Питання для самоконтролю

1. У чому відмінність у трактуванні політики мислителями різних епох?

2. Чому, на Вашу думку, виникає такий вид людської діяльності як політика?

3. Чи може політика залежати від природних, фізико-кліматичних явищ, генетичних якостей, психологічних особливостей людини?

4. Які суспільні чинники впливають на політику?

5. Назвіть функції, які найчастіше, на Вашу думку, виконує політика?

6. Яке місце серед політичних понять займає влада?

7. Які види влади Ви можете назвати?

8. Які ознаки влади?

9. Які риси має політична влада?

10. Які підходи до трактування влади подає наукова література?

11. Яка влада вважається легітимною?

12. За допомогою яких ресурсів реалізується політична влада?

13. Які функції виконує політична влада?

Тема 6: Політична система суспільства, її інститути. План

1. Політична система, її інститути.

1.1 Поняття і структури політичної системи.

1.2 Держава у політичній системі суспільства:

а) функції держави;

б) типологія держав;

в) держава і громадянське суспільство;

г) правова держава.

1.3 Партія як політичний інститут, ознаки політичної партії.

1.4 Класифікація політичних організацій та рухів, їх місце і роль у політичній системі.

2. Поняття та принципи демократії.

2.1 Сучасна модель демократії, її риси.

2.2 Сучасні концепції демократії.

2.3 Протиріччя становлення демократії в Україні.

1. Політична система, її інститути.

1. Поняття і структура політичної системи.

Система – це певна кількість взаємопов’язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості, притаманні саме цій спільноті. У навколишньому світі існують різноманітні системи, однією з яких є політична. Поняття «система» запозичене з електроніки та кібернетики, а його «перенесення» у політичну науку здійснили американські учені Г.Алмонд, Д.Істон, У.Мітчел.

Т.Парсонс: «Призначення політичної системи – це забезпечення інтеграції, розробка та реалізація загальної мети суспільства.».

Політична система є центральною проблемою політології. Вона дає загальне, цілісне уявлення про організацію та функціонування політичного життя суспільства, його структуру тощо. У сучасній політичній науці існує багато теорій політичних систем. Зокрема, вагомий внесок у розробку цієї проблеми зробили Д.Істон, Г.Алмонд (системний аналіз), К.Дойч (кібернетичний підхід), Т.Парсонс (політична система як специфічний елемент соціальної системи), Г.Пауелл, М.Каплан (зовнішньополітичний аспект функціонування політичної системи) та інші учені.

Політична система – це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб’єктів, структур і відносин, що відображає інтереси всіх політичних і соціальних сил суспільства. Вона активно взаємодіє з іншими системами – економічною, культурною, соціальною, ідеологічною, релігійною, етнічною.

Політична система суспільства включає:

- організаційну підсистему (держава, партії, суспільно-політичні організації і рухи);

- культурно-ідеологічну підсистему (політична культура, ідеологія, громадська думка);

- нормативну підсистему (політико-правові, організаційні, морально-політичні та ін. норми);

- інформаційно-комунікативну підсистему (засоби масової інформації і комунікації, науково-інформаційна інфраструктура).

Політична система виникла на певному етапі розвитку суспільства внаслідок його поділу на класи та появи держави. Дослідження політичної системи ведуть свій початок від Аристотеля, але по-справжньому вагомих результатів досягнено лише у XX ст. після застосування американським теоретиком Д.Істоном методу системного аналізу у працях «Політична система» та «Системний аналіз політичного життя». Політична система, на думку Д.Істона, цілісна множина багатьох елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів. Політичне життя, на його думку, є неврівноваженою системою, у якій увесь час відбуваються порушення та робляться спроби до встановлення рівноваги. Тому системи бувають стійкими і нестійкими. Д.Істон вважає, що нерухомість політичної системи недосяжна, поки політична система живе.

Основними ознаками політичної системи є:

• взаємозв’язок групи елементів;

• утворення цими елементами певної цілісності;

• внутрішня взаємодія всіх елементів;

• прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

• здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Визначальним елементом політичної системи є держава. Крім неї, у політичну систему суспільства входять політичні партії, профспілки, асоціації, ініціативні групи, групи впливу й тиску, соціально-політичні рухи та інші об’єднання, змістом діяльності яких є політичні процеси.

