§2. Подвійна діалектика класів

Вже підкреслювалось, що марксистська методологія не може розглядатися як достатня при аналізі багатьох розглянутих проблем, зокрема ролі соціогрупової структури суспільства в ініціюванні та організації розвитку. Економічний детермінізм дозволяє марк­сизму аналізува­ти класи лише в економічно-виробничому вимірі. Вони постають швидше групами спільного матеріального стано­вища і в якійсь мірі групами спільних інтересів. Враховується лише місце класів у конкретному способі виробництва, їх відно­шення до власності, участь у суспільній організації праці та частка в споживанні.

При такому підході класи не постають співучасниками со­ціотворчих процесів. У кращому випадку і в суто теоретичному відношенні їх представляють партії. Допускається нічим не обґрунтований автоматизм: становище в економіці з фатальною необ­хідністю зумовлює участь в політиці, в культурно-ідеологічній ді­яльності, які, в свою чергу, розглядаються вторинними, отже, периферійними утвореннями. Хоча це далеко не так. У всякому разі щодо демократичних країн. Адже тут діє вільний політичний вибір і статистика голосів. Це по-перше. По-друге, при такому підході немає можливості дослідити діяльність класів як со­ціальних суб’єктів. У самого Маркса є теза про перетворення “класу в собі” у “клас для себе”. Але обґрунтований механізм такого перетворення відсутній. У В.І. Ле­ніна цей механізм розуміється надто спрощено і не демокра­тично: робітничий клас, а точніше – його партія, гуртує, органі­зовує, переконує і просві­щає. Партія, котра наперед заявляє про себе як авангард даного класу, його керівний орган.

При такому підході партія самочинно бере на себе функції представницького органу, а з ними і всі права на теоретичне обґрунтування, представлення, вираз і втілення його інтересу. Ро­бітничий клас розглядається як пасивний об’єкт партійної ро­боти. А значить – група, підпорядкована власному авангарду. На­решті, в основі соціотворчого процесу лежить не економічний інтерес, а культурно-ціннісні нормативні орієнтації перспектив­ного спрямування.

Свій інтерес робітничий клас цілком може задовольнити в економічних формах боротьби за допомогою профспілкових представницьких організацій. Про це свідчить досвід західно­європейських країн і США. Отже, щоб виробити соціально-полі­тичне поняття класу, треба ввести додаткові показники: відношення до культурно-ціннісних орієнтацій суспільства, діяльність в органі­зації сус­пільних нагромаджень, вилучень і подальше перетворення їх в ресур­си розвитку, участь в соціальній мобілізації населення, вина­городженні та стратифікації за критеріями розвитку. Стано­вище кла­су в цьому контексті зумовлюється його можливостями в організації ефективної економіки, створенні суспільних на­громаджень, продуктивному інвестуванні, ідейно-психологічній мобілізації насе­лення. Тут першочергового значення набуває не економічне становище класу, хоча воно й продовжує залишатись важливим показником, а швидше влада, інтерпретована в досить широкому контексті не ли­ше як право на силовий примус, застосування сили або загрозу такого застосування. Це буде клас більше в марксистському ро­зумінні: група, яка здійснює політику диктатури, контролює державу. Це – ядро, але ще не вся влада. Остання також включає авторитет, вплив, престиж, популярність, соціальне схвалення і підтримку (в т. ч. на виборах). Влада – це також знання, компетенція, освіченість, цінність і морально-психоло­гічна ангажованість, дисципліна, відповідальність, самоорганізованість, харизма її політичних лідерів, здатність брати участь у соці­альних комунікаціях, пропонувати, переконувати, активізо­вувати, згуртовувати, заспокоювати, створювати піднесений чи пригні­чений колективний настрій, формувати громадську думку тощо. Клас делегує своїх представників у всі гілки влади сучасного демократичного суспільства – законодавчу, виконавчу і судову, засоби масової комунікації, організовує ідеологічну, виховну і організаторську роботу серед широких народних мас. Клас, інши­ми словами, є засобом контролю певної групи над протіканням соціальних процесів, їх відтворенням і розвитком.

