- •К олективні суб’скти соціальної динаміки г лава 3. Колективні суб’скти соціальної динаміки
- •§1. Соціальні класи
- •§2. Подвійна діалектика класів
- •§3. Соціальні (історичні) рухи
- •§4. Основні соціальні рухи
- •4.1. Робітничий рух та його соціальні типи
- •Соціальний тип 1
- •Соціальний тип 2
- •Соціальний тип 3
- •Соціальний тип 4
- •Соціальний тип 5
- •4.2. Буржуазний (капіталістичний) рух
- •4.3. Інші соціальні рухи
- •4.3.1. Національно-визвольний рух
- •4.3.2. Феміністський (жіночий) рух
- •4.3.3. Студентський молодіжний рух
- •4.3.4. Екологічний рух
- •Основні висновки і проблемні ситуації
- •Контрольні запитання та проблемні ситуації
- •Коментарі і тести
- •Тести, вправи, проблемні ситуації
- •Теми для рефератів
- •Література
Соціальний тип 4
Має місце значний економічний розвиток і сильний профспілковий рух. Спостерігається інтенсивна класова боротьба у всіх класичних формах (економічна, ідеологічна, політична). Вона досить жорстко прив’язана до практики робітничого руху, який, у свою чергу, характеризується значною розвиненістю всіх трьох визначальних принципів: ідентичності, опозиції та тотальності. Частково дія принципу тотальності переважає, тому робітничий рух прагне до контролю над усією сукупністю елементів системи історичних дій, а в ціннісних орієнтаціях значний відбиток знаходить ідея історичної місії пролетаріату, його особливого історичного покликання. Проблеми робітників набувають соціально-політичну форму представлення, розгортання і розв’язання. Політизація робітничої свідомості супроводжується могутнім конструктивним революціонаризмом, але конфлікти легалізуються і не виходять за рамки закону чи традиції. Робітничий рух прагне, і в значній мірі досягає, контролю над виробництвом і споживанням, в т.ч. у сфері освіти і культурного виробництва. (Типовий приклад – Англія, як можливий – Італія).
Соціальний тип 5
Можна позначити виразом “контролюючий синдикалізм”. Проявляється як суперечлива єдність співучасті, протесту та опозиції. Єдність при цьому випливає із досить розвинених форм соціалізації виробничих організації (значна кооперація виробництва і контролю). А протест і опозиція обумовлюються все ще значною поширеністю конфліктів взагалі, центрального класового конфлікту (як контроль за усією системою історичних дій), зокрема. Зазначений різновид робітничого руху проявляється як боротьба проти бюрократії та технологій у промислових організаціях, відчуження держави, звуження споживання, за демократичний контроль над культурою та освітою. Іншими словами, контролюючий синдикалізм – це одночасно інструмент опозиції, переговорів та інтеграції як суспільства, так і самого робітничого класу та його соціального руху. Він здатний набувати вираженого загальнонаціонального характеру, зливається з іншими соціальними рухами, проявляється не стільки як робітничий, скільки народний рух. Тільки в цьому останньому випадку робітничий клас стає основною організуючою силою загального протесту: виклику, заперечення віджитих і ствердження нових культурно-ціннісних орієнтацій. І тільки в цьому відношенні можна говорити про історичну місію пролетаріату, а робітничому класу приписувати властивості гегемона історичного руху і розвитку.
4.2. Буржуазний (капіталістичний) рух
Буржуазії властиві всі недоліки панівного класу: колективний егоїзм, схильність до зверхності, товарно-грошовий фетишизм, неправомірне зречевлення людських відносин, аморалізм, цинізм, сексуальна розпуста, лицемірство, отоварення виміру людської гідності, індивідуалізм, демонстративна дозволеність, розкішне споживання чужої праці, її продуктів і часу життя, корумпованість та ін. Але не можна нехтувати соціотворчим аспектом її діяльності та її впливом на перебіг суспільних процесів. Це виявляється не стільки у діях буржуазії як класу, скільки в ініційованому нею соціальному рухові.
