Релігійна і міжконфесійна ситуація у незалежній Україні

Із моменту проголошення в Україні незалежності активізувалося релігійне життя суспільства. Навесні 1991 р. Верховна Рада України ухвалила закон про свободу совісті та релігійних об'єднань, який заборонив державі втручатися у справи церкви, а церкві — у державні справи.

Сучасна релігійна ситуація в Україні характеризується розколом православ'я. 1990 р. після обрання Помісним собором патріарха Мстислава (Скрипника) була відновлена УАПЦ. У Харкові, Києві та інших містах відновилися її храми. Московський патріархат надав внутрішню автономію Українській православній церкві (УПЦ), але зберіг за собою право призначати вищих духовних осіб в Україні. Спроби президента Л. Кравчука та київського митрополита Філарета (Денисенка) домог­тися від Московського патріархату повної незалежності УПЦ не вдалися. Тому частини УПЦ і УАПЦ за підтримки української влади виділились, утворивши Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП), яка й досі є ніким не визнаною. Таким чином, православ'я в Україні розкололось на три ворогуючі між собою конфесії, що надзвичайно ускладнює релігійну ситуацію в країні. Між ними точиться гостра боротьба за нерухомість (храми) і паству, що неодноразово призводило до сутичок їх прибічників. Тому ідея створення єдиної української помістної церкви, що дискутується на протязі тривалого часу в українському суспільстві поки що є нездійсненною.

В першу чергу цьому не сприяє позиція УПЦ МП. Її керівництво в особі московського патріарха Кирила, який у 2009 – 2011 рр. неодноразово відвідував Україну взагалі ставить під питання національну окремішність українців (вважаючи їх частиноє «триединного русского народа») і не бажає рахуватися з релігійними і національними почуттями представників інших конфесій.

1989 р. відновилася діяльність греко-католицької церкви (УГКЦ). Вона має великий вплив у За­хідній Україні. її резиденцією став Собор Святого Юра у Львові. Вона також неодноразово вступала у сутички із православними конфесіями з приводу володіння храмами.

Крім християнських конфесій, в Україні діють іудейські та мусульманські релігійні громади, буддисти та багато інших сект.

Зовнішня політина незалежної України

Із проголошенням незалежності Україна почала брати активну участь у міжнародних відносинах як повноправний суб'єкт міжнародного права. Основні принципи зовнішньої політики України визначені в Декларації про державний суверенітет України (1990), ухвалених Верховною Радою сновних напрямах зовнішньої політики України» (1993), в Конституції України (1996). Такими принципами є:

• невтручання у внутрішні справи інших держав, взаємовигідне і рівноправне співробітництво з ними;

• неприєднання до військових блоків;

• участь в процесі ядерного роззброєння;

• визнання пріоритету міжнародного права;

• визнання існуючих у світі кордонів.

Одним з основних напрямів зовнішньої політики України є підтримання дружніх взаємовигідних і'язків з Росіею та іншими країнами СНД. Важливим питанням є забезпечення України енергоносіями Росії та створення зони вільної торгівлі в межах СНД; спрощення режиму перетинання україн-ько-російського кордону тощо. 2003 р. Президент України Л. Кучма обраний головою на самітах НД. У вересні 2003 р. Україна разом із Росією та деякими іншими країнами СНД підписала угоду про Єдиний економічний простір (ЄЕП), де провідну роль відіграє Москва. Цей договір передбачає створення наддержавних органів, що суперечить Конституції'України. Проте вже у жовтні претензії росіян на острів Тузлу у Керченській протоці загальмували процес входження України до ЄЕП. Цей конфлікт ще не вичерпаний і його розв'язання — процес тривалого часу.

Західна політика України пов'язана з прагненням інтегруватись у європейські структури, зокрема увійти до Європейського союзу (у віддаленій перспективі). Але цьому заважають економічне ста­новище держави та суспільно-політична ситуація в ній, які не задовольняють європейських вимог (зокрема стан демократії в Україні). Тому Україна мусить задовольнятися двосторонніми угодами з високорозвиненими країнами з певних питань економічного та політичного співробітництва.