За мірою такого контролю можна виділити панівний і при-гноблений класи. Але обидва вони мають подвійну внутрішню діалектику. Панівний клас може виступити у якості керівного або пригноблюючого класу. У свою чергу, пригноблений клас може бути протестуючим або уярмленим. Керівний – це клас, здатний очолити соціальний розвиток. Пригноблюючий – це той клас, який здатний тільки відтворити існуючі відносини. Панівному класу завжди більш-менш організовано протистоять трудящі, під­порядкований йому клас. Не кожен клас є керівним і не кожен підпорядкований клас знаходи­ться в організованому до нього протистоянні. У всякому разі, відверто. Для аналізу цієї досить суперечливої ситуації можна скорис­татися поняттям “подвійна діалектика класів” (вперше воно було введено в науковий обіг сучасним французьким соціологом А. Туреном в роботі “Соціо­логія дії”).

При вирішенні даної проблеми не можна також погодитись із функціоналістами, за твердженнями яких в основі соціального порядку лежить добровільна ціннісно-нормативна злагода, обрані суспільством культурно-ціннісні орієнтації. Вони потім, у діяльності груп, перетворюються у норми і правила поведінки, соціальний контроль, статусний, рольовий і престижний порядок тощо. У кращому разі це правильно лише щодо діяльності груп. Але ж суспільство – це також сукупність соціальних організацій та ін­ституцій, котрі здійснюють регуляцію і контроль, у тому числі засобами силового примусу, прямого або опосередкованого за­стосування сили. З цього випливає, що в кінцевому результаті навіть у демократичних суспільствах в основі соціального порядку лежить владне підпорядкування. Отже, є групи, що виступають монопольними носіями влади, контролю і примусу. І групи, котрі є об’єктом владних маніпуляцій.

Багато суспільствознавців пропонують зараз відмовитися від самого поняття “клас”. Замість нього пропонується вживати понят­тя “панівна” або “керівна” еліта. У принципі, вибір терміну – справа конвенції, домовленості. Звичайно, поняття “клас” несе в собі значне ідейно-психологічне навантаження. І в цьому контексті від нього, можливо, і варто було б відмовитися. Але замінив­ши його кращим, а не гіршим, терміном. Поняття “еліта”, мабуть, не є в цьому відношенні найкращим. Воно вже має досить довгу традицію наукового вживання в дещо іншому контексті. До того ж воно обтяжується натяком на щось відбір­не, селективне, най­краще. Хоча політичні еліти бувають різ­ними. Термін же “клас”, якщо повернутись до його вихідного семан­тичного значення, досить нейтральний. Він означає сукупність, множину, гурт, тобто певну сукупність людей.

У цьому контексті поняття “соціальний клас” означає мно­жину індивідів, пов’язаних між собою певним порядком стосунків, що суттєво відрізняє їх від інших людських спільнот. Це, насам­перед, владні відносини панування і пригноблення. Отже, першу демаркаційну лінію слід провести саме тут: здійснювача владно-примусового згуртування суспільства (наведення соціального по­рядку) будемо називати панівним, об’єкт їх дій – пригнобле­ним класом.

Терміни “панівний” і “пригноблений” класи вказують на об’єктивне соціальне розмежування і протистояння. Але воно не самоцінне, не всезагальне. А включене в простір соціальної єдності, миру, громадської злагоди, законного представлення і роз­в’язання соціальних конфліктів. Адже суб’єктом розвитку є все суспільство. Отже, всі групи в ньому є суверенними носіями системи історичних дій в тому її вигляді, як вона склалася на даний момент у даному конкретному суспільстві. А це значить, що кожний клас ре­ально або потенційно включений в соціотворчу роботу, працю над суспільними відносинами.

Якби ми визначили класи тільки економічно, а спосіб ви­робництва і виробничу працю визнали єдиною рушійною силою історич­ного поступу, тоді б логічним було ставити питання про продук­тивні та непродуктивні класи (експлуататори та експлуато­вані) та носіїв і не носіїв історичного прогресу (трудящі народні маси і паразитарні прошарки). Тоді б у кінцевому результаті, як це мало місце в макрксизмі, історія звелася б до боротьби основ­них класів: плебеїв і патриціїв, кріпосних і феодалів, пролетарів і буржуїв. І ця боротьба розумілась би як боротьба на взаєм­не знищення, завдяки якому історія робила черговий новий крок уперед.

