2. Політична думка епохи Середньовіччя та епохи Відродження.

Епоха Середньовіччя припадає на V – XVI ст. ст. Три великі етапи включає у себе ця еволюція:

1. ранньофеодальний (кінець V - середина XI ст.ст.);

2. етап розвитку феодального ладу (середина XI – кінець XV ст.ст.);

3. етап пізнього Середньовіччя (кінець XV-початок XVII ст.ст.).

Глибокий відбиток на розвиток політичної думки наклали християнство та римо – католицька церква.

Аврелій Августин (354 – 430рр.) і Тома Аквінський (1226 – 1274рр.) – виступали за домінування церковної влади. Так, Аврелій Августин, поєднав свою концепцію «кращого життя» (щастя від Бога) з можливостями і здібностями людини, з реалістичним гуманізмом, тобто християнський фанатизм поєднується з реалізмом. У християнському політичному вченні держава розглядається як певна частина універсального порядку, творцем і правителем якого є Бог. Мета держави – збереження порядку і громадянського миру.

У XIII ст. римо-католицька церква досягла своєї могутності і впливу. Тоді ж завершилось створення системи схоластики – релігійної філософії католицизму, спрямованої на виправдання постулатів віри раціональними, формально-логічними засобами.

У створенні цієї філософії велика роль належить домініканському монаху, вченому-богослову Томі Аквінському (Аквінату) – 1225-1274рр. Він намагався пристосувати вчення Аристотеля для обґрунтування католицьких догматів. Його політичні погляди викладені у працях «Про панування владик» (1265-1266) і «Сума теології» (1266-1274).

Наслідуючи Аристотеля Т.Аквінський вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, у них від природи закладене прагнення об’єднатися і жити в державі. З цієї природної причини й виникає держава як політична спільність людей.

Мета державності – спільне благо. Необхідно дотримання всіма встановленого Богом обов’язку підкорятися правителям, які уособлюють собою державу. Питання походження, сутності і форми держави Тома Аквінський розглядає з позицій і в інтересах католицької церкви. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер.

Форми державного правління, які розрізняє Тома Аквінський – монархія, аристократія, тиранія. Перевагу віддає монархії. Він розрізняв два різновиди монархії: абсолютну і політичну. Перевагу віддає політичній монархії, в якій влада правителів залежить від закону і не виходить за його межи. Римо-католицька церква високо оцінила вчення Томи Аквінського, яке має назву «томізм»(від лат. Thomas). Його проголосили Святим, і присвоїли титул «доктора ангельського».

Розвиток торгівлі й ремесла в країнах Західної Європи сприяв у XII-XIV ст. ст. зростанню міст, формуванню прошарку торговців, ремеслеників, банкірів тощо, які прагнули до незалежності.

Марсилій Падуанський - ректор Паризького Університету (1270-1342рр.) виражав інтереси бюргерства, яке підтримало королівську владу (праця «Захисник миру» (1324-1326рр.).

Він рішуче виступав проти теократичних теорій, покладав на церкву відповідальність за всі біди та нещастя у світі. На його думку, церква повинна бути відділена від держави. М.Падуанський вважав, що держава виникла у процесі поступового ускладнення форм людського співжиття. Джерелом влади виступає народ (під народом він розумів військових, священиків, чиновників, торговців, землеробів, ремісників). Державна влада здійснюється за допомогою законів.

Він одним із перших в історії політичної думки обґрунтував ідею розмежування законодавчої та виконавчої влади. Найкращою формою державного правління вважав виборчу монархію, в якій правитель обирається народом. Політичне вчення М.Падуанського відіграло значну роль у формуванні уявлень про демократичний політичний устрій суспільства.

Епоха Відродження - це новий етап у розвитку політичної думки.

Під Відродженням, яке припадає на XIV-XVI ст. ст., мають на увазі період кризи в країнах Західної і Центральної Європи римо-католицької церкви та ортодоксальної релігії, яку вони захищали, формування антисхоластичного типу мислення гуманістичних культур. мистецтва і світогляду.

Мислителі епохи Відродження постійно зверталися до духовної спадщини античності, активно її відроджували й використовували. Ця епоха характеризується тим, що у центрі уваги людина з її потребами та поглядами.

