72. Управління майном дитини

Стаття 177. Управління майном дитини

1. Батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов'язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах.

Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси.

2. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав:

укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

видавати письмові зобов'язання від імені дитини;

відмовлятися від майнових прав дитини.

3. Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною правочинів, передбачених частиною другою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.

4. Дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло.

5. Органи опіки та піклування можуть відмовити у наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини з одночасним зверненням до нотаріуса щодо накладення заборони відчуження такого майна лише у випадках, якщо ними встановлено, що:

1) мати та/або батько дитини, які (яка, який) звернулися за дозволом, позбавлені судом батьківських прав відповідно до статті 164 цього Кодексу;

2) судом, органом опіки та піклування або прокурором постановлено (прийнято) рішення про відібрання дитини від батьків (або того з них, який звернувся за дозволом) без позбавлення їх батьківських прав відповідно до статті 170 цього Кодексу;

3) до суду подано позов про позбавлення батьків дитини (або того з них, який звернувся за дозволом) батьківських прав особами, зазначеними у статті 165 цього Кодексу;

4) особа, яка звернулася за дозволом, повідомила про себе неправдиві відомості, що мають суттєве значення для вирішення питання про надання дозволу чи відмову в його наданні;

5) між батьками дитини немає згоди стосовно вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини;

6) між батьками дитини або між одним з них та третіми особами існує судовий спір стосовно нерухомого майна, за дозволом на вчинення правочину щодо якого звернулися батьки дитини (або один з них);

7) вчинення правочину призведе до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини.

6. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.

На вчинення одним із батьків правочинів щодо транспортних засобів та нерухомого майна малолітньої дитини повинна бути письмова нотаріально засвідчена згода другого з батьків.

Якщо той з батьків, хто проживає окремо від дитини протягом не менш як шість місяців, не бере участі у вихованні та утриманні дитини або якщо місце його проживання невідоме, правочини, зазначені в абзаці другому цієї частини, можуть бути вчинені без його згоди.

7. Батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно, якщо інше не передбачено договором між ними. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

8. Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього.

9. Неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов'язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном.

10. Порядок провадження органами опіки та піклування визначеної законом діяльності, пов'язаної із захистом майнових прав дитини, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

73. Правовідносини батьків і дітей щодо утримання

Правовідносини батьків та дітей щодо утримання — це правовідносини, в яких одна сторона зобов'язана надати другій стороні утримання на підставах і в порядку, що встановлені законом,а друга сторона вправі вимагати виконання такого обов'язку.

Правовідносини (зобов'язання) батьків та дітей щодо утримання залежно від самої зобов'язаної особи можна поділити на дві основні групи, кожна з яких має свої підгрупи. По-перше, це зобов'язання батьків щодо утримання дитини, до яких входять зобов'язання батьків щодо утримання дитини до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); зобов'язання батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина, які продовжують навчання й у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги (ст. 199 СК); зобов'язання батьків щодо утримання непрацездатних повнолітніх дочки, сина, які потребують матеріальної допомоги (ст. 198 СК);

зобов'язання батьків брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (ст. 185 СК). По-друге, це зобов'язання повнолітніх дітей щодо утримання батьків, до яких входять зобов'язання повнолітніх дітей щодо утримання непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК); зобов'язання повнолітніх дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю (ст. 203 СК).

У зв'язку з особливим станом дитини як особи, що через свій вік потребує певної матеріальної підтримки та захисту, окреме значення мають зобов'язання батьків щодо утримання дитини до досягнення нею повноліття.

Закон передбачає два порядки надання батьками утримання дитині: добровільний та примусовий. У науковій літературі добровільне виконання батьками обов'язків щодо утримання дитини поділяють на фактичне та договірне. У нормально функціонуючій сім'ї обов'язки з утримання виконуються батьками добровільно. В СК значно розширено засоби забезпечення інтересів дитини і надано можливість батькам самим визначати питання, пов'язані з виконанням ними зобов'язань щодо утримання шляхом укладання різних договорів. У цьому випадку йдеться про договірне утримання дитини. Батьки, зокрема, можуть домовлятися про розмір коштів, що витрачаються на харчування, одяг, навчання, проведення дозвілля й інші побутові потреби дитини. Бажаючи забезпечити добровільне виконання обов'язків на майбутнє батьки можуть надати своїй домовленості обов'язкового юридичного значення, уклавши про це договір (ч. 2 ст. 93 і ст. 189 СК).