Такого словосполучення (буржуазний соціальний рух) немає ні у вітчизняній (що зрозуміло – данина марксистській традиції), ні в зарубіжній (що не зовсім зрозуміло) літературі. Між тим про буржуазію можна і треба говорити не лише як про клас, але й як про соціальний рух, що спричинив низку важливих соціокультурних перетворень у свідомості і діях інших соціальних суб’єктів розвитку. Як клас, буржуазію теж не можна малювати лише чорними фарбами. Вона може водночас виступати і як пригноблюючий, і як керівний клас. Саме як керівний клас буржуазія ініціює соціальний рух, згуртовуючи навколо своїх культурно-ціннісних орієнтацій найближчі до неї суспільні верстви населення і чинячи суттєвий вплив на структуру історичних дій у всьому їх обсязі.
К. Маркс визначає капіталіста як персоніфікацію капіталу, його способу суспільного функціонування. Це – особа (група осіб), здатна перетворити авансований капітал у додаткову вартість. На його думку, шляхом нещадної експлуатації трудящих взагалі, робітничого класу особливо.
Частково це є правдою, але не всією. По-перше, капіталіст не є лише людиною економічною, хоча у сфері виробництва на обігу товарів містяться найбільш ґрунтовні його інтереси. Буржуазія, окрім того, є одним із суб’єктів культури і ціннісних орієнтацій, держави і правопорядку, моралі, соціальних почуттів. У неї своя ідеологія, власна утопія (економіко-виробнича чи технократична), психологія і колективний характер, спосіб життя, побут і дозвілля. Основні сутнісні характеристики сучасного промислового суспільства – суть, продукт і результат її соціотворчої діяльності. Не бачити цього не можна, замовчувати – аморально, не аналізувати – значить наперед погодитися з однобічністю і обмеженістю соціологічних досліджень.
Капіталіст не є лише персоніфікацією капіталу, так і робітник не є лише персоніфікацією робочої сили чи відчуженої праці. Він є також організатором виробництва, ініціатором соціальних перетворень (особливо у сфері технологічного прогресу і технічної організації праці), державницькою групою, суб’єктом культурного виробництва і споживання, організатором побуту і дозвілля, ініціатором наукового прогресу і розвитку освіти.
Саме в результаті діяльності буржуазії небаченими раніше темпами почали розвиватися продуктивні сили, відбувся перший і наступні промислові перевороти, виникли демократичні та правові держави та політичні режими, заселилися міста, була створена сучасна інфраструктура виробництва, транспорту, побуту і товарного обігу. Це не могло б відбутися без певної підтримки і визнання з боку інших, у тому числі й опозиційно до неї настроєних соціальних верств, обростання класового ядра буржуазії іншими соціальними прошарками на шляху спільно орієнтованих колективних дій.
Для самореалізації і згуртування буржуазія частково використовує уже вироблені до неї засоби консолідації (вечірки, салони, банкети, бали, сімейні кола, спортивні змагання і тощо), пристосовуючи їх до своїх потреб, частково виробляє нові. Серед власне буржуазних найбільшого поширення набули клуби взагалі, політичні клуби особливо. Досить сказати, що англійська і французька буржуазні революції визріли, оформились ідеологічно та організаційно саме в політичних клубах просвітницько-пропагандистського спрямування. Разом з усуспільненням матеріального виробництва, монополізацією, корпоративізацією та акціонізацією власності більш колективістською ставала і виробнича та позавиробнича діяльність буржуазії. З цією ж метою нею активно використовувалась освіта, яка формувала спільність сприйняття, загальний напрямок мислення, оцінок, усуспільнювалася свідомість, забезпечувалася науковою і культурною інформацією, що вводилась у комунікаційний обіг шкільними програмами. Консолідувало її також спільне проживання в інтернатах і продовжене перебування в приватних навчальних закладах. Шкільні знайомства знаходили продуктивне продовження у світі дорослих стосунків у сфері економіки, культури та ідеології, шлюбних відносинах тощо.