Об’єктом нашого аналізу є розвиток у сучасному промисловому демократичному суспільстві, яке обмежує класову боротьбу на взаємне знищення. Не насильство тут виступає повитухою нових соціальних порядків. Постіндустріальне суспільство започатковує нові цінності. Найважливішою з них є цінність контрольованого, керованого роз­витку, здійснюваного всім суспільством при вза­ємній злагоді. Тут не можна зводити соціальну динаміку лише до кла­сового конф­лікту та його насильницького розв’язання. Але це не означає настання вселенської благості та мирних міжкласових обіймів.

Супротивники залишаються, тільки вони починають грати за новими правилами. Основне з них – заборона на насильницьке, а тому – непродуктивне розв’язання ключових конфліктів. Хоча супротивники й продовжують займатися конфліктами, тобто боротьбою і протистоянням.

Приступаючи до аналізу соціально-класової структури розвиненого промис­лового суспільства, слід мати на увазі прин­ципову відмінність діючих тут соціальних відносин (на відміну від класичного капіталіз­му). Проблема полягає в тому, щоб рекон­струювати зовні класовий зміст соціальних конфліктів, виявити відмінність різних соціальних груп щодо можливої їх участі в соціальному розвитку. Різниця економічного становища, хоч вона і залишається об’єктивно, а особливо – суб’єктивно значимою, для теоретичного аналізу перестає грати вирішальну роль. Вона поступається місцем відносинам влади як можливості впливати на суспільну організацію праці, накопичення суспільних багатств, їх вилучення і продуктивне інвестування. Має значення при цьому різниця в освіті, відношення до культурної моделі розвитку, мож­лива ціна за його здійснення, престижна стратифікація, морально-психологічна винагорода, спосіб життя, внутрішньогрупова органі­зація тощо. Особливого значення набуває суб’єктивне визначення колективної ситуації, громадянське суспільство. Воно досить структуроване соціогруповими інтересами. Тут вже відсутні “класи в собі”, наявні лише (або в основному) “класи для себе”.

При цьому також треба мати на увазі, що в розвиненому промис­ловому суспільстві вже відбулася, відбувається або наявна реаль­на можливість інституціалізації класової боротьби та інших соціогрупових конфліктів. Значить, тут існує стабільний грома­дянський мир (реальне замирення людських спільнот) і ціннісно-нормативний консенсус. У гіршому випадку, як згода щодо необ­хідності та­кого консенсусу. Необхідність контролю над мірою праці та спожи­вання тут уступає місце контролю над розвитком і демо­кратією. А це означає, що можливий контроль соціальної праці в споживанні її продуктів – науки, техніки, культури та освіти.

Можна ще додати, що тут соціальне лихо складають не убогі в матеріальному відношенні, а відчужені від соціокультурної твор­чості (соціальної праці): ледарі, байдужі до громадських справ, неосвічені та некваліфіковані, десоціалізовані елементи (алкого­ліки, наркомани, злочинці, усунені та самоусунені від позитив­ної діяльності). Іншу форму набуває тут і соціальна стратифікація. Вона не класова в марксистському розумінні (в залежності від відношення до засобів виробництва). Але і не “стратна” в кон­тексті методології функціоналізму (розташування на соціальних позиціях визначається характером соціальної функції). Страти­фікація тут визначається мірою участі в соціальному розвитку, індивідуального чи групового внеску в цей процес.

Отже, по-іншому виглядає і класова боротьба та її особливі форми. У марксизмі економічна боротьба пролетаріату визначається як прагнення до поліпшення умов продажу робочої сили. Зараз цей процес контролює держава, профспілки, самі підприємці та менед­жери. Вони зацікавлені у кваліфікації та позитивній мотива­ції до праці, аніж експлуатації робочої сили. Якщо чиясь робоча сила, талант і здібності експлуатуються, то це більше стосується інтелігенції, а не робітників, котрі, до речі, самі є користувачами здо­бутків сучасних науково-технічної та технологічної рево­люцій. Тому економічна боротьба протікає під зна­ком досягнення контролю над присвоєнням і використанням соціаль­них нагромад­жень (передбачається, що економічна система функціонує ефективно, тобто відбувається ріст суспільних багатств). У противному разі немає сенсу розглядати навіть принципову можли­вість керованого розвитку.

