "Трагічних поемах" (1616) А. д Обинье виражена глибока скорбота про Франції, яка страждає від релігійний воєн. У "Дослідах" (1588) М. Монтеня, що зробили великий вплив на подальший розвиток передової філософської та художньої думки, поряд з відданістю гуманістичного ідеалу в дусі Рабле проголошується право людини на сумнів, покликане похитнути необґрунтовані авторитети і догми, прокласти шлях до досвідченого знання, до збагнення нового. Важливий демократизм Монтеня, що виявився у глибокій повазі до мудрості народу.