§4. Основні соціальні рухи

Основними соціальними рухами є ті, котрі взаємодіють у межах центрального соціокласового конфлікту і певним чином впливають на його розгортання, перебіг і розв’язання. Їх ядро складають могутні, (чисельні, організовані та дина­мічні, функційно значущі) соціальні групи. Інколи може спостерігатися певна ком­бінація цих ознак. Надалі назва того чи іншого руху подаватиметься за назвою його “ядерної групи”.

4.1. Робітничий рух та його соціальні типи

Свідомість робітничого класу, а отже, і сутність того соціаль­ного руху, серцевину котрого він складає, визначається взаємодією ідентичності та опозиції. Іншими словами – прийняттям і запере­ченням існуючих соціальних порядків. Правлячий клас виступає для робітничого класу одночасно об’єктом притягання і відштовху­вання, любові та нена­висті, виражаючи діалектику його залежності і протесту. Для певного історичного періоду (приблизно з середини XIX до се­редини ХХ ст.) мотиви і дії робітничого класу були найповнішим виразом історичного суб’єкта (суспільства в цілому, історичної не­обхідності). Саме на цій основі виникає ілюзія чи міфологія історичної місії пролетаріату. Але навіть у цей період ні робітнича свідомість пролетаріату, ні його класова боротьба, ні колек­тивні дії започаткованого ним соціального руху, які втягу­вали в свою орбіту не лише його “природних” союзників (люмпен-пролетаріат, зубожілі низи ”різночинців”, трудове селянство і дрібне фермерство), але й інтелігенцію, частину зубожілої та десоціалізованої аристократії, перебіжчиків від правлячого класу, не були виразом усієї системи історичних дій. Паралельно з ним існували ін­ші соціальні рухи (власне буржуазний або капіта­лістичний, молодіжний, жіночий), а також автономна соціотворча діяльність інших соціальних прошарків (науковий і художній авангард, профспілки не робочого по­ходження, культурно-про­світницькі осередки, націоналістичні політичні угрупування тощо). Інколи вони пересікались з робітничим рухом, інколи відштовху­вались від нього, керовані власним інтересом і со­ціальним при­значенням.

Культурно-ціннісні орієнтації соціального руху (діяльний, соціотворчий аспект його свідомості) комбінуються, як зазначалося, із взаємодії трьох елементів або принципів: ідентичності, опозиції та тотальності. Яку ж метаморфозу терплять вони в межах становлення робітничої свідомості?

Робітники завжди мали внутрішньо суперечливе становище. Вони виступали, хоча б частково, співтворцем існуючого соціального поряд­ку, сприймали його як стихійну чи напівприродну дійсність. Виступаючи на цьому етапі основним суб’єктом ви­робництва, робітники, безумовно, є співтворцем, досить могутнім діяльним чинником, створеного порядку. Інтуїтивно чи під­свідомо вони розуміли свою історичну необхідність і неминучість. У той же час робітники є суб’єктом відчуженої праці, а з нею – персоні­фікацією всіх існуючих форм соціального відчуження. У цьо­му значенні вони виступають як “протестуюче відчуження” супроти власного, гідного людини існування. Несприйняття сучасного супроводжується міфологізацією минулого або утопі­зацією май­бутнього.

Але на рівні “класу в собі” у робітників ще не було повної класової ідентичності, розуміння себе як особливого та автономного соціального суб’єкта (агента чи актора, тобто як класу або соці­ального руху). “Клас у собі” усвідомлює себе щвидше як певний етнос, нація чи на­род в цілому. Одночасно розуміння себе народом і несприйняття, відкидання значної його частини як супротив­ника, класового ворога чи опозиційного соціального руху викликає гостре напруження між ідентичністю та опозицією. Найбільш яскраво це проявилось у пері­оди національної кризи, скажімо, війни. Саме перша світова війна розколола робітничий клас на тих, хто ідентифікував себе з нацією (прихильники війни до переможного кінця) і тих, хто ідентифікував себе з класом (противники війни, пацифісти, прихильники пе­реростання війни у революцію).