Україна є членом декількох регіональних міждержавних організацій, зокрема Центральноєв­ропейської ініціативи (з 1996 р.) та Чорноморського економічного співробітництва (1994) що дає їй можливість розвивати такі галузі, як зв'язок, енергетика, транспорт, екологічна безпека, наука і технологія, інформація, культура.

Певну роль Україна відіграє у врегулюванні локальних конфліктів, а саме, в Югославії, Сьєрра-Леоне, Південному Лівані, а в 2003 – 2004 рр. — в Іраку.

Міжнародний престиж України підривається гальмуванням демократичних перетворень та негараздами в економіці, що заважає її плідній співпраці з міжнародним співтовариством, де вона і досі розцінюється як другорядна держава.

У відповідь на таке ставлення режим Л. Кучми перейшов до проросійської орієнтації. Восени 2003 р. Україна підписала з Росією угоду про вступ України до Єдиного економічного простору (ЄЕП), що передбачав створення наддержавних структур. На тлі президентської передвиборної кампанії влітку 2004 р. у новій редакції української військової доктрини було виключено положення про намір України вступити до НАТО, а у засобах масової інформації лунали заяви голови держави та інших високих посадовців про відсутність для України перспектив щодо вступу в ЄС.

Помаранчева революція і прихід до влади в Україні прозахідно налаштованого Президента були з піднесенням зустрінуті в демократичному світі — яку країнах колишнього соціалістичного табору, так і в Західній Європі та США, незважаючи навіть на те, що нова влада оголосила про ви­ведення українського миротворчого контингенту з Іраку до кінця 2005 р. (там загинуло вже близько 20 українських воїнів). Зовнішня політика президента В. Ющенка та нового уряду відзначається надзвичайною активністю, про що свідчать численні візити голови держави у розвинуті країни світу в першому півріччі 2005 р. Зовнішня політика сучасної України спрямована на інтеграцію до ЄСта НАТО хоча б у віддаленій перспективі, а у найближчій є вступ до Світової організації торгівлі та отримання Україною статусу країни з ринковою економікою (до кінця 2005 р.).

Однакуспіх на виборах 2006 р. сил, що по суті репрезентують «кучмівську генерацію», та форму­вання уряду В. Януковича супроводжувалися культивуванням у суспільстві антизахідних настроїв. Хоча врешті в Універсалі національної єдності від 3 серпня 2006 р. «антикризовики» погодилися з європейською орієнтацією України, на практиці спостерігався їх відхід від цієї політики. Натомість більше уваги приділялося налагодженню політичної співпраці з Росією.

2007 р. відбувся вступ України до світовой організації торгівлі.

Після приходу до влади В. Януковича, українська сторона продовжує заявляти про свої євроінтеграційні прагнення. Хоча вона і відмовилася від ідеї вступу до НАТО, тим не менш Україна наблизалася до укладення з ЄС договору про асоціяоване членство. Це викликає занепокоєння з боку Росії, яка прагне втягнути України у Митний союз, що формується навколо неї з ряду пострадянських держав, використовуючи при цьому газовий важель. Вибір між Європою та Росією є для України цивілізаційним вибором, тобто вибором між перспективою побудови у себе демократії європейського типу, з одного боку, і відкатом до євроазійського авторитаризму – з іншого. Однак восени 2011 р. склалася ситуація, коли Україна взагалі може опинитися в міжнародній ізоляції. Великого міжнародного резонансу поряд зі згортанням демократичних процесів набув обвинувальний вирок колишньому главі уряду і лідеру опозиції Ю. Тимошенко. Він засуджений не тільки в Європі, а й в Росії і це ставить під загрозу євроінтеграціні прагнення України, хоча не виключає її входження до російської сфери впливу.