4.3.4. Екологічний рух

Відмінність даного соціального руху від попередніх полягає в наступному. Він не має чітко оформленої соціальної групи, на ос­нові якої формується його ініціативне ядро і рекрутуються найбільш палкі прихильники. Хоч спостереження показують, що соціальною базою даного руху виступає переважно інтелігенція і студентська мо­лодь. Це, безсумнівно, єдиний соціальний рух, який треба ідентифікувати не за ініціативною групою, а за основ­ною цінністю.

У деякому відношенні можна сказати, що основні культурно-ціннісні орієнтації екологічного руху зародились у науково-тех­нічному середовищі, спочатку постали як наукові проблеми, ідеї та тео­ретичні концепції. Ще у ХІХ столітті американський вчений Д.Т. Марш, проаналізувавши різноманітні форми підриву людиною природної рівно­ваги, висунув програму збереження природи. Французькі географи ХХ ст. (П. Відаль де ла Блаш, Ж. Брюн, Е. Мер­тонн) розробили концепцію, націлену на вивчення деструктивного впливу промислової та науково-технічної діяльності людини. У такому ж напрямку міркували деякі голландські географи (Л. Февр, М. Сор) та їх радянські колеги (А.А. Григор’єв, І.П. Герасимов).

Розвиток біохімії і геохімії засвідчив про перетворення виробничої діяльності людини у могутній, досить часто нега­тивний і руйнівний, антропогенний фактор. На цій підставі була обґрунтована нова геологічна фаза в еволюції земного і навко­лоземного простору – антропогенна. Вчення В.І. Вернадського про перетворення біосфери у ноосферу також пов’язано з цим новим поглядом на співвідношення людини і природи та наслідків її (людини) соціальної діяльності.

У 60–70-х рр. група вчених, організаційно оформлених у так зва­ний “Римський клуб” (Дж. Форрестер, Д. Медоуз, А. Ерліх, Р. Хейл­броннер, Б. Гаврилишин) розробила досить ґрунтовну концепцію, в основі якої лежало припущення про вичерпність, лімітованість природних ресурсів. Вони навіть спробували виявити приблизний термін повного вичерпання деяких з них. На цій підставі було запропоновано світо­вій громадськості перейти на “нульовий приріст” промислового вироб­ництва.

Але підґрунтям соціального руху ці та інші наукові ідеї стали тоді, коли вони вийшли за стіни наукових лабораторій і кабінетів у світ соціально-політичної боротьби. Тут, до речі, утримується ще одна специфіка екологічного руху: в своїй основі він орієнтований на людство в цілому, а не на окремі країни. Це зайвий раз засвідчує, що екологічні проблеми мають загально­людський, глобальний характер, хоч окремі країни можуть відчувати більшу гостроту екологічної кризи. Тоді екологічний рух конкретизується стосовно особливої геополітичної ситуації.

Структура культурно-ціннісних орієнтацій екологічного руху включає визначення місця людини в природному середо­вищі, соціальних механізмів ії впливу на власне довкілля, систе­му нормативних вимог стосовно поведінки людини як виробника і споживача природних ресурсів. При цьому в деяких випадках ак­цент робиться на людині як особливому біологічному видові, в ін­ших – на її соціальній та морально-духовній сутності.

Різними є також спроби вплинути на поведінку людей, їх культурно-ціннісні орієнтації. Одним із найбільш поширених є алармізм (від фр. – аларм, що значить – тривога). Прихильники даного спрямування дій вбачають свої завдання в тому, щоб збудити три­вогу, викликати занепокоєння людей станом навколиш­нього оточення, попередити щодо можливої негативної перспективи. Певною мірою в них присутні мотиви русоїстського спрямування (погляд на люди­ну як агресивну природі істоту і на людську історію як історію її аморальної, у відношенні до природи, деградації). Звинувачення, викриття та пошук винуватців ведуться у різних напрямах: науко­во-технічний прогрес, “зла” сама по собі сутність людини, політич­ні устрої та режими (характерні для представників марксистської орієнтації), дефекти виховання, недоліки в роботі засобів масової інформації та культурно-ідео­логічних закладів у цілому.

На ґрунті цих настроїв і концепцій формуються дві відносно автономні утопії – песимістична (негатопія) і оптимістична (опти­мотопія). Перша малює майбутнє людини у досить таки чорному кольорі. Вона поступово дичавіє серед уламків зруйнованого природного середовища, тоне в смітті виробничих відходів, за­дихається в от­руєному повітрі, організм її висна­жується від вживання нездоро­вих і брудних продуктів. Людство поступово перетворюється у ко­росту на тілі землі. Оптимістична утопія, не закриваючи очі на серйозність проблеми і становища, передбачає можливість виходу з екологічної кризи (песимістична утопія наполягає на неминучості екологічної катастрофи). Залежно від того, в якому саме за­собі діяння вбачається можливість виходу із становища, оптимістичні утопії можна розподілити на соціотопії (корінна перебудова всієї сукупності суспільних відносин) та технотопії (основна надія покладається на розвиток науки і техніки). Особливим різновидом песиміст­тичної утопії є заклик до “повернення назад”, – природної простоти людських (“розумних”) потреб і засобів їх задоволення та общинного (деінституціалізо­ваного) спілкування і взаємин. (Див.: Кауфман А. і Пезе Ж. Про недолюдей і над машини. – Париж, 1970).

Практичні дії прибічників екологічного руху досить різно­манітні: пропаганда та агітація у засобах масової інформації, демон­стративні акції, щоб привернути увагу громадськості, тиск на урядові та політичні структури, фінансова та організаційна підтримка екологічних починань, діяльність у сфері культури та освіти. У ряді країн прибічники екологічного руху об’єднані в політичні партії, які, проте, не користуються значною підтрим­кою виборців, хоч у деяких випадках, навпаки, вони набирають значну кількість голосів (наприклад, партія “зелених” у Німеч­чині та Україні).

Соціальну ефективність даного руху визначити досить склад­но, бо відсутні чіткі критерії оцінювання. З одного боку, саме завдяки екологічному рухові проблеми промислової деструкції природи доведені до відома світової громадськості, стали тема­тично досить широко представленими у засобах масової інформації, присутніми в каналах соціополітичних комунікацій. Усе це сут­тєво впли­ває на культурно-ціннісні орієнтації значної маси людей, особливо молоді. Еколо­гічні проблеми присутні у політичному дискурсі і деяких політичних рішеннях (особливо на рівні міжна­родних політич­них об’єднань і громадських організацій).

З іншого – екологічна загроза зростає, індикатори чистоти навколишнього середовища (повітря, питної води, продуктів хар­чування, рівень промислових отруєнь, шуму та ін.) падають. Все більше країн (до них можна віднести і Україну) опиняються в стані, близькому до екологічної катастрофи. У більшості промис­лово розви­нених країн є законодавча заборона антиекологічної діяльності, ви­значені структури, засоби і процедури їх виявлення, оцінювання і покарання. Але ефективність їх поки що залишається досить низькою. У більшості країн немає для цього відповідних ресур­сів. Та й реальна загроза екологічної катастрофи поки що не сприймається всерйоз, особливо владними структурами. Саме у цьо­му напрямі і має зосередитись діяльність екологічного руху.