Виникнення і подальший розвиток промислової цивілізації веде до суттєвої трансформації праці, професійного і соціального стано­вища робітників. Відчуженою стає не просто фізична праця, а пев­на професія, кваліфікація, а значить – рівень культурно-освітнього розвитку. Клас внутрішньо диференціюється на більш безпосередньо значимі фракції – соціально-професійні групи. Це подрібнення веде до спаду інтенсивності соціального руху і значимості класо­вої боротьби. Більш суттєвою стає боротьба за визнання професії та кваліфікації, завдяки чому соціопрофесійні групи в політичному плані починають виступати як групи інтересів, тиску та впливу.

Але перші кроки промислової цивілізації (на стадії класичного капіталізму) супроводжувались значним зубожінням пролетарської ма­си, її пауперизацією, внутрішньою колонізацією. Інтенсивна індустріалізація вимагає коштів, в т. ч. за рахунок внутрішнього резер­ву. Експлуатація робочої сили стає одним з цих внутрішніх резер­вів. А таке становище веде до посилення опозиції до свого класо­вого супротивника, хоч ідентичність робітничого класу поки що зали­шається традиційною (як клас, народ або нація), а опозиція – класово виявленою. Зростання самосвідомості (через розвиток принципу опозиції, а не ідентичності) призводить до протиставлення себе вже не окремому класу, а суспільству в цілому, яке починає сприйматися як суцільно вороже середовище. Клас буржуазії ототожнюється з проми­словим суспільством, сприймається як одне ціле. Класові антагоні­зми наростають, суспільство поляризується, робітничий соціальний рух починає втягувати в себе всі опозиційно настроєні прошарки, політичні та культурно-ідеологічні угрупування. Це – момент появи марксизму на арені історичної боротьби і парадигма пояснення його досить таки тривалий успіх. На цьому ґрунті створюється можли­вість посилення принципу тотальності – прагнення до ототожнення себе з усім історичним суб’єктом, ілюзія історичної місії пролета­ріату.

Подальший розвиток промисловості, зокрема створення капі­талістичних монополій і конвеєра, ставить перешкоду цим устремлін­ням. На перший план висувається економічна ситуація, супроводжу­вана подальшим спрощенням трудових операцій і пов’язаною з нею декваліфікацією. Таке становище веде до ще більшого поглиблення диференціації в середині класу. А з ним і соціального руху. Робітники вже не можуть ідентифікувати себе навіть з особливою про­фесією і соціопрофесійною групою. Професійна автономія зникає, а натомість виникають прошарки суспільного економічного становища. Заміна принципу ідентичності не обов’язково супроводжується та­кою ж зміною принципу опозиції. Хоча ідентичність – ототожнення себе з економічною групою – виростає на старому принципі опозиції – ідентифікації свого супротивника (буржуазії) як пригнічувача та експлуата­тора.

Такі метаморфози робітничої свідомості пояснюються суперечностями самого суспільства, в якому одночасно відбувалася індуст­ріалізація на класовій, політичній основі та формувались зачатки власне промислової цивілізації. Еволюція буржуазії із пригнобле­ного класу в керівний проходила одночасно із перетво­ренням пролетаріату із пригнобленого-уярмленого в пригноблений-протесту­ючий клас. У нових умовах класова боротьба поступається місцем робітни­чому руху. На перший план висувається проблема культурно-ціннісних орієнтацій суспільства. Класові вимоги втискуються у рамки більш глобальних цілей і культурно-ціннісних орієнтацій, свідо­мість робітників політизується (одержавлюється) і моралізується водночас (несприйняття насильства як способу вирішення соціальних суперечностей, висування культурно-освітніх програм, проблем адекватного побуту і дозвілля). Одночасно відбувається конкре­тизація, уточнення поля і місця боротьби (не все суспільство як об’єкт соціальної революції, а конкретне підприємство як об’єкт модифікації та оновлення). Особливе місце починають займати питання особистого розвитку, пошук і захист власного способу життя і своєї особливої – робочої – культури.

Значна частина професійних культуртрегерів починає безпосере­дньо працювати на розвиток і задоволення культурно-освітніх і по­бутово-дозвіллєвих потреб трудящих. На цій основі виникає та активно прогресує масова культура. Потреби і вимоги спожи­вання націлені на те, аби пов’язати діяльність на роботі і поза нею. Важливою частиною робітничих вимог стає вільний час і його відповідне культурно-освітнє насичення, боротьба проти експлуата­ції поступається місцем боротьбі проти відчу­ження, у тому числі проти відчуження культури і соціотворчих функцій. Разом з тим вона проявляється як боротьба за розвиток усіх форм демократичного контролю.

