3. Становлення і розвиток політичної думки Нового часу (кінець XVI – перша половина XVII ст. Ст.).

Розвиток політичної думки Нового часу пов'язане з розвитком капіталізму і ранніми буржуазними революціями в країнах Західної Європи (насамперед у Голандії та Англії – XVII ст.).

У політичній науці активно розвиваються теорії природного права та суспільного договору, розробниками яких були Гуго Гроцій (1583 – 1645рр.), Бенедикт Спіноза (1632 – 1677рр.), представники Голландії.

Гуго Гроцій у трактаті «Про право війни і миру. Три книги.», відзначає, що люди на ранніх етапах були рівними, мали спільну власність. Цей «природний» стан характеризувався відсутністю держави та приватної власності. Але згодом принципи справедливості порушилися, виникла ворожнеча, розпочалися війни. З метою подолання ненависті, створення нормальних умов для співжиття, люди уклали суспільний договір створили державу.

У розумінні Гуго Гроція держава - «це досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права та загальної користі.».

У державі існує громадянська влада, котра є верховною. Гроцій стояв біля витоків «юридичного світогляду». Він поділив право на природне та волевстановлююче. Джерелом природного права є людський розум, у якому закладено прагнення людей до спокійного і раціонального спілкування. Це право вимагає непорушності приватної власності.

Волевстановлююче право автор поділяє на «божественне й людське». До цього права належить сімейне, цивільне, міжнародне право (воно має відповідати вимогам природного права).

Мислитель не віддавав переваги жодній із форм правління; при створенні держави народ міг вибирати будь-яку, але обравши, вже не мав права її змінити, окрім випадків крайньої небезпеки для існування самого народу. Негативно ставився до тиранії, надавав перевагу монархії та аристократії.

Особливу увагу Г.Гроцій приділяв питанню про право підданих чинити опір верховній владі. На його думку піддані повинні підкорятися владі, оскільки її джерелом є суспільний договір. Озброєний опір припустимий лише за умови, що він не завдасть великого лиха державі й не призведе до загибелі багатьох невинних людей.

Теорія природного права і суспільного договору знайшла свій подальший розвиток у творчості великого голландського філософа і політичного мислителя – Бенедикта Спінози (1632-1677рр.). Його праці – «Богословсько-політичний трактат», «Політичний трактат», «Етика». Спіноза вважав, що люди первинно знаходилися у природному стані, де сила та могутність окремого індивіда складали сутність його природного права.

Перехід до громадянського стану мислитель пов’язував із укладенням суспільного договору, поділом праці, різноманітністю людських потреб, неоднаковими засобами. Держава – носій природного права усього населення.

Основні функції держави:

- упорядкування релігійного життя;

- забезпечення недоторканості власності;

- поширення освіти;

- гарантування безперешкодного ведення торгівлі;

- оцінка поведінки кожного;

- покарання злочинців;

- вирішення конфліктів, які виникають між громадянами;

- здійснення заходів, спрямованих на ведення воєн та її запобігання.

Б.Спіноза найкращою вважав республікансько-демократичну форму держави.

Значення – Б.Спіноза увійшов в історію політичної думки як критик теологічних політико-правових ідей, як один із творців світської доктрини держави і права.

Томас Гоббс (1588-1679рр.) – англійський філософ та політичний мислитель. Його політична доктрина викладена у працях: «Філософські основи вчення про громадянина», «Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської».

В основу теорії держави Т.Гоббс поклав уявлення про природу індивіда. Він вважає, що спочатку всі люди були рівними, але егоїзм сприяє виникненню у суспільстві стану «війни всіх проти всіх».

Суспільний договір за Т.Гоббсом полягав в тому, що індивіди передавали своє право на самоврядування одній авторитетній особі, яка б у свою чергу, брала на себе зобов’язання діяти за ради всіх. Для укладення суспільного договору необхідна була згода більшості, а меншість повинна була підкоритися їй.