Неабияке значення в цьому контексті мало читання художньої літератури і белетристики. Буржуазію з повним правом можна назвати першим освіченим класом в історії людства. Хоч книгодрукарство було відкрито в часи пізнього середньовіччя, основним споживачем книжкової продукції стала сама ця верства населення. Читання дуже вдало відповідає тому способу життя, який формувався з приходом, зусиллями або під керівництвом буржуазії: міське розселення людей, поява сімейного кола, пов’язаного з ним затишку та інтимного спілкування, відокремлення приватного життя від публічного, раціоналізм та індивідуалізм. Недарма відомий канадський соціолог Маклюєн пов’язує книжну культуру і буржуазний індивідуалізм. Читання відбувається наодинці, передбачає розвинену уяву, здатність до раціонального мислення, вольової концентрації зусиль, самостійність оцінок і суджень. Разом з тим, воно формує певну категоріальність мислення та оцінок, що передбачає змістовну комунікацію і наявність загальної думки.
Самоконсолідація ж лежала в основі схильних до буржуазних цінностей інших, в першу чергу, найближчих до її становища і способу життя соціальних верств. Вона (асиміляція) посилювалась спільним економічним, політичним і культурно-ідеологічним становищем. І хоч природним прагненням буржуазії, як і будь-якої іншої привілейованої групи, є самоізоляція, з її боку остання ніколи не набувала того масштабу, якого вона знала у рабовласників чи аристократії. Це пояснюється частково суспільним характером виробництва, частково іманентно властивим буржуазії прагненням до організації і контролю над соціополітичними і культурно-ідеологічними процесами. Як класу, буржуазії притаманне прагнення до духовного керівництва і контролю, що означає устремління до широкої соціальної консолідації можливо більшого числа соціальних груп. Яка саме тенденція перемагала (реалізація свого групового інтересу чи вибір історичної перспективи і пов’язаної з нею соціальної консолідації та мобілізації) визначалась тим, чи виступала у даний історичний момент у даній країні буржуазія переважно керівним чи переважно пригноблюючим класом.
Для впливу на інші верстви населення буржуазія особливо широко використовувала політичні партії, громадські об’єднання, культурні та просвітницькі гуртки, пресу. Всі ці складові суспільного життя або вперше виникли саме на буржуазній основі, або набули нового значення. Преса (газети і журнальна белетристика) тут заслуговує особливої уваги. Можна з впевненістю сказати, що саме для буржуазії та її спільників по історичному рухові газета стала колективним агітатором і пропагандистом. Хоч цей вираз В.І. Ленін вжив стосовно революційного згуртування пролетаріату, це не зовсім так. Пролетаріат краще згуртовує телевізор, мітинг, стадіон і страйк. Більшовицька преса більше згуртовувала революційний авангард.
Соціальний рух буржуазії, подібно до інших соціальних рухів, підкоряється дії принципів тотожності, опозиції та тотальності, стосовно до особливої природи даної соціальної групи та її спільників.
Ідентифікація буржуазією власної сутності не є досить важким завданням. Передусім вона є власником, і не лише засобів виробництва. Тому, як на це звернув увагу ще Гегель, усвідомлює себе насамперед як власника, через персоніфікацію власності та тих обов’язків і прав, котрі випливають з даного факту. Тому класова самосвідомість буржуазії сформувалася досить рано, хоч і не зовсім у адекватній формі.
Спочатку буржуазія ототожнює себе з “третім станом”, відмінним від середньовічної аристократії та кріпацького селянства. Свою відмінність буржуазія вбачає у свободі (автономності від станів, їх способу життя, від народження даних прав (привілеїв чи обов’язків і обмеженостей). А також у рівності, інтерпретованій як рівність громадянських прав і обов’язків. Нарешті, в братерстві, інтерпретованому як духовна близькість людей, котрі живуть за рахунок власної праці, розуму і кмітливості.