Нова свідомість все менше відповідає ситуації особливого класу. Вона частково перетікає в робітничий соціальний рух, який стає носієм нових культурно-ціннісних орієнтацій, частково втілюється в діяльності соціальних організацій (робітничих партій, профспілок безпосередньо промислових організацій). Це можна вважати проявом певної закономірності: чим організованішим є соціальний рух, тим більше завищує (глобалізує, піднімає над безпосередніми умовами життя) він свої орієнтації, вимоги і сподівання. Чим стихійніше він проходить, тим швидше опускається до безпосередніх колектив­них настроїв, конкретної, найчастіше – економічної, ситуації: про­фесії та зарплати. І тим очевиднішим стає протест на ґрунті бун­тівного незадоволення.

Отже, крайнє зубожіння не здатне дати поштовх до формування автономного класового суб’єкта, самосвідомого та орієнтованого, здатного очолити адекватний соціальний рух. Звичайно, різке загострення злиденності народних мас має форму революційної ситуації (тут В.І. Ленін має рацію), але воно не здатне дати поштовх револю­ції як свідомій і упорядкованій, а тому контро­льованій і керованій соціальній творчості. Соціальна криза викликає лише стихійний і руйнівний бунт проти існуючого режиму, який може осідлати будь-яка доб­ре організована і дисциплінована політична група. Але це прямий шлях до громадянської війни, а не до громадянської злагоди, не продов­ження історичного пос­тупу, а соціальний розрив, розлад, повна декомпозиція соціальної системи. На її уламках може бути побудоване щось нове. Але якою ціною і в чому буде полягати ця новизна? Так як грома­дянська війна піднімає знизу наверх всяку нечисть, а перемагає в процесі революційного терору між окремими загонами революції найбільш аг­ресивне, розлючене, цинічне та аморальне угрупу­вання, то вона (громадянська війна) завершиться політичною диктатурою (партії, групи, окремої особи або їх комбінацією). Тоді суспільство буде мати сильно виражений люмпенізований профіль, у т. ч. у сфері культури та ідеології.

Отже, розвинена класова боротьба, оснований на підтримці її ос­новних культурно-ціннісних орієнтацій соціальний рух і соціальна насильницька революція – явища різного порядку. Коли є одне (ска­жімо, революція), немає іншого (наприклад, розвиненої класової свідомості та заснованого на ній робітничого руху), і навпаки. Ро­звинена класова свідомість і її втілення в масовому соціальному русі виражає співучасливу приналежність до даного суспільства. Революція ж – це рішучий і безповоротний з ним розрив, його злам і зруйнування. Революція – це бунт частини проти цілого, особлива історична ситуація, коли частина виявляється могутнішою від цілого. Але тільки в одному – десктруктивному, руйнів­ному аспекті. Щоб після цієї руйнації здійснити якийсь розвиток, суспільству знову треба скласти, з’єднати заново свої складові елементи.

Звідси стає зрозумілим, чому революційність робітничого руху визначається не його здатністю повалити усталений порядок, а його здатністю стати важливим партнером історичної творчості. При належному його розвитку може стати гарантом соціо­творчої діяльності для інших, менш могутніх, соціальних рухів і груп. Не ставить (не має ставити, при належному рівні само­свідомості) робітничий клас і завдання подолати класову природу суспільства. Це б оз­начало уніфікувати історичний суб’єкт, зняти його внут­рішні суперечності і тим позбавити динаміки, перетворити державу, а швидше всього – партію, або їх певне взаємне злиття і накла­дання, в єдиного носія і гаранта системи історичних дій. На що вони, за визначенням, не здатні, бо є лише підпорядкованими (в нормальній ситуації) інструментами соціального розвитку. Дер­жава як соціальний інститут, партія як соціальна організація.