Для епохи Відродження характерний гуманізм, визнання унікальності кожного індивіда. Мислителі вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, доблестю, благородством. Характерними стають громадянський обов’язок, безкорисливе служіння загальній справі. Ідеалом вважалася держава з республіканським устроєм, яка опиралася на принцип рівності та справедливості. Їх гарантія – закони. Політична думка епохи Відродження у своєму розвитку пройшла три етапи:

1. гуманістичний або антропоцентричний (середина XIV – середина XV ст. ст.); характеризується протиставленням середньовічному теоцентризму інтересу до людини у її стосунках зі світом;

2. неоплатонічний (середина XV – перша третина XVI ст. ст.); визначається постановкою проблеми соціального буття;

3. натуралістичний (середина XVI – початок XVII ст. ст.); на цьому етапі закони природи намагаються застосовувати у пізнанні соціальної дійсності.

Нікколо Макіавеллі (1469–1527рр.) – італійський державний діяч, найяскравіший представник політичної думки цього періоду. Його праці «Правитель» (1513), «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532). Увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику (у нього політика відокремлюється від теології і етики). Він доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з фантазії людей, а мають об’єктивний характер. Н.Макіавеллі вважає, що влада, політика за своєю природою є об’єктивними явищами. Розуміння політики як об’єктивного явища закладало міцний фундамент політичної теорії як точної досвідної науки, яка пояснює минуле, керує теперішнім і може прогнозувати майбутнє. Він намагається розкрити закономірності суспільно-політичних явищ, з’ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу, розглянути проблеми співвідношення влади правителя і народу тощо.

Введення терміна stato («держава») в політичну науку Нового часу пов’язують з Н.Макіавеллі. Він вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Мета держави – забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймають закони і призначаються покарання. Абсолютна влада розбещує правителів і підданих. Монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном.

Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно відроджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії (мусить бути знищена). Народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Правильними формами вважає монархію. аристократію і народне правління (вважає їх нестійкими й довготривалими). Найкраща форма – змішана, де поєднуються елементи всіх правильних форм. Він віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи, вона (республіка) є більш стійкою, ніж монархія, краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує у людей патріотизм. Народ вище від монархії, розумніший.

Іншими є його погляди у трактаті «Правитель». В цій праці він змальовує образ ідеального правителя. Він вважав, що заради досягнення політичної мети, правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі («правитель має бути схожим на сильного лева, щоб знищити вовків, і на хитрого лиса, щоб не потрапити в пастку»). Політика – це сфера підступності і віроломства. Аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм». Така позиція Макіавеллі зумовлена історичними обставинами, а також думкою про те, що люди за своєю природою є порочними, егоістичними і злими істотами (їх турбують не благо держави, а власні матеріальні інтереси). Він вважав, що люди можуть змиритися з втратою свободи, влади, зі смертю батька, але ніколи і нікому не пробачать втрати власного майна. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має бути переконаним, що знать – честолюбна, а народ – чернь (покірність підданих найкраще гарантують примус і страх). Самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності.

Висновок: Н.Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його засновником науки про політику.

Жан Боден (1530 – 1596рр.) – француз, ідеолог реформаторства. Погляди на державу, на шляхи й методи зміцнення централізованої монархічної влади виклав у праці «Шість книг про республіку» (1576р.).

Осередком держави виступає сім’я (домогосподарство). Держава гарантує мир у суспільстві, захищаючи його від зовнішнього нападу, піклуючись про істине щастя індивідів. Не повинно бути жодних причин для виступів проти держави, бо вона суверенна.

Найвагоміший внесок Ж.Бодена у розвиток політичної думки – розробка теорії державного суверенітету. Суверенітет він розуміє як абсолютну постійну й неподільну владу. Абсолютність буде тоді, коли суверенна влада не знатиме ніяких обмежень для виявів своєї могутності.

Ж.Боден відокремлює такі п’ять основних ознак суверенітету: видання законів, вирішення питань війни і миру, призначення посадових осіб; дія суду в останній інстанції помилування. Держава не повинна втручатися у справи сім’ї, порушувати принцип віротерпимості. Правитель, який посягає на приватну власність, втручається в сім’ю, нехтує природними й божественними законами є тираном і заслуговує на смерть.

Розглядаючи різні форми державного правління, Ж.Боден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній монархії. Він вважав, що вона є найприроднішою з усіх форм. Найкращою є така держава, в якій суверенітет належить монархові. а управління має аристократичний і демократичний характер. Таку державу він називає королівською монархією.

