Боротьба за автономію України. І Універсал Центральної Ради

Від самого початку свого створення УЦР поставила собі за мету вирішення питання про націо­нальний устрій України, хоча можливі форми майбутньої державності змінювалися залежно від конкретної ситуації. Діячі Ради неодноразово вели переговори з урядом Росії. При цьому М. Гру-шевський пропонував не чекати Всеросійських Установчих зборів, щоб не ставити принципове питання автономії України в залежності від розкладу в них політичних сил. Майбутнє Росії він бачив як союз держав, об'єднаних федеральними зв'язками.

Тимчасовий уряд продовжував відстоювати позицію збереження «єдиної і неподільної Росії» і негативно відреагував на вимоги Центральної Ради. Тимчасовий уряд заборонив скликання І Українського військового з'їзду, але 5—8 травня 1917 р. він все ж таки відбувся. ЗТзд визнав Центральну Раду єдиним органом, здатним вирішити всі внутрішні питання України, і висловився за національно-територіальну автономію України і створення національних військових частин (вже навесні 1917 р. були самочинно сформовані два українських полки — ім. Б. Хмельницького і ім. П. Полуботка, а також Вільне козацтво як частини самооборони з населення низки повітів Київщини, Лівобережжя й Волині).

Враховуючи підйом національної свідомості українського народу та негативне ставлення до себе з боку Тимчасового уряду, 10 червня 1917 р. на II Всеукраїнському військовому з'їзді Центра­льна Рада оприлюднила І Універсал, який містив такі положення:

• Автономія України у складі Росії.

• Право УЦР проголошувати універсали — акти конституційного значення.

• Загальнонародні, прямі рівні вибори Всенародного Українського сейму шляхом таємного голо­сування.

• Відмова передавати податок в центральну російську казну, впровадження українського по­датку.

• Надання широких національно-культурних прав національним меншинам України.

Наслідком проголошення І Універсалу було утворення 15 червня 1917 р. українського уря­ду — Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком. До уряду входили 8 генеральних секре­тарів і генеральний писар.

Події влітку-восени 1917 р. В Україні

Ставлення до І Універсалу з боку кадетів і дрібнобуржуазних партій, які мали вплив на Тимчасо­вий уряд було вкрай негативне. Але ситуація в країні дедалі погіршувалась, і уряд зробив спробу зняти напруження, яке склалося у зв'язку з ухваленням Універсалу.

Делегація у складі трьох міністрів Тимчасового уряду — О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі — провела переговори в Києві і від його імені визнала Центральну Раду територіальним державним органом, не чекаючи скликання Установчих зборів. З липня 1917 р. був оформлений документ, названий II Універсалом. Центральна Рада заявляла, що визнає повноваження майбутніх Всеросійських Установчих зборів, на яких передбачалось проголошення автономії України. У ньому також підкреслювалося, що Центральна Рада не має наміру відокремлювати Україну від Російської держави. Склад і повноваження Генерального секретаріату мав бути затверджений Тимчасовим урядом. Центральна Рада мала включити до свого складу представників національних меншин України. Уряд не відмовлявся від українізації військ, але за умови здійснення її під контролем ро­сійського командування.

Однак Тимчасовий уряд, заслухавши звіт міністрів про переговори в Києві і досягнуту домов­леність, не погодився з автономією України. Невдоволений II Універсалом, який вважав своєю по­разкою, він почав здійснювати наступ на український національний рух і переглянув свої обіцянки. 4 серпня Тимчасовий уряд видав «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріату Тимчасового уряду на Україні». В ній йшлося вже не про автономію України, а про «місцеве самоврядування», а Генеральний секретаріат оголошувався органом Тимчасового уряду і мав бути призначений ним за поданням Ради. До того ж повноваження Генерального секретаріату поширювались тільки на п'ять (а не на 9) губерній — Київську, Волинську, Полтавську, Подільську і Чернігівську. Харківська, Катеринославська і Таврійська губернії залишались у віданні Тимчасового уряду.

Все це викликало серйозні суперечності між політичними силами в УЦР. Почалися безплідні дискусії зі взаємними звинуваченнями. З ними загубилася основна мета діяльності, яка декларува­лася в документах Центральної Ради, — проведення активної соціально-економічної політики, а це у свою чергу призводило до втрати довіри до УЦР з боку населення. Обіцянки соціалізації землі так і залишилися гаслом. За цих умов від Центральної Ради почали відвертатися і селяни, і жителі міст, які спочатку її підтримували.

Зростаюче незадоволення мас політикою УЦР і Тимчасового уряду сприяло посиленню впливу більшовицької партії, чиї гасла надання селянам землі, задоволення соціальних потреб робітників, укладання негайного миру дістали широку підтримку серед усіх верств населення. До того ж більшо­вицька пропаганда проголошувала тоді право націй на самовизначення, аж до відділення від Росії. Однак насправді це був тільки тактичний крок, бо для більшовиків, що виношували ідею світової революції, національні прагнення, в тому числі й українців, йшли врозріз з їх планами.

Становище в країні залишалося нестабільним. Невдачі наступу російських військ влітку 1917 р. на Південно-Західному фронті поглибили загальну кризу в країні і викликали масові виступи робітників. Чим більше ускладнювалося становище і посилювалось протистояння між масовими організаці­ями трудящих і Тимчасовим урядом, тим більше зміцнювалися більшовицькі позиції. Більшовики прагнули захопити владу в Радах, розглядаючи їх як органи своєї влади. Тому вони висували гасло «Вся влада Радам». Майстерно маневруючи, використовуючи слабкі місця опонентів, вони цілеспря­мовано вели пропаганду за проведення соціалістичної революції.

Події, пов'язані зі спробою деяких військових сил Росії на чолі з генералом Лавром Корніловим провести у кінці серпня 1917 р. військовий переворот з метою встановлення диктатури (цю спробу було придушено), призвели до ще більшого озлоблення людей і позбавили їх віри у спроможність Тимчасового уряду навести в країні лад. Утомлені безладдям, народні маси вимагали негайних змін на краще, що влаштовувало більшовиків, які змогли здобути контроль над Радами, витіснивши звідти меншовиків і есерів (хоча їх перевага в Радах України не була незаперечною).