Саме перелічені вище цінності буржуазія протиставила насамперед своєму основному на той час класовому супротивнику – земельній, воєнній і релігійній аристократії. Рицарській воєнній честі та доблесті – продуктивну діяльність; ледарству і демонстративному зневажанню праці – енергію і соціальну активність; діянню за кодексом рицарської честі – чесне ведення промислових і комерційних справ; середньовічній замкненості на справах общини – інтерес до громадських справ і бажання покращити соціальну організацію людей; зневажливій до поточних подій мрійливості та романтичній піднесеності – холодний розрахунок і точне знання технології діяння. К. Маркс підкреслював, що у крижаній воді егоїстичних розрахунків буржуазія втопила середньовічну міщанську сентиментальність, рицарську доблесть і релігійний екстаз. У певній мірі це так. Проте буржуазія стверджувала індивідуалізм, але переважно як особисту відповідальність, протиставлену общинній пасивності Середньовіччя. На стадії класичного капіталізму, з його переважанням персоніфікованої власності, індивідуалізм отримував і негативні виміри. Але становлення індивідуальності не можливе без супроводження цього процесу його власною тінню – індивідуалізму та егоїзму.
Буржуазія вперше в європейській історії в повній мірі ствердила цінність сім’ї, домашнього достатку і затишку. Феодал не мав сім’ї в сучасному розумінні слова. Він утримував “двір” – випадкове зібрання близьких і далеких родичів, прихлібників, шукачів пригод, домашню челядь і домочадців. “Приватизація” сім’ї та створення інтимного кола йшла паралельно з приватизацією засобів виробництва, споживання, форм суспільної діяльності взагалі.
Противників у буржуазії є немало, як і у будь-якого іншого правлячого класу. Адже вона займала той соціальний простір, на який претендують (з більшими чи меншими на це підставами) більшість інших соціальних груп і прошарків. З одним із них (феодалами) буржуазія розправилася відносно рано, скориставшись масовим незадоволенням, яке є обов’язковим супутником початку індустріалізації. Остання передбачає залучення все більшого обсягу коштів; активного соціального нагромадження з наступним вилученням із нього частки на користь науки, освіти, культури і технології, обезземеленням селян, зубожінням навіть середніх прошарків населення, створенням резерву робочої сили, наведенням жорсткої трудової і соціальної дисципліни, в т. ч. з використанням силового примусу держави та ін.
Поставити під свої стяги такі значні маси населення, ще не маючи контролю над державою та її силовими інституціями, буржуазії допомогли саме висунуті нею нові культурно-ціннісні орієнтації. Ядро їх складали свобода, рівність і братерство. Окрім того, розроблена чи підтримана нею (це питання ще потребує подальшої розробки) культурна модель включала цінність наукового пізнання (на противагу релігійним віруванням), технічно озброєної праці (на противагу ручній праці допромислового виробництва), захищеної законом власності (феодальний устрій допускав лише захищену зброєю власність), товарний ринок (на противагу натуральному розподілу Середньовіччя), вільного виробника (на відміну від закріпаченого феодалом чи цехом працівника Середньовіччя). Корпоративному колективізму середньовіччя, що нагадував, як влучно висловився К. Маркс, людську зоологію, буржуазія протиставила самодіяльну особистість, яка не потребувала ніякої іншої регламентації, окрім правової, і терпіла над собою лише владу закону.
Це суперечило попереднім суспільним порядкам, в основі яких лежала особиста (вассальна) залежність, гнів або милість господаря. Особа тоді виглядала як персоніфікація випадку, тепер вона мала сама себе формувати і стверджувати відповідно до власного вибору, обдарувань і ресурсів. Вираз “людина, що зробила себе сама”, з тих пір міцно укорінився у культурі та масовій психології промислових суспільств.
Буржуазія від самого початку була противником втілення привілеїв за будь-якими критеріями: за народженням, етнічним чи соціальним походженням, релігійною належністю. Рівність перед законом була і залишається одним із найважливіших її принципів. Тому вона відмінила всі привілеї, окрім привілею робити гроші у якому завгодно обсязі. Таке зведення моралі до чистогану було і залишається основним пунктом критики з боку її соціальних і культурно-ідеологічних опонентів. Тут взагалі спостерігається цікавий феномен: у цьому пункті феодальна (аристократична) і пролетарська критика співпадають, буржуа в ній постає як вульгарний нелюд, охоплений єдиною, але всепоглинаючою пристрастю – жадобою до грошей.