Після укладення договору громадяни втрачали усі свої попередні права (крім тих, які суверен вирішує їм залишати); вони не могли змінити встановлену форму правління.

Гоббс розрізняв держави, що виникли внаслідок добровільної згоди громадян та держави, що утворилися за допомогою фізичної сили.

Основні форми – монархія, аристократія, демократія (найкраща - монархія).

Джон Локк (1632-1704рр.) – англійський філософ та політичний мислитель. Його праця – «Два трактати про правління» - теоретичне обґрунтування класового компромісу буржуазії з дворянством.

На думку Дж.Локка, до виникнення держави, люди перебували у природному стані. Для надійного забезпечення природних прав, рівності та свободи, захисту особи й власності люди створили державу.

Джон Локк відзначав: «Будь-яке мирне утворення держави мало у своїй основі згоду народу»

Внаслідок утворення держави індивід не втрачав усіх своїх прав. а лише право на вироблення та реалізацію законів.

Політичну владу він визначав так: «…це право створювати закони з правом застосовувати смертну кару і, відповідно, усіх менших покарань для регулювання та охорони власності; це право використовувати силу суспільства для проведення у життя законів, для захисту держави від іноземного втручання – і все це заради суспільного блага».

Цілісність держави забезпечує конституційне правління. Перше місце відводиться законодавчій гілці влади. Інші гілки повинні підпорядковуватися законодавчій владі.

Дж.Локк – основоположник лібералізму та сучасного конституціоналізму.

Політичні погляди французьких просвітників Ш.-Л. Монтеск’є (1689 – 1755 рр.), Ж.-Ж.Руссо (1712 – 1778 рр.).

Просвітництво – це широкий суспільний рух, який виник у другій половині XVIII ст. у Франції. Його мета полягає у критиці основ феодальної ідеології, релігійних забобонів.

Монтеск’є – один із перших французьких просвітників. Його праці: «Роздуми про причини величі і падіння римлян» (1734р.), «Про дух законів» (1748р.). Він виділяв три форми правління: республіку, монархію, деспотизм.

Монтеск’є відзначав: «Закон повинен бути подібний на смерть, яка не щадить нікого». Він за поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову. «Свобода» - це право «робити все, що дозволено законом», - вважав Монтеск’є. Він зауважував, що свобода і влада повинні мати певні межі.

Ж.-Ж.Руссо відіграв важливу роль у Просвітництві. Його праці: «Судження про вічний мир», «Проект конституції для Корсіки» (1782р.), «Про суспільний договір, або принципи політичного права» (1762р.). Він вважав, що держава покликана виконувати загальну волю; його ідеалом є республіканська форма правління. Оскільки народ є єдиним сувереном, то немає необхідності ділити владу на законодавчу та виконавчу гілки.

Ж.-Ж.Руссо відзначав: «Жоден громадянин не повинен володіти таким достатком, щоб мати змогу купити іншого. І жоден – бути настільки бідним, щоб бути змушеним продавати себе». Він вважав шкідливим існування в державі різноманітних асоціативних утворень (партій, громадських організацій, церкви).

Вчення про державно-владні і правові відносини представників німецької класичної філософії (І.Кант, Й.Фіхте, Г.В.Ф.Гегель).

І.Кант (1724 – 1804 рр.). Його політичні погляди, викладені у працях «До вічного миру», «Метафізика звичаїв». Він найповніше обґрунтував політичну доктрину лібералізму, є одним із перших творців концепції правової держави. Держава базується на поділі влади на верховну, виконавчу, судову. Виконавча влада має підпорядкуватися законодавчій. Ідеалом є конституційна монархія. Народ не має прав на повстання, а лише на пасивний опір.

Фіхте (1762 – 1814 рр.) підтримував концепцію природного права та суспільного договору. Виступав проти деспотизму монархів, вважав, що лише загальна воля народу є ядром законодавства. Його політичні погляди викладені у працях «Промови до німецької нації», «Основи природного права відповідно до принципів науковчення», «Вимоги до правителів Європи повернути назад свободу думки, яку вони досі пригноблювали та ін.». Державу розглядає як тимчасовий інститут, який є умовою та засобом забезпечення безпеки, організації виробництва, науки, освіти та виховання людей.

