10.2. Народногосподарські комплекси виробництва

Завдання управління державним сектором економіки

Суттєву роль в економіці України відіграє державний сектор економіки. Нині у сфері управління центральних і місцевих органів виконавчої влади знаходиться близько 3,5 тис. державних підприємств, з них у промисловості — близько 1,4 тис. Корпоративні права держави складають понад 1700 державних пакетів акцій у статутних фондах відкритих акціонерних товариств. Питома вага чистого прибутку державних підприємств в загальному обсязі становить понад 55 %.

Відмінність державного сектору економіки від приватного полягає в тому, що його підприємства (установи, організації) перебувають у державній власності. Основними проблемами державного сектору економіки є

• відсутність ефективного правового забезпечення процесів управління об'єктами державної власності та належної системи контролю за фінансовою діяльністю державних підприємств.

Низька ефективність функціонування державного сектору економіки зумовлена різними факторами:

• значною кількістю державних підприємств і відсутністю ресурсів держави для ефективного управління ними;

• застарілими принципами взаємовідносин між підприємствами та органами виконавчої влади;

• недостатньою кваліфікацією менеджерів державних підприємств;

• відсутністю стратегії розвитку державних підприємств і господарських товариств з державною часткою в статутних фондах.

Головною метою управління об'єктами державної власності, як це визнано Кабінетом Міністрів України, є досягнення оптимальності та ефективності державного сектору економіки.

Завданнями уряду визнано:

• запровадження нових принципів управління об'єктами державної власності;

• задіяння системи моніторингу процесів складання, затвердження та виконання фінансових планів державних підприємств;

• створення умов для залучення інвестицій у державні підприємства.

Сектор загального державного управління

Система національних рахунків згідно із класифікацією інституційних одиниць розрізняє п'ять секторів (груп) інституційних одиниць, які є однорідними з точки зору функцій, які вони виконують в економічному процесів, та способу фінансування витрат.

Такими групами є:

• сектор загального державного управління;

• сектор не фінансових корпорацій, тобто підприємства, які виробляють продукти та надають не фінансові послуги;

• сектор фінансових корпорацій;

• сектор домашніх господарств;

• сектор некомерційних організацій, які обслуговують домашні господарства.

Отже, підприємства (установи, організації) державного сектору економіки належать до різних секторів, що вирізняються згідно із класифікацією системи національних рахунків. Особливе місце посідає сектор загального державного управління. Іноді цей сектор називають суспільним сектором економіки.

До сектору загального державного управління (СЗДУ) відносять

- державні установи та організації, що фінансуються, головно, з державного та місцевих бюджетів. До їх складу входять установи та організації загального управління, фінансів, регулювання економіки, науково-дослідної діяльності, охорони навколишнього природного середовища, оборони, підтримування внутрішнього порядку, безкоштовного або пільгового обслуговування населення у сферах освіти, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, культури і мистецтва, соціального забезпечення.

Функціонування організацій та установ державного сектору економіки пов'язано з використанням багатьох видів матеріальних ресурсів і грошових коштів, необхідних для надання послуг окремим особам і суспільству в цілому. У складі поточних матеріальних витрат цих організацій і установ значне місце постають різні матеріали, паливо, електроенергія, інші матеріальні цінності, а також споживання продуктів харчування, ліків, спецодягу, спецвзуття, канцелярського приладдя та ін. До поточних витрат включають також витрати на поточний ремонт будівель, суму зносу основних фондів, що використовуються в цих галузях.

Поточні видатки організацій та установ державного сектору економіки включають також фонд заробітної плати працівників і державних службовців; відрахування на соціальне страхування; витрати, пов'язані зі службовими відрядженнями; витрати на навчальні цілі та виробничу практику, виконання науково-дослідних робіт; витрати на придбання книжок для бібліотек; стипендії студентів та ін.

Формування і реалізація стратегії розвитку сектору загального державного управління в Україні здійснюється за допомогою соціально-економічних прогнозів, державного та місцевих бюджетів, Державної програми економічного і соціального розвитку України та інших державних регіональних і галузевих програм.

Основними показниками, що характеризують стан і завдання розвитку сектору, є такі:

- питома вага загальної суми державних доходів і витрат у ВВП;

- питома вага державних видатків на освіту, охорону здоров'я, національну оборону, правоохоронну діяльність, охорону навколишнього природного середовища і т. д. у державному бюджеті або у ВВП;

- обсяг державних видатків за вищеназваними напрямами на душу населення;

- нормативи, що визначають мінімальні стандарти споживання суспільних послуг (прожитковий мінімум, розмір мінімальної заробітної плати, пенсії, гарантований мінімум послуг у галузі освіти, охорони здоров'я і т. п.);

- показники рівня життя населення.

Ефективність у суспільному секторі економіки.

Для оцінювання ефективності у суспільному секторі використовують такі методи: аналіз витрат і результативності, аналіз витрат і корисності, аналіз витрат і вигод.