СК передбачає два способи визначення розміру аліментів:

1) у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини та

2) у твердій грошовій сумі.

За СК визначення розміру аліментів відбувається в частковому відношенні до заробітку (доходу) батьків, однак сам розмір такої частки законом не встановлюється. Він визначається судом у кожному конкретному випадку примусового стягнення аліментів (ст. 183 СК). Суд, при визначенні частини заробітку (доходу), стягуваної як аліменти, може варіювати залежно від співвідношення одержуваної суми з прожитковим мінімумом. Аліменти, спрямовані на утримання дитини, мають бути достатнімиі разом з тим співрозмірними з урахуванням мети зобов'язання щодо утримання. Відповідно до ст. 182 СК при визначенні розміру аліментів суд враховує:

а) стан здоров'я та матеріальне становище дитини;

б) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;

в) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;

г) інші обставини, що мають істотне значення.

У СК збережено ідею встановлення мінімального розміру аліментів. Так, у ч. 2 ст. 182 СК закріплене правило, відповідно до якого мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, за винятком випадків, передбачених ст. 184 цього Кодексу. Максимального розміру аліментів СК не встановлює. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їхнє утримання, що буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття (ч. 2 ст. 183 СК). Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються з вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття (ч. 3 ст. 183 СК).

Суд може відмовити у визначенні розміру аліментів у твердій грошовій сумі, якщо вважає мотиви позивача безпідставними.

Позов про стягнення аліментів може бути заявлений:

а) матір'ю або батьком;

б) усиновлювачем;

в) опікуном чи піклувальником;

г) патронатним вихователем; д) самою дитиною по досягненню нею 14-річного віку.

Аліменти можуть стягуватися в примусовому порядку з обох батьків, зокрема при позбавленні їх батьківських прав, оскільки останнє не звільняє від обов'язку по утриманню дитини (ч. 2 ст. 166 СК). У такому випадку позов може бути пред'явлений родичем, а також іншою особою, що здійснює функції опікуна чи піклувальника (частини 4, 5 ст. 167, ч. 2 ст. 247, ч. 1 ст. 249 СК).

За рішенням суду аліменти можуть перераховуватися на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України (ч. З ст. 193 СК).

Обов'язок щодо захисту прав і інтересів дитини покладається законом на патронатного вихователя, що також вправі без спеціальних на те повноважень висунути позовні вимоги до батьків (п. З ч. 1 ст. 255 СК). З позовом про стягнення аліментів до платника може звернутися сама дитина по досягненню нею 14-річного віку (ч. 1 ст. 18 СК).

СК передбачає можливість зменшення та збільшення розміру аліментів. Так, відповідно до ч. 1 ст. 192 СК розмір аліментів, визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів. Перелік обставин, які можуть слугувати підставами для зменшення або збільшення розміру аліментів, є вичерпним — це зміна матеріального чи сімейного стану платника або одержувача аліментів, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них. Так, розмір аліментів може бути зменшений судом у випадку народження в платника аліментів дитини, оскільки при стягненні аліментів у встановленому раніше розмірі, ця дитина виявилася б менш забезпеченою, ніж діти, що одержують аліменти. Іншою підставою зменшення розміру аліментів може стати непрацездатність платника.

Розмір аліментів також може бути зменшено, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи, за заявою батьків та за згодою органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 192 СК). Так, якщо дитина, що досягла відповідного віку, працює і має достатній заробіток, а матеріальне становище платника аліментів навпаки — погіршилося, дані обставини можуть слугувати підставою для зменшення розміру аліментів.

