4.3.2. Феміністський (жіночий) рух

Феміністський (жіночий рух) виник у відповідь на соціально-економічну та культурно-освітню дискриминацію жінок. Історично склалося так, що разом з усіма іншими формами соціальної нерів­ності, гнобленням і пануван­ням мало і продовжує мати місце нерівність жінок, панування чоловіків у всіх сферах суспільного життя. Це викликало відповідну реакцію з боку “слабкої” статі, що в подальшому знайшло відповідне культурно-ціннісне та організаційне оформлення.

Суб’єктом та соціальною базою даного руху є досить чисельна (більша половина людства) статева група. Щоправда, безпосередньо в розробці культурно-ціннісних орієнтацій та ор­ганізаційній під­тримці його бере участь досить незначна частина жіночого на­селення планети. В деяких, переважно східних, культурах жінки по­годжуються з існуючим визначенням своєї ролі, в інших (переважно промислово розвинених) її заперечують. Проте мізерність чисель­ного складу цього соціального руху не є свідченням дійсного його значення. Проблема полягає у відсутності реальної програми відповідної перебудови суспільних відносин на користь жіночого рівноправ’я.

Деякий час жіночий рух пов’язував свою долю з соціаліст­тичною перспективою. Проте крах “реального соціалізму” відсунув ці завдання на невизначений термін. До того ж фактично і при соціалізмі мали місце всі види жіночої нерівності, хоча дискри­мінація носила тут більш замасковані форми.

Ні в якому разі не можна стверджувати, що феміністичний рух не приніс результатів. У промислово розвинених і колишніх соціаліс­тичних країнах жінки вже мають право голосу, законом заборонена їх дискримінація у трудових стосунках та сфері освіти. Проте залишається ще значна дистанція між формально проголошеними правами та їх фактичною реалізацією. Найвищі державні посади у більшості країн (за рідким виключенням) посідають чоловіки. Во­ни ж в основному очолюють промислові організації, заклади куль­тури і освіти, лідирують у політичних партіях і соціальних ру­хах (інколи навіть у самому жіночому русі). Наявність жінок у церковних службах та керівних релі­гійних органах важко собі навіть уявити. У сфері науки і освіти рівноправність жінок бажає кра­щого, хоча отримання загальної і спеціальної вищої освіти стає для жінок все більше доступним. Вже на рівні кандидатів наук і доцентів співвід­ношення виглядає далеко на користь чоловіків, а на вищих академічних рівнях (док­торів наук, професорів) вони (жінки) представлені лише 10 %. Серед академіків, лауреатів різ­них премій жінок нараховуються одиниці.

Сучасний жіночий рух орієнтований переважно на зрів­няння прав жі­нок з чоловіками у сфері побуту, сімейних справах, досягнення фактичної (а не формально-юридичної) рівності у керівництві державними та гро­мадськими справами.

4.3.3. Студентський молодіжний рух

Безпосередня політична діяльність студентів практично не мож­лива з причин їх неповної фізичної та соціальної зрілості, їх особливої діяльності та способу життя. Своїм становищем, мозаїч­ністю внутрішньої структури, слабкою колективною орга­нізацією студенти не можуть вагомо впливати на розподіл влади, прийняття і виконання політичних рішень і нести всю повноту відповідаль­ності за їх наслідки.

Окрім того, студенти рекрутуються із соціально різнорідних, час­то опозиційних, соціальних верств, які мають особливі інтереси, котрі репрезентують у тому числі і через своїх нащадків. Отже, у середовищі студентів політично взаємодіє майже вся соціогру­пова структура суспільства.

У цьому відношенні студентське середовище доцільніше розгляда­ти як свого роду ідеологічний котел, де киплять діючі в даному суспільстві світоглядні, політично-ідеологічні орієнтації та пристрасті. Саме тому найефективнішою політична діяльність студентів стає тоді, коли вона проявляється як соціальний рух.

Вага молодіжних, студентських організацій у суспільстві до­рослих почасти позитив­но корелюється. Є певна адекватність між характером і способом взаємодії політичних партій, громад­ських організацій поза – і в інститутах та університетах. Така ситуація найчастіше проглядається у французьких, італійських та іспансь­ких університетах. Якщо в суспільстві в цілому діють дві-три не досить структуровані партії, організовані за клубним принципом, то політичне структурування серед студентів імовір­ніше про­ходитиме на основі спонтанного самооформлення “симпатиків” певних політичних платформ.