Структуру політичної системи складають такі основні компоненти:

• політичні відносини – взаємини суб’єктів політики з приводу завоювання та здійснення влади (міжкласові, внутрішньокласові, міжнаціональні, міждержавні);

• політична організація суспільства – це система інститутів, в межах яких відбувається політичне життя суспільства; вона складається з власне політичних організацій (держава, політичні партії, політичні рухи), політизованих організацій (народні рухи, профспілки), неполітичних організацій (об’єднання за інтересами);

• засоби масової інформації – розгалужена мережа установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації, пропагуючи вироблені політичні та правові норми;

• політичні принципи та норми, які формують політичну поведінку та свідомість людини відповідно до цілей і завдань політичної системи;

• політична свідомість – сукупність політичних ідей, відображених у політичних документах, правових нормах тощо;

• політична культура – це сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.

Виділяють такі функції політичної системи:

1) вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;

2) організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави;

3) координація окремих елементів суспільства;

4) легітимізація (діяльність, спрямована на узаконення політичної системи);

5) політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);

6) артикуляція інтересів (пред’явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);

7) агрегування інтересів (узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);

8) інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально - політичних цілей і цінностей;

9) політична комунікація складових політичних систем та ін.

Виходячи з того, що політична система покликала забезпечувати стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість інтересів різних груп населення, американські політологи Г.Алмонд і Дж.Пауелл виділяють такі її функції.

Функції політичної системи:

• висловлювання інтересів (політична система через різні організації представляє в суспільстві інтереси соціальних груп);

• узагальнення інтересів (розмежовані інтереси різних соціальних груп узагальнюються, віддзеркалюються в програмах партій і доводяться до влади);

• відпрацювання норм і правил (законодавчі органи видають закони і нормативні документи);

• застосування правил (вона є прерогативою виконавчих органів, які реалізують накази законодавців);

• контроль застосуванням правил (виконання її здійснюється судовими органами і органами насилля чи примусу);

• політична комунікація (вона припускає різні форми взаємодій та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами).

Марксисти, опираючись на класові пріоритети, типологізували політичну систему так: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична.

За характером розподілу влади політичні системи класифікуються на авторитарні та плюралістичні. Суть авторитаризму – зосередження влади у єдиному центрі, а плюралістична політична система характеризується дифузією влади, широкими правами та свободами, відкритою конкуренцією у боротьбі за владу. Німецький політолог та соціолог М.Вебер запропонував поділити політичні системи на традиційні, раціональні, бюрократичні.

Наприкінці 50-х рр. Г.Алмонд виділив такі чотири типи політичних систем: англо-американський, континентально-європейський, доіндустріальний чи частково індустріальний, тоталітарний.

У сучасній західній науці відрізняють такі основні типи політичної системи:

- військові та громадянські;

- консервативні та ті, що трансформуються;

- завершені та незавершені (основний критерій такого поділу-наявність усіх складників системи);

- мікроскопічні, макроскопічні, глобальні;

- традиційні та модернізовані;

- демократичні, авторитарні, тоталітарні.

Сьогодні у нашій державі відбувається активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг.

В.Якушик вважає, що з точку зору особливостей загальносистемних якостей, політична система України характеризується як:

• відносно стабільна система, яка спроможна трансформуватися в нестабільну внаслідок поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, у т.ч. й в середині державного механізму;

• система з відносно низьким темпом соціальних процесів та недостатньо сприйнятлива до соціальних новацій;

• молода самостійна система, яка фактично не має достатньо ефективних сучасних традицій та досвіду самостійного функціонування;

• централізована з деякими елементами регіоналізації та децентралізації;

• система, що здійснює не весь комплекс функцій, які є необхідними для забезпечення нормального функціонування цивілізованого суспільства;

З точки зору особливостей політичної природи існуючої України, політична система України характеризується як:

• перехідна від не правового до правового типу;

• перехідна до втілення консенсуальної моделі розв’язання соціальних конфліктів;

• миролюбна, неагресивна;

• позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;

• система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту всіх основних верств населення;

• світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

• етатизована (одержавлена);

• система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

• система з політичним домінуванням певних соціальних верств «реформованої традиційної номенклатури», нової «номенклатури», «нуворишів» та ін.