Звичайно, в основі боротьби за економічні накопичення теж лежать виробничі відносини. Але їх ядром виступають не відно­сини власності, а відносини, що складаються в процесі соціальної і технічної організації праці, боротьба за кваліфікацію і відпо­відне суспільне визнання (в першу чергу на ринку праці). Тому така боротьба не виступає суто економічною. Вона проявляється в культурно-ідеологічних та соціокомунікативних формах (по­літичний та ідеологічний дискурс, бо­ротьба за вплив на і через засоби масових комунікацій). Вона є одночасно і політичною, бо держава регулює освітні процеси, ринок праці і суспільне визна­чення професії та кваліфікації.

Але ця боротьба розгортається в певній системі панування і підкорення. А якщо це так, то вона передбачає (як видимий для суб’єктів соціальної взаємодії горизонт або перспектива) звертання до сили і пригнічення протилежної сторони. Хоча при цьому зрозуміло, що таке звертання буде рівносильне ліквідації чи руйну­ванню класових відносин. Це вже буде між-, а не внут­рішньосоціальний конфлікт. Класи тут вступають тільки у зовнішні взаємини між собою, бо відсутній ціннісний консенсус і загальновизначені правила боротьби. Класова боротьба пере­творюється у щось на зразок міждержавного конфлікту. Громадянська війна у цьому контексті і є завершеною класовою боротьбою “у чистому вигляді” як боротьба на взаємне знищення, а не боротьба стосовно цінностей, засобів, умов, ціни, внеску і винагороди за участь у розвитку.

Отже, у нормальному випадку класова боротьба є взаємодією таких класів, котрі у взаєминах між собою виступають як ко­лективні суб’єкти розвитку. Боротьба між ними – це боротьба за визначення, вибір, стратегію і тактику розвитку. Тому кожен із класів одночасно діє на всіх рівнях: історичності, культурної моделі, системи історичних дій тощо, тобто на рівні культурно-цінніс­них орієнтацій, виробництва і розвитку ресурсів, соціаль­ного порядку та його контрольованого (керованого) перетворення. Але кожен клас діє відповідно до власної природи і можливостей. Звичайно, панівний клас більш схильний до сприйняття культур­ної моделі (системи знання, технології та ціннісних орієнтацій), але не сприймає цілком і повністю існуючий соціальний порядок. У випадку цілковитого прийняття панівним класом існуючих со­ціаль­них порядків можна точно сказати, що ми маємо справу з панів­ним – пригноблюючим класом. Останній більш схильний до позитивної оцінки того застою, котрий є супутнім продуктом беззастережної зго­ди з історичними порядками.

Пригнічений клас більш схильний ідентифікувати себе із засо­бами і ресурсами розвитку. Культурна ж модель контролюється панівним класом, бо такий контроль вимагає відповідної освіченості, компе­тенції та професіоналізму. Тому в політичному дискурсі панівного класу переважають такі теми, як прогрес, процвітання, розвиток, історичний прогрес, ініціатива, нова організація праці, нові тех­нології, відповідальність тощо. У політичному ж дискурсі пригні­чених класів інші мотиви: зарплата, протяжність робочого дня, поліпшення умов праці, житлові і транспортні умови, доступ до ос­віти, ціна культурної продукції.

Кожен із класів, про що вже йшлося, внутрішньо роз ще­плений. Точніше, кожен з них може виступати у двох іпостасях. Так, панів­ний клас може бути панівним – керівним і панівним – пригноблюючим. У першій якості він націлений на майбутнє, в другій – на минуле або (в кращому випадку) на сучасне. Керівний клас здатний і праг­не до організації ефективного виробництва, в т. ч. виробництва іс­торичності (відчуття і передчуття історичної перспективи, втіле­ної в певному культурному символізмі). Панівний-пригноблюючий клас націлений на розподіл і розкішне споживання. Панівний – керів­ний клас прагне представляти ціннісні орієнтації у вигляді утопії, що піддає сумніву весь існуючий порядок. Панів­ний-пригноблюючий клас більше схильний до апологетичної або захисної ідеології. Панівний-керівний клас прагне соціальні нагро­мадження пере­творити в ресурси розвитку – науку, технологію, культуру та освіту. Панівний-пригноблюючий клас прагне соціальні накопичення зробити самоцінними, перетворити в предмет власного розкішного споживання. Панів­ний-керівний клас здійснює соціальну мобілізацію (посилює продук­тивно спрямовану соціальну активність). Панівний-пригноблюючий клас схильний пригнічувати соціальну активність. Панівний-керів­ний клас тяжіє до стратифікації за критеріями співучасті у розвит­ку. Панівний-пригноблюючий клас схильний до статусної стратифі­кації, в основі якої лежало б ба­гатство і розкішне споживання. Культура його цікавить лише як знак соціальної приналежності.