1. Терміном «аналіз витрат і результативності» позначають сукупність аналітичних прийомів, які уможливлюють визначення обсягу витрат і ресурсів на досягнення тієї чи тієї специфічної мети, поставленої перед суспільним сектором, і вибір оптимальних рішень. Аналіз витрат і результативності передбачає порівнювання тільки однорідних результатів. Він не дає можливості визначити, який з варіантів використання ресурсів є найбільш ефективним, якщо вони передбачають досягнення непорівнянних результатів. Наприклад, що ефективніше — побудувати казарму, лікарню або збільшити набір студентів.

2. Аналіз витрат і корисності. Цей метод є дещо ускладненою модифікацією методу аналізу витрат і результативності. Різниця полягає в тому, що під час аналізу витрат і корисності використовується умовне порівнювання близьких за характером результатів. Це досягається, як правило, за допомогою вагових коефіцієнтів, які визначаються експертним шляхом на підставі наперед визначених пріоритетів.

3. Метод аналізу витрат і вигод — це сукупність оцінювальних процедур, які уможливлюють порівнювання витрат і результатів проектів в універсальній вартісній формі. Використання цього методу пов'язане з труднощами, оскільки не всі суспільні блага можна вартісно оцінити (збільшення тривалості життя, зменшення злочинності тощо).

Спорідненість методів вирішення соціально-економічних проблем суспільства дає можливість широкого використання програмно-цільового методу планування.

За показниками розвитку Україна належить до індустріально-аграрних^-країн світу. Промисловість виступає провідною сферою економіки країни, визначає рівень її економічного розвитку, можливості участі у світогосподарському житті. Вона включає біля 20 галузей (підгалузей):

- електроенергетика; нафтовидобувна; газова; вугільна; торф'яна;

- чорна металургія; кольорова металургія; хімічна та нафтохімічна;

- машинобудівна і металообробна; лісова; деревообробна та целюлозно-паперова;

- промисловість будівельних матеріалів; скляна та фарфоро-фаянсова; легка;

- харчова; борошномельно-круп'яна; комбікормова; мікробіологічна; поліграфічна тощо.

У промисловості також розрізняють добувні та переробні галузі. Добувні: нафтова, газова, торф'яна, вугільна.

Переробні галузі займаються переробкою продукції добувних галузей та сільського господарства.

Підприємства добувної промисловості та сільського господарства утворюють сировинний комплекс країни.

Промисловість добувна: нафтова, вугільна, газова, торф’яна.

Промисловість переробна – підприємства галузей, що переробляють продукцію сировинного комплексу.

Характеризуючи промисловість, оперують такими категоріями, як наукомісткі, високотехнологічні галузі — галузі, що визначають науково-технічний прогрес; ресурсомісткі - енерго-, капітале-, працемісткі галузі тощо.

Державна промислова політика — цілісна система заходів, інвестиційно-структурних перетворень, що підкріплюються відповідними механізмами реалізації (стимулювання, регулювання та контролю через відповідні інститути держави та ринку), спрямованими на розв'язання стратегічних і тактичних завдань розвитку реального сектору: зростання виробництва, підвищення конкурентоспроможності національної економіки та окремих галузей.

Об'єктом промислової політики виступає весь індустріальний комплекс країни як єдиний організм.

Цілі промислової політики:

- підтримка галузей індустрії, які забезпечують майбутнє економічне зростання;

- модернізація традиційних галузей;

- досягнення соціальної прийнятності економічних процесів у депресивних, неперспективних галузях.

Світовий досвід переконує, що залежно від ситуації, яка складається у реальному секторі, держава може вдаватися до тактики "пристосування" або тактики "активного формування", здійснювати галузевий або горизонтальний підходи до реалізації цілей промислової політики.

Тактика "пристосування" — поступове скорочення виробництва у певній галузі з метою попередження занадто великих соціальних потрясінь.

Тактика "активного формування" — активне стимулювання державою ринкових процесів, впровадження нових технологій, підпорядкування розвитку певних галузей суспільним цілям.

Галузевий підхід — захист та стимулювання розвитку окремих галузей, протекціонізм у міжнародній торгівлі.

Горизонтальний підхід — створення загальних сприятливих умов для забезпечення конкурентоспроможності підприємств на світовому ринку.

Варіанти проведення промислової політики для України.

1. Орієнтація на експорт — підтримка галузей, продукція яких користується попитом на світовому ринку, насамперед сировинних галузей.

2. Орієнтація на імпортозаміщення — підтримка галузей, що випускають продукцію, здатну замінити імпортні товари та витіснити іноземних конкурентів. Ставка робиться на прямі іноземні інвестиції.

3. Орієнтація на відновлення відтворювального процесу в промисловості — сприяння галузям, які реально виготовляють промислову продукцію, що користується попитом.

Об’єктами державного регулювання є міжгалузеві народногосподарські комплекси.

Міжгалузевий народногосподарський комплекс (МГНГК) це сукупність (система) підприємств, що економічно, технологічно та організаційно взаємопов’язані між собою і випускають готовий до кінцевого споживання певний вид продукції.