Можна, таким чином, стверджувати, що робітничий рух як такий виник не при капіталізмі, що йому дуже часто приписує марксистська традиція, а в розвиненому промисловому суспільстві. Капіталізм є стадією індустріалізації суспільства під керів­ництвом і при пануванні буржуазії як класу на основі стихійних ринкових відносин. Соціалізм радянського взірця теж є стадією індустріалі­зації, але на плановій основі, при пануванні державно-партійного апарату і повному знищенні не тільки автономного робітничого руху, але будь-яких форм його класової боротьби та опозиції. Ро­бітничий рух у розвиненому промисловому суспільстві не знищує класи і класову боротьбу і не прагне до цього. Він є лише подаль­шим наближенням до системи історичних дій. Класова боротьба обмежена сферою контро­лю над інстру­ментами соціального роз­витку – державою і соціальними організаціями. Робітничий рух прагне вийти на всі елементи системи історичних дій, у першу чергу – на культурну модель роз­витку, щоб сприяти ціннісній інтеграції і перспективній мобіліза­ції суспільства. Але він включає в себе не лише робітничий аван­гард, а й його ар’єргард (некволіфі­ковану робітничу масу та вихід­ців із сіл). Ці внутрішні суперечності визначаються боротьбою різ­них фракцій робітничого класу і працездатної частини населення, то наближаючи робітничий рух до історичного суб’єкта, то відкидаючи його назад, у класову або навіть професійну боротьбу (економізм). Куль­турно-ціннісні орієн­тації робітничого руху теж тримають­ся на цих опорах: витоками із традиційного (допромислового) сус­пільства, боротьбою із сучасним панівним класом, що постійно пра­гне монополізувати контроль над усією системою історичних дій, устремлінням на перспективу (в постпромислове суспільство).

У цьому зв’язку змінюються витоки робітничого незадо­волення. Тепер воно концентрується навколо перепон для творчої колективної чи індивідуальної співучасті у виробництві та демо­кратичному кон­тролі над рухом продукту праці, в т. ч. науково-технічного і культурно-ідеологічного характеру. Можли­вості для виходу на рівень соціальної утопії чи близької до неї духовнотворчої продукції у робітників незначні, у зв’язку з особливостями їх праці, способу життя і рівня культурно-освітньої підготовки. Професійна або бли­зька до неї політична діяльність, націлена на контроль над інструментами розвитку, теж мало доступна. Тому окремий робітник формується як персональний суб’єкт частіше всього через діяльність у соціальній (промисловій чи політичній) організації. Щодо представницьких органів робітничого класу, то тут ситуація визначає­ться двома факторами: успішністю їх полі­тичної діяльності і мірою під­контрольності власній соціальній базі. Робітничий рух поклика­ний об’єднати окремого робітника з системою історичних дій безпосередньо, хоча і дещо абстрактно: значення має не окрема особа, а вся соціальна група як база підтримки. У межах окремої соці­альної організації соціотворча активність робітників тим сильніша, чим обширнішою є їх спів­участь у керівництві підприємством – виробленні рішень і контролі над їх виконанням. Тут знову постає питання відмінності між функціоналістським і акціоналістським підходами: з точки зору структурного функціо­налізму співучасть робітників залежить від “людських відносин” на підприємстві.

У цілому ж робітничий рух визначається мірою його соціального невдоволення (участю у виробництві та практикою демократичного контролю за роз­поділом), збуренням по відно­шенню до класового противника, бороть­бою за контроль над системою історичних дій (історичною перспекти­вою). У першому випадку основою для вибору ціннісних орієнтацій є бунтівна психологія та узвичаєна практика реакцій (“габітус”, за терміно­логією П. Бурдьє. Див.: Социология политики.- М.: Социологос, 1994). У другому – протестуюча і викривальна ідеологія, най­частіше про­марксистської або просоціалістичної спрямованості. У третьому – перспективна утопія або футуротопія. Залежно від того, що кладеться в основу утопії – розвиток засобів діяння (тех­ніка, тех­нологія) чи розвиток засобів контролю над розподілом, вона (утопія) може бути техноутопією чи споживацьким, в т. ч. і культурно-освітнього спрямування, міфом.