Культ грошей – це справді центральний елемент буржуазної культурної моделі. До себе і до інших буржуазія прагне застосувати саме його – як мірило всіх чеснот. Людина, в цьому контексті, дорівнює її банківському рахунку або його товарно-речовому еквіваленту. Гроші (капітал) – це соціальний статус, показник становища в суспільстві, вимір особистих талантів і обдарувань, довіри (кредиту) до нього з боку інших. Але ж гроші, пише, наприклад, К. Маркс – це щось зовнішнє по відношенню до людини, вони не зливаються з людською суттю, вони не є чимось невід’ємним від індивідуальності, їх можна чесно заробити, а можна вкрасти чи привласнити розбоєм. Коли вони є, то надають людині зовсім інших соціальних вимірів, близьких до того, що перетворюють річ чи особу на свою протилежність: кривого роблять прудким, потворного – красивим, дурного – розумним, відлюдкуватого – комунікативним, слабкого – сильним і т. п. Треба, пропонують критики, відмінити гроші – це “всезагальне змішання всіх сутностей” (К. Маркс). І тоді кожна річ і кожна особа постануть у своєму справжньому вимірі, без зовнішнього штучного оформлення чи компенсації.
У значній мірі це так. Гроші – не універсальний показник людської гідності. У науковій і художній літературі наведено досить прикладів їх потворного прояву (рабська залежність бідного від багатого, нерівний шлюб, куплене кохання чи прихильність, лицемірне вшанування людей, котрі більше заслуговують осуду і т. д).
У той же час наведений факт (орієнтація на гроші як масштаб речі чи людини) свідчить і про інше – діяльну природу буржуазії, її недовіру до слів і пошук об’єктивних критеріїв вимірювання та оцінки, її здоровий глузд, іронічний скепсис, недовірлива пересторога. В основі довіри буржуазії до світу лежить довіра до праці. Тому праця – це гроші; яка праця – такі й гроші. А які гроші – така і людина. Якщо людина вміє накопичувати, а не розтринькувати, в цьому виявляється її практична воля і персональна відповідальність (перед спільниками, сім’єю, суспільством у цілому).
Час, з такої точки зору, теж – гроші. А тому підлягає контролю, виміру і регуляції. Не лише підприємницька, але й соціокультурна діяльність буржуазії привела до суттєвої трансформації сприйняття і використання часу. Він почав інтерпретуватись як ресурс, використання якого має бути ефективним і економним. Будь-яка економія в кінцевому результаті зводиться до економії часу. Ця істина лежить в основі соціальної діяльності буржуазії. Вже пізніше, через наслідування, вона була запозичена іншими прошарками населення.
Капіталістичне програмування часу викликає справжній переворот у свідомості суспільства. Годинник було винайдено значно раніше, а механічний – у ранньому середньовіччі. Але до капіталістичної цивілізації він сприймався більше як додаток, аніж як інструмент дії. Введення годинника зруйнувало природне відношення до часу і засновану на ньому загальну ритміку життя. День і ніч вимірюються як зміна, робочий день, робоча година, точно визначений початок і кінець роботи. З підприємства це перекинулося в інші сфери діяльності.
Звичайно, при цьому відбулося певне відчуження людини від природи. Проте натомість суспільство отримало точність дій, дисципліну діяльності, чіткість планування і контролю над усіма видами суспільної активності. Можливо, це не було таким вже й значним досягненням культури (хоч культуру праці та пов’язаних з нею видів діяльності це підняло на новий щабель),але стало явним набутком цивілізації. Вся соціотворча активність буржуазії взагалі має не стільки культуротворчий, скільки цивілізуючий характер. У всьому тому, що стосується виробництва взагалі, виробництва зручностей існування зокрема, здобутки саме буржуазної організації праці та руху її результатів поки що складають неперевершений взірець.
Фігура капіталіста внутрішньо досить суперечлива. До того ж сама буржуазія весь час змінюється, відображаючи об’єктивну еволюцію суспільства, а частково визначаючи напрям і зміст історичного поступу. Саме в останньому аспекті можна говорити про соціотворчу роль буржуазії як особливого класу і як особливого соціального руху.
