Питання для самоконтролю

1. Як відбувається процес становлення і розвитку партійних систем?

2. Які види партійних систем Ви знаєте?

3. Які види виборів Ви можете виділити?

4. Яка відмінність між основними типами виборчих систем?

5. Для чого при пропорційній виборчій системі встановлюється прохідний відсоток?

6. Якою за типом є виборча система України?

Змістовий модуль III.

Тема 8: Економічна і соціальна політика. План

1. Сутність, цілі та структура економічної політики. Суб’єкти і об’єкти економічної політики.

2. Політика в умовах економічної кризи.

3. Соціальна політика як один із видів політики.

3.1 Соціальна справедливість як міра досягнення в суспільстві соціальної рівності і свободи.

3.2 Соціальні суб’єкти політики.

3.3 Основні різновиди соціальної політики.

1. Сутність, цілі та структура економічної політики. Суб’єкти і об’єкти економічної політики.

Основні функції держави втілюються в курсах державної політики, спрямованої на регулювання суспільних відносин у різних сферах, на розв’язання назрілих проблем. Державна політика визначає напрямки і засади суспільного розвитку, формує відповідну політико-правову базу, мобілізує ресурси. Вона спрямована на регулювання економічної, соціальної та духовної сфер суспільства, на задоволення інтересів панівних соціальних груп і суспільства загалом. В умовах демократії державна політика спрямована на реалізацію та узгодження групових інтересів, на задоволення вимог впливових політичних сил та на забезпечення стабільності всього суспільства.

Політика і економіка – важливі підсистеми суспільства, що перебувають у функціональних взаємозв’язках і взаємозалежностях як між собою, так і з іншими суспільними підсистемами і суспільством в цілому. Ці взаємозв’язки і взаємозалежності є універсальним явищем, яке характерне для всіх суспільств в будь-які періоди їх розвитку.

Рівень і характер економічної системи будь-якої країни багато в чому залежать і обумовлюються політичним середовищем, а саме:

• формою політичного правління і політичним режимом;

• характером політичної влади і ступенем її легітимності;

• рівнем розвитку громадянського суспільства;

• особою політичного лідера країни;

• складом політичної еліти;

• типом партійної системи та ін.

За своїм впливом на економіку політика держави може бути трьох видів:

• вона може відповідати об’єктивним тенденціям розвитку економіки, позитивно впливати на цей розвиток і стимулювати його. Такою, наприклад, була економічна політика президента США Ф.Рузвельта в 30-ті роки, яка дозволила країні вийти з глибокої економічної кризи;

• вона може вестись всупереч об’єктивному процесу розвитку економіки, гальмувати його і навіть викликати кризові явища. Саме такі наслідки дало багаторічне панування командно-адміністративної системи в колишньому СРСР;

• до третього типу належить економічна політика, яка здатна стимулювати розвиток одних напрямів економіки і обмежувати, або блокувати розвиток інших.

Така політика є найбільш ефективною і гнучкою, вона дозволяє залежно від конкретної ситуації змінювати пріоритетні напрямки економічного розвитку.

Останній вид економічної політики найбільш поширений у розвинутих країнах сучасного світу. Зміна пріоритетів в економічній політиці дозволила їм не тільки подолати спад, але й різко підвищити ефективність економіки та прискорити темпи її розвитку.

В економічній політиці важливе місце займає проблема механізмів державного впливу на господарський механізм. Світова практика вирізняє два способи, два механізми такого впливу: «управління процесом» та «спрямування розвитку».

Політика «управлінням» охоплює короткотерміновим державним регулюванням усю господарську систему. Таке регулювання може здійснюватися як суто адміністративними методами (командно-адміністративна система в колишніх соціалістичних країнах), так і їх поєднанням з методами економічного регулювання (країни Західної Європи, Японія після другої Світової війни та ін.)

На певних етапах розвитку така політика може дати позитивні результати.

Проте гігантський розвиток економічної системи, поява все нових і нових суб’єктів господарської діяльності, інтереси яких не тільки не збігаються, а можуть суперечити один одному, роблять централізоване управління економікою всієї країни не тільки неефективним, а й просто неможливим. У такій ситуації держава здатна встановлювати лише розрізнені цілі стосовно окремих сфер економічного організму. Така економічна політика дістала назву політики «спрямованого розвитку». Її ефективність підтверджується стабільними показниками економічного зростання провідних держав світу.

Відомий економіст сучасності, автор підручника «Економіка» П.Самуельсон вбачає економічну роль держави у виконанні їм трьох функцій:

• забезпеченні ефективності економічної системи;

• справедливості;

• стабільності.

М.Вебер писав, що поняття політики «...має надзвичайно широкий сенс і охоплює всі види діяльності щодо самостійного керівництва. Говорять про валютну політику банків, про дисконтну політику Імперського банку, про політику профспілки під час страйку; можна говорити про політику правління, яке керує корпорацією, про політику розумної дружини, яка прагне управління своїм чоловіком» (М.Вебер «Политика как призвание и профессия», с.646).

В ідеалі стосовно економіки політика має групуватися на свідомому використанні економічних закономірностей суспільного розвитку. У цьому разі вона сприяє економічному прогресові. Однак, політика може здійснюватись і всупереч таким закономірностям, а в результаті спричиняти руйнування економіки, зубожіння населення, соціальну поляризацію суспільства та інші негативні наслідки. Рано чи пізно така політика зазнає краху й змушена буде зважати на об’єктивні економічні реалії. Вплив політики на економіку відчутній вже тому, що вона виступає засобом вирішення економічних проблем.

Економічну політику складають промислова, науково-технічна, зовнішньоекономічна та інші різновиди політики.