Основними напрямами формування і розвитку нової політичної системи України є:

- побудова демократичної соціальної правової держави;

- утвердження громадянського суспільства;

- подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;

- зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи

- вдосконалення діяльності засобів масової інформації.

2. Держава у політичній системі суспільства: функції держави, типологія держав, держава і громадянське суспільство, правова держава.

Держава є основним інститутом політичної системи суспільства. Вона концентрує у собі владні відносини, які торкаються інтересів і потреб усіх членів суспільства.

Поняття «держава», яке виникло близько трьох тисячоліть тому, нині трактується у таких значеннях:

• як спільнота людей, яка проживає на певній території і згрупована в ціле органами державної влади;

• як система організацій, установ, інститутів, які володіють верховною владою на певній території.

За визначенням П.Рабіновича, держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку суспільства, здійснює управління загальносуспільними справами.

У різних філософських, соціологічних, концепціях це поняття має неоднаковий зміст.

В.Соловйов: «Держава існує не для того, щоб перетворити життя на рай, а для того, щоб задавати йому остаточно перетворитися на пекло».

Анархісти (М.Штірнер, П.Прудон, М.Бакунін, П.Кропоткін) визначали державу як організацію, яка обмежує свободу індивіда та будується на рабстві праці.

Американський політичний діяч О.Гамільтон вбачав в державі як правового гаранта власності та розвитку бізнесу, так й інтегратора усього суспільства для досягнення загальнонаціональних цілей.

Основні теорії виникнення держави можна згрупувати у такі групи:

1. Теологічна теорія (представники – ідеологи релігій Стародавнього Сходу, католицької церкви, ісламу). Ця теорія пояснює походження держави Божою волею. Звідси виводиться залежність держави від релігійних організацій і діячів, покора усіх перед державною владою.

2. Патріархальна теорія (представник – Аристотель). Держава – це результат розвитку сім’ї. Абсолютна влада правителя є продовженням влади батька у сім’ї.

3. Договірна теорія (представники – Г.Гроцій, Т.Гоббс, Ж.-Ж, Руссо та ін.). Держава – це результат договору, укладеного між суверенним правителем і людьми. Появі держави передував «природній стан», коли люди мали «природні права» (Ж.-Ж. Руссо) або коли йшла «війна всіх проти всіх» (Т.Гоббс).

4. Психологічна теорія (представники – Л.Петражицький, Дж.Фрезер та ін.). Держава – це організація, яка утворилася для керівництва суспільством з боку визначених осіб. Це керівництво є необхідне, бо люди мають психологічну потребу у підпорядкуванні.

5. Теорія насильства (представники Л.Гумплович, Є.Дюрінг). Походження держави пояснюється актом насильства, завоювання одного народу іншим. З метою підкорення завойованих народів створюється держава як особливий апарат примусу.

6. Марксистська (класова) теорія (К.Маркс, Ф.Енгельс) пов'язує виникнення держави одночасно з поділом суспільства на класи. Суть держави-фактична диктатура певного (панівного) класу.

В поясненні ґенези держави історично склалися два підходи: позакласовий і класовий.

Ознаками держави є :

1. Наявність системи суверенної політичної влади (законодавчої, виконавчої, судової). Суверенітет держави означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб’єктами в межах своїх кордонів, а інші держави повинні визнавати це.

2. Територія. Держава нерозривно пов’язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов’язкову силу. Територія включає землю, надра, повітряний та водний простори. Як свідчить історія, саме територіальні претензії одних держав до інших спричинили численні конфлікти, які переросли у військові зіткнення.

3. Монополія на легальне застосування сили. Для цього держава створює спеціалізовані органи примусу, які використовує у ситуаціях, передбачених законом. Діапазон державного примусу простягається від обмеження свободи до фізичної ліквідації людини.

4. Наявність державної мови, якою визнається мова нації, котра складає більшість населення держави.

5. Апарат держави, тобто наявність системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади (управління, регулювання, контроль). Апарат, як правило, складається з представницьких органів (парламент, органи місцевого самоуправління), виконавчо-розпорядчих органів (президент, уряд та його регіональні органи), судові органи, прокуратура, органи державного контролю.

6. Наявність національної правової системи. Кожна держава функціонує в межах визначеної правової системи. Правова система держави закріплює санкціоновані державою нормативні регулятори суспільного життя, яким повинні підпорядковуватися усі суб'єкти і об’єкти політики.