Історичною висхідною точкою формування даної групи була діяльність негоціанта – торгового посередника. У той період, мабуть, і виробились такі риси групового характеру буржуазії, як ініціатива, покладання на власні сили, підприємництво, попередній тверезий розрахунок понесених витрат і очікуваних набутків, здатність до ризику і зваженої авантюри, недовіра до пустої балаканини і словесних обіцянок. Саме ця група внесла у суспільні відносини конвенцію і договір як основу стосунків. Контрактні відносини були, можливо, тією емпіричною базою, безпосередньо спостережуваною реальністю, від якої відштовхувалися прибічники теорії суспільного договору.
Втілення даного принципу мало вирішальне значення не лише для розвитку політичної демократії, але і всіх інших сторін суспільного життя. Не перебільшуючи, можна сказати, що без розробки і втілення даного принципу, промислова цивілізація, котра кладе початок регульованому розвитку, була б неможливою.
Негоціанта наслідує промисловий підприємець – власник, організатор виробництва та обміну товарів. Приватний власник досить часто розглядається як узурпатор, злодій, майже бандит з великої дороги. Особлива увага приділяється витокам приватної власності. “Це – крадіжка”, – стверджував Прудон. “Це – результат добросовісної праці, продуманого ведення господарства, заощадливості та ініціативи”, – заперечували йому класичні англійські економісти Сміт і Рікардо. “Це – результат безпосередньої експлуатації промислових робітників і всього трудящого населення”, – наполягав К. Маркс.
Виникнення приватної власності спричинене багатьма джерелами, серед яких є незаконні чи просто аморальні. Але капіталіст став історичною фігурою, буржуазія – історичним класом, буржуазний соціальний рух – соціотворчою силою суспільства зовсім не тому, що їхня діяльність заснована на приватній власності. Рабовласник, феодал, князь, король, монархи та ін. – теж власники. Революційний підхід буржуазії до власності проявився в тому, що вона легалізувала і захистила її історично складені форми, в т. ч. з використанням силового примусу держави. Власність стала законною юридично і священною морально. Звідси випливає щонайменше два наслідки: 1) законною може бути лише законно здобута власність, що поклала край існуючій до цього розбійницькій сваволі, в т. ч. на державному рівні; 2) власність не стільки право, скільки обов’язок. Тільки той є її достойним володарем і спадкоємцем, хто її зберігає і примножує. Багатство суспільства, таким чином, має складатися із багатства його громадян. А це один із шляхів до створення необхідних соціальних нагромаджень, без яких не можуть бути зроблені ті вилучення, що направляються на розвиток.
Яка із двох форм власності (приватна чи державна) буде при цьому більш ефективною? Це питання надумане, бо вже стала загальною думка про правоздатність всіх форм власності. Але відповісти на нього, коли воно вже поставлене, можна було б так: приватна (або якась інша, але не державна) власність більш ефективна при створенні соціальних нагромаджень, державна – при здійсненні з неї необхідних вилучень. Тому розв’язання проблеми в найбільш загальному вигляді полягає в тому, щоб розумно поєднати їх між собою, віднайти між ними необхідну міру і пропорцію. Множинність форм власності та соціально орієнтована держава і буде, мабуть, шуканим у цьому відношенні ідеалом. Тому при всій шанобливості до власності саме буржуазія ввела інститут банкрутства як ефективний метод боротьби з випадковими власниками. А при необхідності підключила до цього і державний нагляд за використанням засобів виробництва, ресурсів, матеріалів, корисних копалин і, нарешті, за використанням робочої сили (трудове законодавство та інспекторський нагляд за промисловістю).
Буржуазії роблять закид щодо приватного найму робочої сили. Справді, робітник протягом робочого дня (тижня, місяця, року) стає власністю капіталіста, але на законних підставах і під правовим наглядом держави, яка зовсім не іграшка в руках однієї лише буржуазії. Політична демократія означає підконтрольність дії держави всьому суспільству, хоча й різним його прошаркам у різній мірі. Ствердивши принцип дбайливості та заощадливості у використанні ресурсів, буржуазія з необхідністю переносить його на відношення до робітника. Саме в рамках буржуазного способу виробництва виникли і знайшли втілення наукова організація праці, тейлоризм, теорія ефективного адміністрування, політика людських стосунків, виріс сучасний менеджмент (заощадження) людських ресурсів, бережного ставлення до фізичних і психологгічних потенцій людини. Про це ж свідчить сучасний науково-технічний і технологічний прогрес. Те, що буржуазія керується принципом отримання прибутків, суттєвого значення для оточеного увагою працівника не має.
