4. Політична наука Україні у XX ст.

Українська політична думка першої половини XX ст. Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М.Міхновський. На його думку, «державна самостійність є головною умовою існування нації». М.Міхновський пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. М.Міхновському належить максималістське гасло: «Україна – для українців».

У політичній думці 20-30-х рр. XX ст. фахівці виділяють кілька напрямків: консервативний, державницький націоналізм, інтегральний націоналізм.

В.Липинський є одним із авторів доктрини українського консерватизму, суть якої зводиться до таких основних положень:

• політичним ідеалом для України є спадкова монархія, очолювана гетьманом як символом української національної ідеї;

• особливий політичний режим влади класократія є противагою до республіканської парламентської демократії;

• суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих (за духом, здібностями, активністю) людей;

• реалізація доктрини консерватизму детермінується поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму;

• в центрі доктрини є концепція хлібороба – власника, з якої випливає, що монархія – це трудова держава, оперта на організацію трудових, продукуючих класів, насамперед, на хліборобський клас.

Політичне кредо В.Липинського – «до української нації через українську державу». Держава для нього – це найдосконаліша, найвища форма організації всіх духовних і матеріальних сил націй.

Д.Донцов увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології «інтегрального» (чинного) націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:

• вольовий принцип;

• постійне прагнення до боротьби за незалежність;

• романтизм і фанатизм у національній боротьбі;

• синтез національного та інтернаціонального;

• необхідність виховання нової політичної еліти;

• орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.

Опираючись на вчення Н.Мак’явеллі, Ф.Ніцше та інших. Д.Донцов відстоював думку про придатність більшості засобів у боротьбі за виживання нації.

Напрямок національного комунізму визнавав УРСР як Українську національну державу, розглядав комунізм як національно-державний ідеал, критикував російський більшовизм, обмеження прав українського народу (М.Хвильовий, В.Винниченко).

В.Винниченко в еміграції визначав соціал-демократичний ідеал. М.Хвильовий визначав орієнтацію на європейську культуру і подолання малоросійства.

На початку XX ст. вперше було відкрито заявлено про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення.

Хвилю українізації, яка сприяла розвитку політичної думки, на початку 30-х років припинено сталінським керівництвом.

Українська політична думка другої половини XX ст. та на сучасному етапі.

В 1951р., коли на вірш В.Сосюри «Любіть Україну» впало звинувачення у «націоналізмі» й автора змусили опублікувати принизливе каяття, політична думка практично завмерла.

Наприкінці 50-х років інтелектуальна еліта України скористалася хрущовською політикою десталінізації. Нове покоління митців, критиків і шестидесятників – Алла Горська, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Драч та ін. Вони вимагали від уряду певних гарантій про неприпустимість у майбутньому нових репресій.

Неспокій, що поширювався в радянській країні стурбував М.Хрущова. Розпочалася чергова кампанія боротьби з українським «буржуазним націоналізмом», але повернути політику «твердої руки» вже було нереально.

П.Шелест як перший секретар ЦК компартії України почав доступними йому методами відстоювати інтереси республіки в системі Радянського Союзу. Московське керівництво звинуватило П.Шелеста у «м’якості» до українського націоналізму, тому у травні 1972р. звільнило його з посади. Першим секретарем ЦК КПУ став Щербицький.

Зміна політичного керівництва в Україні позначилася на активізації політичної думки. До дисидентського руху приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці та ін.

В умовах політичних переслідувань і репресій українські дисиденти об’єдналися навколо журналу «Український вісник», який почав таємно видавати В.Чорновіл, повернувшись із заслання. Нова хвиля репресій змусила багатьох дисидентів відійти від активної діяльності.

В 1976р. у Києві створили організацію – Українську Гельсінкську спілку, яка налічувала 37 учасників (кер. Микола Руденко).

У документах Гельсінкської спілки відзначалося, що «українська державність – лише паперовий міраж», де нехтуються права і свободи, бо якщо хочеш виїхати за кордон – ти «ворог держави», думаєш інакше – «ворог держави». Група пропонувала «створити всепланетне братство народів на основі об’єднаних націй».

Діячів новоутворених громадських організацій у Києві та у Львові (1987р.) стали назватися «неформалами».

В 1989р. неформали заявили про створення Народного Руху України – громадської організації політичного спрямування. В її програмі відстоювалися ідеї суверенітету Української республіки, відродження української мови та культури, ставилося питання демократизації політичної та економічної системи.

Березневі вибори 1990р. до Верховної Ради України і місцевих рад принесли перемогу демократичному блоку в Україні й частково у Києві. Серед обраних депутатів були колишні політв’язні: В.Чорновіл, С.Хмара, брати Горині, І.Калинець.

Демократичний блок провів 16 липня 1990р. через Верховну Раду Декларацію про державний суверенітет України.

24 серпня 1991р. прийнят Акт про державну незалежність України, що свідчать про нову сторінку у розвитку політичної думки молодої держави.

Здобувши незалежність, Україна вимушена була починати фактично з азів політичної науки, без якої неможливий демократичний розвиток жодної держави.

У 90-ті роки XX ст.. в Україні розпочався справжній політичний ренесанс. Поступово були реформовані старі й створені нові кафедри політології в вузах, виникли відповідні відділи в академічних інститутах, наукові установи. Все це з’явилося не на порожньому місці. Безцінним для політичного відродження України став досвіт світової політичної науки, насамперед закордонних установ, де постійно вивчають українську політичну думку, розвивають політичну науку та аналізують сучасні політичні проблеми й перспективи розвитку нашої держави:

Український соціологічний інститут у Відні (УСУ), (заснований у 1919р. М.Грушевським);

Український вільний університет (УВУ), (заснований у 1921р. у Відні);

Український Науковий інститут у Берліні (УНІ-Б), (заснований у 1926р.);

Східно - Європейський дослідний інститут ім.В.Липинського (діє з 1963р. у Філадельфії - США);

Інститут держави і права ім. В.М.Корецького (НАН Україна), утворений у 1969р.;

Українська асоціація політологів (утворена в березні 1991р.);

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень(НАН України), утворений в 1991р. у Києві;

Українська академія політичних наук (УАПН), утворена в 1993р.

Це добровільна громадська організація, що об’єднує науковців, викладачів навчальних закладів, працівників органів державної влади та управління, місцевого самоврядування з метою сприяння розвитку політичної науки, науковим дослідженням у галузях історії політичної думки, методології, теорії політики, прикладної політології.

Становище вітчизняної політичної науки на сучасному етапі проаналізував 24-27 жовтня 2000р. Всеукраїнський науково-практичний симпозіум з проблеми «Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку», учасники якого відзначили значне зростання в останні роки рівня політичної освіченості громадян, активізацію наукових розробок, накопичення певного досвіду викладання політології. Для України, як і всіх держав Центральної та Східної Європи, важливим геополітичним чинником є загальноєвропейський процес, входження до європейського і світового загалу на засадах цінностей західної демократії.

Останніми роками стала чіткою позиція України щодо СНД. Україна заперечує надання СНД статусу суб’єкта міжнародного права. Це не влаштовує Москву. Рішенню економічних проблем надається політичний характер, що загострює відносини між Києвом та Москвою. Про це свідчить останній конфлікт по транзиту газу через територію України в Європу.

Оцінюючи стан розвитку політології в Україні, слід відзначити, що на неї справляють вплив процеси, які відбуваються нині у суспільстві. Вчені переглядають концепцію минулого, створюють теоретичну основу для виникнення нових напрямів політичної науки - це сприяє як найшвидшому входженню України у сім’ю європейських держав.