Зародження дисидентського руху

У своєму прагненні за будь-яку ціну втрима­ти суспільство під своїм жорстким контролем, проводити десталінізацію у визначених вер­хівкою межах тоталітарний режим зайшов у конфлікт із інтелігенцією. Наслідком цього стала поява на зламі 1950—1960-х рр. руху українських інакомислячих — дисидентів, які відкрито висловлювали свої погляди і вимага­ли від влади змін у політиці.

Дисидентський рух в Україні мав націо­нально-демократичний відтінок. Він заявив про себе раніше, ніж у Москві, Ленінграді та інших містах Росії. Як прояв національно-ви­звольного руху дисидентство в Україні мало специфічні риси:

• мирна і ненасильницька боротьба за настрої людей;

• чітко визначені організаційні форми (гуртки, союзи, комітети тощо);

• було загальноукраїнським явищем і охоплювало всі регіони України;

• охоплювало різні соціальні верстви населення – інтелігенцію, студенство, робітництво.

У травні 1961 р. у Львові відбувся судовий процес над Українським робітничо-селянським союзом (УРСС), організованим 1959 р. Л. Лук'яненком. Програма УРСС мала на меті вихід України зі складу СРСР, що як право був зафіксований у радянській Конституції. Л.Лук'яненко був засуджений до страти, з часом заміненої 25 роками ув'язнення і 10-річним засланням.

1961 р. в Донецьку була засуджена група громадян, очолювана журналістом Г. Гаєвим. 1962 р. в Запоріжжі судили групу з шести осіб, в яку входили В. Савченко, В. Чернишов та ін. Такі ж політичні процеси відбувались у Рівному, Тернополі, Чернівцях, Ворошиловграді, Києві.

Певним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» (так заведено називати лібералізацію політичного режиму доби Хрущова) була праця київського літературного критика І.Дзюби «Інтерна­ціоналізм чи русифікація?», адресована 1965 р. П. Шелесту. В ній автор сміливо засуджував політику ігнорування громадянських прав українського народу, гостро критикував національну політику КПРС в Україні з точки зору тієї ж комуністичної ідеології (використовуючи цитати Леніна і Маркса), намагаючись цим показати розбіжності між словом і ділом в політиці радянського керівництва в Україні та інших республіках СРСР.

Економічні реформи у промисловості

На середину 1950-х рр. Україна посідала вагоме місце у народно-господарському комплексі СРСР. Особливого розвитку набули машинобудування, металургія, легка промисловість та інші галузі. Водночас у середині 1950-х рр. виявились серйозні недоліки в системі управління народним господарством. Були надмірно роздуті штати в міністерствах і відомствах. Вичерпувало себе занад­то централізоване планування. За цих умов Хрущов висунув ідею реформи управління. Але при цьому не ставилося питання про повну відмову від адміністративно-командноїсистеми, скасування централізації. Тому і реформи мали половинчастий характер.

У лютому 1957 р. управління народним господарством було перебудоване за територіальним принципом через ради народного господарства (раднаргоспи). 11 раднаргоспів було створено і в Україні. Така система створювала умови для введення госпрозрахунку, ефективного використання ресурсів і кадрів. При цьому зміцнювалась економічна самостійність України, оскільки всі підпри­ємства на її території підпорядковувались республіканським органам.

Одночасно певною мірою порушилось централізоване управління галузями промисловості. Раднаргоспи не змогли комплексно вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галузей. По­чали розриватися важливі економічні зв'язки.

У 1950—1960-ті рр. склалася невідповідність між зростаючими масштабами виробництва і методами планування, прогнозування наслідків виробничої діяльності та матеріального стимулю­вання праці. Наприклад, в Україні був побудований цілий каскад гідроелектростанцій на Дніпрі, створювалися штучні моря. Як наслідок затоплювались і втрачались для рільництва великі масиви родючих земель. Теплові електростанції, хімічні комбінати отруювали навколишнє середовище.

Разом із тим досить значне економічне зростання сприяло поліпшенню добробуту населен­ня. Почалося збільшення заробітної плати, зріс випуск товарів народного споживання, завдяки величезному житловому будівництву сотні тисяч сімей, що раніше жили у бараках та комуналках, отримали ізольовані квартири.

Але основні хвороби командно-адміністративної економіки так і не вдалося подолати. Вона, як і раніше, розвивалась екстенсивним шляхом і вимагала додаткового залучення матеріальних і людських ресурсів.