Висновок: доводячи необхідність державного суверенітету сильної монархічної влади, Ж.Боден водночас накреслював межі діяльності державної влади.

Політичні ідеї утопічного соціалізму (Т.Мор (Англія), Т.Кампанелла (Італія)).

Томас Мор (1478 – 1535рр.) і Томмазо Кампанелла (1568 – 1639рр.) відстоювали ідеї соціальної рівності (головним її ворогом вважали приватну власність. Вони звертались у пошуках відповіді на питання про те, якою має бути держава, щоб забезпечити рівність і справедливість, покінчити з тиранічними формами правління.

Родоначальником утопічного соціалізму як системи теоретичних уявлень про справедливий суспільний устрій є видатний англійський мислитель і політичний діяч Томас Мор (свої погляди він виклав у праці «Утопія» - 1516р.). Він різко засудив тогочасні англійські соціальні і політичні порядки – злиденність мас, нерівність і несправедливість, злочинність тощо.

Головна причина – приватна власність.

На думку Т.Мора – суспільство є результат змови багатих проти бідних. Держава виступає знаряддям багатих. Багаті підкоряють і знедолюють бідних як силою, хитрістю так із допомогою законів, які нав’язують народу від імені держави. Т.Мор в «Утопії» відображає панування суспільної і відсутність приватної власності.

Політичний устрій ґрунтується на засадах свободи, рівності й демократизму. Всі посадові особи обираються народом. Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнення до тиранії. Симпатії Т.Мора – змішана форма, яка поєднує у собі монархічний, аристократичний і демократичний елементи.

Томмазо Кампанелла (1568 – 1639рр.). У своїй праці «Місто Сонця» - 1602р. стверджував, що причиною всіх суспільних бід є приватна власність. Ідеальним є суспільний лад заснований на суспільній власності (подібний лад встановлено у місті Сонця, де праця має обов’язковий характер, громадяни забезпечені всім необхідним. В місті Сонця все детально регламентується, навіть особисте життя кожного громадянина).

Система публічної влади складається з трьох гілок:

• військової;

• наукової;

• відтворення населення.

Кожною з гілок влади керує окремий правитель. Цих правителів називають – Сила, Мудрість і Любов. Верховний правитель – Сонце або Метафізик.

Він відрізняється вченістю, досвідом і вмінням. Посаду верховного правління займає не пожиттєво. а до того часу, доки серед громадян не з’явиться більш достойний. (верховний правитель зобов’язаний сам відмовитись від влади на користь достойнішого).

Реформація – це широкий антифеодальний і антикатолицький рух в першій половині XVI ст., який заклав початок протестантизму. Реформація означала рух, необхідність удосконалювати церкву, світські порядки, правові інститути. Провідна тенденція – відновити чистоту християнської релігійності.

Мартін Лютер (1483 – 1546рр.) – видатний діяч Німеччини, лідер реформації. Виступав проти засилля папської влади, за зменшення влади церкви. В тезах («95 тез») закликав до публічної дискусії. Провідна думка – неприпустимість збагачення церкви за рахунок віруючих.

М.Лютер вважав: «Правитель повинен вважати себе слугою, а не паном народу».

Провідні ідеї М.Лютера:

• необхідність всенародної боротьби з папством під проводом світської влади;

• безумовний послух народу світській владі;

• світська влада не є ідеальною, а лише стримує явне зло;

• необхідним є законний примус з боку держави;

• монарх як суб’єкт верховної влади є вільним від морально-релігійних обмежень; його дії підвладні лише «судовому розуму» та вищим законам;

• піддані мають право на незалежні переконання, а у випадку переслідування за них – право на опір.

Реформістський рух не був цілісний; у результаті розколу у ньому утворилося два напрямки: бюргерсько-князівський (М.Лютер) і плебейсько-селянський (Т.Мюнцер).

Кальвінізм – другий напрямок Реформації. Основні ідеї викладені у праці Ж.Кальвіна «Настанови в християнській вірі» (1536р.). Кальвінізм за збереження незалежності церкви. Допускається відкрита непокора правителя-тирана, коли використані всі засоби пасивної непокори, легальні форми боротьби.

Найкраща форма правління – олігархічна організація управління державою. Ідеалом є встановлення теократії (республіки святих).