Внутрішнє роздвоєння характерне і для пригнобленого класу. Як носій революційної свідомості, він націлений на майбутнє. Але одночасно він є спадкоємцем власного пригніченого минулого, схильного ідеалізувати загроз нових історичних реалій. Якщо тягар минулого перевищує орієнтованість на майбутнє, є сенс го­ворити про пригнічений – уярмлений клас. Зайнятий переважно проблемами соціального виживання, він байдужий до культури, освіти, громадянських справ. Класову боротьбу інтер­претує як боротьбу за інтереси, серед яких переважають зарплата і тривалість робочого дня.

Якщо пригнічений клас досить самосвідомий і здатний протистояти спробам правлячого класу взяти під тотальний контроль всю систему історичних дій, його можна назвати протестую­чим. Він здатний вийти за сферу своїх безпосередніх інтересів, засвоїти і підтримати цінності розвитку, сприйняти історичну перспективу. Але при цьому може також постояти за ціну розвитку, щоб останній не відбувся повністю за його рахунок. Пригноблений-уярмлений же клас спроможний лише на пасив­ний опір, самоізоляцію, уникання громадських справ, байдужість до історич­ної та власної перспективи, якщо вона не пов’язана з його соціальним виживанням.

Ці дві класові модифікації дають чотири можливих варіанти розгортання і розв’язання класової боротьби. Якщо партнерами виступають панівний-пригноблюючий і пригноблений-уярмле­ний класи, це в культурно-ідеологічному плані є боротьба за пере­інтерпретацію минулого (у вигляді захисної класової ідеології або ретроутопії – ідеалізації минулого). Якщо борються керівний і про­тестуючий класи, культурно-ідеологічна рефлексія зав’язується навколо проблем майбутнього. А в основу соціального праксису буде покладена проблема змін і перетворень (модернізація або прогрес), тоді, як у першому випадку в основі соціальної прак­тики лежать, як правило, проблеми стабілізації та порядку.

Для більшої ясності представимо ці моделі розвитку у ви­гляді певних ідеальних типів. Якщо маємо зв’язок панівний – керів­ний і пригноблений – протестуючий класи, перед нами звичайний випадок розвитку, характерний для сучасних промислово розвинених демокра­тичних країн. Керівний клас тут здатний організувати ефективне виробництво та інтенсивні соціальні нагромадження, вилучення з яких ідуть на виробництво нових ресурсів розвитку, котрі в свою чергу, корелюють його культурну модель і всю систему історичних дій. Він здійснює адекватну винагороду (за виробництво культурної моделі або ресурсів розвит­ку), справедливу стратифікацію (за внесок у розвиток), інтенсивну соціальну мобілізацію. Протестуючий клас, діючи як партнер ке­рівного, слідкує все ж за ціною розвит­ку (справедливість розподілу виробничої і соціальної праці та їх результатів).

Взаємодія панівного-керівного і пригнобленого-уярмленого класів дає насильницько-революційний тип розвитку. Він був харак­терний для радянського суспільства перших десятиліть. Па­нівний клас тут мав необхідний набір позитивних якостей. Але йому не проти­стояв (ним же знищений) протестуючий клас. Тому розвиток відбувся непомірною ціною: керівний клас деградував у пригноблюючий з властивою тому націленістю на розподіл і споживання, а пригнобле­ний втратив здатність до організованого протесту і соціальної творчості.

Взаємодія панівного-пригноблюючого і пригнобленого-протестуючого класів утворює революційну ситуацію; остання з більшою чи меншою вірогідністю переростає у насильницьку по­літичну революцію. Чим більше деградує панівний у напрямі розподілу і споживання і чим більш організованим постає про­тестуючий клас, тим насильниць­ка політична революція здається незворотнішою.

Нарешті, протистояння панівного-пригноблюючого і пригноб­леного-уярмленого класів дає класичну ситуацію застою. Обидва класи цілком і повністю занурені в розподіл і споживання: перший – у зв’яз­ку з насолодами життя, другий – у зв’язку з необхідністю соціального виживання. Історична ситуація нагадує “соціальний клінч”, де обидва соціальних партнери зависли один на одному і не в змозі далі триматися без взаємної підтримки. Проблема тут полягає в тому, аби їх розвести, створивши кон­фліктну опозицію. Загострення соціальної кризи, звичайно, сприяє цьому. Але вихід із ситуації залишається невизначеним.