Держава є зло, її має замінити моральність. Після зникнення держави встановлюється природний стан людини, який відповідатиме її справжній природі та призначенню.

Г.Гегель (1772 – 1871 рр.). У молоді роки, Гегель вважав: «…не існує ідей держави, бо держава є щось механічне…». Його погляди викладені у працях: «Енциклопедія філософських наук», «Історія філософії», «Філософія права», «Філософія історії».

Він виступав за необхідність подолання засилля держави. У зрілому віці схвалював ідею держави. В основі права, на його думку, лежить свобода окремої людини. Він прихильник обмеженої монархії, один із родоначальників ідеї громадянського суспільства.

Головна функція громадянського суспільства – захист свободи та приватних інтересів громадян.

У розумінні Гегеля громадянське суспільство – це система суспільних інститутів, які виступають посередниками між державою та індивідом, захищають інтереси громадян та їх груп на державному рівні.

Розвиток політичної думки у XX ст.

О.Бабкіна відзначала:

«Процес формування сучасної західної політології в різних країнах був неоднаковим. Різними були й соціально-історична ситуація, наукові основи розвитку, а звідси – неоднакова роль національних шкіл політичної науки у становленні сучасної політології».

Наприкінці XIX – на початку XX ст. домінуючою методологією у політичній науці був позитивізм, принципи якого були сформульовані О.Контом, Г.Спенсером, Е.Дюркгеймом. Розвиток науково-технічного прогресу, політичні, соціально – економічні перетворення призвели до кризи позитивізму, на зміну якому на початку 20-х рр. XX ст. формується неопозитивізм, формами якого були логічний позитивізм, філософія аналізу, такі принципи як біхевіоризм, верифікація, кількісний об’єктивізм та ін.

У 20-х рр. XX ст. дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з’ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки. У першій чверті XX ст. сформовано інтелектуальну основу для розвитку поведінкової політології. Зокрема, відмітимо сформульовану У.Ліппманом концепцію громадської думки, концепцію солідаризму Л.Дюгі, теорії еліт Г.Моски та В.Парето, дослідження політичних партій Р.Міхельса та М.Острогорського, теорію панування М.Вебера. Значний внесок у розвиток політичної думки першої чверті XX ст., зробив А.Бентли, обґрунтувавши й пояснивши систему політичного плюралізму в демократичному суспільстві на основі аналізу поведінкових аспектів політики.

Розвиток політичної науки у 20-30-х рр. пішов кількома шляхами. В одних державах (СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія) вона стала елементом ідеології та пропаганди. У інших, наприклад у США, політологія перетворилася на поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чинників, що впливають на політичну поведінку людей.

У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. До 60-х рр. провідним напрямком у розвитку політичної думки був біхевіоризм (від англ. behaviour – поведінка), для якого головним завданням був опис фактів, удосконалення методики спостереження, а не розробка понять чи пояснення суспільних явищ. У центрі його уваги були дослідження із політичної поведінки в інституціях влади, електоральної поведінки, політичного лідерства, функціонування засобів масової інформації, дослідження політичних партій, порівняльний аналіз партійних систем і режимів. У напрямі біхевіоризму виділяється концепція масових комунікацій (Г.Лассуелл, П.Лазарсфельд, Д.Рісмен) і концепція плюралізму еліт (Р.Даль).

У 60-х рр. біхевіоризм був підданий різкій критиці за фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходу до політичних проблем, за псевдополітизм. На зміну біхевіоризму прийшов систематизм, головним представником якого був Д.Істон. На думку постбіхевіористів, головне завдання політичної науки – не описувати й аналізувати факти, а тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку.

