Теоретичний блок

В.О.Сухомлинський у своїй робоі “Сто порад учителеві” писав: “Наша робота – це робота серця й нервів, це буквально щоденна й щогодинна витрата величезних душевних сил. Наша праця – це повсякчасна зміна ситуацій, що викликає то посилене збудження, то гальмування. Тому вміння володіти собою, тримати себе в руках – одне з найнеобхідніших умінь, від якого залежать і успіх діяльності педагога, і його здоров’я”.

Здатність керувати собою характеризує передусім сформованість ба­гаторівневої системи саморегуляції особистості. Психологічна саморегу­ляція здійснюється в єдності її енергетичних, динамічних і змістових ас­пектів. На формування саморегуляції впливають насамперед характерис­тики нервової діяльності, особистісні якості, а також система виховання.

Проблема психологічної саморегуляції у професійній діяльності вчи­теля найчастіше розглядається в контексті керування педагогом внутрішнім самопочуттям, психологічним налаштуванням на наступну діяльність. У зв'язку з цим під саморегуляцією розуміють створення вчителем потрібних або бажаних станів, тобто таких, які забезпечують ефективність його дій. Психологічне налаштування — це створення ста­ну готовності до виконання певної діяльності.

Самопочуття педагога не є особистою справою, бо настрій його відби­вається й на учнях, і на колегах, і на батьках школярів. Кожне слово вчителя не тільки несе інформацію, а й передає ставлення до неї. Оцін­ка учневі за відповідь — це і вияв того, як сприймає його роботу педа­гог, що впливає на стосунки у класі, створює певну атмосферу у нав­чанні. Досягти оптимального внутрішнього стану в педагогічній діяль­ності важко, бо сама вона емоційно напружена. Учитель повинен уміти зберігати праце­здатність, володіти ситуаціями для забезпечення успіху в діяльності і збереження свого здоров'я. Для цього важливо працювати над вироб­ленням такого синтезу якостей і властивостей особистості, які дадуть змогу впевнено, без зайвого емоційного напруження здійснювати свою професійну діяльність:

• педагогічного оптимізму;

• впевненості у собі як в учителі, відсутності страху перед дітьми;

• умінні володіти собою, відсутності емоційного напруження;

• наявності вольових якостей (цілеспрямованості, самовладання, рішучості).

Усі ці якості характеризують психологічну стійкість у професійній діяльності. В основі її — позитивне емоційне ставлення до себе, учнів, праці. Саме позитивні емоції активізують і надихають учителя, надають йому впевненості, сповнюють його почуттям радості, позитивно вплива­ють на стосунки з дітьми, батьками, колегами. Негативні емоції гальму­ють активність, дезорганізують поведінку і діяльність, викликають три­вогу, страх, підозру. А. Макаренко вважав, що в дитячому колективі має бути «постійна бадьорість, ніяких похмурих облич, ніяких кислих виразів, постійна готовність діяти, райдужний настрій, саме мажорний, веселий, бадьорий настрій». Мажорний тон колективу сприяє успіш­ному просуванню до мети, подоланню труднощів. Цікавий досвід ство­рення мажорної атмосфери у школі наводить III. Амонашвілі, розпові­даючи про вчительку третього класу Мзію Чконія. Під час письмових робіт на уроках математики і рідної мови за згодою дітей вона вмикає магнітофон з мажорною музикою, що звучить тихо, приглушено. Вчи­телька твердить, що під музику діти працюють успішніше. Так, наголо­шує вона, на уроках з увімкненим магнітофоном кожний учень розв'я­зує на два-три приклади більше, ніж без музики.

Розглядаючи здатність учителя до керування самопочуттям у межах традиційних понять майстерності й техніки педагога, слід зазначити що здатність керувати собою є елементом педагогічної техніки. Психоло­гічне налаштування педагога, його вміння грати, «гальмувати свої непри­ємності», створювати загальну мажорну атмосферу, на думку А. Макаренка, є джерелом доброзичливості в дитячому колективі, готовності до діяльності та подолання труднощів у розв'язанні колективних завдань Макаренко зазначав, що мажор і гру не слід зводити лише до зовнішніх засобів поведінки педагога. Це передусім уміння раціонально, «не зго­раючи», зазнавати великих навантажень.

Для вироботки ціх вмінь Ю. Львова пропонує систему роботи вчителя з керування самопочуттям - психологічну гімнастику. Психо­логічна гімнастика містить вправи, які дають змогу розвинути психо­фізичний апарат, сформувати вміння тримати в готовності «апарату­ру», яка збуджує почуття, створити умови для її безвідмовної діяль­ності.