Як приватні власники і суб’єкти економічної діяльності, капіталісти діляться на промислову і фінансову групи. Фінансисти – більш “чистий” тип буржуа, оскільки вони безпосередніше реалізують його життєву мету – отримання додаткової вартості на авансований капітал. Тут – саме той випадок, коли гроші роблять нові гроші. Разом з тим у сфері фінансового обігу утримуються найбільші можливості для грошових спекуляцій, незаконних операцій, непідконтрольного інвестування. Саме ця фракція буржуазії найчастіше демонструє гірший бік її обличчя.
Промислова буржуазія, звичайно, більш зацікавлена загальним станом економіки, заперечує спекулятивне накопичення (особливо у сфері фінансового обігу), наполягає на продуктивному інвестуванні як виробництва засобів виробництва, так і предметів споживання, розвитку робочої сили, виробництва ресурсів розвитку (науки, техніки, культури, освіти). Вона активніше стурбована громадянським станом суспільства, мірою замирення соціальних груп і згодою між ними, державними справами. Це – така частина даного класу, котра, будучи більш політизованою, інтенсивно бере участь у державному та громадському житті.
За ознакою багатства, влади і престижу (основні класотворчі ознаки) розрізняють велику, середню і дрібну буржуазію. Велика буржуазія є міцно згуртованою в економічному, політичному і культурно-ідеологічному відношеннях. Вона майже повністю самовідтворюється (приблизно на 95 %) без притоку свіжих сил. Тому вона не бере активної участі в соціальних переміщеннях ні вниз (наявні ресурси дозволяють утриматися на завойованій соціальній позиції), ні вгору (вони посідають верхні щаблі соціальної драбини). У зв’язку з цим вона схильна до консерватизму, обережності в соціальних діях. Соціальна ініціатива її суперечлива, наявні ресурси забезпечують будь-який розумний ризик, а досягнуте становище підштовхує до обережності, самоізоляції та дистанціювання щодо інших суспільних верств, особливо щодо їх намірів зайняти вже окреслену соціальну територію.
Велика буржуазія ініціює нові господарсько-виробничі та фінансові справи, сподіваючись на економічний прибуток. Середня і дрібна буржуазія більше схильна до політичних і культурно-ідеологічних ініціатив: вони прагнуть змінити умови і правила соціальної гри, які б гарантували кращі шанси на соціальне просування. Якщо ініціатива знаходить значну соціальну підтримку, тоді навколо них групуються інші суспільні верстви, орієнтовані на буржуазні цінності і спосіб життя. Соціальний рух виникає тоді, коли всі ці структурні компоненти (велика, середня і дрібна буржуазія та їх спільники) об’єднуються навколо досить привабливих і перспективних культурно-ціннісних орієнтацій.
Середня і дрібна буржуазія є агентом пропаганди і розповсюдження буржуазних поглядів щодо інших соціальних верств, у результаті чого ці орієнтації стають нормами і правилами поведінки значних прошарків населення, а також основою соціального контролю та чинниками соціальних дій, в т. ч. соціотворчого спрямування.
У цьому контексті зрозумілими стають витоки різного ставлення до держави різних фракцій буржуазії. Велика буржуазія, звичайно, більш-менш байдужа до поточних справ держави. Вона прагне контролювати загальний стан політичного режиму безпосередньо (займаючи найвищі державні посади) або опосередковано (через економічний та культурно-ідеологічний тиск на уряд). Від держави вона вимагає, в першу чергу, забезпечення сприятливих умов ефективного грошового обігу і ринків.
Середня і дрібна буржуазія, навпаки, досить політизована. Вона прагне створити для себе сприятливі політичні передумови з метою соціального просування. Її власність потребує більшого державного захисту, а набутий статус – легалізації. Перед нею завжди постає негативна перспектива соціального сходження, а державні пости і політична діяльність вважаються певними гарантами стабільності. Будучи ближче до основної маси народу, вона є чутливішою до його скарг, вимог, протесту і опозиції.