До сучасних політичних концепцій належить концепція тоталітаризму (Х.Арендт, Р.Арон, З.Бжезінський, К.Фрідріх та ін.) та суспільно-політичної модернізації (Г.Алмонд, З.Бжезінський, Л.Пай). Зокрема, Х.Арендт у праці «Походження тоталітаризму» (1951) вважає, що тоталітаризм виникає в атомізованому суспільстві, що складається з маси, а не з громадян. Злам класового суспільства та відсутність будь-якої суспільної структури спричинили появу тоталітаризму.

Р.Арон досліджував тоталітаризм шляхом його зіставлення з лібералізмом, беручи за критерій порівняння тип організації політичних партій. Поділивши індустріальні суспільства на монополістичні та конституційно-плюралістичні, до перших він відніс СРСР, де одна партія займала монопольне становище у суспільстві, а у суспільствах другого типу велике значення мають конституція та закони, які гарантують або захищають соціальний, національний, економічний, культурний плюралізм у суспільстві.

З.Бжезінський у творах «Тоталітарна диктатура та автократія» вказують, що до тоталітарних режимів відносилися фашистські та комуністичні країни. Ознаками тоталітарної системи вони вважали домінуючу роль ідеології, яку продукувала правляча партія, терор, всіляке обмеження доступу до правдивої інформації, централізовану систему управління економікою.

Автори теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичної системи є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Сучасний тип суспільства характеризує спроможність політичної системи до оновлення, мобілізації зусиль і виживання, зростання участі громадян у політичному процесі та структурна диференціація.

Основними проблемами політичної модернізації в посткомуністичних країнах, у т.ч. й в Україні, є:

• виведення з-під політичного контролю економіки;

• створення відкритої соціальної структури;

• формування інститутів, які забезпечують взаємну безпеку;

• розширення політичної участі, поширення демократичних цінностей і норм, досягнення згоди пануючих і опозиційних сил тощо.

У кінці XX ст. у центрі уваги вчених постала проблема глобалізації, втілення в життя актуального гасла «Думай глобально, дій локально!». Термін «глобалізація» (globalization) увійшов у науковий обіг з ініціативи представників «Римського клубу» в 60-х рр. і використовується для характеристики сучасних соціальних, економічних, політичних, трудових. міграційних, інформаційних, комунікаційних, торгових, фінансових, транспортних та інших процесів всеохоплюючого характеру. Часто глобалізація ототожнюється західними дослідниками (Т.Парсонс, У.Робінсон) з «глобальним капіталізмом».

У Робінсон – все більше і більше розмиває національні кордони і робить структурно неможливим для індивідуальних націй підтримувати незалежні або навіть автономні економіки, форми правління і соціальні структури.

Глобалізація передбачає, що політична і будь-яка інша суспільна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками.

У цілому у другій половині XX ст. набули розвитку напрями, ідеї. концепції, сформульовані у довоєнний час. Підсумовуючи виділимо деякі із них:

• теорія демократії (Р.Даль, Дж.Сарторі);

• теорії еліт (Г.Лассуелл, Р.Міллс, С.Келлер);

• структурно-функціональний аналіз (Т.Парсонс, Р.Мертон);

• концепція дослідження партійно-політичних систем (М.Дюверже, У.Д.Бернхем);

• концепція дослідження політичних систем сучасності (Д.Істон, К.Фрідріх, Р.Арон, К.Дойч);

• дослідження політичних партій (Дж.Сарторі, А.Лійпхарт);

• вивчення політичної культури (Г.Алмонд, С.Верба, Р.Такер, Б.Рассел);

• ідеї конфлікту, консенсусу, психології ведення переговорів (С.Ліпсет, Р.Фішер);

• теорії влади, впливу і контролю (Г.Моргентау, Дж.Кетлін);

• концепція політичної модернізації (Л.Пай, Д.Белл, З.Бжезінський, С.Ліпсет, Д.Аптер, Ф.Річтс);

• концнпція глобалізації (Т.Парсонс, У.Робінсон, К.Пей, Е.Ласпо, Д.Медоуз, А.Печеї, Н.Міддлтон, І.Валерстайн, Л.Склейр).