Іноді життєві обставини складаються таким чином, що виникає необхідність робити заздалегідь не передбачувані витрати. Це може бути пов'язано з різними причинами як позитивного, так і негативного характеру, наприклад, потребою придбання для дитини комп'ютера, музичного інструмента, спортивного спорядження або забезпечення дитині стороннього догляду та посиленого харчування у зв'язку з хворобою. СК передбачає обов'язок батьків брати участь у додаткових витратах на дітей, які викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо) — (ст. 185 СК).

Батьки можуть передбачити порядок несення додаткових витрат у своєму договорі щодо сплати аліментів на дитину (ст. 189 СК).

74. Розмір та способи сплати аліментів

В силу ст. 181 СК України способи виконання батьками обов'язку по утриманню дитини (дітей) визначаються за до­мовленістю між ними. У більшості випадків аліменти виплачу­ються у добровільному порядку особисто особою, яка зобов'язана їх сплачувати, або через власника чи уповноважений ним орган за місцем роботи особи, місцем одержання нею пенсії, стипендії. Однак це не позбавляє права одного з батьків, з ким проживає дитина, у разі необхідності звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.

Грошові виплати, які здійснює батько, мати, з метою утри­мання своєї дитини, не єдина форма участі в її утриманні. Закон надає більш широкі можливості в урегулюванні цих від­носин. Так, за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утри­манні в грошовій і(або) натуральній формі. Тому, наприклад, батько, виконуючи свій обов'язок по утриманню дитини, може сплачувати лише аліменти або сплачувати аліменти і, не обме­жуючись цим, надавати допомогу в придбанні різноманітних речей для дитини, чи надавати утримання лише в натуральній формі.

При бажанні особи сплачувати аліменти за місцем роботи (одержання пенсії, стипендії) один із батьків (платник аліментів) може подати заяву про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії. Розмір аліментів та строк їх виплати зазначаються у цій заяві. Така заява може бути відкликана заявником у будь-який час за його бажанням.

Заява є підставою для відрахування аліментів на дитину. В такому випадку аліменти відраховуються не пізніше триденного строку від дня, встановленого для виплати заробітної плати, пенсії, стипендії.

Відповідно до ст. 70 Закону України «Про виконавче про­вадження»1 розмір відрахувань із заробітної плати та інших доходів у разі стягнення аліментів становить 50% заробітної плати боржника. Загальний розмір усіх відрахувань при кожній виплаті заробітної плати не може перевищувати 50% заробіт­ної плати, яка належить до виплати працівникові, в тому числі при відрахуванні за кількома виконавчими документами. Заява одного з батьків про відрахування аліментів на дитину може змінити цю ситуацію. На підставі заяви одного з батьків алімен­ти можуть бути відраховані і тоді, коли загальна сума, яка підлягає відрахуванню на підставі заяви та виконавчих докумен­тів, перевищує половину заробітної плати, пенсії, стипендії, а також якщо з нього вже стягуються аліменти на іншу дитину (п. З ст. 187 СК України).

У виконанні обов'язку батьків по утриманню дитини (дітей) можуть мати місце і договірні відносини, оскільки відповідно до ст. 189 СК України батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, в якому визначити розмір та строки виплати. Умови такого договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені СК України. Першочергово це — умови щодо розміру аліментів, строку їх виплати та призначення тощо. Договір між батьками має бути укладений у письмовій формі і потребує нотаріального посвідчення. У разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

За заявою платника аліментів або їх одержувача, суд може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Це має місце тоді, коли платник аліментів одержує нерегулярний, мін­ливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наяв­ності інших обставин, що мають істотне значення. Розмір алі­ментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону.

У будь-якому випадку суд, визначаючи розмір аліментів, враховує:

1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини;

2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;

3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездат­них чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;

4) інші обставини, що мають істотне значення (п. 1 ст. 182 СК України).

Отже, розмір аліментів у кожному випадку визначає суд, беручи до уваги різні обставини, у тому числі й матеріальне становище дитини. Закон не встановлює верхньої межі розміру аліментів на дитину, а називає лише мінімальний їх розмір (нижню межу).