Будучи соціально різнорідними, не маючи достатньої соціокультурної і політико-ідеологічної ідентичності, згуртованості та організованості, студенти часто у політичній боротьбі пред­ставля­ють не свої власні інтереси, а інтереси інших соціальних груп, робітничий рух, партії та профспілки найчастіше груп протесту. Так, студенти довгий час підтримували, жіночі, націоналістичні рухи тощо. В останньому випадку (підтримка націоналістичних рухів) підтримка спостерігається за умов, коли нація знаходиться під колоніальним чи напівколоніальним гнітом, а націоналістич­ний рух охоплює значні прошарки насе­лення. Тоді за рахунок зменшення внутрішньої фракційності студентського середовища відбувається ідейно-психологічне єд­нання студентів з основною масою населення у напрямку створення ідеології “інтегративного націоналізму”.

Як самостійна соціополітична сила зі своїми власними інтере­сами, прагненнями, програмами і організацією, студенти виступили під час так званих “молодіжних бунтів”, що охопили Західну Євро­пу і США у 1964 – 1972 роках. Проте їхня єдність базувалася більше на “негатив­них засадах” – на протесті проти існуючих порядків. Конст­руктивна частина вимог була більш різнорідною. Серед вимог, гасел і платформ, що висували студенти, утриму­валися досить різноманітні політичні орієнтації: вимоги соціальної рівності та просоціалістичних і прокому­ністичних домагань, антивоєнні гасла (проти війни у В’єтнамі, армії та ВПК взагалі), антирасистські (проти дискримінації негрів, за рівність “кольо­рових” та аборигенів), феміністські та екологічні гасла тощо.

Особливістю даного соціального руху, яка свідчить, що ми має­мо справу саме з культуротворчою, а не власне політичною силою, є широке коло вимог соціокультурного характеру: критика “бур­жуазного”(ототожнюваного з міщанським) способу життя, лицемірності офіційної моралі, продажності політичної еліти, її корумпованості та безвідповідальності.

Вимоги мали вирішити власне молодіжні та сту­дентські про­блеми. Це виявилося у критиці існуючих форм шлюбу, вимогах більшої сексуальної свободи, публічній демон­страції статевої розкутості та альтернативних форм шлюбу і сім’ї (колек­тивний шлюб, демонстративна відмова від реєстрації шлюбу, до- і післяшлюб­не співжиття та ін.). А також вимоги рефор­мування системи вищої освіти.

Що студенти є групою соціокультурного авангарду, можуть свідчити такі ознаки: їх рух сприймав театралізовану форму, був розрахова­ний більше на епатаж, публічну демонстрацію певних позицій, аніж на практичну боротьбу за владу, вирішення своїх проблем. Позувати перед телекамерою для студентів мало більше значення, аніж потрапити в коридори влади. Хоча з боку найбільш організованої та політично зрілої частини студентів (переважно соціалістів і комуністів) було прагнення очолити широку анти­урядову коаліцію, організувати проти правлячого класу основну масу населення, здійснити політичну революцію. Тому вони активно шукали собі соціальних партнерів із числа чисель­них і достатньо організованих груп дорослого населення: робітничого класу, кольорових, безробітних, робітничої та учнівської молоді. Зокрема, у Франції мали місце спроби поєднати студентські виступи з найрадикальнішими руха­ми, партіями і профспілками, найчастіше тими, які контролювалися комуністами і лівими соціалістами. У США студентський рух був підтриманий кольо­ровими, особливо неграми та їх політичними об’єднаннями. Але робітники залишалися осторонь. Американські ж будівельники були серед тих, хто розганяв студентські демонстрації. В цілому ж можна сказати, що спроби студентів та їх лідерів створити широку соціальну коаліцію і стати гегемоном нової – моло­діжної – революції не вдалися.

Ці невдачі були природними і закономірними. Студенти – не та соціальна група, яка здатна організувати і очолити масовий со­ціальний протест. Причини цього вже наводилися, до­дамо тільки таке. Студенти – це група ідеологічного і культурного авангарду. Вони здатні широко підтримувати, пропагувати, розповсюджувати і демонструвати нові культурно-ціннісні орієнтації, спосіб життя, ідеологію або утопію. Але здійснити конструктивне втілення їх у життя не спроможні з причин своєї безвідповідальності, внут­рішньої розпорошеності, колективної неорганізованості, вікової, соціальної (статусної) і професійної (трудової, виробничої) маргі­нальності. Більш ефективним для студентства є участь у соціальних рухах – ствердженні нових цінностей, аніж у політичних револю­ціях – створенні нового політичного і владного порядку.