В Україні існує потужний потенціал промисловості, розвинута виробнича інфраструктура. Але МГНГК, що склався за поділом праці минулої моделі соціально-економічного розвитку, не відповідає потребам розбудови незалежної Української держави.

Суб’єкти державного регулювання промисловості в Україні:

- Міністерство економіки;

- Міністерство палива й енергетики;

- Державний комітет промислової політики;

- Державний комітет з енергозбереження;

- Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації;

- Національна комісія регулювання електроенергетики та ін.

Стратегічна мета промислової політики Української держави — формування перспективних і конкурентоспроможних національних комплексів та виробництв.

Основні завдання державного регулювання промисловості:

- формування конкурентного національного ринку промислової продукції;

- стабілізація основних показників промислового виробництва;

- структурна перебудова промисловості;

- технічне і технологічне оновлення галузей промисловості;

- підвищення конкурентоздатності вітчизняних товарів промислового виробництва;

- розвиток імпортозамінного та експортного виробництва;

- забезпечення екологічності промислового виробництва;

- зменшення бартеризації промисловості;

- виведення з експлуатації зайвих основних фондів.

Основні методи та засоби державного регулювання промисловості:

1. Кредитно-грошове регулювання – зміна розміру облікової ставки, норм обов’язкових резервів; податкові, кредитні, експортні пільги.

2. Макроекономічне планування та програмування – визначає цілі й пріоритети розвитку промисловості в цілому та окремих МГНГК; зосереджує ресурси на стратегічно важливих, перспективних напрямках промислового виробництва; визначає орієнтовані напрями промислового виробництва; орієнтує підприємницьку діяльність у бажаному для суспільства напрямі.

3. Розміщення держконтракту і держзамовлення – стимулює виробництво; сприяє прогресивним структурним зрушенням в економіці; забезпечує поповнення державного матеріального резерву.

Важелями державного впливу на розвиток промисловості є:

- інвестиційно-інноваційна політика держави, бюджетне фінансування;

- державне регулювання цін на продукцію промислового виробництва;

- політика прискореної амортизації;

- пряме державне управління галузями, що перебувають у державній власності;

- розпорядження і використання об'єктів державної власності;

- державний контроль за діяльністю суб'єктів природних монополій;

- державна підтримка міжгалузевої кооперації;

- залучення іноземних інвестицій;

- державна експертиза якості товарів, їх відповідність міжнародним стандартам.

Аграрно-промисловий комплекс (АПК) країни — це сукупність галузей, пов'язаних із виробництвом сільськогосподарської продукції, її переробкою, реалізацією та обслуговуванням самого сільського господарства.

Особливості сучасного стану АПК України:

- накопичення та загострення суперечностей економічного і політичного характеру;

- масова збитковість сільськогосподарських підприємств;

- повільні темпи реформування аграрного сектору економіки;

- збереження тенденції до звуженого відтворення.

Зміст аграрної політики держави в умовах трансформаційної економіки:

- проведення земельної реформи;

- приватизація об'єктів АПК;

- розвиток нових форм господарювання;

- реалізація абсолютних та порівняльних переваг країни;

- забезпечення умов для становлення сучасних фінансово-економічних, правових та організаційно-інституційних відносин в агропромисловій сфері;

- формування ринкового механізму управління АПК;

- соціальний розвиток села;

- інформаційне забезпечення пропаганди реформ.

Цілі державного регулювання АПК:

• забезпечення населення продуктами харчування;

• забезпечення промисловості сировиною;

• вирішення комплексу економічних та соціальних питань розвитку АПК у процесі його трансформування.

Засоби та методи державної підтримки АПК:

• зниження податкового пресу на сільгоспвиробника;

• фінансово-інвестиційне забезпечення аграрних перетворень;

• створення умов для кредитування сільськогосподарського виробництва;

• політика державного протекціонізму;

• конкурсне визначення підрядчиків на держзамовлення;

• сприяння у створенні інститутів ринкової інфраструктури для АПК;

• підготовка та перепідготовка кадрів для аграрного сектору;

• списання, пролонгація боргів;

• залучення іноземних інвестицій;

• нетрадиційні компенсації.

Фактори ефективного вирішення проблем АПК:

- рівноправне функціонування сільськогосподарських підприємств різних форм власності;

- раціональне використання ресурсів;

- впровадження у виробництво новітніх технологій;

- сучасні способи відтворення, охорони землі та природних багатств у цілому.

Обсяг та структура товарообороту на рівні держави віддзеркалює:

- рівень соціально-економічного розвитку країни;

- рівень життя населення;

- обсяг діяльності підприємства та матеріалізації купівельних фондів населення;

- стан грошового обігу в країні.

Державне регулювання сфери товарного обігу — система заходів економічного, правового та організаційного характеру, за допомогою яких органи державної влади й управління впливають на процеси, що відбуваються у сфері торгівлі, та на суб'єкти, залучені до цих процесів.

Мета державного регулювання торговельно-економічних відносин — створення умов, що забезпечують нормальне функціонування галузі в цілому, задоволення потреб споживача і стабільну участь суб'єктів комерційної діяльності у міжнародному поділі праці.