75. Припинення прав на аліменти

Виходячи зі змісту чинного законодавства, право на аліменти може припинятися за певних обставин. По-перше, право на аліменти на дитину припиняється у разі досягнення нею повноліття, оскільки за загальним правилом утримання дитини здійснюється батьками до досягнення нею повноліття. У разі утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчатись, право на аліменти припиняється з досягненням нею двадцяти трьох років. По-друге, право на аліменти може бути припинено у разі звільнення батьків від обов'язку утримувати дитину відповідно до ст. 188 СК України, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з батьків і повністю забезпечує її потреби. По-третє, припинення права на аліменти на дитину допустиме у зв'язку з набуттям нею права власності на нерухоме майно (ст. 190 СК України). Основою таких відносин є взаємна згода батьків на укладення відповідного договору. Той з батьків, з ким проживає дитина, і той з батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). Закон відносить такий договір між батьком і матір'ю до переліку тих, які посвідчуються нотаріально і підлягають державній реєстрації. Дитина може брати участь в укладенні договору, якщо вона досягла чотирнадцяти років. За договором, який укладається між батьками з участю чи без участі дитини, грошові кошти, які сплачуються зазвичай одним з батьків (аліменти), замінюються (компенсуються) нерухомістю. Однак укладення договору не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину. Право власності на нерухоме майно за договором набуває дитина або дитина і той з батьків, з ким вона проживає, на праві спільної часткової власності на це майно. Той з батьків, з ким проживає дитина, у разі укладення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно зобов'язується самостійно утримувати її. Захищаючи інтереси дитини, законодавець встановив правило, відповідно до якого на майно, одержане за договором, не може бути звернено стягнення. Окрім цього, до досягнення дитиною повноліття одержане за договором майно може бути відчужене лише з дозволу органу опіки та піклування. Договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно може бути визнаний недійсним або розірваним. Так, на вимогу відчужувача нерухомого майна суд визнає договір недійсним у разі виключення імені відчужувача як батька з актового запису про народження дитини. У разі визнання договору недійсним у відчужувача відновлюється право власності на нерухоме майно. За позовом відчужувача нерухомого майна договір може бути розірваний у разі невиконання тим із батьків, з ким проживає дитина, обов'язку по її утриманню.

76. Зобовязання батьків по утриманню повнолітніх дочки, сина

Сімейне законодавство покладає на батька, матір обов'язок утримувати не лише неповнолітніх, а й повнолітніх дочку, сина (глава 16 СК України). Так, відповідно до ст. 198 СК України батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати. Повноліття настає з досягненням особою вісімнадцятирічного віку. Непрацездатними вважаються інваліди І, II, III груп. При цьому не має значення, коли настала непрацездатність - до досягнення повноліття або в будь-який інший час. Отже, для утримання батьками повнолітніх дочки, сина необхідні такі підстави: - повнолітні син, дочка повинні мати статус непрацездатного; - повнолітні непрацездатні син, дочка потребують матеріальної допомоги. Необхідною умовою утримання батьками повнолітніх сина, дочки є можливість батьків надавати таку допомогу. Стаття 199 СК України встановлює обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Підставами утримання батьками повнолітніх дітей у цьому випадку є: - навчання дитини; - недосягнення дитиною встановленого віку - двадцяти трьох років; - потреба дитини у наданні їй матеріальної допомоги у зв'язку з навчанням. Як і в попередньому випадку, виконання обов'язку батьків утримувати повнолітніх сина, дочку залежить від їх спроможності надавати матеріальну допомогу. Якщо батько, мати не мають відповідних коштів, нерухомого майна, які б забезпечили утримання сина, дочки, виконання цього їх обов'язку буде неможливим. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання. Право сина, дочки на утримання батьком, матір'ю припиняється у разі припинення навчання. Наприклад, у зв'язку з навчанням свого двадцятирічного сина Ю. батько, громадянин К., сплачував аліменти на його утримання. Сину виповнилося 22 роки, коли він був виключений з навчального закладу у зв'язку з академічною заборгованістю. З моменту припинення навчання син втрачає право на утримання, батько не зобов'язаний сплачувати аліменти. Утримання батьками повнолітнього сина, дочки може здійснюватися з ініціативи платника відповідно до вимог ст. 187 СК України шляхом укладення договору між батьками за правилами ст. 189 СК України, договору про передачу права власності на нерухоме майно (ст. 190 СК України). За рішенням суду аліменти на повнолітніх сина, дочку присуджуються від дня пред'явлення позову. Зміна розміру аліментів може бути здійснена відповідно до вимог ст.192 СК України. Розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина визначає суд у твердій грошовій сумі і(або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів. При цьому суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина. Підлягають врахуванню також інші обставини, що мають істотне значення для вирішення справи. Суд обов'язково бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином. Згідно з правилом ст. 182 СК України, розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