Звичайно, згода між керівним і протестуючим класами (а саме вони нас цікавлять у першу чергу) досить відносна. Ця від­носність виникає як у силу їх об’єктивного розмежування, так і відмінного суб’єктивного визначення ситуації. Навіть їх соціальна комунікація дуже нагадує діалог глухого з німим. Обидва класи прагнуть ввести у діалог різну проблематику, дають їй відмінні інтерпретації, прагнуть вилучити з комунікації неприємну для себе тематику, знаки, значення, смисли, образи, контексти тощо. Прагнуть вони також до редукції значень, або до різної акцентації одних і тих же значень, звуження їх смислового поля.

До того ж міжкласова комунікація носить відмінну від особистої чи мікросоціальної форму. Вона не є спілкуванням сам на сам, відбувається у різному культурному просторі (пригноблений клас викла­дає свої вимоги, наміри, прагнення, претензії, споді­вання та ін. на вуличних мітингах, панівний клас їм відповідає по телевізору) і часі (відповідь на звертання надходить значно піз­ніше, часто в ситуації, що вже змінилася).

Для поліпшення комунікації пригнічені класи теж створюють пред­ставницькі органи і пресу. Але і така ретрансляція послань вносить у їх зміст більш-менш суттєві корективи. Представницькі органи та опозиційні засоби масової інформації діють у просторі владних відносин і ринку. І змушені для власного виживання хоча б частково враховувати закони даного соціального поля. До того ж конвенція (суспільний договір) між народом і правителями, навіть якщо в умо­вах демократії він має короткий термін (від виборів до виборів, якщо за цей час не відбудеться якихось екстраординарних подій), ніколи не носить власне правового характеру. Це є ціннісний консен­сус, куди кожна із сторін у даний момент часу вкладає своє значення чи зміст. Особливо інтенсивною буває політичне зловживання знаками, образами і значеннями під час передвиборчих компаній. Кож­на із сторін тут акцентує увагу на вигідній для себе інтерпретації ситуації щодо раніше обіцяного і зробленого. До того ж, ці обіцянки завжди формулюються настільки в загальній і розпливчастій формі, що їх важко перевірити. А ще важче визначити, відбу­лися вони завдяки керівним діям правлячого класу чи в силу об’єк­тивного ходу речей.

До того ж, і керівний клас є соціально не однорідним, вклю­чає різні фракції, успад­ковує консерваторів та реакціонерів із колишнього правлячого класу. Якщо могутність (чисельність, організованість, компетентність, динамізм тощо) новоствореної еліти суттєво вища, він буде наці­лений на перспективу, виробля­тиме або підтримуватиме цінності розвитку. Якщо ж навпаки, такий клас буде повернений головою назад, відкида­тиме сучасність із позиції ідеалізованого минулого (ретроутопії). Але якщо попередній правлячий клас був носієм привабливої соціальної утопії, а йому на зміну приходить клас із такою ж привабливою, але не дуже впливовою ретроутопією, тоді вони обидва стають одночасно носіями утопії та ретроутопії. Минуле при цьому вияв­ляється вигід­ним для інтерпретації: адже в обох випадках це буде “славне” минуле. Обидва класи при цьому клянуть сучасне іме­нем минулого з такою силою, що ціннісно дезорієнтують основну масу населення. Цим і чинять перешкоду для досягнення гро­мадської злагоди.

Разом з тим в обох класах є різні прошарки, що різняться між собою функційно. Правлячий клас, наприклад, включає в себе організаторів, практиків виробництва, власників, менеджерів, приват­них підприємців, директорів державних підприємств, еконо­містів-теоретиків, експертів із господарських питань і т. д. Разом з тим, у його рядах є науково-технічні професіонали, ідеологи, худож­ники, культурні функціонери. У цих про­шарків різне соціально-економічне становище, владна могутність і суб’єктивне визначення ситуації. Частково правлячий клас розпадається на різні фракції у зв’язку з демократичним поділом влади на зако­нодавчу (депутатський корпус усіх рівнів) і виконавчу (державні урядовці, адміністратори та інші функціонери), судову і т. д. Між цими групами теж є роз­біжність становища, інтересів, ціннісних орієнтацій, а також відмінність у визначенні перспектив, умов і практики розвитку.