Основна суперечність студентських виступів полягає в тому, що група, яка покликана бути частиною соціальних рухів, стала складовою частиною політичного руху. Різниця між ними прин­ципова: соціальний рух бореться за ціннісну переорієнтацію – вироблення нової історичної перспективи у системі історичних дій, тоді як політична партія бореться за новий перерозподіл влади.

До речі, там, де студентський рух був адекватний своєму приз­наченню, його успіхи безсумнівні. Його заслугою, зокрема, є зміни в ціннісних орієнтаціях американської молоді і всього аме­риканського суспільства в 70–80-ті роки. Саме про це свідчить падіння привабливості офіційно проголошеного патріотизму, роз­чарування в релігійних цінностях, нове ставлення до праці як засобу особистого самоствердження і зневажливе до грошей – цієї традиційно домінуючої американ­ської цінності.

Наш власний український досвід не перекреслює, а під­тверджує вищенаведені висновки. Студентські демонстрації та акції голодування початку 90-х років мали досить помітний полі­тичний резонанс і навіть призвели до падіння одного з тодішніх урядів. Але вони проходили у цілковитій відповідності з характером і профілем протестуючих дій студентства взагалі: демонстра­тивне подання своїх вимог, орієнтованість на телеба­чення і засоби масо­вих комунікацій, активне вербальне оформлення та інтенсивне пси­хологічне забарвлення, театралізованість (сценічність) політич­них дій, пошук схвалення у навколишнього середовища і певна ситуативна залежність від нього, недовго­тривалість і непослі­довність акції, нехтування повсякденною політичною роботою в буденних умовах і по­за натовпом співчуваючих глядачів. Як тільки ці передумови зникли, студент­ський протест різко пішов на спад.

Студенти мають як свої власні, так і групові інтереси. Зокрема, в бунтарських діях студентів Заходу висувалися вимоги розши­рення доступу до освіти, демократизації навчально-вихов­ного процесу у вузі, справедливого оцінювання і академічної селекції, поліпшення матеріальних умов існування (менша плата за нав­чання, вища стипендія, краще обслуго­вування гуртожитків), гарантії зайнятості на ринку праці тощо.

У найбільшій мірі ці вимоги були властиві французьким, іспанським, італійським студентам. У США студентський рух проходив під культурологічними гаслами, у північноскандинав­ських країнах студентство залишалося політично індиферентним.

Чи справили студентські виступи якийсь суттєвий вплив, скажімо, на подальшу еволюцію системи вищої освіти? На це пи­тання однознач­но відповісти важко. Справа в тому, що реформи вищої школи роз­починалися у Західній Європі і США (особливо) дещо раніше. Можливо, ці реформаційні заходи у сфері вищої освіти були посилені студентськими виступами. Проте прямого зв’язку між харак­тером та інтенсивністю студентського руху й успішністю подаль­ших освітніх реформ не спостерігалося.

У США, наприклад, студентський рух був досить інтен­сивним. Але він мав переважно культурологічне спрямування, не був націлений на реформування вищої освіти. Проте саме у США в подальшому було здійснене найбільш адекватне і продуктивне реформування вищої освіти. У Франції студентський рух носив відверто політичне за­барвлення і був безпосередньо спрямований на реформування університетів. Проте здійснені тут перетворення, за загальною оцінкою зарубіжних соціологів, були нерішучими і непослідовними. У північноскандинавських країнах взагалі сту­дентський рух не був чин­ником реформування вищої школи. Але тут були проведені реформи вищої освіти, адекватні сучасній історичній ситуації: вища школа цих країн вважається авангард­ною.

Отже, на прикладі реалізації вимог студентів в освітній сфері, можна зробити висновок: студентський соціаль­ний рух був певним збудником і навіть чинником реформування освіти, але він не мав вирішального впливу на темпи, спрямованість і продуктивність державних дій освітнього спрямування. Тут бага­то що залежить від попереднього стану освіти і тих ресурсів, у тому числі політико-державних, зосереджених у даному суспільстві.