77. Форми влаштування дітей, що залишились без опіки батьків

Сімейні форми виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - це законодавчо визначені форми організації життєзабезпечення таких дітей. Вони передбачають їх утримання та виховання в сім'ї, забезпечують соціальний захист, захист майнових і житлових прав дитини, догляд, виховання, корекцію та компенсацію розвитку, вирішення медичних проблем, подолання психологічних травм, задоволення щоденних потреб дитини, яка залишилася без піклування батьків.

            Згідно з чинним законодавством, в Україні діють чотири юридично визнані сімейні форми виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування: усиновлення (удочеріння), опіка (піклування), прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу. Усиновлення (удочеріння) дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, було й залишається пріоритетною формою влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування.

            Усиновлення - це прийняття у сімю дитини на правах народженої, з усіма правами та обовязками, як із боку дорослих, так і з боку дітей. Питання усиновлення регламентується Сімейним кодексом України, де визначено які особи можуть та не можуть бути усиновлювачами, яких дітей можна усиновити та правові наслідки усиновлення.

Переважне право на усиновлення дитини мають:

родичі, незалежно від місця їх проживання;

особи, в сімї яких дитина проживала чи проживає;

особи, що усиновляють кількох дітей, що мають родинні стосунки (братів, сестер);

переважне право на усиновлення дітей також має подружжя.

Банк даних про дітей-сиріт області, які підлягають усиновленню, ведеться службою у справах дітей облдержадміністрації. Всеукраїнський банк даних дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування знаходиться в Державному Департаменті з усиновлення та захисту прав дітей Міністерства України у справах сімї, молоді та спорту

            Опіка та піклування встановлюється для забезпечення виховання дітей, які внаслідок смерті батьків, хвороби або позбавлення батьківських прав чи з інших причин залишилися без батьківського піклування. Опікун призначається за особистою заявою і перевага надається особам, які перебувають у родинних відносинах із дитиною за згодою останньої. Опіка та піклування встановлюється за місцем проживання дитини або майбутнього опікуна/піклувальника.

            Опіка встановлюється над дітьми, які не досягли 14-ти років і залишилися без батьківського піклування. Піклування - над неповнолітніми з 14 до 18 років. Опікун (піклувальник) призначається з осіб, близьких дитині, або інших осіб, з огляду на їх можливість виконувати опікунські обовязки, враховуючи стосунки, що склалися між тим, хто пропонується в опікуни і дитиною. При досягненні дитиною 10-річного віку враховуються побажання самої дитини.

            Прийомна сім’я - це сім’я або окрема особа, яка не перебуває у шлюбі, що добровільно, за плату взяла з установ для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на виховання та спільне проживання від 1 до 4 дітей.

            Прийомні діти - діти - сироти, та діти, позбавлені батьківського піклування, виховуються у прийомній сім’ї до досягнення 18-річного віку(до 23 років в разі навчання). Діти, влаштовані до прийомної сім’ї, зберігають статус дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування та можуть бути усиновлені. Вихованці прийомної сім’ї, якщо це не суперечить інтересам дитини, і не заборонено рішенням суду мають право підтримувати стосунки з біологічними батьками або родичами.