До числа суб’єктів економічної політики належить кожен, хто так або інакше, прямо чи опосередковано бере участь в економічному житті. Ними можуть бути громадянин та організація, суспільний клас і партія, етнос і держава.

Головним суб’єктом є держава. Це може бути політика уряду, глави держави, парламенту, окремих міністрів тощо. Свої особливості має політика політичних партій та їх різних об’єднань (виборчих блоків, урядових коаліцій тощо), громадсько-політичних організацій – профспілок, молодіжних, жіночих та інших об’єднань.

Кожен із суб’єктів певною мірою самостійно визначає свою позицію щодо здійснення того чи іншого виду внутрішньої політики. Що стосується зовнішньої політики, спрямованої на регулювання відносин з іншими державами та міжнародними організаціями, її суб’єктом у стосунках з цими державами та організаціями в цілому виступає лише держава. Жодна інша політична організація країни не може бути самостійним суб’єктом зовнішньої економічної політики і виступати від імені держави в цілому. Залежно від масштабності та тривалості цілей політику можна поділити на стратегічну і тактичну, або поточну.

Стратегічна політика зорієнтована на вибір найбільш значущих цілей розвитку суспільства в цілому, або його окремих складових, визначення найважливіших напрямів, методів і засобів їх досягнення й розрахована на відносно довготривалий період.

Тактична, або поточна політика – це політична діяльність у кожній конкретній ситуації, спрямована на реалізацію поставлених стратегічних цілей. Вона підпорядковується стратегічній політиці і передбачає гнучкість, оперативність у застосуванні методів і засобів. Об’єктами економічної політики є різні сфери суспільного життя (регіони, держави світу, власність, влада, ідеї, норми права тощо).

2. Політика в умовах економічної кризи.

Розвиток ринкових відносин у розвинутих країнах супроводжується жорстким регулюванням та надійним контролем над процесами грошового обігу. Для цього держави за допомогою законів та відповідних органів ретельно контролюють банківсько-кредитну, фінансову та податкову систему доходу і видатки федерального бюджету, а також зміни платіжного балансу.

В умовах економічної кризи професійні аналітики виступають експертами в пошуках оптимальних рішень, розроблені таких політичних курсів, за яких можливе досягнення оптимальних результатів, від яких отримують вигоду всі, або основні групи суспільства, не завдаючи шкоди іншим. З точки зори демократично організованого суспільства найкращим є механізм, коли використовуються знання, досвід.

На цій стадії особливо важлива роль належить пошуку механізмів координації позицій виконуючої і законодавчої гілок влади.

Не менш важливою є законотворча діяльність представницького органу, формування правового поля реалізації державної політики. Такий процес діалогу і узгоджень сприяє реалізації оптимальних політичних курсів.

Особливу роль у механізмі вироблення політики відіграє ідеологія.

Процес вироблення політичних курсів вимагає збалансованого поєднання трьох складників:

• проведення теоретичного аналізу проблеми з обговоренням можливих варіантів їх вирішення;

• використання ідеологічних концепцій, що вказують на сферу пошуків можливих рішень, обмежують кількість альтернатив;

• застосування випробуваних процедур прийняття політичних рішень (делегування повноважень, голосування, одноосібне прийняття рішення тощо).

На прикладі України, формуванні Україною власного національного економічного курсу можна з’ясувати, що економіка України, як і будь-якої держави, є унікальною.

Проте не можна нехтувати нагромадженим досвідом, об’єктивними закономірностями розвитку економіки та можливостями вибору найефективніших механізмів державного впливу на її функціонування. Як світовий, так і наш вітчизняний досвід показує, що в сучасних умовах державне регулювання економіки можливе за допомогою економічних регуляторів, а не директив. Його слід здійснювати через податки, тарифи, інвестиції, митну політику, розробку і фінансову підтримку цільових програм, надання субсидій через законодавче забезпечення цих механізмів.

Основні напрями економічної діяльності в умовах економічної кризи:

• розробка економічної політики;

• управління підприємствами і організаціями державного сектора;

• створення правових засад ринкових відносин на основі формування потужного приватного сектора економіки; забезпечення рівноправності всіх форм власності і суб’єктів господарювання, подолання монополізму; прийняття стабільного законодавства в галузі податкової, інвестиційної, цінової політики тощо;

• регулювання зовнішньоекономічних відносин;

• зволікання.

З проведенням реформ в Україні різко погіршило економічне становище.

Різко впав індекс реального обсягу промислової продукції; скоротився національний доход. Валовий внутрішній продукт скоротився порівняно з 1990 р. на 80%. У 1999 р. з розрахунку на душу населення він становив 550 дол. Зовнішній борг України на кінець 1999 р. сягнув 12,6 млрд. дол. Величезною є внутрішня заборгованість держави. Усе це викликає об’єктивну необхідність істотного прискорення ринкової трансформації економіки України. Україна буде, насамперед, орієнтуватися на свої внутрішні можливості, раціональне використання природних ресурсів, виробничого, науково-технічного та інтелектуального потенціалу.

Мета реформи – дати простір усьому життєздатному, конструктивному, динамічному, що несе прогрес і оновлення веде до підвищення життєвого рівня людей, створює економічну базу для здійснення високоефективної політики.

Нажаль, досі реформи здійснювались недостатньо послідовно, що найбільш виразно проявилося в тривалому збереженні потужного тіньового сектора економіки, який випускає до 50 відсотків продукції і недодає до бюджету дуже великих коштів. Тому рівень життя населення фактично не підвищився.

В такій ситуації «нова» влада намагається узаконити свій режим, противники змін намагаються цьому перешкодити, радикали незадоволені надто повільними й нерівними нововведеннями, наполягають на жорсткіших режимах реформування. Відбувається розчарування в «героях перемоги», а майбутнє лякає.