7. Населення. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають у межах держави. Жодна особа не може існувати за межами держави і не підкорятися їй.

Основний порядок організації життя держави і зокрема політичного, закріплено в її конституції.

Під функціями держави розуміють основні напрямки її діяльності, які розкривають її соціальну сутність і призначення.

Внутрішніми функціями держави є:

• економічна (господарська) функція – держава як організатор та координатор економічних процесів;

• соціальна функція – держава як організатор соціального забезпечення громадян;

• підтримка законності та правопорядку – держава гарантує елементарний порядок у суспільстві та захищає суспільний лад від дестабілізації;

• встановлення норм, дотримання яких є обов’язковим для усіх юридичних та фізичних осіб і покликане забезпечити функціональну стабільність суспільства;

• законодавча;

• культурно-виховна та наукова;

• функція узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв’язання соціальних конфліктів;

• фіскальна функція – збір коштів у вигляді податків для утримання державного апарату та фінансування соціальної сфери.

Зовнішніми функціями держави є:

• функція оборони та національної безпеки;

• розвиток відносин співробітництва з іншими державами;

• інноваційна функція (використання інтелектуальних досягнень, технологій інших держав тощо).

За часом виконання усі функції держави можна розділити на тимчасові та постійні.

Функції держави, їхній зміст змінюється залежно від історичної епохи. Існують відмінності й у тлумаченнях функцій держави у різних політичних теоріях:

1. Марксисти акцентують увагу на класових функціях держави;

2. На думку представників класичного лібералізму (І.Бентам, Б.Констан та ін.), держава виконує виключно функції правового регулювання відносин між автономними, вільними громадянами і не повинна втручатися в економічну та соціальну сферу;

3. Представники соціального лібералізму (Д.Кейнс та ін.) вважали, що держава повинна активно втручатися в економічне життя, виконувати фіскальну, соціальну функції (виконання соціальних програм);

4. Різноманітні концепції «плюралістичної демократії» (Г.Ласкі, М.Дюверже та ін.)на перший план виводять владні функції держави, яка має виконувати роль координатора і арбітра між конкуруючими політичними силами, забезпечувати правові умови для вільної політичної конкуренції;

5. Неоконсервативні течії (тетчеризм, рейганізм) виступають за сильні політико-владні функції держави і проти економічної та соціальної функцій, які, на їх думку, породжують утриманську психологію та бюрократизацію суспільства.

Основними функціями мають бути створення гарантій для внутрішньої та зовнішньої безпеки, підтримка політичної та духовної єдності нації, формування національно-державницької свідомості.

Важливою характеристикою держави є поняття «форма держави».Це поняття включає у себе такі компоненти, як форма державного устрою, форма державного правління та політичний режим.

Під «державним правлінням» розуміється спосіб організації і здійснення державної влади. Традиційно виділяють такі форми державного правління, як монархія та республіка.

Монархія (від гр. monarchia – одновладдя) – це форма державного правління при якій верховна державна влада повністю або частково зосереджується в руках одноосібного глави держави і передається у спадок. Історичними формами монархії є абсолютна та конституційна (обмежена) монархія. Абсолютна монархія характеризується повновладдям глави держави, а в конституційній – повноваження глави держави обмежується Основним законом держави. Різновидами конституційної монархії є дуалістична (монарх володіє виконавчою владою і частково – законодавчою) і парламентська (монарх володіє законодавчою владою і частково – виконавчою). Абсолютна більшість сучасних монархій – парламентського типу (Великобританія, Данія, Швеція, Японія та ін.).

Альтернативною до монархії формою правління є республіка. Вона характеризується здійсненням вищої державної влади виборним колегіальним органом, який формується населенням (або його частиною) на визначений час. Республіками є більшість сучасних держав. Різновидами республіки є парламентська, президентська та змішана.

Парламентська республіка . Верховенство в системі державної влади належить парламенту, який формує уряд. Парламент може висловити урядові вотум недовіри, наслідком чого є або відставка уряду, або розпуск парламенту та проведення дострокових парламентських виборів. Уряд володіє виконавчою владою, інколи – законодавчою ініціативою, а також правом клопотати перед президентом за розпуск парламенту. Функції президента в основному зводяться до представницьких.