            Соціальний супровід прийомних сімей здійснюють центри соціальних служб для сім’ї дітей та молоді, що передбачає надання комплексу правових, психологічних, соціально-педагогічних, соціально-економічних, соціально-медичних та інформаційних послуг, спрямованих на створення належних умов функціонування прийомної сім’ї.

            Дитячий будинок сімейного типу - це прийняття за плату в родину, яка створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, на виховання та для спільного проживання не менше 5 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Загальна кількість дітей, включаючи рідних, у такій сімї не може перевищувати 10 осіб. Вихованці перебувають у дитячому будинку сімейного типу до досягнення ними 18-річного віку, а в разі продовження навчання - до його закінчення, але не пізніше досягнення ними 23-х років. До дитячого будинку сімейного типу в першу чергу влаштовуються діти, які перебувають між собою в родинних стосунках, за винятком випадків, коли за медичними показаннями або з інших причин не можуть виховуватися разом. Діти - вихованці ДБСТ мають право підтримувати особисті контакти з біологічними батьками та іншими родичами (якщо це не суперечить їхнім інтересам і не заборонено рішенням суду), і у разі зміни обставин, що призвели до сирітства (виправлення поведінки батьків, поновлення батьківських прав, одужанні від хвороби та ін.) можуть повертатися в біологічні родини. Форму спілкування дітей - вихованців з родичами визначає орган опіки та піклування за погодженням з батьками-вихователями.

78. Набуття дитиною статусу дитини сироти і дитини позбавленої батьківського піклування.

Для надання дитині статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, служба у справах дітей за місцем походження дитини протягом двох місяців повинна зібрати необхідні документи (свідоцтво про народження дитини та документи, що засвідчують обставини, за яких дитина залишилась без батьківського піклування).

Статус дитини-сироти надається дітям, у яких померли або загинули батьки, що підтверджується свідоцтвом про смерть кожного з них.

Статус дитини, позбавленої батьківського піклування, надається дітям:

• 1) батьки яких позбавлені батьківських прав, що підтверджується рішенням суду;

• 2) які відібрані у батьків без позбавлення батьківських прав, що підтверджується рішенням суду;

• 3) батьки яких визнані безвісно відсутніми, що підтверджується рішенням суду;

• 4) батьки яких оголошені судом померлими, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим органами реєстрації актів цивільного стану;

• 5) батьки яких визнані недієздатними, що підтверджується рішенням суду;

• 6) батьки яких відбувають покарання в місцях позбавлення волі, що підтверджується вироком суду;

• 7) батьки яких під час здійснення кримінального провадження тримаються під вартою, що підтверджується ухвалою слідчого судді (суду);

• 8) батьки яких знаходяться у розшуку ОВС, пов'язаному з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, що підтверджується ухвалою суду або довідкою ОВС про розшук батьків та відсутність відомостей про їх місцезнаходження;

• 9) у зв'язку з тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, що підтверджується висновком лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я про наявність у батька, матері хвороби, що перешкоджає виконанню ними батьківських обов'язків, виданим у порядку, встановленому МОЗ;

• 10) підкинутим, батьки яких невідомі, покинутим у пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або яких відмовилися забрати з цих закладів батьки, інші родичі, про що складено акт за формою, затвердженою МОЗ і МВС.

Якщо дитину виховувала одинока мати, до документів додається довідка, видана органом ДРАЦС за місцем реєстрації народження дитини, про те, що відомості про батька внесені за вказівкою матері відповідно до ст. 135 СК України.

Дитина втрачає статус дитини-сироти у разі:

• 1) усиновлення дитини, що підтверджується рішенням суду;

• 2) визнання батьківства, що підтверджується рішенням суду та свідоцтвом про народження дитини;

• 3) встановлення факту батьківства, що підтверджується рішенням суду та свідоцтвом про народження дитини.

79. Поняття усиновлення (удочеріння)

У ст. 20 Конвенції про права дитини зазначено, що дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка у найвищих її інтересах не може бути залишена у такому оточенні, має право на особистий захист і допомогу з боку держави.