Тому в культурно-ціннісних орієнтаціях буржуазії завжди суперечливо переплітаються антидержавні (звуження контролю держави над перебігом соціальних процесів) і продержавницькі настрої, гасла і вимоги. Якщо перемагає перша тенденція, то відбувається “консервативна революція”: вимога незалежного і нерегульованого ринку, згортання соціальних програм, приватизація освіти, культури, медицини і т. д.( у США це спостерігалося за часів президентства Р. Рейгана). У випадку перемоги другої тенденції відбувається інтенсивне одержавлення економіки, культури та освіти на манер кейнсіанства, широке розгортання соціальних програм, інтенсивний соціальний захист (“новий курс” президента Рузвельта).
Власник, що вже зазначалось, не єдиний, а на сьогодні і не головний представник даного класу. Буржуа є також організатором виробництва, керівником промислових, обмінних, розподільчих і споживацьких соціальних організацій, політиком, культурним і громадським діячем. У сучасному промисловому суспільстві персональна (індивідуальна) власність у значній мірі втратила свій попередній вигляд. Вона корпоратизована, акціонована, колективізована чи кооперована. За певних умов буржуа діє переважно як організатор і керівник-менеджер. До того ж група менеджерів не накладається цілком на групу буржуазії. До неї рекрутуються і обдаровані представники з небуржуазних прошарків. Тому говорити про буржуазію за таких умов як про єдину групу, класовий моноліт взагалі, недоречно.
Переміщення управлінської функції на центральне місце в структурі діяльності даного класу і зайняття групою управлінців (менеджерів) центрального становища в суспільному порядку ілюструє відкрите ще в минулому столітті М. Вебером основне соціальне призначення буржуазії – бути раціоналізатором системи соціальних дій. Капіталізм, заперечував Вебер Марксу, виникає не з причин появи приватної власності на засоби виробництва і споживання, товарного виробництва, ринку, банків, кредиту, продажу робочої сили, експлуатації, пауперизації робітників і т. д. Це – наслідки більш глобальної причини. Капіталізм, вважав він, виник завдяки тому, що в певному місці (Західна Європа і США), у певний час (17–19 ст.) поєдналися відкриті людством різні форми раціональності, які до того існували окремо, кожна сама по собі: римське право, наука (особливо природознавство), техніка (як система штучних ефективних засобів діяння), бюрократія (як раціоналізоване управління значною масою виконавців), просвітницька (раціональна) революція і збудований на її засадах “світський” світогляд, католицька церква, особливо в особі її найбільш раціоналізованих відгалужень – протестантизму, кальвінізму і лютеранства. На цьому культурному ґрунті сформувалась певна система соціальних відносин і діянь: спосіб господарювання, організації суспільного, інституційного та індивідуального життя на принципах доцільності, раціоналізму, зваженого попереднього розрахунку витрат і очікування здобутків. Капіталізм переборює стихійність та ірраціоналізм історичного поступу.
В основі господарської діяльності буржуазії лежить планомірний розрахунок, прибуток і ефективність, раціональна політична діяльність, набута мораль – етика управління. А всю структуру її діяльності пронизує принцип економії всього: часу, зусиль, енергії, матеріалів, талантів, інформації, інших ресурсів, людської активності. Саме такою є культурно-історична місія буржуазії як класу і як ініційованого нею соціального руху. Вона подолала агресивний і войовничий активізм середньовічного лицаря і смиренний послужницький аскетизм католицької церкви, втіливши в життя принцип “світської аскези”. Тут бізнес (справа) виступає одночасно критерієм успішної діяльності, особистим покликанням, вірою, вищим суддею і мірилом прожитого життя, об’єктом поклоніння і жертвопринесенням, радістю і сенсом життя. Поширення даного продуктивістськи орієнтованого соціального активізму на всі сфери життя і всі сприйнятливі до цього прошарки населення і складає внутрішній стрижень буржуазного соціального руху.