Президентська республіка. Президент обирається народом, є главою держави і очолює виконавчу владу. Посади прем’єр – міністра немає. Членів уряду призначає президент, однак у деяких державах (наприклад, у США) ключових міністрів затверджує парламент. Президент не має права розпустити законодавчий орган, а депутати парламенту не можуть вплинути на дострокове переобрання президента, окрім як через механізм. Разом із президентом іде у відставку весь уряд.

Змішана республіка. Глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду, який обов’язково повинен затверджуватися парламентом. Президент обирається на всенародних виборах. Виконавчу владу очолює прем’єр-міністр.

Державний устрій – це поділ держави на певні складові та розподіл влади між нею (державою) та цими складовими. Історично склалися три форми державного устрою: унітарна держава, федерація, конфедерація.

Унітарна держава. Принцип унітаризму означає таку побудову держави, за якої верховна суверенна влада повністю зосереджена в центрі, а складові держави (області, департаменти, воєводства тощо) не мають ознак політико-державної самостійності й є тільки адміністративно-територіальними підрозділами. Для унітарної держави характерна наявність єдиної системи централізованої державної влади, юрисдикція якої поширюється на всю територію країни. Існує єдине громадянство, єдина судова система, єдина конституція. Деякі унітарні держави (Італія, Португалія, Україна та ін.) включають автономні утворення.

Федерація – це союзна держава, яка складається з державних утворень, які мають юридичну і , відповідно, політичну самостійність. Принцип федералізму полягає у розмежуванні сфер компетенції федеральної, центральної влади та влади суб’єктів федерації. Цей принцип передбачає договірність у прийнятті спільних рішень, рівне представництво в органах федеральної влади. Територія в політико-адміністративному відношенні не є єдиним цілим, а складається з суб’єктів федерацій. Суб’єкт федерації наділяється установчою владою, має право прийняти власну конституцію, мати свою судову та правову систему. Федеральні закони мають безумовний пріоритет над регіональними. У конституціях федерації розмежовується компетенція федеральних і місцевих органів влади. У складі федерації може бути різна кількість суб’єктів: у США-50, в Канаді-10, у ФРН-16, в Австрії-9 і т.д. До компетенції центральної влади в федерації належать питання розв’язання конфліктів між суб’єктами федерацій, оборони країни, зовнішньої політики, фінансів, оподаткування, організації структур і діяльності вищих органів влади.

Г.-В.-Ф.Гегель: «Державна самостійність є першою свободою і вищою честю народу, бо саме у незалежній державі народ може найповніше відчути власну гідність і реалізувати свої прагнення».

Конфедерація – це союз суверенних держав, який створюється для досягнення конкретної спільної мети. Принцип конфедералізму передбачає збереження повної юридичної та політичної самостійності держав-членів конфедерації, відсутність центральних органів влади, уніфікованого законодавства, єдиного громадянства, судової системи. Взаємини між суб’єктами конфедерації ґрунтуються лише на добровільних договірних засадах для координації дій у розв’язанні конкретних спільних проблем.

Конфедерація характеризується відсутністю єдиної податкової системи; фінанси центральних органів складаються із внесків, а не з податкових відрахувань. Члени конфедерації передають в компетенцію союзу вирішення обмеженої кількості питань, найчастіше – у сфері оборони, зовнішньої політики, транспорту, зв’язку.

Правова держава – це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод, верховенства права, дотримання закону. Правова держава є системою органів та інститутів, які гарантують та охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства.

Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави, які формувалися разом з поняттям громадянського суспільства, закладали Ш.-Л.Монтеск’є (концепція розподілу влади), Ж.-Ж.Руссо (ідея народного суверенітету), І.Кант (концепція держави як об’єднання людей, що підкоряються правовим законам) та ін. Саме з іменем І.Канта пов’язують теорію правової держави. «Правова держава» І.Канта базувалась на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову.

Згідно з ідеєю правової держави громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, держава може робити тільки те, що передбачено законом, правосуддя має бути незалежним і має ґрунтуватися на презумпції невинуватості.

ОСНОВНІ РИСИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ:

• Конституційна юрисдикція. Конституція – основний закон усі інші нормативно – правові акти приймаються на її основі.

• Верховенство права. Розвинена і діюча система права і законодавства.