Загальний закон полягає в тому, що чим внутрішньо згуртованіший клас, тим могутнішим він є у взаєминах зі своїм противником. Але за умови, що ця згуртованість носить добро­вільний характер. Якщо його природа насильницька, такий клас внутрішньо розщеплений, дуже нестабільний попри зовнішню видимість. Він розпадається при першій же невизначеній ситуації, особливо коли розпадаються механізми насильницької консолідації (державна влада та уніфікована ідеологія). Добровільно згуртований клас зовні виглядає менш могутнім, але має динамічну внутрішню рівновагу. Тому краще зберігає стійкість при потрясіннях та ви­пробовуваннях. Сказане в такій же мірі стосується і пригніченого класу. Тільки внутрішня диференціація тут менше залежить від історичного походження і владного становища, а більше – від рівня освіти, кваліфікації, ціни на робочу силу на ринку праці, винагороди (зарп­лата і матеріальне становище). Функційні від­мінності тут швидше залежать від типу виробничої установи чи підприємства, сфери ді­яльності, частково від місця (регіону) прожи­вання, типу поселення. Загальне правило стосовно до пригніченого класу полягає в наступному: чим сильніший у нього прошарок підготовленої робочої сили (за освітою, рівнем кваліфікації, застосу­ванням в авангардних галузях виробництва і у великих промислових організаціях), тим сильніше проявляються якості протестуючого класу. І нав­паки: значний прошарок люмпенізованої (за освітою, кваліфікацією, галузями виробництва, способом життя, місця проживання – середні та малі міста тощо) маси тягне його в розряд пригнобленого-уярмленого класу. І тим вірогідніше, що йому буде протистояти панівний-пригноблюючий клас.

Треба також мати на увазі, що в розвиненому промисловому сус­пільстві є не лише панівні класи, але й панівні соціальні організації, особливо промислово-комерційного спрямування. Чільне місце серед них посідають національні та транснаціональні корпо­рації. Вони настільки могутні, що можуть втручатися у класові конфлік­ти, нехтуючи не тільки інтересами пригнічених, але й панівних класів. Цей тип панування і залежності носить новий характер. Його не можна виразити в термінах класового пану­вання (експлуата­ція трудящих, бо вони експлуатують у своїх інтересах все суспіль­ство – його науково-технічний і культурний потенціал, природне се­редовище, вже досягнутий рівень розвитку в інших галузях). Ця екс­плуатація проявляється через виробництво і нав’язування всьому населенню нових (часом штучних) потреб, задоволення яких веде до подальшого виснаження природних і соціокультурних ресур­сів. Вони також чинять значний опір будь-якому, в т. ч. державному, втручанню в їхні справи. Найчастіше саме для цього вони прагнуть до екстериторіальності. Ці організації чинять опір контролю над їх діяльністю через обмеження втру­чання у їх справи держави і громадськості.

У зв’язку з цим змінюються форми як панування, так і пригноблен­ня. Керівний клас більше (і це один із емпіричних показників йо­го визначення) буде прагнути до контролю і конфронтації з цими ор­ганізаціями, пригноблюючий – до союзу з ними і захисту їх інте­ресів. Отже, міняються і форми соціального протесту: їх об’єктом часто стають великі промислові організації, їх адміністративний і управлінський апарат. Створюються також певні об’єктивні пере­думови для об’єднання різних форм протес­ту: робітничого, жіночого, молодіжного, антивоєнного, екологічного тощо.

Класові конфлікти в розвиненому промисловому суспільстві переміщуються із сфери виробництва в сферу побуту, дозвілля, освіти, культури, управління. Тематикою протесту все гостріше стають ви­моги вищої та якіснішої освіти, доступ до елітних зразків куль­тури, повноцінний і культурно насичений побут, а також дозвілля, самоуправління і децентралізація. Особливість тут полягає в тому, що пригноблені класи немовби зробили інвер­сію своїх вимог і практики боротьби. Класична класова боротьба полягає в тому, щоб поліпшити їх умови як споживачів. Сучасна – як виробників. Якщо раніше пригноблений клас виступав вироб­ником, позбавленим за­собів споживання, то тепер він виступає споживачем, позбавленим засобів виробництва. Це особливо стосується культури, освіти, на­уки і техніки.