З погляду Ю.Львової, джерелами психологічної гімнастики вчителя є: театральна педагогіка (елемент системи К. Станіславського) та психо­терапія (елементи аутогенного тренування). Досвід підготовки актора містить матеріали з розвитку внутрішньої техніки, що дають змогу збу­дити велику палітру найрізноманітніших почуттів. До вправ із психо­логічної гімнастики вчителя дослідниця відносить дії в «передбачува­них обставинах» («якби»), та вправи на зняття м'язових «затискачів». «Якби», або дія в «передбачуваних обставинах», дає вчителеві мож­ливість уявити потрібну ситуацію, збудити оновлені почуття та пере­жити їх у реальній педагогічній взаємодії.

До засобів керування психічним станом передусім відносять: бібліотерапію, музикотерапію, працетерапію та імітаційну гру. Бібліотерапія — спосіб керування психічним станом людини шляхом читання художньої літератури. Музикотерапія — це засіб керування психічним станом людини за допомогою музики. Так, ритмічна мажорна музика здебільшо­го підносить настрій і працездатність. Мінорна мелодія сприяє розслаб­ленню, викликає стан спокою. Під працетерапією розуміють засіб керу­вання психічним станом людини за допомогою включення в активну трудову діяльність. Імітаційна гра — активний метод самокерування психічним станом, який полягає у програванні суб'єктом ролі такої людини, якою йому хотілося б бути.

Наприклад, музикотерапія використовується для лікування і створення доброго настрою здавна. Вона передбачає наявність у вчителя фонотеки, вміння грати на музичних інструментах. Причому важливий не рівень музичних здібностей, а ступінь задоволення, яке отримує людина від цих занять. Поринаючи в царину мистецтва, ми отримуємо позитивні емоції, дія яких гальмує негативне ставлення і сприяє врівноваженню емоційного стану.

Цей самий механізм покладено і в основу бібліотерапії, яка дає змо­гу заспокоїтися, налаштуватися на філософські роздуми чи, навпаки, збудити потребу активно діяти. Читаючи, людина непомітно для себе захоплюється світом, який створив письменник, стає ніби співучасни­ком подій. Вона і радіє, і думає, і переживає разом із героями твору, забуваючи власні негаразди.

Можна скористатися і працетерапією, і танцювальною терапією. Всі ці способи впливу пов'язані з підключенням до тієї діяльності, яка дає задоволення. Вони важливі тому, що дають можливість не лише зняти напруження, оптимізувати настрій, а й залучати учнів до духовних цінно­стей, близьких учителю, навчаючи їх керуватися такими самими спосо­бами. Гумор, який так цінують учні у спілкуванні з педагогом, також позитивно впливає на емоційну сферу. Кожний учитель може пригада­ти, як у складній ситуації йому вдавалося безболісно відновити робочу атмосферу дотепним зауваженням, вимогою, висловленою в гумористич­ному тоні. Ось учитель тихо попереджає: «Діти, я встала сьогодні не на ту ногу, тому сидіть тихо, бо можу розсердитися». Інша вчителька зро­била зауваження учневі, який любив сидіти на стільці, нахиливши його так, щоб він спирався лише на задні ніжки. Учень не прореагував, і вчителька відчула, як почало наростати напруження. Замість того щоб дати волю невдоволенню, вона спокійно сказала: «Будь ласка, опусти на підлогу всі свої шість ніг».

Отже, першим шляхом до регуляції самопочуття є вплив на емоцій­ну сферу, прагнення дотримуватися мажорного тону, виховуючи в собі доброзичливість і оптимізм; набуття «м'язової радості» у фізичних діях; створення зон захисного збудження (бібліотерапія, музикотерапія тощо), здатність грати.

Вплив на емоційну сферу — процес складний, і не завжди вчитель спроможний досягти рівноваги, прагнучи збудити позитивні реакції. Для регуляції самопочуття варто звернутися і до інтелектуальної (роз­виток саногенного мислення), і до вольової сфер.

Які шляхи вольового впливу? Це насамперед звернення до власного почуття обов'язку у зв'язку з усвідомленням соціальної ролі професії, ціннісними установками. Механізм впливу: гальмування власних дій, які не збігаються з переконаннями, надзавданням; збудження активності у на­прямі досягнення обраної мети життя і діяльності. Формула вчителя: «Я мушу це зробити, бо моє завдання...» Цей спосіб саморегуляції дуже склад­ний, оскільки пов'язаний з вихованням спрямованості в цілому, установок, але й надійний, бо сформовані переконання не дають педагогові відійти від мети. У критичних ситуаціях такий учитель завжди зможе сказати собі, утримуючись від запальності: «Я не можу собі дозволити...»

