2. Теоретичні засади державного регулювання економіки

Існує велика кількість різних економічних поглядів з проблем державного регулювання економіки. Їх можна згрупувати за двома напрямками - економічного лібералізму та економічного дирижизму.

Економічний лібералізм - це течія в економічній теорії, яка заперечує необхідність масштабного державного втручання в економічне життя, вважаючи, що ринкова економіка здатна саморегулюватися. Ідеї економічного лібералізму висловлювалися ще у вченні фізіократів, послідовно відстоювалися класичною політичною економією і економічними школами неокласичного напряму в економічній теорії. Будь-яке втручання уряду в ринкові процеси є небажаним порушенням особистої свободи і перешкодою для розвитку економіки. Попит і пропозиція всіх товарів в ході вільної конкуренції самостійно врівноважуються. Тому такі дії держави і профспілок як, наприклад, регулювання рівнів заробітної плати або тривалості робочого дня, утруднюють і сповільнюють формування рівноваги між попитом і пропозицією. На сучасному етапі ідеї економічного лібералізму зазнали змін. Неоліберали визнають необхідність обмеженого втручання держави в економіку з метою підтримування сприятливих умов для ринкового конкурентного механізму через регулювання грошової маси і процентних ставок, соціальний захист населення.

Економічні вчення, що обґрунтовують широке пряме втручання держави в ринкові економічні процеси, називають економічним дирижизмом. До цього напрямку відносять кейнсіанство, неокейнсіанство, вчення французьких «дирижистів» та шведської економічної школи. Згідно з цими уявленнями, регулювання ринку здійснюється через державний бюджет, систему оподаткування, державний сектор в економіці. Кейнс і його послідовники відстоювали думку, що ринковий механізм самостійно не може гарантувати повну зайнятість. Ринковий механізм має доповнюватися державним втручанням в економіку.

Прихильники і послідовники Кейнса доповнили його теорію новими рекомендаціями щодо сприяння перерозподілу національного доходу, збільшення числа одержувачів трансфертних платежів; антикризового і інфляційного регулювання економіки; програмування господарських процесів; активного сприяння розвитку НТП. Такий напрям економічної науки отримав назву неокейнсіанство. Неокейнсіанська модель на практиці реалізувалася в двох типах регулювання економіки в 50-70-ті роки XX ст.: радикально-реформістського - у більшості розвинутих західноєвропейських країнах, і буржуазно-реформістського - в США і Канаді. Радикально-реформістський тип характеризується переважанням прямих методів впливу держави на економіку і соціальну сферу, використанням активності трудящих мас і сили профспілок. Для буржуазно-реформістського типу регулювання характерним є переважання непрямих методів впливу, суттєве обмеження масштабів державної власності і підприємництва, ролі профспілок. Спільним для обох типів є велика різноманітність засобів, які використовуються державою для регулювання економічних і соціальних процесів: податкова, кредитно-бюджетна політика, закупівля товарів і послуг, регулювання цін і тарифів, ліцензування імпорту та експорту, розвиток державної власності; контроль за збереженням навколишнього середовища тощо.

Слабкі місця, що мали місце в кейнсіанській концепції та залишилися в неокейнсіанській, проявилися в 70-ті роки. Стимулювання ефективного попиту породило високий рівень інфляції, поглиблення диспропорцій в економіці і на ринку праці. Наступила криза кейнсіанського регулювання.

На озброєння були взяті нові економічні концепції, в тому числі, «економіки пропозиції» і монетаризму. Основна відмінність між цими концепціями і кейнсіанством - в питаннях про роль і масштаби втручання держави в соціально-економічні процеси. Вони лягли в основу нової моделі регулювання, яка отримала назву неоконсервативного курсу. Згідно з точкою зору школи «економіки, орієнтованої на пропозицію», скорочення податків тимчасово обмежує надходження в державний бюджет, зате збільшує доходи підприємців і населення. Це стимулюватиме розширення виробничих потужностей; сприятиме пожвавленню виробництва, зростанню прибутків, а також збільшенню зайнятості; підвищуватиме доходи населення і створюватиме умови для поповнення доходів держави.

М. Фрідмен - основоположник монетаризму - головний акцент робить на необмежену свободу підприємництва і не схвалює стимулювання економічного зростання за рахунок державного бюджету. На його думку, рівень господарської активності визначається кількістю грошей, наявних в обігу. Грошова маса повинна регулюватися банківською системою і змінюватися пропорційно зміні приросту національного продукту. Це сприятиме стримуванню інфляції і стабілізації економіки. Впровадження рекомендацій прихильників монетаризму і неолібералізму зменшує витрати держави на реалізацію соціально-економічних програм, а основна увага приділяється інтересам виробництва і накопичення.

Неоконсервативна модель державного регулювання, до якої звернулися у 80-х роках, дозволила стабілізувати економічний розвиток, підвищити темпи економічного зростання, значно зменшити рівень інфляції. Проте криза 1981-1982 рр. в Західній Європі показала неспроможність неоконсервативної моделі у розв'язанні соціально-економічних проблем. Намітилася тенденція повернення до кейнсіанських форм регулювання. Сучасна модель регулювання, яка діє в більшості країн, це кейнсіансько-монетаристський синтез.