Соціальний тип 1

Визначається сильним, просунутим уперед економічним розвитком і слабким опором панівного класу. У такому випадку класова боротьба відбувається переважно в економічній формі (контроль за матеріа­льним виробництвом і розподілом, у більш конкретному вигляді як боротьба за контроль за умовами праці, найму і політики заробітної плати). Боротьба носить відносно локальний характер, її місце – переважно промислові, обмінні, розподільчі та споживацькі соціальні організації. Політичний аспект боротьби проявляється в пошуці адекватних засобів для проведення переговорів, узгодження ін­тересів, укладання задовільних ком­промісів. Профспілки діють частіше як групи тиску, а робітничий рух орієнтований на вираз, подання, поширення і ствердження культурно-ціннісних орієнтацій і легітимізацію способу життя трудящих (типовий приклад – США).

Соціальний тип 2

Характеризується сильним економічним розвитком і слабким профспілковим рухом. Не маючи змоги законного вираження і представлення своїх інтересів (через слабкість профспілок), робіт­ники схильні до стихійного бун­тівного виразу свого незадоволення або до пошуку патерналістських зв’язків з можновладцями. У ви­падку нормального розвитку по­дій може бути знайдений компроміс між цими протилежними тенден­ціями у вигляді легалізованого доступу робітників до співуправління виробництвом і розподілом. Для робітничого руху в таких умо­вах характерна глобалізація цінностей, на націоналістичній чи соціалістичній основі, що досяга­ється шляхом утвердження культур­но-ціннісної злагоди, соціально психологічної єдності тощо. Але таке завищення домагань діє руйнівним чином на сам робітничий рух, позбавляє його власних духовних підстав і орієнтацій. Тому він може розпастися на сукупність конкуруючих між собою течій, одні з яких акцен­тують на принципі ідентичності, інші – тотальності. (Типовий приклад – Іспанія, частково Франція).

Соціальний тип 3

Властивий слабкий економічний розвиток, але сильні проф­спілки. Їх вплив веде до суто номінального зростання заробітної плати і формального контролю за розподілом, нехтуючи при цьому контро­лем над виробництвом. Класова боротьба протікає в економічній формі. Вона має значний демонстративний ефект, але приносить мі­зерні результати. Вплив робітничого руху по­значається на політиці держави: вона зайнята більше проблемами справедливої винагороди, аніж організацією ефективного вироб­ництва. Економіка відчуває значний вплив зовнішніх факторів: кон’юнктури світового ринку, в т. ч. міжнародних інвестицій, науково-технічного розвитку і т. п. Політика робітничого руху визначається частіше економічними, аніж власне соціальними факторами (необхідністю співучасті у соціотворчому процесі). Оскільки профспілки виступають єдиним гаран­том справедливого розподілу, вони отримують відносну незалежність від робітничого контролю, централізуються і бюрократизуються. У цьому зв’язку виникає суперечність і напруження між верхами і низами у самій профспілці, а також між профспілками і власне ро­бітничим рухом. Верхівка більш стурбована політичними передумовами економічного тиску і боротьби, низи – поліпшенням умов прода­жі робочої сили. Звідси – значна вірогідність перетрубацій у ря­дах профспілок і занепаду робітничого руху. Вихід із даної ситу­ації вбачається у вигляді таких перспектив: злиття держави і профспілок, створення державно-синдикалістських форм контролю над виробництвом і споживанням (Швеція); злиття держави і профспі­лок у спільній боротьбі проти законних вимог трудящих (Україна); контррух у середині існуючих профспілок з метою їх суттєвої рео­рганізації (Україна).