Відношення до влади робітничого руху визначається харак­тером соціального управління даним конкретним суспільством. Робітничий рух перебуває в опозиції до режимів, які виходять із гри приватних інтересів, стихійного ринку, шукаючи рівноваги і згоди не між класами, а між групами інтересів, тиску і впливу. У таких стосун­ках робітничий клас завжди є тією стороною, яка програє (у нього не такий обсяг власності, щоб повністю покла­датися на гру приватних інтересів; ринок праці завжди віддає перевагу не основним, а аван­гардним професіям; групи тиску, інтересів і впливу не є його представницькими органами). Якщо суспільство прагне до планової раціоналізації економіки, соціаль­ного захисту і контрольованого розвитку, опозиція робітничого руху падає, а прагнення до переговорів, уз­годження позицій, балансу інтересів і компромісу зростає. Робітни­ки тоді про­являють незадоволення тільки тим, що це швидше декларовані принципи, а не дійсність, їх досягнення передається в руки пред­ставників панівного класу (економістам, менеджерам, ІТР), а не ро­бітничим організаціям. У даному випадку виникає розуміння спільності мети, переговори ведуться переважно з приводу шляхів і засобів її досягнення. У випадку до­сягнення консенсусу, становлення “соціальної держави”, визнання обраних культурно-ціннісних орієнтацій, робітничий рух стає полі­тичним спільником інших суб’єктів, сил і рухів. Тут, щоправда, його чекають нові загрози, в т. ч. стати знаряддям у руках держави.

Відповідно до цих ознак, можна типологізувати робітничий рух, поклавши в його основу профспілкову боротьбу як найбільш адекватне знаряддя відстоювання інтересів робітничого руху.

1. Опозиціоністський синдикалізм націлений, передусім, на боротьбу з класовим пануванням. У такому випадку профспілка носить загальноробітничий (в ідеалі – загальнонародний) харак­тер, а сам робітничий рух повністю акцентований на завданнях успішного класо­вого протистояння. У рамках цього типу можливі два різновиди: а) войовничий робітничий політичний активізм, який відкидає будь-які переговори, співучасть, компроміс, пошук домов­леностей і ба­лансу інтересів; його крайньою формою є політичний і соціальний анархізм (невизнання даного політичного режиму або існуючого соці­ального порядку, їх повне заперечення); б) розрив робітничого руху на дві відносно автономні частини: опозиційний синдакалізм економічного спрямування і опозиційну політичну боротьбу в рамках певної робітничої партії (комуністичної, соціа­лістичної, соціал-демократичної тощо).

2. Інтегративний синдикалізм, з декількома різнови­дами:

а) спрямований переважно на поєднання, вира­ження робітни­чого невдоволення та організацію колективного захисту і політичних дій. Профспілка розглядається як така, що покликана до співу­часті в загальній організації соціального порядку з ураху­ванням інтересів робітничого класу. Тут робітничий рух і його проф­спілку чекає загроза стати складовою частиною тоталітаризму; профспілка підпорядковує всі свої дії розвитку “людських відно­син” на виробництві, створенню відповідного ідейно-психологічного клімату. Слабкою стороною профспілки є нехтування проблемами розвитку на користь кон’юнктурі, примиренський характер дії, втрата бойовитості, здійснення формальної соціалізації може викли­кати збурення, некероване незадоволення і соціальний контррух.

3. Контрактуалістський (переговорний) синдикалізм, здатний зануритись у безконечну дипломатичну війну з можновлад­цями, утонути в адміністративних хитросплетіннях і пастках, знех­тувати потребами робітничого класу перед виробничою необхідністю. Він занадто великого значення надає рівновазі, а не розвитку, пе­реговорам, а не рішенням, нехтує глобальними цін­нісними орієнтаці­ями на користь тактики переговорів. Потреби робітників зводять­ся переважно до конкретних скарг, а їх задово­лення замінює справ­жній історичний рух. Переговорні структури таких профспілок призвичаюються до “верхніх поверхів”, стають автономними, відриваються від основної робітничої маси, пе­ретворюються в кінцевому результаті на звичайних політичних функціонерів.

Історія робітничого руху постає як історія подолання відчу­ження даного класу і гомогенних (подібних за становищем) йому прошар­ків через ствердження права на соціотворчу діяльність і демократи­чний контроль. Його влада і вплив у суспільстві тим вищі, чим бі­льший обсяг найманих працівників у загальній структурі робочої сили і слабша роль держави та панівних класів традицій­ного профілю. Роль робітничого руху багато в чому залежить від осо­бливостей суспільства, його типологічних ознак.