Інший шлях вольового впливу на самопочуття непрямий. Він поля­гає в контролюванні власного фізичного стану. Глибину емоційних переживань ми змінюємо, впливаючи на їх зовнішній вияв. Кожен із нас може контролювати м'язове напруження, темп рухів, мовлення, ди­хання, а їх зміна автоматично впливає на психічний стан.

Одним з прийомів контролю власного фізичного стану є регуляція м'язового напруження. Здатність знімати м'язове напруження посідає особливе місце в пси­хологічній гімнастиці вчителя. Надмірне м'язове напруження спричинює втому, знижує працездатність учителя, гостроту його сприймання. Для цього необхідно навчитися розслаблювати м'язи свого тіла. Д. Карнегі зазначає, що із втомою можна боротися засобами для зняття м'язового напруження.

М'язове розслаблення супроводжується релаксацією. Релаксація — це стан спокою, розслабленості, що виникає внаслідок зняття напруження.

Для активізації емоцій­ного стану напружуємо групи м'язів, наприклад правої руки, даючи собі команду бути сильним, енергійним, або, навпаки, розслаблюємо м'язи, додаючи уявлення про важкість і тепло в руці. Фізична дія плюс уява опосередковано впливають на емоційні реакції. Треба лише знати, яка група м'язів відповідає певним емоційним реакціям. При емоціях стра­ху, наприклад, найбільше напружуються артикуляційні і потиличні м'я­зи, на розслаблення їх і слід звернути увагу, відчувши такий стан.

Оскільки з емоційним станом пов'язане і дихання, то шляхом контро­лю і регуляції його можна домогтися саморегуляції настрою. Ми спосте­рігаємо, як змінюється дихання людини в різних емоційних станах: рівне дихання уві сні; глибоке у того, хто замислився; прискорене у схвильо­ваного; «роздуті ніздрі» у людини в гніві. Контроль за диханням, зни­ження його темпу, збільшення глибини дасть можливість зменшити хвилю­вання. Тому вчителеві радять подолати непродуктивне збудження на по­чатку уроку за допомогою простого способу: подивитися на клас, тричі глибоко вдихнути і видихнути, привітно посміхнутися, а потім привітатися. Реакції такого типу називаються психосоматичними. Вони діють як рефлекси, тобто зумовлюють обов'язкові, запрограмовані зміни. Це пояснюється міцним зв'язком фізичного і психічного стану. Впливаючи на фізичний стан, ми викликаємо певні емоційні реакції.

Механізм керування психосоматичними реакціями покладено в ос­нову таких прийомів, як зміна темпу мовлення та рухів. Хочемо на уроці заспокоїтися, позбутися хвилювання — почнімо повільно ходити по класу, пояснювати у повільному, рівномірному темпі. За кілька хви­лин механізм саморегуляції організму, який залежить лише від вашого вольового зусилля, спрацює.

Окрім вказаних способів керування психічним станом через вплив на емоційну та вольову сферу, дуже важливо користуватися і такою комплексною системою саморегуляції, яка «задіює» емоції, волю та свідомість людини, — самонавіюванням. Досягають його за допомогою аутогенного тренування, що полягає у виконанні спеціальних вправ, спря­мованих на формування в людини навичок свідомого впливу на різні функції організму — самонавіюванні.

В. Сухомлинський надавав особливого значення вихованню душев­ної рівноваги. Він вважав неприпустимими у діяльності вчителя роздратованість, неврівноваженість, цінував уміння бути оптимістом, доброзичливість, гумор.

Оскільки навіювання найкраще здійснювати на фоні загального м'я­зового розслаблення і психічного спокою, аутотренінг зазвичай скла­дається з трьох етапів: розслаблення (вхід у стан релаксації), самонавію­вання (вплив на певні установки за допомогою спеціальних формул), вихід із стану релаксації..

Аутогенне тренування містить кілька прийомів, що використовуються в певній послідовності. Розгляньмо, як досягається розслаблення, ре­лаксація.

Перший крок — вибір зручної пози: заплющити очі і зосередитися на своєму емоційному стані, усвідомивши його («Я схвильований (а), мені потрібно заспокоїтися»).

Другий крок — зосередження на обличчі, прийняти спокійний, розслаблений вираз і спрямувати думки на щось приємне. Це дасть змогу заспокійливо вплинути на емоційні центри, а переключення ду­мок на інше — поглибити стан спокою. Таким чином вдасться пригаси­ти гостроту негативних переживань.

Третій крок — посилення стану спокою шляхом уявного самомасажу шкіри обличчя і кистей рук. Внаслідок такого самомасажу чола, носа, щік, губ, підборіддя зменшується збудження, емоційна напруженість спадає. Посилюється цей стан і поелементним масажем кистей рук. Ме­ханізм психосоматичної реакції, на якому ґрунтується вправа, пов'яза­ний із тим, що більша частина нервових клітин рухових зон кори головного мозку регулює активність обличчя і рук. Якщо їх розслабити, активність їх зменшиться, що сприятиме заспокоєнню всього тіла.

Четвертий крок — розслаблення язика і гортані. Це необхідно для того, щоб перервати думки про ситуацію, що травмує, послабити збудження внутрішнього мовлення.

П'ятий крок — регуляція дихання. Дихати слід так, ніби ви спите.

Треба стежити, щоб розслаблення супроводжувалося відчуттям задо­волення, що дасть можливість зсунути маятник коливання емоцій з нуля до відчуття позитивного емоційного переживання.

Саме на тлі набутого стану розслаблення можна формувати в собі спеціальні емоційні реакції, передусім такі, як стійкий оптимізм і життє­радісність. Для цього вчителю корисне навіювання інтересу, терпіння щодо дітей. Наприклад:

1. Дитячі жарти мене не дратують, а забавляють. (Відчути це) Я легко гальмую в собі відчуття знервованості і злості, коли хтось із дітей поводиться не так, як мені хотілося б. Мені приємні діти навіть тоді, коли вони галасують, не слухаються. (Відчути це)

2. Мені подобається спілкуватися з батьками. Подобається допомага­ти їм у вихованні дітей. Я відчуваю, що моя професійна майстерність стане їм у пригоді, і мені від цього стає приємно...

Молодому вчителеві, який готується до уроку і відчуває невпевненість, страх перед дітьми, бажано провести сеанс самонавіювання, проговорю­ючи таку, наприклад, формулу: «Я спокійний. Я впевнено проводжу урок. Діти слухають мене. Відчуваю себе вільно, розкуто. Я добре підго­товлений до уроку. Урок цікавий. Дітей усіх знаю й бачу. Дітям цікаво зі мною. Я впевнений, сповнений сил. Я добре володію собою. Настрій бадьорий, хороший. Навчати цікаво. Учні поважають мене, слухають і вико­нують мої вимоги. Мені подобається працювати на уроці. Я — вчитель».

Для успішного самонавіювання потрібні систематична робота, тренування психофізичного апарату, який поступово стане слухняним зна­ряддям у педагогічній діяльності.

Таким чином, процес самонавіювання здійснюється багаторазовим повторенням певних словесних формул самонавіювання. Для того щоб процес само­навіювання пройшов успішно, потрібно:

Визначити мету роботи над собою і відповідно до цієї мети дібра­ти формули самонавіювання.

Під час складання словесних формул слід керуватися такими пра­вилами: формула має бути чіткою і лаконічною, не містити заперечної частки «не». Послідовність словесних формул така: хочу — можу – буду — є («Я хочу бути спокійним і впевненим; я можу бути спокійним і впевненим; я буду спокійним і впевненим; я спокійний і впевнений»).

Як бачимо, в усіх зазначених прийомах саморегуляції психічного стану основою внутрішньої техніки педагога є увага й уява. Завдяки здатності переключати увагу, зосереджувати її на емоційно привабли­вих об'єктах, на певних фізичних діях ми регулюємо наш психічний стан. А здатність яскраво уявляти, бачити внутрішнім зором ті картини, які ми хочемо навіяти собі, дає змогу викликати саме ті емоції, які по­в'язані із заданими образами. Брак розвинутої уваги та уяви нерідко є причиною невміння керувати собою, своїм станом. Певних прийомів удосконалення цих психічних процесів можна навчитися, ознайомившись із системою вправ у театральній педагогіці.

Професійна діяльність педагога може призвести його до душевних втрат через надмірні психічні навантаження. Їх можна зменшити влас­ними зусиллями. Вчителю потрібно дбати про здоров'я, про свою нервову систему, як дбає співак про свій голос, а піаніст — про руки. По­трібно лише мати установку на самовдосконалення, віру у можливість реалізації свого задуму і бажання діставати задоволення від праці.

Таким чином, засоби керування психологічним самопочуттям учите­ля можна умовно поділити на дві групи. Перша група пов'язана з контролем над діяльністю психофізичного апарату (тонус м'язів, дихання, темп мовлення), друга група впливає на особистісні утворення (спрямо­ваність особистості, установки та ціннісні орієнтації, якості особистості).

Здатність володіти собою є показником діяльності вчителя-майстра. Саме ця здатність дає йому можливість бути витриманим і наполегли­вим у здійсненні педагогічних задумів, в ситуаціях конфліктної взає­модії, підтримує працездатність протягом тривалого часу.

Отже, керувати своїм психічним станом можна. Для цього вчитель має змогу скористатися запропонованим арсеналом засобів з розвитку внутрішньої техніки.