• Реально існуючий, а не лише задекларований, єдиний для всіх, обов’язковий правопорядок в державі, що забезпечує еволюційний розвиток.

• Парламентаризм.

• Розвинена виборча система, суверенітет народу.

• Життєздатність державного механізму до впливу на суспільному зверху, одержання інформації знизу, забезпечення зв’язків по горизонталі.

• Наявність гарантій дотримання права і законодавства.

• Пріоритет прав людини над правами держави.

• Розвинена правова культура.

• Поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову.

• Орієнтація держави і права на людину як найвищу цінність.

• Тісний зв’язок національного права з міждународним.

• Суттєве зростання питомої ваги законів у загальні масі нормативних актів.

Громадянське суспільство і держава.

В історії поняття «громадянське суспільство» виділяють два етапи, коли воно наповнювалося дещо відмінним змістом. Поява його пов’язана з ідеєю «природних прав» людини. У XVII ст. в Європі ця ідея набула нового тлумачення і стала основоположною у формуванні й поширенні юридичної свідомості, створенні низки політико-правових концепцій, і насамперед теорії «суспільного договору». Гуго Гроцій і Бенедикт Спіноза «природними правами» називали такі людські якості, як свобода переконань і думок, свобода володіння й використання власності, рівність людей між собою, їхня захищеність від чиєїсь сваволі тощо.

Початок розрізненню громадянського суспільства і держави поклав Жан Жак Руссо (1712-1778) своєю працею «Міркування про походження і засади нерівності поміж людей». Громадянське суспільство, на його думку, виникло внаслідок приватної власності. Держава ж витворена з нього на підставі суспільної угоди. Джон Локк вважав, що люди домовилися утворити політичну спільноту, заснувати державу саме з метою надійного забезпечення природних прав, рівності й свободи, захисту особи та власності – чеснот громадянського суспільства.

Громадянське суспільство і політичну державу розрізняв відомий німецький філософ Гегель. Він називав громадське суспільство опосередкованою через працю системою потреб, яка ґрунтується на принципі панування приватної власності й на загальній формальній рівності людей.

Формування громадянського суспільства, якого не було в античності й середньовіччі, пов'язане з утвердженням буржуазних відносин. Воно передбачає існування правової держави як підґрунтя. Водночас лише розвинуте, стабільне громадянське суспільство уможливлює створення правової держави, є основою стабільного демократичного політичного режиму.

Визначаючи сутність громадянського суспільства, насамперед слід відзначити, що воно ґрунтується на приватній власності й стихійному поділі праці, приватних інтересах, конкуренції і законах ринку.

Громадянське суспільство – це певний механізм неформального соціального партнерства, який уможливлює здійснення й баланс існуючих інтересів.

Поняття громадянського суспільства застосовується для пізнання усієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, перебувають поза сферою державного директивного регулювання.

Отже, головними ознаками громадянського суспільства є:

• відокремлена від держави структура суспільства, яка утворена різноманітними асоціаціями, добровільними об’єднаннями людей;

• відповідна вільним ринковим відносинам політична система, де держава є похідною від громадянського суспільства та процесів, що відбуваються у ньому;

• сфера вільної реалізації безпосередніх і різноманітних інтересів громадян;

• сфера приватного, реального життя та безпосереднього спілкування людей на відміну від держави як умовного, формального життя;

• відносини вільного обміну продуктами діяльності між незалежними власниками;

• свобода особи;

• форма безпосереднього спілкування людей;

• пріоритет громадянських прав порівняно з державними законами;

• плюралізм ідей, вартостей, соціальних ініціатив.

З факту існування різних і суперечливих інтересів у громадянському суспільстві виникає ідея держави як втілення загального інтересу, як інституція гарантування і захисту прав людини:

Громадянське суспільство

природні права;

економіка;

приватне життя;

сфера свободи волі;

Держава

Встановлені закони;

політика, держава;

публічне життя;

сфера обов’язку.

Альтернативність ознак та цінностей держави та громадянського суспільства не означає взаємовиключної антагоністичності цих сфер суспільного життя, а, навпаки, взаємозумовлює їх. Без держави нема громадянського суспільства, без останнього неможлива повноцінна правова держава. Вони є сторонами одного цілісного життя людини і сучасного цивілізованого суспільного буття.