Усиновлення - це прийняття у сімю дитини на правах народженої, з усіма правами та обовязками, як із боку дорослих, так і з боку дітей. Питання усиновлення регламентується Сімейним кодексом України, де визначено які особи можуть та не можуть бути усиновлювачами, яких дітей можна усиновити та правові наслідки усиновлення.

Усиновлення - здійснюване на підставі рішення суду прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина (ч. 1 ст. 207 СК). Усиновлення проводиться виключно в інтересах дитини. Це юридичний факт, в результаті вчинення якого між усиновлювачем і його родичами, з одного боку, та усиновленою особою - з другого, виникають такі самі права й обов'язки, як і між батьками та дітьми, іншими родичами за походженням.

Норми, які регулюють відносини, пов'язані з усиновленням, містяться у гл. 18 СК, у гл. 35-А ЦПК, в Законі України "Про охорону дитинства", у Конвенції про права дитини та інших нормативно-правових актах.

Усиновлення на підставі рішення суду охоплює такі випадки:

• 1) усиновлення в Україні її громадянами дитини, яка також є громадянином України;

• 2) усиновлення в Україні її громадянами повнолітньої особи, яка також є громадянином України;

• 3) усиновлення в Україні іноземцями та особами без громадянства дитини, яка є громадянином України;

• 4) усиновлення в Україні дитини, яка є іноземкою і проживає на території нашої держави, громадянами України або іноземцями та особами без громадянства.

Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей.

Усиновлення, яке не відповідає інтересам дитини, може бути визнане недійсним або скасоване за рішенням суду (ст. 236-239 СК).

80. Особи, які можуть бути усиновленими

Усиновленою може бути дитина. Це положення закріплено у ст. 208 СК України. Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Такими можуть бути малолітні та неповнолітні особи. За змістом ст. 6 СК України малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Саме ранній вік особи, яка може бути усиновленою, найбільш повно відповідає сутності відносин інституту усиновлення, інтересам дитини. Чинне законодавство передбачає можливість усиновлення дитини, яку не забрали з пологового будинку або яка була знайдена (ст. 209 СК України). Дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або яку відмовилися забрати з них батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку. Дитина, яку було покинуто чи знайдено, може бути усиновлена після спливу двох місяців з часу її залишення чи знайдення. Разом з тим у виняткових випадках суд може прийняти рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування. У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення. Отже, закон гарантує можливість усиновлення як малолітніх, неповнолітніх осіб (дітей), так і осіб, які досягли повноліття. У державі ведеться облік дітей, які залишаються без батьківського піклування і можуть бути усиновлені. Керівники закладів, у яких перебувають діти, які можуть бути усиновлені, а також посадові особи органів опіки та піклування, які мають відомості про дітей, позбавлених батьківського піклування, зобов'язані протягом семи днів подати інформацію про них до відповідних відділів та управлінь районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах рад. Районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах рад, якщо не виявилося осіб, які бажали б усиновити дитину або взяти її під опіку чи піклування, протягом одного місяця від дня надходження відомостей про неї зобов'язані подати відповідну інформацію до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, якщо не виявилося осіб, які бажали б усиновити дитину або взяти її під опіку чи піклування, протягом одного місяця від дня надходження інформації про дитину, яка може бути усиновлена, передають її до Центру з усиновлення дітей при спеціально уповноваженому центральному органі виконавчої влади в галузі освіти. На вимогу ст. 210 СК України рідні брати та сестри, які перебувають на обліку для можливого усиновлення, не можуть бути роз'єднані при їх усиновленні. Лише за наявності обставин, що мають істотне значення, суд зі згоди органу опіки та піклування може постановити рішення про усиновлення когось із них або усиновлення їх різними особами. Особливість відносин усиновлення полягає в тому, що особа, яка усиновлюється (усиновлений), в більшості випадків є активним їх учасником. Відповідно до ст. 218 СК України дитина має бути поінформована про правові наслідки усиновлення, а також має дати свою згоду на усиновлення. Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає віку усиновлюваного. Усиновлення проводиться без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення. Згода дитини на усиновлення не потрібна, якщо вона проживає у сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками.